КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮЩЕНКО Мирослава Петрівна

УДК 811.133.1’37:165.194

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.05 – романські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Помірко Роман Семенович,

завідувач кафедри французької філології

Львівського національного університету

імені Івана Франка МОН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Попович Михайло Михайлович,

завідувач кафедри французької мови

Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича МОН України

кандидат філологічних наук, доцент

Круковський Василь Іванович,

доцент кафедри іноземних мов

Київського національного економічного

університету імені Вадима Гетьмана

МОН України

Захист відбудеться “25” жовтня 2007 року о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.11 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “_20_” вересня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради к.філол.н. Л.В. Клименко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Простір і час належать до понять, які формують основу людського світосприйняття. Це, як зауважував Кант, дві чисті форми чуттєвої інтуїції, які існують a priori, проте водночас становлять необхідні умови будь-якого емпіричного знання і будь-якого об’єкта пізнання. Ось чому простір як філософська і мовна понятійна категорія перебував у полі зору вчених, починаючи з античних часів.

Від візантійських граматиків М. Планудеса і П. Ґаза до лінгвістів ХХ і ХХІ ст. точиться суперечка щодо первинності та визначальної ролі в мові просторових чи часових відношень (Л. Єльмслев, Дж. Андерсен, Ж.-П. Декле, В. Брьондаль, Ж. Дервілез-Бастужі та ін.). Когнітивна лінгвістика прийняла твердження когнітивної психології (В. Шевчук, А. Ярмоленко та ін.) про первинність уявлень людини про просторові відношення між предметами та явищами навколишнього світу, підтримала тезу локалістів про первинний характер вираження просторових відношень щодо відношень інших типів і, отже, вивела “простір” в ряд найважливіших універсальних концептів. Важливу роль у формуванні нових понять і конструкцій когнітивізм відводить просторовій метафорі (Ж. Лакофф і М. Джонсон, К. Ванделуаз, Ж. Фоконьє, Ж. Деріда, Е. Касірер, Ж. Маторе).

У східноєвропейському мовознавстві за традицією, перейнятою від Аристотеля (який визначив “місце” серед основних понятійних категорій), дослідження локативності як мовного явища здійснювали, здебільшого, у функціонально-семантичному аспекті (Т. Алісова, А. Абдулліна, М. Бадхен, А. Варшавська, І. Богданова, Є. Владимирський, М. Всеволодова, О. Виноградова, І. Ємець, О. Селіверстова, М. Сенів, О. Туницька та ін.).

Основну увагу представники функціонально-семантичного напряму звертають на типи відношень між об’єктом локалізації та локумом, під яким розуміють предмет, названий у висловлюванні як місце розташування чи просторовий орієнтир, щодо якого локалізується об’єкт; встановлюють семантичну структуру функціональної категорії простору в досліджуваних мовах. Складність концепту простору зводиться ними до просторових відношень між двома предметами: тим, що локалізується, та предметом – місцем локалізації.

У такому випадку визначальним для окреслення просторових відношень є локум, оскільки він виступає у досліджуваних виразах маркованим елементом, тобто формою зі значенням просторового відношення чи його конкретного вияву. Саме тому автори функціонально-семантичних досліджень серед засобів вираження просторових відношень розглядають лише марковані просторовим значенням мовні одиниці. При цьому поза увагою функціонально-семантичного дослідження залишаються засоби вираження локалізованого предмета та інших складових концепту “простір”, хоча просторові відношення неможливі поза участю принаймні двох просторових предметів, а специфіка просторових відношень залежить не тільки від ознак місця, але й від властивостей просторового об’єкта, який локалізується, а також від умов локалізації, що у випадку зосередження уваги лише на локумі залишається неврахованим.

Таким чином, принципи функціонально-семантичного аналізу понятійної категорії простору обмежують розуміння простору, відображеного в мові, до локуму, а розгляд його – до аналізу типів просторових відношень, виражених локативними прийменниково-іменниковими словосполученнями. Поза межами аналізу залишаються інші складові концепту та засоби їхнього вираження. Не знаходять свого відображення в такому аналізі також властивості просторових предметів, які з погляду носіїв мови визначають характер просторових відношень, не складається цілісна картина перцептуального простору як типове його сприйняття носіями мови. Все це може постати за умови звернення до когнітивного аспекту дослідження.

У французькому мовознавстві спроба вивчення простору в когнітивному аспекті належить К. Ванделуазу, який розглядає семантику просторових прийменників і систему понять, пов’язаних з вираженням розміру. А. Борільо, вивчаючи засоби вираження простору, зосередилась на характеристиці найменувань просторових властивостей предметів за їхньою будовою, розміром і просторовою орієнтацією. Ці дослідники розглядають позатекстові конструкції на позначення найтиповіших просторових відношень між двома елементами фізичної реальності, встановлюють деякі закономірності концептуалізації елементарних просторових ситуацій, не звертаючись до розгляду вираження складних просторових ситуацій у тексті, тобто в широкому мовному та позамовному контексті.

