Таврійський національний університет

імені В.І.Вернадського

Шевчук Олександр Гаєвич

УДК 911.3 (477.75)

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО КРИМУ

11.00.02 – економічна та соціальна географія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата географічних наук

Сімферополь – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі економічної і соціальної географії

Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат географічних наук, доцент

ШВЕЦЬ Олександра Борисівна

Таврійський національний університет

ім. В.І.Вернадського, кафедра

економічної і соціальної географії, м.Сімферополь

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор

ТОПЧІЄВ Олександр Григорович

Одеський національний університет

ім. І.І.Мечнікова, завідувач кафедри

економічної та соціальної географії

доктор географічних наук

ДНІСТРЯНСЬКИЙ Мирослав Степанович

Львівський національний університет

ім.Івана Франка, професор кафедри

географії України

Захист відбудеться 21 вересня 2007 року о 13.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К.52.051.03 при Таврійському національному університеті ім.В.І.Вернадського за адресою: 95007, м.Сімферополь, проспект Академіка Вернадського, 4, ауд.427, корпус А.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського за адресою: 95007, м.Сімферополь, проспект Академіка Вернадського, 4.

Автореферат розісланий 21 серпня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор географічних наук, професор Позаченюк К.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним з напрямів дослідження в економічній і соціальній географії останнього п'ятнадцятиріччя, котра має тенденцію до гуманізації, стало вивчення трансформаційних процесів в найбільш складних компонентах соціальних систем пострадянських держав – етнічної та релігійної. У більшості сучасних країн і регіонів ці компоненти набули характеру своєрідних каталізаторів соціокультурного розвитку. Їх вплив особливо наочно позначається в поліетнічних регіонах, до числа яких входить Крим як складова частина українського соціуму.

Різноманітність конфесійного простору сучасного Криму, що посилилася, репатріація народів, раніше депортованих з регіону, сформували нові схеми етнічних і конфесійних взаємодій. Православ'я на півострові доповнилося ісламом, що реконструювався. За ідеологічний вплив на іслам розвернулося справжнє суперництво арабських і турецьких місіонерів. Актуалізована спроба радикалізації цієї релігії.

Тим часом, просторові закономірності змін, що відбуваються в етноконфесійній системі сучасного Криму, характер процесів, що протікають в ній, динаміка цих процесів, їх вплив на безпеку життєдіяльності кримського соціуму недостатньо вивчені економіко-географами. Високий ступінь різноманітності соціокультурних процесів, що розвернулися в сучасному Криму, дозволяє розглядати його як репрезентативну модель території для відробітку методики суспільно-географічного дослідження мультикультурного простору.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з тематикою робіт, які виконуються на кафедрі економічної і соціальної географії географічного факультету Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського. Автор безпосередньо брав участь в держбюджетній темі “Концепція регіонального розвитку Криму в ринкових умовах” (№ держрегістрації 0101006502). Результати дисертаційного дослідження використовуються в науково-теоретичних розробках Національного інституту стратегічних досліджень (м. Київ) і Науково-дослідного центру технологій стійкого розвитку (м. Сімферополь).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у створенні соціально-географічного інструментарію виявлення територій з елементами етноконфесійної системи, що трансформуються, для обґрунтування можливостей регулювання цього процесу в сучасних умовах.

Для досягнення мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

- з'ясувати суть поняття “етноконфесійна система”;

- визначити методику суспільно-географічного дослідження процесу зміни соціокультурного домінування різних етносів і конфесій в умовах поліетнічного регіону;

- проаналізувати вплив сучасних чинників життєдіяльності суспільства, зокрема, відтворювальних, розселенських, міграційних, політичних на формування етноконфесійної системи регіонального рівня;

- виявити форми просторової локалізації соціокультурних процесів в регіоні активної репатріації і інтеграції етносів і конфесій;

- обґрунтувати алгоритм геостратегічного аналізу розвитку мультикультурного регіону в соціумі, що трансформується.

Об'єктом дослідження є процес соціокультурної трансформації етноконфесійної системи.

Предметом дослідження є територіальна специфіка процесу соціокультурної трансформації основних етносів і конфесій в умовах кримського регіону.

Методи дослідження. Методичну основу дослідження складають загальнонаукові і спеціальні географічні методи. У основу роботи покладений системно-структурний, проблемний, порівняно-географічний підходи, використання яких дозволило виявити і порівняти територіальні особливості розвитку етноконфесійної системи поліетнічного регіону і провести типізацію районів локалізації соціокультурних процесів у ньому. Окремі аспекти соціокультурних процесів досліджувалися із застосуванням методів статистичного аналізу: коефіцієнтів, ранжирування, динаміки статистичних рядів, угрупувань і типізації, що дозволило систематизувати великий обсяг фактичного матеріалу дослідження. Для наочного відображення динамічності процесів соціокультурного розвитку регіону використаний картографічний метод. Для виявлення обмежень в розвитку соціокультурних процесів в умовах поліетнічного регіону з активною репатріацією і інтеграцією раніше депортованих етносів використаний геостратегічний аналіз.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

вперше

- обґрунтована суть територіальної етноконфесійної системи (ТЕКС) як спільності людей, що формується як частина суспільно-територіальної системи на основі традиції збереження власної соціокультурної унікальності, в процесі взаємодії з носіями інших цінностей. Таке визначення виключає можливість відокремленого вивчення етносів та конфесій;

