ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Задунайський Вадим Васильович

УДК 94 (477: 355.13) “18/20”

ВІЙСЬКОВІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст. ТА ЇХ ВІДРОДЖЕННЯ В НОВІТНЮ ДОБУ

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Донецьк – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник освіти України

Добров Петро Васильович,

декан історичного факультету

Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Сергійчук Володимир Іванович,

професор кафедри давньої та нової історії

України Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка

доктор історичних наук, професор,

заслужений працівник освіти України

Турченко Федір Григорович,

завідувач кафедри новітньої історії України

Запорізького національного університету

доктор історичних наук, професор

Пірко Василь Олексійович,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання

Донецького національного університету

Захист відбудеться 24 грудня 2007 року о _10__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 в Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24, ІІ навчальний корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 23 листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Військові традиції для українських козаків завжди відігравали важливе значення з огляду на воєнізований характер їх життя, що було вагомим підґрунтям привілейованого становища козацької верстви. Слід наголосити, що засади військового життя козаків були закладені у часи розквіту цієї спільноти та розвивались і трансформувались до її остаточної ліквідації (як соціального стану в 1920 р.). Поряд із цим, спільна історична пам’ять українців назавжди зафіксувала героїчний пафос козацької боротьби за волю України та людську гідність, що відіграло надзвичайно важливе значення для становлення української національної ідеї – підмурівка як відродження, так і розбудови нації й держави.

На зламі ХІХ-ХХ ст. до військово-козацьких традицій нами віднесено ті, що обумовили військовий характер козацької привілейованої спільноти (принципи військово-адміністративного устрою та самоврядування, специфічні засади військової служби, окрема військова структура й рангово-посадова система, особлива уніформа і зброя, самодостатня система бойового й військового вишколу, характерні військово-тактичні вміння (традиції козацької стратегії були втрачені під час ліквідації самодостатніх українських козацьких військ у кінці XVIII – на початку XIX ст. та підпорядкування їх залишків російській військовій системі) і особисте бойове мистецтво). Наголосимо, що українська військово-козацька спадщина в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. найповніше зберігалась у Кубанському козацькому війську, де більшість становили українські козаки. Тоді ж завершилась документальна фіксація як військових засад буття козацької спільноти, так і основ козацького бойового та військового мистецтва разом з відповідним вишколом.

Варто зазначити, що в українському суспільстві впродовж новітньої доби помічаємо неодноразове звернення до козацьких військових традицій, використання яких вважалось ознакою “українськості” новітніх українських військових формувань і громадських рухів. Слушно підкреслити, що вагомість обізнаності з правдивою військово-козацькою спадщиною дозволить виявити реальний рівень використання відповідних надбань під час українського військового будівництва чи відновлення козацьких структур у новітні часи.

Доречно дослідити спроби радянського уряду використати військовий доробок козацької спільноти (у тому числі й української) під час становлення та розвитку Червоної кавалерії у 20-ті – 40-ві рр. ХХ ст., ще й оцінити рівень опертя на козацькі військові традиції в УПА та козацьких формуваннях, що діяли на стороні Німеччини під час Другої світової війни.

Наголосимо на тому, що і в наш час козацька спадщина є досить актуальною, бо під час українського національного піднесення кінця 80-х рр. ХХ ст. з’явився суспільно-політичний рух з відродження Українського козацтва. Окреме місце у цьому русі посідає козацьке бойове мистецтво, що заслуговує на поширення у спортивно-мистецькому вигляді серед учасників козацького відродження й молоді, може прислужитись воно й Збройним Силам України. Слушним є й застосування традицій військово-козацького самоврядування. Саме тому різні політичні сили не лише використовують козацьку героїку (часто на рівні гасел) та відповідну повагу до неї з боку українського суспільства, але й змушені рахуватись з такою специфікою українського менталітету.

Таким чином, дослідження військових традицій українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та спроб їх відродження в новітню добу має як науковий, так і суспільний інтерес.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Запропоноване дослідження виконано у межах держбюджетної теми історичного факультету Донецького національного університету Г–05/18 “Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” (№ державної реєстрації 0105U004466).