Отже, актуальність дослідження полягає:

у потребі виконання комплексного когнітивного аналізу концепту “простір” у французькій мові як складного явища, яке виникає у результаті сприйняття носіями мови та відображення в ній перцептуального простору;

у необхідності встановлення структури концепту “простір” та опису його складових елементів;

у важливості встановлення закономірностей концептуалізації перцептивного простору в французькій мові;

у необхідності визначення перцептивних ознак предметів, з якими вони входять до просторових ситуацій, концептуалізованих і відображених у французькому мовному контексті.

Зв’язок роботи з науковими темами. Роботу виконано в межах наукової теми кафедри французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка “Дослідження структурно-семантичних особливостей та тенденцій розвитку французької мови” (номер державної реєстрації 0103Н0011928, шифр 39 П).

Метою дисертаційної роботи є розгляд концептуалізції перцептивного простору та функціонально-когнітивна характеристика його складових у французькій мові.

Мета дослідження визначає такі його завдання:

встановити закономірності відбиття просторових відношень у мові, окреслити специфіку розгляду перцептивного простору мовознавчими напрямками;

визначити структуру концепту “простір”, схарактеризувати його складові та встановити відношення між ними на матеріалі різностильового французького дискурсу;

описати елементи просторової ситуації та виявити відношення між її учасниками;

визначити чинники формування узвичаєної просторової ситуації;

подати характеристику основних маркерів просторової ситуації у французькій мові як найменувань об’єктів когніції.

Об’єкт дисертаційного дослідження – концептуалізація перцептивного простору у французькій мові.

Предмет дослідження – концепт “простір” та його мовне вираження як результат відображення перцептивного простору у свідомості носіїв французької мови.

Матеріалом дослідження слугували французькі тексти різних стилів: художнього (література різних жанрів ХІХ-ХХ, поч. ХХІ ст.), публіцистичного (тексти французьких часописів, телепередач, кінофільмів) та науково-популярного (матеріали періодичних видань, Інтернету).

Методи і прийоми дослідження. В роботі використано такі основні методи дослідження: метод лінгвістичного спостереження та опису – для систематизації та класифікації мовного матеріалу; методи когнітивного аналізу – для встановлення прототипу, визначення профілювання прототипу, а також побудови денотаційного сценарію для визначення просторових ознак елементів та опису типових просторових ситуацій.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше здійснено комплексний когнітивний аналіз концепту “простір” і його концептуалізації у французькій мові та визначено усі його складові, які структуруються на основі сприйняття носіями французької мови елементів просторової ситуації. Зроблено першу в романському мовознавстві спробу встановити чинники формування узвичаєної просторової ситуації. Здійснено опис типових маркерів просторової ситуації як найменувань прототипів просторових предметів.

Теоретичне значення дослідження полягає у встановленні закономірностей концептуалізації перцептивного простору у французькій мові та визначенні складових універсального концепту за даними лінгвального і позалінгвального контекстів, закладених у семантиці висловлювання, а також у поглибленні бачення метафори як основи пізнавального механізму та уточненні розуміння процесу формування прототипу і його ролі у передачі мовою концептуалізованої просторової ситуації шляхом віднесення до попереднього мовно-когнітивного досвіду.

Практичне значення дослідження визначається можливістю використання основних положень і результатів роботи у подальших дослідженнях універсальних концептів природної мови, у дидактиці вищої школи під час викладання курсів лексикології та семасіології, а також для укладання посібників, методичних розробок, написання спецкурсів. Запропонований когнітивний аналіз семантики просторових найменувань може бути застосований у лексикографічній практиці.

На захист винесено такі положення:

1. Концепт “простір” формують такі елементи, як: предмет локалізації та місце локалізації, які разом з концептуалізантом утворюють центр концепту; фонові елементи: напрямок руху, зона взаємодії просторових об’єктів; периферійні складові концепту: відстань, межа, розмір, – що знаходить своє мовне вираження у багатокомпонентних локативних конструкціях.

2. Мовець-концептуалізант у побудові та описі просторових ситуацій спирається на власний досвід пізнання світу та на узвичаєні для носіїв мови типові моделі просторових відношень, які профілює відповідно до нових умов. Адресат сприймає передану йому просторову ситуацію через свій пізнавальний та мовний досвід.

3. Концептуалізований простір зберігається у свідомості носіїв мови у вигляді узвичаєних типових просторових ситуацій. Узвичаєність просторової ситуації складається із: закріплених у свідомості носія мови просторових характеристик прототипів категорій предметів, що входять до цієї ситуації; прогнозованості набору об’єктів локалізації для певного місця локалізації; прогнозованості локалізації для предметів певної категорії залежно від просторових характеристик їхніх прототипів.

4. Засобами вираження типових об’єктів локалізації виступають найменування предметів (назви реальних та міфічних істот, найменування тварин, конкретні та абстрактні найменування неістот), назви дій та багатокомпонентні описи просторових ситуацій.

5. Семантика засобів вираження просторових предметів відображає різні рівні прогнозованості їхньої локалізації. Високий рівень прогнозованості притаманний просторовим предметам, вираженим назвами людей за родом заняття, найменуванням тварин, географічних об’єктів, явищ природи.