- обґрунтовані елементи територіальної структури процесу соціокультурного розвитку етноконфесійної системи сучасного Криму, що доповнило традиційні уявлення про елементи просторового аналізу;

- введено поняття “статусних”, “еволюційних” і “реконструктивних” районів локалізації соціокультурних процесів у межах кримського регіону, що розширило існуючи методики дослідження етноконфесійних систем;

- проведено типологію етноконфесійних районів Криму за характером соціокультурного домінування етносів і конфесій з використанням методики розрахунку індексу етнічної мозаїчності, угрупування районів за особливостями динаміки етнічних і конфесійних компонентів, ступенем етнічної асимільованості етносів і характером конфесійної освоєності території півострова, що доповнило критеріальну основу дослідження процесу соціокультурного розвитку території;

вдосконалені:

- методичні підстави вивчення трансформації етнічної і конфесійної структури регіону;

- структура чинників соціокультурного розвитку регіону;

- алгоритм вивчення небезпек етноцентрічної стратегії соціокультурного розвитку Криму;

отримав подальший розвиток:

- системний підхід у вивченні соціокультурних процесів, котрий полягає у дослідженні інтегрального впливу етнічних і конфесійних компонентів суспільно-територіальної системи на характер домінування ціннісних установок різних етносів і релігій в процесі освоєння території в різні історичні періоди її розвитку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони надають можливість поглиблення наукових основ вивчення і практичного вирішення проблем, пов'язаних з територіальною організацією безпечної життєдіяльності етнічних і конфесійних спільнот в умовах політизування соціокультурних процесів у сучасному Криму. Результати і матеріали дисертації використані при підготовці двох інформаційно-аналітичних оглядів Національного інституту стратегічних досліджень (м. Київ), виконаних для Секретаріату Президента України. Алгоритм вивчення погроз, обумовлених етнополітичними взаєминами в кримському регіоні, реалізований в інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності Постійного Представництва Президента України в АРК. Викладені в дисертаційній роботі теоретико-методичні і аналітичні розробки можуть бути використані при реалізації державної програми розвитку АРК, в діяльності Республіканського комітету АРК у справах національностей і депортованих громадян, а також Республіканського комітету АРК у справах релігій. Отримані результати мають пізнавальне і виховне значення, можуть бути використані при розробці лекційних курсів з економічної та соціальної географії для вищих учбових закладів.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійно виконаною роботою, де викладений авторський підхід до проблеми гармонізації етноконфесіональних відносин в поліетнічному регіоні. Наукові положення, висновки і рекомендації, що виносяться на захист, отримані претендентом самостійно. Автором особисто розроблені методичні принципи суспільно-географічного дослідження соціокультурних процесів в соціумі регіонального рівня, що трансформується. Виявлені райони Криму, що мають потенціал зміни соціокультурного домінування етносів на сучасному етапі розвитку автономії. Автором виконаний аналіз великого масиву статистичних показників соціокультурного розвитку сучасного Криму і розроблені сюжети 53 картосхем, що характеризують динаміку етнічних і конфесійних процесів в цьому регіоні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені в доповідях на 3 науково-практичних конференціях, проведених в Мукачево, Севастополі, Алушті а також на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу географічного факультету ТНУ (2004-2007 рр.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 12 статей (4 у співавторстві), з яких 8 (3 у співавторстві) в наукових виданнях, які мають статус ВАК України як профільні за географічними дисциплінами, і 4 (1 у співавторстві) в матеріалах Національного інституту стратегічних досліджень (м. Київ) та інших видань.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається з введення, 3 розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (221 найменування) і додатку; включає 156 сторінок основного тексту, 60 таблиць (з них 60 в додатку), 56 малюнків (з них 32 в додатку).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Географічна суть соціокультурного розвитку регіону в суспільстві, що трансформується”, розглядається специфіка взаємодії етнічних і конфесійних компонентів, вводиться поняття “Територіальна етноконфесійна система” (ТЕКС), класифікуються чинники динамічності цієї системи, визначаються методи вивчення територіальної етноконфесійної системи регіону.

Проаналізовані основні підходи до вивчення просторової організації життя етносів. Відмічено, що ці дослідження мають міждисциплінарний характер і ґрунтуються на працях по теорії соціально-економічної географії Е.Б.Алаєва, М.В.Багрова, М.С.Дністрянського, Н.Д.Пистуна, Б.Б.Родомана, Ю.Г.Саушкіна, А.Г.Топчиєва, О.І.Шаблія; розробках фахівців з демографії і географії населення: М.С.Дністрянського, С.А.Ковальова, В.В.Покшишевського, І.М.Прибиткової, М.І.Фащевського, О.У.Хомри та ін. Вивчення етносів припускає тісний зв'язок наукових дисциплін, що займаються аналізом питань етнічної структури населення, з роботами з етнології, етнографії, філософії, соціології. Тому в процесі дослідження, крім робіт з етнічної географії Ю.В.Бромлея, Л.Н.Гумільова, В.І.Козлова, С.І.Брука, К.П.Іванова, вивчалися також праці В.Б.Євтуха, В.Л.Каганського, В.І.Наулко, Г.Г.Почепцова, В.А.Тишкова та ін. Проблеми взаємодії етносів і конфесій в кримському регіоні досліджувалися В.Є.Григор'янцем, С.О.Єфімовим, С.М.Кисельовим, А.В.Мальгіним, А.Р.Нікіфоровим, О.Б.Швець.