Хронологічні межі дисертації: кінець ХІХ – початок ХХІ ст. Визначення нижньої межі обумовлене завершенням регламентування принципів функціонування козацької військової верстви, що не лише виявляли компроміс між пріоритетами централістичної російської системи та військово-демократичним змістом козацької спільноти (в якій українські козаки зберігали свою самобутність), але й зафіксували реальний зміст військових засад буття останньої. В подальшому відбувались спроби відродити або використати військову спадщину українських козаків, що охоплювали певний проміжок часу. В роботі виділено три періоди згаданих спроб. Верхньою межею дослідження пропонується вважати 4 червня 2005 року, коли за підсумками широкомасштабних суспільно-політичних зрушень кінця 2004 р. була зроблена спроба реорганізації сучасного козацького руху через його об’єднання навколо Президента Віктора Ющенка, обраного єдиним Гетьманом.

Отже, на зламі ХІХ-ХХ ст. існували залишки української козацької верстви, котра зберігала основи відповідних військових традицій (зафіксованих структурами російської бюрократичної системи), що намагались відродити чи хоча б використати у новітні часи як певні політичні сили, так і значна частина українців.

Географічні межі дослідження охоплюють територію сучасної України, а також регіон компактного розселення нащадків українських козаків у межах Російської Федерації (Краснодарський край та суміжні райони).

Мета дослідження полягає у визначенні та комплексному аналізі військових традицій українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (останній період існування козацької військово-привілейованої верстви) і спроб їх відродження чи використання в новітню добу.

Зазначена мета обумовила такі дослідницькі завдання:

– з’ясувати стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії;

– виявити, систематизувати та дати аналіз джерельної бази дослідження;

– розкрити основний зміст військових традицій українських козаків на рубежі ХІХ-ХХ ст.;

– розглянути причини виникнення та сутність козацького бойового мистецтва;

– дослідити особливості військового та бойового вишколу нащадків українських козаків, здійснивши порівняння з відповідною підготовкою європейських військових формувань;

– проаналізувати спроби відродження українських військово-козацьких традицій у роки революційних зрушень (1917-1920 рр.) як на козацьких теренах, так і на решті українських земель;

– підтвердити закономірність занепаду української козацької спадщини в умовах ліквідації військово-привілейованої козацької верстви та побудови тоталітарного суспільства в СРСР у міжвоєнні роки;

– виявити спроби застосування військового досвіду козаків у СРСР;

– проаналізувати використання козацьких військових традицій у роки Другої світової війни;

– розглянути сучасний український козацький рух, оцінивши його зв’язок з історичною козацькою спадщиною;

– з’ясувати зміст відповідності історичному прототипу сучасного руху з відродження українських козацьких бойових мистецтв;

– виявити перспективи сучасного козацького відродження в Україні, порівнявши його з відповідним рухом на Дону та Кубані;

– подати періодизацію українського козацького відродження в новітню добу;

– визначити рекомендації для учасників сучасного козацького руху в Україні.

Об’єктом дослідження є українські козацькі традиції та процес їх розвитку і трансформації в новітню добу.

Предметом дослідження є військові традиції українських козаків та відповідні новотвори, що виникли під час спроб відродження цих традицій.

Наукова новизна дисертаційної роботи обумовлюється тим, що здійснена одна з перших спроб комплексного дослідження військових традицій українських козаків на рубежі ХІХ-ХХ ст. та їх відродження в новітню добу, що виявилось у наступних положеннях:

1. Доведено збереження та використання військових традицій українських козаків на межі ХІХ-ХХ ст. у козацькому родовому середовищі на Кубані, де домінували українці. Вагомою підставою цього було визнання та юридичне підтвердження зазначеного стану речей з боку Російської імперії.

2. Вперше зазначено, що важливою складовою українських військово-козацьких традицій було бойове мистецтво, виникнення та існування якого обумовлювалось військовими засадами буття козацької верстви.