6. Область взаємодії між спостерігачем і просторовими об’єктами може бути поділено на три сектори, які утворюються навколо спостерігача за принципом досяжності їх органами чуття концептуалізанта і кожному з яких притаманні свої учасники просторових відношень та специфічні засоби їх мовного вираження.

7. Типовими засобами вираження місця локалізації виступають загальні назви місця, найменування географічних об’єктів, назви приміщень і будівель, найменування людини та частин її тіла, назви предметів побуту, які входять до опису просторових ситуацій як найменування прототипів просторових предметів, закріплених у свідомості носіїв мови.

Апробацію результатів здійснено на Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Ломоносов” (Москва, 2001), на міжвузівських наукових конференціях студентів та молодих учених “Зіставне та типологічне вивчення романських, германських мов і літератур” (Донецьк, 1999, 2000, 2001), на міжвузівській конференції аспірантів “Актуальні дослідження іноземних мов і літератур” (Донецьк, 2003), на Міжнародних Граматичних читаннях ІІ, ІІІ (Донецьк, 2002, 2005), на Міжнародних наукових конференціях “Актуальні проблеми романо-германської філології в Україні та Болонський процес” (Чернівці, 2004), “Семантика слова і тексту” (Івано-Франківськ, 2006), “Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства” (Чернівці, 2006), а також на щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка та у виступах на семінарах кафедри французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основний зміст роботи знайшов своє відображення у 16-ти публікаціях, з яких 8 – наукові статті у фахових виданнях.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками до них, загальних висновків, списку використаної літератури (243 позиції), списку фактологічних джерел (45 позицій) і додатків. У додатках уміщено 3 таблиці та 6 схем, які ілюструють положення дисертації. Загальний обсяг роботи – 216 сторінок, з них основного тексту – 185 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної для дослідження теми та аспекту її вивчення, окреслено мету роботи, визначено об’єкт, предмет, завдання та методи дослідження. Сформульовано винесені на захист положення та описано структуру дисертаційного дослідження, подано відомості про апробацію роботи.

У першому розділі “Простір як об’єкт лінгвістичного дослідження” визначено специфіку когнітивного аспекту лінгвістичних досліджень простору. У підрозділі “Значення, поняття, категорія і концепт у трактуванні когнітивної лінгвістики” на матеріалі праць Є. Бартмінського, Ж. Бувереса, К. Бругман, К. Ванделуаза, М. Верспур, К. Годдарда, Р. Гжеґорчикової, М. Девіза, З. Дірвена, Д. Дюбуа, Е. Касада, Ф. Корд’є, Г. Кляйбера, Р. Ланґакера, С. Левінсона та П. Брауна, Ж.М. Мандлера, Дж. Міллера, Е. Світсер, Ж. Фоконьє визначено основні особливості когнітивних досліджень, розглянуто проблему значення слова у розумінні когнітивної лінгвістики та показано наступність у розв’язанні цього питання когнітивістами та їхніми попередниками, представлено погляд когнітивістики на категоризацію та специфіку розуміння метафори як основи пізнавального механізму. Звернено увагу на прийоми когнітивного дослідження: встановлення прототипу як сукупності типових рис об’єктів певного класу, профілювання прототипу, побудови денотаційного сценарію. Розглянуто відношення між поняттями і термінами концепт, значення і поняття у сучасному мовознавстві.

Прийнято теоретичне положення когнітивної семантики, згідно з яким значення – це мисленнєвий образ як сукупність рис референта, який виник у свідомості мовців у результаті перцепційного і культурного досвіду. Серед інших визначень концепту взято до уваги дефініцію А. Бабушкіна, за якою концепт – це будь-яка дискретна змістова одиниця колективної свідомості, яка відображає предмет реального чи ідеального світу, що зберігається в національній пам’яті носіїв мови у вигляді пізнавального субстрату. Концепт має внутрішню організацію, складну структуру.

У підрозділах ”Перцептивний простір у когнітивному та етнолінгвістичному аспектах” і “Дослідження відображення перцептивного простору в мові” вивчено питання про поняття простору фізичного і перцептивного, про специфіку розуміння простору у фізичному, філософському та лінгвістичному аспектах, зокрема в етнолінгвістичному та когнітивному. З’ясовано сутність наукової дискусії про первинність в образі світу концепту “простір” відносно інших концептів, коротко викладено погляди локалістів, напівлокалістів (Дж. Лайонз, Л. Єльмслев, Дж. Андерсон, М. Гальйо) та антилокалістів (Ж.-П. Декле, І. Мельчук, Ж. Дервілез-Бастюжі), які відрізняються розумінням ролі просторових конструкцій у розвитку природної мови. Встановлено, що когнітивна лінгвістика сприйняла переважно погляди локалістів.

Огляд праць провідних когнітивістів (Дж. Лакофф і М. Джонсон, Ж. Маторе) показує, що концептуальна система людини структурована і визначена шляхом метафоризації. Просторова метафора у французькій мові, за спостереженнями Ж. Маторе, переважає над часовою метафорою, хоч причини такої переваги залишаються невивченими.