Аналіз літератури показав, що етнічні і релігійні компоненти суспільства формують ядро регіональної своєрідності. Характер взаємодії між етнічними і конфесійними компонентами суспільної системи регіону складає суть його соціокультурного розвитку і впливає на перспективи стійкого розвитку території. Географічне вивчення етнічних і конфесійних компонентів регіону методологічно можливо за допомогою системно-структурного підходу. Етнічне і релігійне взаємодіють в межах територіальних систем в дуальній зв'язці “форми” і “змісту”. Етнос як “колектив особин, що протиставляє себе всім іншим колективам”, виступає як форма, що вміщає різноманітний за аксіологією і динамічністю релігійний зміст. Разом з тим, не існує жорстко закріпленої функцій форми у “етнічного”, а “змісту” у релігійного компонентів територіальної системи.

Обґрунтовано необхідність використання в суспільно-географічних дослідженнях нового поняття “Територіальна етноконфесійна система” (ТЕКС), яку автор визначає як динамічну спільність людей, що сформували традицію збереження особово-групових уявлень про власну соціокультурну унікальність, що виявляється в ситуаціях взаємодії з носіями інших поглядів, норм і цінностей в межах конкретної території. Елементами такої системи є спільності людей, що мають етнічну і релігійну ідентичність. Такий вид ідентичності іменується соціокультурним. Територіальний аспект дослідження соціокультурної ідентичності реалізується за допомогою вивчення етноконфесійної ситуації в регіоні. Соціокультурні взаємодії локалізуються в межах зон, ареалів і районів, а також мають ядра локалізації етноконфесійних контактів в населених пунктах різного ієрархічного рангу (мал.1).

Встановлено, що результатом дослідження процесу розповсюдження і локалізації наслідків взаємодії етнічних і конфесійних контактів стають “райони і ядра локалізації соціокультурних процесів”.

Поглиблено розуміння чинників формування ТЕКС. Їх сукупна дія виявляється в процесі типологічного дослідження районів локалізації соціокультурних процесів. Чинники, що формують соціокультурну ідентичність, групуються за трьома напрямами: географічні (пов'язані з впливом місця); комунікативні (визначені впливом культури); соціальні (визначені впливом обставин і владної еліти). Всі групи чинників можуть виконувати системоформуючу або системостагнуючу функції в процесі соціокультурного розвитку території.

Встановлено, що істотним моментом дослідження ТЕКС мають стати процеси еволюції і трансформації її основних компонентів. До числа таких процесів включені етнічна і конфесійна консолідація, інтеграція, а також їх антиподи – дезинтеграція, сегрегація. У число соціокультурних процесів можна віднести оформлення канонічного простору різними релігіями у вигляді зон і ареалів стійкої конфесійної присутності.

У дисертації розроблено методику суспільно-географічного аналізу етноконфесійної системи регіону. Її сенс полягає в розумінні регіону як “єдності різноманіть”, котрою необхідно управляти

.

Управляти регіональним різноманіттям можливо за допомогою стратегічного моделювання соціокультурних процесів, що виникають в регіоні. Стратегічне моделювання в географії отримало найменування геостратегії. Сенс геостратегії в розробці методики виявлення диспропорцій, що виникають в соціокультурному розвитку регіону і вимагають створення плану адаптації до них суспільних підсистем території.

Обґрунтований алгоритм геостратегічного дослідження ТЕКС, котрий будується як сукупність трьох блоків: передумов, вибору, реалізації. Послідовне виконання процедур, теоретично передбачених алгоритмом, дозволить наблизити внутрішньосистемні процеси до умов реального і ментального існування регіону. Реальне існування припускає по можливості безконфліктне вбудовування етноконфесійних процесів в інші територіальні взаємодії населення регіону. Ментальне існування ТЕКС припускає таку конструкцію внутрішньосистемних процесів, яка дозволить скорегувати негативний образ регіону, якщо він сформований в регіональному політичному середовищі.

У другому розділі “Чинники формування соціокультурної своєрідності сучасного Криму” розглянуто історико-демографічні причини трансформації етнічного і конфесійного складу населення півострова, особливості взаємозв'язку міграційних процесів і розселення основних етнічних груп сучасного Криму, виявлені особливості геодемографічної мінливості етноконфесійного простору сучасного Криму.

Сформульовано уявлення щодо соціокультурної рубіжності Криму як невід'ємної частини характеристики його етноконфесійної своєрідності. Соціокультурна рубіжність визначає наявність в регіоні меж, котрі окреслюють розселення і контакти носіїв різних культурних і цивілізаційних цінностей. Одним з просторових проявів соціокультурної рубіжності можна розглядати наявність в регіоні різноманіття етнічних меж або явище поліетнічності. Встановлені території, що мають різні показники етнічної мозаїчності населення. Виявлено, що в сучасному Криму істотно звузився ареал розповсюдження малої- і надзмішаної в етнічному відношенні освоєності територій. Основний масив адміністративних одиниць сучасного Криму має середньо- і сильнозмішанний етнічний склад, в якому домінуючим етносом залишаються росіяни. Цей масив розташовується в межах всіх ландшафтних зон, характерних для Криму: степової, предгірної й гірничо-прибережної. Різноманіття етнічних меж в Криму об'єктивно обумовлене його географічною рубіжністю між легко проникними степовими ландшафтами півночі півострова, бар'єрними ландшафтами Кримських гір і контактними територіями прибережної смуги Чорного моря. Для формування поліетнічності території Криму таке ландшафтне чергування контактності і бар'єрності виявилося оптимальним для виникнення тут не просто етнічних, але цивілізаційних або соціокультурних рубежів.