3. Поглиблено аналіз козацького військового мистецтва й доказано, що військово-тактичні досягнення українських козаків обумовили запозичення відповідних навичок і вмінь іншими козацькими, а також російськими та польськими кінними формуваннями.

4. Виявлено переваги прикладного змісту особистого козацького бойового вишколу та мистецтва в кінці ХІХ – І половині ХХ ст. над відповідними досягненнями кавалеристів провідних країн Європи.

5. Встановлено, що у новітні часи мали місце 3 періоди відродження військово-козацьких традицій, що закономірно співпали з визначальними подіями новітньої історії України (революція 1917-1920 рр.; Друга світова війна; становлення Незалежної України). Зазначений зв’язок обумовлений тим, що як становлення, так і реалізація української національної ідеї багато в чому залежить від козацької спадщини.

6. З’ясовано, що в умовах революційних зрушень (1917-1920 рр.) на українських етнічних землях відбулись найбільш широкомасштабні спроби відродження військово-козацьких традицій у новітню добу, чим засвідчено їх загальнонаціональне значення.

7. Дістало подальший розвиток дослідження участі козацьких формувань у бойових діях Другої світової війни – проаналізовано застосування військово-прикладних традицій козаків. На цій підставі зроблено висновок про обмеженість спроб відродження військово-козацької спадщини.

8. Доведено, що через брак знань та недалекоглядність більшості активістів сучасного козацького відродження досі не вдалось здійснити комплексну трансформацію українських військово-козацьких традицій у прийнятні для сьогодення форми, без чого неможливе відродження козацьких надбань.

Окремо відзначимо, що до наукового обігу введено низку маловідомих та невідомих документів з українських, російських та польських архівів. Зібрано й опубліковано частину спогадів родових кубанських козаків.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх застосування для більш комплексного висвітлення історії України та Європи. Певну користь дисертація має для вивчення як історії Збройних Сил України (запровадження на історичних факультетах спецкурсів: “Історія Українського Війська”, “Історія Українського Козацтва”), так і європейських військових формувань (історія родів військ або військового мистецтва у нові та новітні часи). Деякі результати роботи стануть у пригоді й під час розробки спецкурсів з етнології. Доречними будуть підсумки дослідження для підготовки учбових посібників і підручників із зазначеної тематики.

Поряд із цим, деякі відомості та рекомендації є слушними для учасників козацького відродження як в Україні, так і за її межами (особливо на Кубані). Результати дослідження можуть бути корисними й активістам з відродження козацьких бойових мистецтв та фахівцям з військово-патріотичного виховання юнацтва й бойового вишколу військовослужбовців Збройних Сил та інших силових відомств України.

Особистий внесок здобувача полягає в ініціюванні розробки актуальної та, практично, недослідженої теми, що супроводжувалось тривалим збором і опрацюванням джерел та близьких за проблематикою наукових досліджень. На основі прийнятних методів і згідно відповідних принципів висунуто та обґрунтовано концептуальні засади військових традицій українських козаків на зламі ХІХ-ХХ ст. і здійснено дослідження їх відродження у новітню добу в контексті загальної історії України. Абсолютну більшість публікацій з теми дослідження підготовлено автором самостійно (з робіт, опублікованих у співавторстві, використано результати, отримані особисто автором). Дисертація не містить матеріалів кандидатської дисертації.

Апробація результатів дисертації здійснена на наукових, науково-практичних і науково-методичних круглих столах та регіональних, всеукраїнських, міжнародних конгресах і конференціях. Зокрема: V та VI Міжнародних конгресах україністів (вересень 2002 р. м. Чернівці; червень 2005 р. м. Донецьк), ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків (вересень 2003 р. м. Кам’янець-Подільський), Міжнародній науковій конференції “Національно-державне відродження слов’янських народів центрально-східної Європи крізь призму 85-річчя” (листопад 2003 р. м. Тернопіль), Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (листопад 2004 р. м. Ніжин), Міжнародній науковій конференції “Об’єднання Німеччини в контексті світової історії та культури” (жовтень 2000 р. м. Донецьк), Міжнародній науковій конференції “Німці Приазов’я та Причорномор’я: історія та сучасність (до 200-ліття переселення)” (вересень 2003 р. м. Донецьк), Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства (травень 2001 р. м. Донецьк), науково-методичній конференції Донецького національного університету “Тенденції та перспективи сучасної університетської освіти” (квітень 2006 р. м. Донецьк), загально-польській методичній конференції викладачів історії та географії (вересень 2005 р. м. Торунь. Польща) та ін.