Когнітивна семантика висуває теоретичне положення, за яким простір визначається тільки через відношення між речами та людьми, які їх сприймають. Істотною засадою мовознавчих досліджень є факт, що людська мова спирається на спільне позамовне знання учасників комунікативного акту, а мовна комунікація є проекцією позамовної реальності у перцепції адресанта комунікації.

Аналіз наукової літератури виявив, що перцептивний і мовний простори формуються у відповідності до антропоцентричного характеру мислення і мови, а протиставлення з погляду мови людини як онтологічної одиниці усім іншим онтологічним одиницям слід віднести до найважливіших мовотвірних чинників, зокрема до чинників формування просторових відношень та їхнього вираження у мові.

Система просторових відношень, яка відображається у мові, має спільні для усіх мов риси, поява яких зумовлюється побудовою концептуального простору за принципом антропоцентризму та антропоморфізму. Специфічні ознаки пояснюються детермінованим культурою специфічним розумінням простору, яке випливає з різних географічних, суспільних, економічних умов існування певної мовної спільноти.

Розділ другий “Концепт “простір” та його складові у французькій мові” присвячено розгляду перебігу процесу концептуалізації та семантики складових концепту “простір” у французькій мові.

У підрозділах “Елементи просторових відношень”, “Локалізований предмет як складова концепту “простір” стверджується: щоб говорити про просторові відношення, необхідне існування принаймні двох елементів, які входять до цього відношення: предмета локалізації та місця локалізації. Тут визначено типову реалізацію основних елементів просторових відношень та профілювання просторових предметів у сприйнятті й побудові носіями французької мови типових просторових ситуацій. Аналіз досліджуваного матеріалу показав, що об’єктом, який локалізується, може бути істота з притаманними їй властивостями, що впливають на її просторову поведінку: здатність переміщатися по суші й у воді, мати прогнозоване вертикальне положення та фронтальну орієнтацію. На просторові відношення істоти з іншими просторовими об’єктами впливає також певна закріпленість за місцем проживання (населені пункти, будівлі та ін.) та діяльності (завод, інститут тощо). Внаслідок цього локалізованим предметом виявляється, напр., істота, яка перебуває, виконує певну дію чи отримує ознаку в межах будь-якого простору: Pendant quatre ans, M. Edmond Paindavoine vйcut dans la maison des parents de sa femme, oщ une enfant naquit (Malot). Тут основою просторової характеристики людини виступає притаманна їй ознака мати оселю, бути означеною за місцем народження, проживання тощо.

Семантика найменування людини за професією чи родом занять, за походженням містить ознаки, які можуть прогнозувати місце локалізації особи: Trempй jusqu’aux os, le chasseur de grenouilles йtait blotti dans les roseaux, retenant son souffle (Fetjaine).

Локалізований у просторі об’єкт у мовній просторовій конструкції може позначатися як особа діюча, що знаходить певне місце чи активно набуває певної ознаки у просторі, здатна змінювати свою локалізацію протягом однієї просторової картини: Et elle se prйcipita dans la chambre de le baronne. Mais au bout de trois minutes, elle sortit, en courant, de la chambre de sa mиre... (Maupassant).

Особа також піддається локалізації як пасивний об’єкт, виявляючи при цьому загальні ознаки просторового предмета: Mon pиre m’avait prйsentй chez une de mes tantes qui demeurait dans l’оle Saint-Louis, oщ je dus aller dоner ... conduit par Mme ou par M.оtre... (Balzac).

Семантика найменувань тварин як об’єктів локалізації прогнозує місце їхнього перебування, конфігурації частини простору, яку вони займають: Le vieux dormait dans son fauteuil, les mouches au plafond, les canaris dans leur cage... (Daudet). Типовим просторовим орієнтиром для локалізації тварин слугують географічні об’єкти, приміщення, природне середовище: Semblables aux arbres, aux pierres ou aux йcureuils qui nichent dans les bois... (Fetjaine).

Неістотам як предметам локалізації притаманна просторова характеристика, яка відповідає принципу канонічної орієнтації у просторі (К. Ванделуаз, А. Борільо, А. Пайк, Л. Тельми), зумовлена їхньою природою або звичним використанням. Наш матеріал дає змогу встановити, що серед неістот об’єктом локалізації найчастіше виступають конкретні дискретні предмети, розташовані в якомусь місці, які займають певну ділянку простору, виявляються суб’єктом дії чи носієм стану або ознаки в межах якого-небудь простору: La grande ferme paraissait attendre lа-bas, au bout de la voыte des pommiers (Maupassant). Специфікою розташування множини предметів є те, що її елементи одержують спільну просторову характеристику: Leurs maisons de paille, savamment espacйes sur des planches, ouvraient au soleil leurs portes... (Maupassant).

Специфіка географічних об’єктів як локалізованих предметів полягає в тому, що їхня форма і розміри можуть бути відомими концептуалізанту, але сприймаються ним частково, лише до тієї межі, якої сягають органи чуття людини: Devant nous, la Mйditerranйe n’avait pas un frisson sur toute sa surface... (Maupassant). Місце розташування явищ природи є прогнозованим: Lorsque les vagues arrivent vers le rivage, elles se brisent... (La mer).