Визначено, що етнічна диференціація в Криму супроводжувалася появою “керівних” або домінуючих етносів і конфесій. “Керівні етноси” – це групи людей, стабільно зростаючі за чисельністю, що виділяються в етнічній структурі регіону своїм прагненням до повсюдного розселення по його території. Саме таке “керівництво” з більшою або меншою інтенсивністю демонстрували в кримській історичній ретроспективі два етноси: слов'янський і тюркський. Перша зміна “керівного етносу” намітилася в Криму на рубежі ХVIII-XIX століть. Причиною цього процесу став динамічний приріст слов'янського населення півострова, яке аж до Всеукраїнського перепису 2001 р. зберігало тенденцію кількісного переважання над тюркським компонентом населення Криму. У 2001 р. Всеукраїнський перепис населення відзначив зменшення частки слов'ян в Криму, особливо в російській субетнічній групі. У порівнянні з даними перепису 1989 р., чисельність росіян зменшилася на 155,1 тис.осіб (11,6%). В результаті репатріації раніше депортованих народів в Криму збільшується число носіїв тюркської ідентичності. У порівнянні з даними перепису 1989 р., чисельність кримських татар зросла в 6,4 рази.

Сучасний період соціокультурного розвитку Криму характеризується ускладненням ситуації етноконфесійного домінування. На тлі демографічного спаду слов'янського етносу і зростання тюркського компоненту в етноконфесійній системі Криму, на півострові зберігається соціокультурне домінування слов'ян в більшості його регіонів. Слов'янська група народів складає 84,3% в загальній чисельності населення Криму і рівномірно розселена по території півострова. Домінуючою конфесією слов'ян Криму залишається православ'я, представлене в Криму переважно Українською православною церквою. Разом з тим, на початку 1990-х років в предгірній частині Криму відмічені внутрішньорегіональні міграційні переміщення кримськотатарського населення з рівнинних районів півострова в межі міст Сімферополя, Бахчисараю, Білогірська, Феодосії, Судака. У цих регіонах відбулося чотирикратне збільшення чисельності представників тюркського етносу, у порівнянні з переписним періодом 1989 р., що дозволяє говорити про реставрацію в зазначених територіях стійкої етнічної присутності тюркського етносу і накопиченні тут потенціалу зміни соціокультурного домінування.

Відмічений комплексний характер причин внутрішньокримських переміщень татар. Політична еліта кримськотатарського народу створює в його середовищі стійке протестне поле проти сучасної схеми розселення цього народу в Криму. Позначаються економічна необлаштованість кримських татар в степових селищах компактного розселення, їх прагнення наблизити своє місце проживання до районів, що мають соціально-економічні переваги в рівні життя і кращі умови для ведення бізнесу і землекористування

Встановлено, що накопиченню потенціалу зміни соціокультурного домінування в Криму сприяє і характер протікання відтворювальних процесів на півострові. Багато в чому він обумовлений загальноукраїнськими тенденціями депопуляції населення. 1990-і роки стали переломними для Криму в демографічному відношенні. До 2001 р. більш ніж в дев'ять разів, у порівнянні з початком 1990-х років, збільшився природний спад населення Криму, досягнувши свого максимального значення – 13,8 тис.осіб (-6,8‰) в 2002 році. Після зазначеного року в Криму намітилося деяке збільшення народжуваності. Проте народжуваність в абсолютних показниках так і не досягла двадцятитисячного рівня в кількості новонароджених, відміченого в 1989 році.

У Криму виразно виявляється тенденція переважно урбаністичної локалізації депопуляційних процесів. На півострові виділяються міські території, де впродовж 1991-2005 рр. коефіцієнт народжуваності був стабільно нижче за середньокримський показник – Алушта, Евпаторія, Керч, Саки, Сімферополь, Феодосія, Ялта. На початку 1990-х сільські райони Криму мали вищі показники народжуваності, чим в містах. Ця тенденція зберігалася до 1997 року. Вже наступного року показники народжуваності в сільській місцевості зближувалися з міськими, окрім територій Джанкойського і Советського районів. Тут показники народжуваності як і раніше перевищували середні величини по міських і сільських територіях автономії. У 2005 р. рівень народжуваності в сільській місцевості знов став вищим, ніж в міській.

Траєкторія коефіцієнта смертності в Криму носить в останні п'ятнадцять років хвилеподібний характер. Перша хвиля спаду населення довелася в автономії на п'ятиліття 1991-1995 років. У цей період число померлих зросло з 24,2 тис.осіб (11,3‰) до 31,8 тис.осіб (14,3‰). Потім наступив деякий спад в динаміці показників смертності, що завершився новою зростаючою хвилею в 2000 році. Впродовж останніх чотирьох років показники смертності в Криму продовжували збільшуватися, і в 2005 р. її рівень досяг максимального значення – 31,2 тыс.осіб. (15,7‰). Велику частину померлих складали жителі міст (63,3%). Найвищий рівень смертності зберігається в м. Джанкой – 21,5‰, а найменший – в Сімферопольському районі – 13,4‰.