Здійснено презентацію підсумків дисертаційної роботи у вигляді циклів лекцій для студентів та викладачів провідних вузів України (Донецький і Запорізький національні університети) й Польщі (Варшавський, Вроцлавський, Гданський, Познанський ім. А.Міцкевича і Торунський ім. М.Коперніка університети та Вища державна школа ім. Вітелона у Легниці) в 2005-2007 рр.

Використано окремі результати дослідження під час сучасного відродження українських козацьких традицій, у тому числі засад козацького бойового мистецтва в Україні (започатковано та проведено 5 турнірів з історичного козацького бойового мистецтва) й за кордоном (фестивалі та презентації в Польщі та Росії).

Результати дисертаційного дослідження представлено в публікаціях: двох наукових монографіях: Бойове мистецтво та військова спадщина українських козаків в кінці XIX – на початку XXІ ст. – Донецьк: Норд-Прес – ДонНУ, 2006. – 335 с.; Задунайський В., Чухліб Т. Громадські ініціативи щодо відродження козацтва в сучасній Україні // Історія Українського Козацтва. Нариси: У 2 Т. / Редкол.: В.А.Смолій (відп. Ред.) та ін. – К.: Вид. Дім КМА, 2007. – Т.ІІ. – С.478-488. (Особисто автору належить 50%); 24 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях; 18 публікаціях, що з’явились в інших виданнях. Загальний обсяг публікацій за темою дисертації становить понад 44 ум. друк. арк.

Структура та обсяг роботи обумовлені метою дослідження та науковими завданнями. Дисертація складається із вступу, шести розділів (20 підрозділів), висновків, списку посилань, списку використаних джерел та літератури, списку скорочень та додатків. Загальний обсяг роботи 485 с. (з них основного тексту – 377 с.).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, зв’язок з науковими програмами, визначено хронологічні та територіальні межі дослідження, мету, завдання, об’єкт і предмет роботи, розкрито наукову новизну та практичне значення дослідження, наведено приклади апробації одержаних результатів, окреслено особистий внесок дисертанта.

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологічні засади дослідження” здійснено аналіз відповідних складових проблеми. Стан наукової розробки проблеми характеризується тим, що тематика дослідження в працях науковців представлена досить уривчасто і лише у загальному контексті історії козацьких формувань, або складових військового вишколу українських армійських структур. Видається слушним проаналізувати доробок істориків, що намагались розглянути близькі нашій проблематиці аспекти розвитку військової системи. Доречно звернути увагу й на роботи вітчизняних і зарубіжних військових фахівців.

У першу чергу, варто згадати праці дореволюційних українських авторів, що висвітлювали загальний зміст історії України, побіжно торкаючись і козацької проблематики Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990; Аркас М. Історія України – Русі. – К., 1990; Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.. Більш повно становлення й діяльність українських козацьких формувань розглядали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович і А.Скальковський Костомаров Н.И. Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмельницкий // Исторические исследования. Автобиография. – К., 1989. – С. 349-403; Кулиш П. Записки о Южной Руси. – К., 1994; Антонович В. Коротка історія козаччини. – К., 1991; Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. . Поряд із цим, мало місце комплексне дослідження української козацької тематики, здійснене Д.Яворницьким (заклав підвалини широкомасштабних опрацювань історії Запорізької Січі) та М.Грушевським (здійснив найбільш повний огляд історії козацтва у контексті загальноукраїнського історичного процесу) Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – Львів, 1991; Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992; Його ж. Історія України Русі. – Т. V, VII, VIII. – К., 1995.. В українській історіографії дореволюційних часів окремо виділимо роботи І.Попка та Ф.Щербини, присвячені історії українських козацьких формувань на Кубані, у котрих закладено фундамент для подальших розробок військово-козацької проблематики в цьому регіоні Щербина Ф. История Кубанского Казачьего Войска. – Екатеринодар, 1910; Попко И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. – Краснодар, 1998.. Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українській історичній науці, поряд із побіжним розглядом української козацької проблематики, оформився напрямок, що здійснював комплексне дослідження засад становлення та розвитку українських козацьких формувань, залишаючи поза увагою їх військово-мистецький зміст.