Локалізуються також недискретні предмети: Presque aussitфt, il y eut un bruit de pas dans le couloir (Fetjaine). Засобами вираження таких об’єктів локалізації виступають найменування емоцій та почуттів людини, результатів її мисленнєвої діяльності.

Типовими є висловлювання, у яких предметом локалізації виявляється ситуація, де комунікативно важливими є усі її елементи, напр.: ...dans notre chapelle le rйvйrend pиre Leclerc donna la bйnйdiction nuptiale а M. Edmond Paindavoine et а Mlle Marie Doressany... (Malot). Місце розташування ситуації може бути прогнозованим. Найчастіше це частина простору як така, виражена загальною назвою місця, приміщення, географічний об’єкт.

Виконаний аналіз типових реалізацій предмета локалізації показав, що просторові відношення залежать від прототипових характеристик предмета, який локалізується, від його категоризації мовцями як елемента живої чи неживої природи, від наявності у семантиці прототипу значення канонічної орієнтації чи закріпленості його за певними елементами простору.

У підрозділі “Просторовий орієнтир як складова концепту “простір” та елемент просторових відношень” зазначено, що у мові місце не може бути визначене саме через себе, а повинне бути визначене за відношенням до певного об’єкта (Х.Л. Сіфуентес Онрубія). Типовим орієнтиром виступають: місце взагалі; істота, людина та частини її тіла; конкретний предмет, зокрема, предмет-вмістилище; приміщення, будівля; географічний об’єкт. Просторовий орієнтир може бути неозначеним. Інколи для позначення локалізації предмета достатнім є означення його відстані від просторового орієнтира.

Характер локалізації залежить не тільки від властивостей предмета, який локалізується, але й від ознак місця локалізації. Для характеру локалізації важливими є такі ознаки просторового орієнтира, як його протяжність по горизонталі: ...parmi les arbres, au long de l’allйe, jaillissait la lumiиre du phare qui ressemblait а l’oeil du diable... (Rolin); протяжність по вертикалі, що дозволяє локалізувати об’єкт біля його нижнього кінця: J’aurais voulu me jeter aux pieds de Madame pour la supplier... (Rolin); наявність поверхні, на якій може бути щось розташоване: ...nous nous apprкtions а monter lorsque nous avons vu Madame apparaоtre sur la terrasse (Rolin). Часто місцем розташування є предмет, що сприймається як такий, що має внутрішній об’єм, який може наповнюватися: Mathilde a rallumй le feu йteint dans la salle а manger... (Rolin). Отже, просторовим орієнтиром можуть виступати різноманітні реалії об’єктивної дійсності, а також абстрактні предмети і явища, поняття про які профілюються залежно від того, до якої просторової ситуації вони входять.

У третьому розділі “Фонові та периферійні складові концепту “простір” розглянуто такі концептуальні елементи простору, як область взаємодії між просторовими предметами, відстань, сцена та перспектива, а також звернено увагу на їхню участь у передачі означеності й неозначеності локалізації предмета у французькій мові. Зроблено спробу окреслення просторової ситуації в цілому за допомогою системи огляду.

Підрозділ “Відстань як концептуальний елемент простору” виявляє, що у сприйнятті й концептуалізації простору важливу роль відіграє антропоцентричний чинник. Відстань починає свій відлік від людини, яка перебуває в центрі картини світу, що дає змогу виділити три просторові сектори (за Р. Пшибильською): найближчу до концептуалізанта зону, яка становить вмістилище, менше за розміром, ніж людське тіло; сектор навколо концептуалізанта, який можна сприйняти органами зору; сектор, протяжність якого настільки велика, що концептуалізант не здатен її сприйняти і визначити межі цього сектора. Наведено характеристику кожної із виділених зон із визначенням семантики найменувань притаманних їм просторових предметів. Так, за нашими спостереженнями, зону мінімальної відстані від спостерігача у локативних ситуаціях утворюють найменування людини та частин тіла людини, які можуть виступати як в ролі локалізанта, об’єкта локалізації, так і локалізованого предмета: ...Raoul tomba а genoux et donna libre cours а son exaltation amoureuse (Leblanc). До цієї ж зони входять найменування субстанцій, пов’язаних із функціонуванням людського організму, зі змінами його у результаті старіння, хвороби тощо: Il sentit le sang brыler dans ses paupiиres, dans ses joues salйes par les pleurs, et dans ses oreilles (Adam); найменування одягу, взуття, прикрас, матеріалів, якими можна прикрити тіло людини чи його частини: ...un cocher а barbe grisonnante, dont le dos trиs voыtй bombait sous une blouse bleue... (Leblanc); назви явищ природи, проявів природного середовища: Sans catastrophe, l’enfant et sa bonne atterrirent parmi les chaises des йlйgants tassйes а l’ombre des marronniers (Adam); найменування почуттів, емоцій, процесів мислення, результатів мовлення, сприйняття органами чуття та под.: La douleur grandit vite en lui, l’йtrangla. Elle s’enfuit de sa gorge en sanglots prйcipitйs (Adam). Кожен розряд просторових предметів виконує як загальну функцію просторового предмета, так і специфічну для його сутності функцію, мотивовану прототиповими ознаками.