Офіційна статистика по природному руху в середовищі різних етносів Криму відсутня в Головному управлінні статистики в АРК. Аналітичні оцінки дозволяють встановити, що в середовищі російського населення Криму з 1989 по 2005 рр. відмічаються скорочення кількості народжень (з 13‰ до 9‰) і збільшення кількості смертей (з 9‰ до 12‰). У першій половині 1990-х років абсолютна більшість тих, хто виїжджали з Криму складали росіяни. Ця тенденція зберігається і в даний час, особливо в сільській місцевості. Особливо багато росіян, а також українців і білорусів, виїхало з Бахчисараю і Білогірського районів. В даний час Білогірській район став територією, де за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р. відмічена найвища питома вага кримських татар в загальній чисельності населення (29,2%).

Встановлено, що при порівняно високій народжуваності (в середньому 2 тис. осіб на рік) не знижується смертність в середовищі кримських татар. Якщо в 1989 р. народжуваність серед кримських татар перевищувала смертність в 3,38 рази, то в 1993 р. це перевищення складало 1,92 рази. Демографічна ситуація загострюється і тенденцією виїзду кримських татар, що намітилася з початку 2000-х років, за межі Криму у пошуках роботи. Як правило, такі мігранти в автономію не повертаються. Щорічно Крим покидають 1200-1300 осіб кримських татар. Разом з тим, кримські татари зберігають достатньо високий потенціал демографічного зростання, у порівнянні з основними групами слов'янських народів Криму. За даними перепису 2001 р. в статевовікой структурі основних груп слов'янського і тюркського населення кримської автономії частка дітей до 10 років російської, української і білорускої національності складає в сукупності 9,0 %, а кримськотатарської – 8,7%. При цьому, слід враховувати, що сукупна чисельність представників основних груп слов'янських етносів в 6,9 рази більше, ніж кримськотатарського. Крім того, 17,0% сукупній чисельності основних груп слов'янських етносів автономії представлені людьми старше 60 років. У групі кримських татар цей показник досягає 20,0%.

Виявлено, що 1993 році почався спад активності в процесі повернення кримських татар до Криму. Якщо в 1989-1992 рр., за даними ГУ МВС України в АРК, до Криму приїжджало близько 30-40 тис. осіб щорічно, то вже в 1997 – 5,3 тис., в 1998 – 3,4 тис., 1999 – 2,8 тис., в 2000 – 2,2 тис., в 2001 – 2,0 тис., в 2002 – 1,0 тис. осіб. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. кримські татари в АРК складали 243,4 тис.осіб, або 12,0% всього населення. З урахуванням кримськотатарського населення м. Севастополя абсолютний показник чисельності кримських татар в Криму збільшується до 245,2 тис.чел, а питома вага скорочується до 10,2%.

Встановлено, що населення Криму в 1991 – 2005 рр. поповнювалося лише за рахунок механічного приросту (зовнішніх міграцій кримських татар, вірменів, а в останні два роки росіян і українців). В цілому для цього періоду спостерігалася висока тимчасова і регіональна варіативність амплітуди коливань коефіцієнта сальдо міграцій (від 13,6‰ в Сімферополі до 89,6‰ в Судаку), що відобразило тенденцію нерівномірності повернення і розселення в Криму раніше депортованих народів. Під амплітудою коливань коефіцієнта сальдо міграцій слід розуміти суму його максимально позитивного і негативного значень в якому-небудь регіоні на певний період часу. Якщо врахувати той факт, що значення коефіцієнту сальдо міграцій дає узагальнене уявлення про міграційну привабливість регіону, то можна відзначити сформованість в Криму районів стабільно привабливих (непривабливих) для мігрантів і територій з переміжною або нестабільною (позитивною-негативною) привабливістю. У число районів стабільно привабливих для мігрантів нами віднесені території Бахчисараю і Сімферопольського сільських районів, а також міст Севастополя, Сімферополь, Феодосія, Ялта. Стабільно непривабливі для мігрантів території Джанкойського, Красногвардійського, Нижньогірського і Сакського сільських районів, а також міст Джанкой, Керч, Красноперекопськ і Саки. Райони з переміжною міграційною привабливістю неоднорідні. Це території, в яких останнє п'ятиліття відмічене або стійкою позитивною тенденцією міграційного приросту населення міст Алушта, Євпаторія, Судак, або негативною тенденцією його скорочення в місті Армянськ, а також в Білогірському, Кировському, Красноперекопському, Ленінському, Первомайському, Роздольненському, Советському і Чорноморському сільських районах.

Використовуючи методику інтегральної оцінки і типології геодемографічного процесу О.Г.Топчиєва, С.Б.Куделіной і В.В.Яворської ми провели дослідження геодемографічної ситуації в кримських регіонах. Результатом дослідження стала типологія регіонів Криму по особливостях розвитку процесу геодемографічного (ГДП). Виявлені регіони позитивного ГДП із збільшенням чисельності населення переважно за рахунок механічної притоки і незначного спаду населення (Сімферопольський район); регіони негативного ГДП із зменшенням чисельності населення переважно за рахунок його природного спаду і слабким механічним відтоком населення (м. Феодосія, Бахчисарай і Білогірській райони); регіони негативного ГДП із зменшенням чисельності населення переважно за рахунок його природного спаду і слабкою механічною притокою населення (м. Севастополь, Сімферополь, Красноперекопський район); регіони негативного ГДП із зменшенням чисельності населення переважно за рахунок його механічного відтоку з незначним природним спадом населення (міста Алушта, Армянськ, Джанкой, Євпаторія, Керч, Красноперекопськ, Саки, Судак, Ялта, Джанкойській, Кировський, Красногвардійський, Ленінський, Нижньогірський, Первомайський, Роздольненській, Сакській, Советський і Чорноморський райони).