У радянські часи українська військово-козацька тематика опинилась поза “рекомендованими” напрямками досліджень істориків (особливо це стосувалось революційної доби через антирадянську позицію більшості козаків). Прикладом таких підходів можуть слугувати праці В.Супруненка, П.Гарчева, В. Дубинського і Г. Шевчука, у котрих відсутня інформація щодо дійсного відродження українських військово-козацьких традицій у військових формуваннях не лише УНР чи Української Держави, але й УСРР Супруненко Н. Очерк истории Гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине / 1918-1920/. – К., 1966; Гарчев П. Червона гвардія України у боротьбі за Владу Рад. – Харків, 1969; Дубинский И., Шевчук Г. Червонное Казачество. – К., 1987.. Поряд із цим, мали місце й виключення, прикладом чого є доробок О.Апанович, або В.Голобуцького, у дослідженнях котрих розкрито важливі аспекти історії військового мистецтва та соціально-економічного і громадського життя українських козацьких формувань у козацькі часи Апанович О. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії в 50-70-ті роки XVII ст. – К., 1961; Її ж. Збройні сили України першої половини XVIIІ ст. – К., 1969; Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. – К., 1957; Його ж. Черноморское казачество. – К., 1956.. Отже, українська історична наука радянських часів, не дивлячись на успішні спроби окремих науковців дослідити історію козацьких формувань, не звернула увагу як на бойове мистецтво українських козаків, так і подальше збереження військово-козацької спадщини.

Видається доречним оцінити внесок у розробку нашої теми представників української еміграції. Так, у доробку українських військових діячів (В.Петрова, Л.Шанковського, О.Удовиченка та інших) розглянуто загальні аспекти історії українських військових формувань революційної доби 1917-1920 рр. Петров В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002; Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. – Мюнхен, 1958; Удовиченко О. Україна у війні за державність 1917-1921. – Вінніпег, 1954.. У працях О.Оглоблина, Ф.Сисина та В.Косика досліджено лише військово-політичну проблематику (як козацької доби, так і в роки Другої світової війни),тоді як Нестор Король привернув увагу до питання українського козацького підгрунтя російської кавалерії Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 // Переяславська Рада 1654 року. – К., 2003. – С. 156-218; Сисин Ф. Образ Росії та українсько-російських взаємин в українській історіографії кінця XVII – початку XVIII сторічча // Переяславська Рада 1654…. – С. 431-463; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війнй. – Париж—Нью-Йорк—Львів, 1993; Король Н. Українське Козацтво – родоначальник кінного війська Московії-Росії. – Нью-Йорк, 1963.. Отже, ця група істориків українські військово-козацькі традиції та їх відродження у новітні часи не досліджувала.

Окремої уваги заслуговує комплексне військово-історичне дослідження “Історія Українського Війська” (огляд українського військового життя від найдавніших часів до революції 1917-1920 рр.), створене у міжвоєнні часи на теренах Західної України, що обумовило достатню об’єктивність та повноту розробки відповідної тематики Історія Українського Війська. – Львів, 1992..