Помічено, що під час сприйняття чи створення просторової ситуації відстань як величина просторового відрізка, який відділяє один просторовий об’єкт від іншого, обов’язково піддається оцінці з боку концептуалізанта.

Суб’єктивність оцінки відстані концептуалізантом залежить від різних чинників: ця суб’єктивність детермінується не фізичною, а психічною близькістю, включенням предмета до того самого ментального простору, у якому перебуває мовець / спостерігач; пояснюється сприйняттям мовцем фізичної або ментальної досяжності співрозмовника залежно від ситуації; мотивується досвідом учасників комунікації та бажанням концептуалізанта окреслити місце локалізації об’єктивно. У підрозділі “Означена та неозначена локалізація предмета” проаналізовано засоби вираження означеної та неозначеної локалізації, з’ясовано комунікативні й когнітивні причини їхньої появи у французьких текстах.

Підрозділ “Будова сцени і перспектива” присвячено спробі застосувати поняття системи огляду до опису конкретних просторових ситуацій. Тут подано характеристику таких елементів системи огляду: перспектива, поле огляду і фокус зору, ментальне сканування. Зроблено висновок щодо важливості для концептуалізації конкретної просторової ситуації не лише симетрії / асиметрії просторових відношень предмета локалізації та місця його розташування, але й інших, релевантних для мовця ознак просторових предметів, напр., чи становлять вони перешкоду, чи створюють захист для людини у просторі тощо.

Аналіз просторових ситуацій у французькій мові показав, що обсяг вираження пов’язаний з деталізацією сцени, а також із виразністю зображення просторових елементів.

У четвертому розділі “Засоби вираження елементів просторових відношень” зосереджено увагу на складі та ролі маркерів просторових відношень (Б. Бжозовська-Збужинська) чи просторових локативів (Х.Л. Сіфуентес Онрубія), виразників семантики просторовості (А. Борільо). Зазначено, що сукупність уявлень про простір відображається у мові у вигляді лексико-семантичної системи загальних найменувань простору (місця), до якої в сучасній французькій мові належать такі лексеми: lieu, place, espace, endroi, environnement, localisation, position, milieu, situation, emplacement, orientation, site та ін. Аналіз лексичних значень цих найменувань дає можливість встановити, що до їхньої семантичної амплітуди входить як загальне, абстрактне розуміння “місця як частини простору”, так і конкретне розуміння місця як “вмістилища, частини простору, яку займає певний об’єкт (предмет, дія, подія, ознака)”, “конкретного окресленого певними межами елемента простору”, “частини чогось”, “відношення між елементами в певному просторовому чи часовому ряду”.

У підрозділі “Приміщення як просторовий орієнтир та його найменування у локативних конструкціях” встановлено, що у французькій мові найменування природних споруд, приміщень, будівель корелюють з назвами географічних об’єктів за ознаками ‘відкритий / закритий простір’, ‘природний / антропогенний об’єкт’, при цьому деякі лексеми за першою ознакою долучаються до найменувань приміщень, а за другою – до назв географічних об’єктів, напр., caverne “натуральне вмістилище, вирите в скелі”: L’attrait qu’ont toujours eu pour lui les trous dans les montaignes, les entrйes de cavernes, les cratиres (Goncourt). Наявність у семантиці назв природних споруд сем ‘закритий’, ‘дикий’ зумовлює виникнення метафоричних значень (напр., antre “тривожне і таємниче місце”), із якими ці найменування також входять до локативних конструкцій: Une вme perdue dans les antres de la cabale (Hugo).

До найменувань споруд та приміщень, які корелюють за диференційною ознакою ‘природний’ / ‘штучний’, належать назви споруд, які виникли внаслідок життєдіяльності тварин (aire, antre, bauge, gоte, nid, ressui, repaire, retraite, taniиre, terrier та ін.). Ці лексеми входять до локативних конструкцій як у своєму прямому значенні ”місце, що служить притулком диких тварин”, так і в переносному значенні “місце перебування людини, переховування від небезпеки”: Ils nichent dans une termitiиre dont ils ont creusй la dure paroi (La vie de bкtes); Ils se retirent la nuit dans des taniиres oщ ils vivent de pain noir (La Bruyиre).

Репрезентанти семи “тимчасова, примітивна споруда” (baraquement, cabane, hutte, tente) у складі локативних конструкцій зіставляються з найменуваннями постійних антропогенних споруд, з якими виявляють у тексті відношення взаємозамінності щодо передачі місця, де щось / хтось знаходиться постійно чи тимчасово. Під час аналізу семантики найменувань приміщень виявилося, що семи ‘тимчасовий / постійний’, ‘примітивний / надійний’ є додатковими у передачі локалізації; і можуть виражатися експліцитно, за допомогою додаткових лексичних засобів (Sur leur limite se dressait une petite cabane en branchages dans laquelle le paysan avait passй les nuit...) або актуалізуватися у певному контексті: La cabane craqua du haut en bas, mais elle ne s’effondra pas. Puisque la hutte а rйsistй а ces deux assauts furieux, elle supporterait bien les autres (Malot).