Найважливішою характеристикою геодемографічного процесу є новітні тенденції в його розвитку, які наголошуються впродовж останніх 3-4 років. Позитивні новітні тенденції геодемографічного процесу відмічені по динаміці інтегрального показника чисельності населення (природний приріст + сальдо міграцій) для наступних територій Криму: міст Алушта, Євпаторія, Красноперекопськ, Севастополь, Сімферополь, Судак, Ялта, Бахчисарай, Білогірського, Джанкойського, Кировського, Ленінського, Сімферопольського і Чорноморського районів. У цих регіонах Криму стабілізувався механічний відтік населення, і намітилася стійка тенденція його зростання за рахунок нових міграційних прибуттів. Негативні тенденції спостерігаються в таких містах і міськрадах, як Армянськ, Джанкой, Керч, Саки, Феодосія, а також в Красноперекопському, Нижньогірському, Первомайському, Роздольненському і Советському районах. Ці регіони характеризуються збільшенням природного спаду населення і збереженням його механічного відтоку. Ще два райони Криму – Красногвардійський і Сакській віднесені до регіонів з переміжними новітніми тенденціями розвитку геодемографічного процесу. Останні чотири роки в періоді 1991-2005 рр. виявили в цих районах варіювання основних показників, що характеризують геодемографічний процес, то в позитивний, то в негативний бік.

Негативний характер геодемографічного процесу, характерний для більшості периферійних регіонів степового Криму, зіставлений картографічно з територіями, де нами наголошувалася середня або надзмішаність етнічного складу населення. Встановлено, що ступінь етнічної мозаїчності кримських регіонів не робить безпосереднього впливу на характер відтворювальних процесів в них. Це не відноситься лише до Сімферопольського району. Тут у силу центральності географічного положення і столичності адміністративного статусу території, сформувався своєрідний ареал демографічного благополуччя. Геодемографічний процес в Сімферопольському районі знаходиться під посиленим впливом міграційної притоки. Основу міграційного поповнення населення Сімферопольського району складають в останні п'ять років кримські татари, загальна чисельність яких в цьому регіоні Криму – максимальна, досягнувши в 2001 р. – 33,2 тис. осіб.

У третьому розділі “Локалізація процесу соціокультурної трансформації етноконфесійної системи сучасного Криму” розглянуті тенденції регіоналізації та політизації всієї сукупності процесів, що характеризують сучасний етап розвитку етнічної і конфесійної підсистем територіальної етноконфесійної системи Криму. Проведена типологія районів локалізації соціокультурних процесів на півострові.

Виявлено, що в сучасному Криму легалізувалося конфесійне різноманіття. В період проведення Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на півострові не залишалося міст і сільських районів, що мають в конфесійній структурі лише одну релігійну номінацію. На початку 2007 р., за даними Рескомітету АРК у справах релігій і Севастопольської міської державної адміністрації, в Криму були зареєстровані статути 1329 релігійних общин (97 з них – в м. Севастополі) 48 конфесій, релігійних течій і напрямів, що складає приблизно 13% загальної кількості релігійних організацій України. В порівнянні з початком 1990-х років, коли в Криму функціонувало всього 105 релігійних общин, де основну кількість віруючих складали послідовники християнських номінацій, дванадцятиразове збільшення релігійної мережі в регіоні виглядає справді революційним. Воно свідчить про те, що етнокультурна ідентичність жителів Криму доповнилася ідентичністю релігійною.

Встановлено, що зростання релігійної мережі Криму в останнє п'ятиліття відбувається значною мірою за рахунок Української православної церкви (УПЦ), яка знаходиться в канонічному зв'язку з Московським патріархатом, а також мусульманських общин, що входять у Духовне управління мусульман Криму (ДУМК). Більше половини знов утворених протягом п'ятиліття релігійних общин півострова виникла в селах степової частини Криму. 23% всієї релігійної мережі півострова зосереджено в м. Сімферополі і Сімферопольському районі. На відміну від інших країн СНД, Українська держава зіткнулася в Криму не із звичайним процесом відродження етноконфесійних відносин, а з його “реконструкцією” на нових принципах в умовах суверенізації України, автономізації Криму і масової стрімкої репатріації на півострів депортованих народів. Іслам в Криму опинився під впливом керівної політичної сили кримських татар – Меджлісу. Православ'я в Криму було втягнуте в загальноукраїнське протистояння церковних еліт за розподіл сфер канонічного впливу московського і київського патріархатів на території України.