Приміщення та споруди сприймаються мовцями як місця із прогнозованою просторовою характеристикою: це предмети, які мають внутрішній вільний простір, у якому може розташуватися істота чи сукупність істот для перебування там певний період часу або для виконання певної дії.

У підрозділі “Людина та частини її тіла як просторовий орієнтир у просторових конструкціях” з’ясовано, що орієнтир такого роду з’являється в описі просторової ситуації завдяки тому, що істота сприймається концептуалізантом та адресатом мовлення як будь-який просторовий об’єкт, зокрема такий, що може мати фіксовану орієнтацію за горизонтальною / вертикальною віссю.

Серед засобів вираження просторових орієнтирів знаходимо таку лексику: найменування людей (un homme, une femme, un enfant, un professeur, une nourrice, une mиre, une fille etc.); найменування частин фізичного тіла людини (une tкte, une main, un oeil, un visage etc.); найменування духовних субстанцій, які метонімічно сприймаються як людина (une вme, un esprit etc.). Засобами вираження зовнішньої локалізації (контактної і дистантної) слугують найменування людей за статтю, за віком, за спорідненістю і свояцтвом, за родом діяльності та професією.

У значній кількості випадків локативні конструкції виявляють семантичний синкретизм: зі значенням локативності поєднуються значення посесивності, директивності та інші, як, напр., у конструкції а+subst, де субстантив належить до найменувань осіб, із загальним значенням “в оселі, в родині, яка належить певній людині”: Mis en nourrice а la campagne, oubliй par ma famille pendant trois ans ... j’y comptai pour si peu de chose... (Balzac).

У своєму прямому значенні найменування осіб не входять до складу локатива, який передає внутрішню локалізацію об’єкта, однак у проаналізованих текстах спостерігається функціонування локативних словосполучень як засобів вираження внутрішньої контактної локалізації, побудованих на основі переносного значення, коли найменування особи називає фізичну або ментальну частину тіла людини (душу, світогляд тощо): ...la courtisanerie, en germe chez les enfants... (Balzac).

Усі локативні конструкції, до яких входять назви частин тіла людини, можна поділити на дві групи: конструкції, де ці найменування виступають назвами фізичних частин тіла; конструкції, де ці найменування мають значення ментальної частини тіла, почуттів тощо. До першої групи входять усі найменування частин тіла людини. Об’єктом локалізації тут найчастіше виступають фізичні відчуття, рідше – фізичний об’єкт чи інша частина тіла: ...posant son front dans ses mains, elle sentit ses yeux pleins de larmes (Maupassant). Другу групу формують найменування cњur, вme, йspit, tкte, вжиті у переносному значенні: Si vous avez bien compris ma vie antйrieure, vous devinerez les sentiments qui sourdirent en mon cњur (Balzac). Об’єктом, який локалізується, в аналізованих конструкціях виступає почуття або результат розумової та емоційної діяльності.

У локативних конструкціях назви частин тіла виявляють узвичаєні прототипові просторові ознаки: у типових випадках голова (tкte) як частина тіла людини, яка має фіксовану природну орієнтацію (верхня частина тіла), у ролі місця розташування предмета сприймається як така, що має верхівку, поверхню, на якій можна щось розмістити: ...ma mиre apparut tenant а deux mains sur la tкte ... des rubans et de plumes… (Fournier), а прогнозованим об’єктом локалізації виступає головний убір, елемент зачіски, частина одягу тощо: ...des garзons meuniers, le bonnet sur l’oreille, occupйs а charger leurs mulets... (Balzac). Обличчя та його частини (visage, front, pommettes, menton, nez, yeux etc.) виявляють такі просторові характеристики, як наявність поверхні та фронтальної орієнтації, а їхні назви є носіями прототипової ознаки частини тіла, яка відбиває внутрішній світ людини: Le pourpre de la pudeur offensйe йtincela sur son visage que dйsarmait dйjа le pardon de la femme... (Balzac).

Встановлено також роль назв частин тіла у формуванні опису просторової орієнтації. Визначено, що частини тулуба (corps, poitrine, ventre, dos, йpaule etc.) часто вступають у просторові відношення з іншими предметами як елементи тіла, що створюють його конфігурацію, визначають позу людини, зокрема відносно вертикальної та горизонтальної осей просторової орієнтації: Lorsqu’elle йtait loin du rivage, elle se mettait sur le dos, les bras croisйs sur sa poitrine, les yeux perdus dans l’azur profond du ciel... (Maupassant). Ці частини тіла також пов’язані з фронтальною віссю орієнтації, визначають передню і задню частину поверхні людського тіла: Son mari se pencha vers elle, et posa doucement, dans ses mains croisйes sur l’ampleur de son ventre, un petit portefeuille en cuir (Maupassant).