Виявлено, що на початку 2000-х років в Криму відбулося загострення контактів релігійних лідерів православ'я і ісламу. Визначено, що виникнення конфліктного потенціалу в міжконфесійних відносинах основних конфесій півострова проявило ще одну проблему релігійного відродження ісламу в автономії. За цю релігію розвернулася справжня боротьба між “турецьким” і “арабським” напрямами в ісламі. На думку кримських експертів, арабський напрям в розвитку кримського ісламу є основним ретранслятором до Криму і України ідей так званого “жорсткого” або радикального ісламу в особі одного з його напрямів – вахабізму. На початку 2000-х років в Криму налічувалося не менш 30 мусульманських общин, що симпатизують ідеям вахабізму і не реєструють офіційно свої статути. Автономність цих общин пояснюється муфтіятом Криму не тільки орієнтованістю на ідеї вахабізму, але і прагматичним прагненням їх керівництва незалежно від муфтіяту отримувати і розподіляти спонсорську допомогу з-за кордону. Враховуючи стійку тенденцію зниження абсолютної чисельності слов’яно-православного і збільшення тюрко-мусульманського населення в Криму, припускаємо подальше посилення впливу ісламу взагалі і радикального ісламу, зокрема, на розвиток загальної соціокультурної ситуації на півострові.

Виявлено, що політизований характер взаємин етносів і конфесій в Криму сформував значний територіальний масив регіонів, включених у процес трансформації типу соціокультурного домінування етносів, котрі населяють ці регіони. В межах предгірної і частково степової територій Криму виділені райони, що знаходяться в процесі еволюції домінування від слов’яно-православного до тюрко-мусульманського соціокультурного типу або прямої заміни першого на другий.

Як ключове в дослідженні можливої зміни соціокультурного домінування в Криму нами прийнято поняття “статусності” території. Статусними територіями локалізації соціокультурних процесів ми пропонуємо іменувати регіони, котрі в сучасний період зберегли тенденцію кількісного домінування одного з найбільш великих для регіону етносів і найпоширенішої релігії. Такі території можна вважати такими, що підтвердили статус соціокультурного домінування. Якщо характер соціокультурних процесів в межах регіону демонструє мінливість основних характеристик його етноконфесійної освоїності, то, найімовірніше, ця територія накопичує потенціал зміни статусності, тобто знаходиться в процесі соціокультурної еволюції. Такі регіони ми пропонуємо іменувати “еволюційними”. У разі різкого уповільнення процесу слов’яно-православного домінування в межах регіону і помітного збільшення темпів тюрко-ісламської соціокультурної присутності в його межах, можна говорити про активну реконструкцію іншого, ніж слов’яно-православний, типу соціокультурного домінування. Такі регіони ми пропонуємо іменувати “реконструктивними” (мал.2).

Межі між статусним, еволюційним і реконструктивним типами соціокультурного домінування проводилися за поєднанням кількісних і якісних критеріїв. Нами виділено три групи критеріїв: генетичні, такі, що визначають причини зародження в даному регіоні соціокультурних процесів (тип етнічної мозаїчності території, ступінь асимільованості її етносів); динамічні, такі, що фіксують багаторічні тенденції розвитку соціокультурних процесів (середній темп зміни питомої ваги слов'янського і тюркського етносів за 12 років і середній темп зміни питомої ваги православних і мусульманських общин за 8 років); конекційні, що виявляють взаємозв'язки між етнічними, конфесійними і демографічними компонентами соціокультурних процесів (тип конфесійної освоєності території, визначуваний показниками релігійності населення і щільності культових об'єктів основних конфесій на ній).

Проведено ієрархізацію міських поселень Криму за критерієм їхнього адміністративного, соціально-економічного і канонічного статусу, тобто наявності в їх межах центрів управління однієї або декількох конфесій, а також учбових закладів релігійної спеціалізації. Виявлені вузли і центри локалізації соціокультурних процесів, котрі можуть вважатися районоформуючими фокусами в межах районів локалізації соціокультурних процесів. Виділені території восьми районів локалізації соціокультурних процесів в Криму.

Проведений аналіз можливих стратегій перетворення етноконфесійного простору півострова з урахуванням типології районів локалізації соціокультурних процесів. В даний час таких стратегій як мінімум дві: етноцентрична (національно-автономістська), запропонована II Курултаєм кримсько-татарського народу і регіональна (територіально-автономістська), запропонована Верховною Радою Криму в 1991 р.

ВИСНОВКИ

1. Центральною ланкою вивчення соціокультурного розвитку регіону є виявлення особливостей його етноконфесійної системи. Етнічне і релігійне формують ядро регіональної своєрідності. Характер взаємодії між етнічними і конфесійними компонентами в регіоні дозволяє визначити перспективи його стійкого розвитку.

2. Територіальна етноконфесійна система (ТЕКС) представляє поліструктурну, динамічну спільність людей, що сформували традицію збереження особово-групових уявлень про власну соціокультурну унікальність, що виявляється в ситуаціях взаємодії з носіями інших поглядів, норм і цінностей в межах конкретної території. Головні компоненти ТЕКС групуються в три групи: функціональні, ситуативно-регуляторні і територіальні. Община або спільність людей, які мають етнічну і релігійну ідентичність, складає головний елемент функціональної характеристики ТЕКС. Ідентичність, що виникає на перетині етнічного і релігійного, отримала найменування соціокультурної, оскільки результати взаємодії етнічної і конфесійної ідентичностей виявляються в традиціях і цінностях культури людських колективів. Траєкторія взаємодії етнічного і конфесійного в регіоні формує етноконфесійну ситуацію – центральний компонент ситуативно-регуляторного блоку.

Територіальний аспект етноконфесіональної системи припускає наявність у неї малюнка розповсюдження і локалізації наслідків взаємодії етнічних і конфесійних компонентів системи. Соціокультурні взаємодії локалізуються в межах зон, ареалів і районів, а також мають ядра локалізації етноконфесійних контактів в населених пунктах різного ієрархічного рангу.