Просторові відношення кінцівок тіла визначаються передусім їхньою природною функцією: брати участь в конфігурації частини простору, яку займає людське тіло, формуючи позу людини, а також слугувати опорою чи інструментом переміщення невеликих предметів: La femme а la capote, qui gardait, entre ses genoux, un parapluie et un sac de cuir, avait commencй а s’expliquer… (Fournier).

Отже, прототиповими ознаками частин тіла людини, які формують їхні просторові відношення з об’єктами локалізації є: “предмет, що має поверхню” (при цьому інші виміри можуть ігноруватися) – усі частини тіла; “предмет, який є верхівкою людини – об’єкта природної вертикальної орієнтації” – tкte; “вмістилище відчуттів, почуттів та місце їх відображення” – насамперед visage, front, pommettes, menton, nez, yeux; “засіб формування конфігурації простору, займаного людиною” – genoux, jambes, pieds; “показник орієнтації тіла відносно фронтальної осі”: poitrinе, ventre, visage, dos.

У підрозділі “Функції географічної лексики у складі локативних конструкцій” констатовано, що географічні об’єкти належать до предметів, яким роль місця забезпечена їхньою природою. Це назви ділянок простору, яким притаманні такі просторові характеристики, як одно-, дво- чи тривимірність (протяжність, площинність, висота / глибина), однак концептуалізант може ігнорувати третій вимір: Le disque solaire touche l’horizon. Une brise lйgиre soulevait la surface du lac (Leblanc).

У типових випадках таким об’єктам притаманна відсутність фронтальності, яка компенсується фронтальністю іншого просторового предмета, напр., людини: ...il jouait а l’entrйe de la forкt (Leblanc).

Значні розміри типових географічних об’єктів, їхня фіксована позиція та орієнтація в просторі обмежують можливість виконання ними ролі об’єкта локалізації. Вживання відповідних найменувань у такій функції створює комізм висловлювання, використовується для створення гри слів: – Savez-vous ce qu’elle m’a offert? Une forкt vierge. – Oщ va-t-on la mettre– Vous vous trouvez drфle, hein (З фільму). Характер загального просторового значення назв географічних об’єктів дає значні можливості щодо їхньої метафоризації: et combien sa prйsence eыt йtй utile sur le champ de bataille! (Leblanc).

Найменування просторових предметів виступають маркерами просторових відношень, а їхня семантика передає специфіку сприйняття названих ними просторових об’єктів носіями мови.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставлених у роботі завдань, у результаті аналізу відображеного у текстах французької мови розуміння її носіями перцептивного простору з’ясовано, що:

1. Концептуалізація простору відбувається на основі повсякденного сприйняття просторових ситуацій. Концепт “простір” формується як результат відображення у природній мові перцептивного простору, що є суб’єктивно-людським бачення світу в просторових категоріях, та зберігається у свідомості носіїв мови у вигляді узвичаєних типових просторових ситуацій.

2. Суб’єкт концептуалізації встановлює просторові відношення між не менше, ніж двома просторовими предметами: об’єктом локалізації та місцем чи просторовим орієнтиром.

3. Типовими об’єктами локалізації виступають: істота, яка має закріплену просторову орієнтацію та прогнозовану локалізацію, а також виявляє себе у просторових відношеннях як фасадний предмет; частина тіла людини чи тварини, яка надає істоті додаткової просторової характеристики, уточнюючи її положення в просторі, розмір, конфігурацію; тварина як об’єкт локалізації, що відзначається прогнозованістю місця перебування (географічні об’єкти, найменування приміщень, природне середовище); неістоти як предмет локалізації, які можуть мати узвичаєну орієнтацію в просторі, зумовлену їхньою природою або звичним використанням; ситуація як багатоелементна просторова конструкція на фоні просторового об’єкта.

4. Типовими просторовими орієнтирами є: місце взагалі; істота та частини її тіла; конкретний предмет; предмет-вмістилище; приміщення (природні й артефакти); географічний об’єкт; місце як середовище, – найменування яких входять до опису просторової ситуації як назви прототипів просторових об’єктів з узвичаєною для носіїв мови просторовою характеристикою.

5. Характер локалізації залежить не тільки від властивостей предмета, але й від просторових ознак місця його локалізації, тобто від наявності в нього протяжності по горизонталі чи вертикалі, поверхні чи внутрішнього об’єму.

6. Засоби вираження просторових предметів відображають такі рівні прогнозованості їхньої локалізації: нульовий характер прогнозованості, притаманний займенникам, іменникам – власним назвам, найменуванням людей за статтю; низький рівень прогнозування локалізації виявляють назви побутових предметів, найменування людей за спорідненістю, місцем проживання, релігійною та етнічною належністю, назви міфічних істот; високий рівень прогнозованості притаманний просторовим предметам, вираженим назвами людей за родом заняття, найменуванням тварин, географічних об’єктів, явищ природи.

7. Суб’єктивність оцінки відстані концептуалізантом детермінується не фізичною близькістю, а інклюзією до того самого ментального простору, в якому перебуває мовець; залежить від сприйняття мовцем фізичної або ментальної досяжності співрозмовника; пояснюється етнопсихологічними чинниками.

8. Систему огляду просторової ситуації