3. Процеси, що виникають в ТЕКС, можна класифікувати як еволюційні і трансформаційні. Еволюційні процеси обумовлені соціально-економічним розвитком етноконфесійних спільнот. Вони визначають кількісні, а не якісні параметри розвитку цих спільнот. Трансформаційні процеси в ТЕКС, на відміну від еволюційних, можуть стати причиною зміни етнічної самосвідомості різних етносів. У число трансформаційних процесів включаються етнічна і конфесійна консолідація, інтеграція, а також їх антиподи – дезинтеграція, сегрегація. Виділяються специфічні процеси, характерні тільки для етнічної підсистеми ТЕКС. Серед них найчастіше аналізуються етнічна адаптація і асиміляція. У конфесійній підсистемі ТЕКС важче виявити “спеціалізовані” процеси, які мали б просторову висловленість. Суто конфесійним процесом можна вважати оформлення канонічного простору різних релігій. Канонічний простір має межі і власну динаміку. Він здатний диференціюватися в період церковних розколів, консолідуватися, політизуватися і радикалізуватися.

4. Процеси соціокультурного розвитку території формують сприятливий або ускладнений фон для здійснення ефективного управління регіоном. Керувати етноконфесійним різноманіттям можливо за допомогою стратегічного моделювання соціокультурних процесів, що виникають в регіоні. Стратегічне моделювання в географії отримало назву геостратегії. Сенс геостратегії в розробці методики виявлення диспропорцій, що виникають в соціокультурному розвитку регіону і створенні плану адаптації до них різних суспільних підсистем.

5. Для соціокультурного розвитку сучасного Криму властивий успадкований від минулих історичних періодів процес постійної зміни “керівних” або домінуючих етносів та їх релігій. Домінуючими прийнято називати групи людей, які мають чисельність, що стабільно зростає, і які виділяються в етнічній структурі регіону своїм прагненням до повсюдного розселення по його території. У історичній ретроспективі тенденцію соціокультурного домінування в Криму демонстрували два етноси: слов'янський (у складі своїх найбільш численних груп – росіян, українців і білорусів) і тюркський (у складі кримських татар). Аналогічно етнічному домінуванню в Криму спостерігалося релігійне переважання або ісламу, або православ'я. Сучасний період соціокультурного розвитку Криму характеризується ускладненням ситуації етноконфесійного домінування.

На тлі демографічного спаду слов'янського етносу і зростання тюркського компоненту в етноконфесійній системі Криму зберігається соціокультурне домінування слов'ян в більшості його регіонів. Це виявляється в повсюдному розповсюдженні та укоріненості православних конфесій в Криму. Після 1995 р. в автономії з'явилися перші ознаки загострення в конфесійних взаєминах православної общини і мусульманської уми (общини віруючих) півострова. У основі цього загострення - політизування конфесійного компоненту етноконфесійної системи Криму. Іслам в Криму опинився під впливом керівної політичної сили кримських татар – Меджлісу. За іслам в Криму розвернулася справжня боротьба між “турецьким” і “арабським” напрямами в цій релігії. Арабський напрям в розвитку кримського ісламу є основним ретранслятором до Криму і України ідей так званого “жорсткого” або радикального ісламу. Православ'я в Криму було втягнуте у загальнодержавне протистояння церковних еліт за розподіл сфер канонічного впливу московського і київського патріархатів на території України.

6. Проведений аналіз території сучасного Криму дозволив виявити в його межах три типи регіонів, що розрізняються за характером локалізації соціокультурних процесів: статусні, еволюційні і реконструктивні. Всі три типи територій мають істотні відмінності за характером протікання в них демографічних і конфесійних процесів.

Типологія території Криму за характером соціокультурного домінування етносів і конфесій дозволила прослідкувати можливості здійснення різних стратегій перетворення етноконфесійного простору півострова. В даний час таких стратегій дві: етноцентрична (національно-автономістська) і регіональна (територіально-автономістська). Суспільно-географічний варіант стратегії майбутнього розвитку етноконфесійної системи Криму полягає в розробці картографічного моніторингу погроз колективній безпеці народів Криму.

Сенс концепції картографічного моніторингу погроз колективній безпеці народів Криму полягає у відстежуванні просторових форм культивування етнічної винятковості на півострові. В даний час в Криму відсутнє системне уявлення про чинники виникнення подібної загрози, дуже фрагментарні дослідження з радикалізації політичних еліт автономії, ігнорується можливість переформатування регіональної ідентичності кримчан на етноконфесійну ідентичність однієї з домінуючих в кримському співтоваристві етнічних груп.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.Шевчук А.Г. Региональные особенности современных этноконфессиональных процессов в Крыму // Учене записки Таврического національного университета. Серия: География. -

Симферополь: Издательский отдел ТНУ, 2004. -Т.17 (56). - №4.- С.242-247.

2. Шевчук А.Г., Ишин А.В. К вопросу о тенденциях в развитии межконфессиональных отношений в Крыму // Культура народов Причерноморья.-№ 52.–Симферополь, 2004. – С.262-264.

3. Шевчук А.Г. Географическая сущность этноконфессиональных систем // Культура народов Причерноморья. - № 65. – Симферополь, 2005. – С.22-26.

4. Шевчук А.Г. Факторы динамики этноконфессиональных систем // Культура народов Причерноморья. -