Сучасна українська історична наука активно розробляє фундаментальні складові козацької проблематики (розвиток концепції “Української революції середини XVII ст.” В.Смолієм і В.Степанковим та теорії козацького полівасалітету Т.Чухлібом) Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – К., 1999; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. – Київ – Нью-Йорк, 2003.. Поряд із цим, досліджується військово-козацька тематика у працях В.Леп’явка, В.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка, В.Заруби та іншихЛеп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996; Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали: історична розповідь про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ – Київ, 1991; Сергійчук В. Морські походи запорожців. – К., 1992; Турченко Ф. Феномен Українського Козацтва // Українське Козацтво. Мала енциклопедія. – Київ – Запоріжжя, 2002. – С. 5 – 9; Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. – Дніпропетровськ, 2003.. Тут розглядаються загальновійськові аспекти функціонування українських козацьких формувань. Продовжується традиційне вивчення історії окремих козацьких військових утворень, прикладом чого є доробок Л.Маленко та В.Голобуцького Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775 рр.). – Дніпропетровськ, 2004; Маленко Л. Азовське козацьке військо (1828-1866). – Запоріжжя, 2000.. Відзначимо й аналіз Б.Черкасом та О.Сокиркою основ військової організації та мистецтва українських козаків у XVI – XVIІІ ст., що сприяє розумінню загальних тенденцій військового життя в Україні Черкас В. Козацьке військо до середини XVII ст. // Історія Українського Козацтва. Нариси: У 2 т. / Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2006. – Т. І. – С. 472-485; Сокирко О. Воєнна справа українського козацтва періоду Хмельниччини // Там само. – С. 485-495; Його ж. Українське козацьке військо в період Північної війни 1700-1721 рр. та організаційні реформи 30-60-х рр. XVIIІ ст.// Там само. – С. 514-530..

Окрему увагу варто звернути на дослідження В.Сергійчуком проблеми сприйняття ідеї соборності українських земель у козацьких регіонах Сергійчук В. Українська Соборність. – К., 1999. – С. 221-233.. Виділимо й розробку В.Брехуненком та Д.Білим питання зв’язку кубанських і донських козаків з Україною Брехуненко В. Українське козацтво у колі східноєвропейських християнських козацьких спільнот // Історія Українського Козацтва. Нариси.… – Т. І. – С. 115-143; Білий Д. Малиновий Клин. – К., 1994; Його ж. Кубань і Україна // Пам’ятки України. – 2005. – № 3-4. – С. 2-47.. Висновки згаданих дослідників підтверджують доречність нашого аналізу української військово-козацької спадщини та її впливів на козацькі формування Російської імперії на рубежі XIX – XX ст.

Слушним є й поступове вивчення проблематики заселення козацьких регіонів українцями, прикладом чого є доробок В.Пірка Пірко В. Заселення Степової України в XVI – XVIII ст. – Донецьк, 1998; Його ж. Заселення Донеччини у XVI – XVIII ст. – Донецьк, 2003..

Наше зацікавлення викликали дослідження історії військових формувань революційної доби (1917-1920 рр.), на котрі справили певний вплив українські військові традиції Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). – К., 1992; Волковинський В.М. Нестор Махно в історії національно-визвольних і соціальних змагань в Україні. Автореф. дис…. док. іст. наук. – К., 1996; Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921 рр.: Проблема ідеології, суспільного та військового устрою. Автореф. дис….канд. іст.наук. – Запоріжжя, 2002; Гриневич Л. Військове будівництво в Радянській Україні (1917 – початок 30-х років ХХ ст.) // Історія Українського Війська. – Львів, 1996. – С. 10-331; Бондаренко В. Відродження козацтва на Катеринославщині (серпень-вересень 1917 р.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2005. – Вип. ХІХ. – С. 160-165; Кравчук М. Організаційно-правові аспекти розвитку Вільного Козацтва та його роль у державотворчому процесі України // Нова політика. – 1999. – № 1. – С. 10-15.. Окремо виділимо огляд вільно-козацького руху на тлі соціально-економічного й суспільно-політичного життя в Україні, здійснений Ф.Турченком Турченко Ф. Вільне Козацтво // Українське Козацтво. Мала …. – С. 76 –77; ТурченкоФ.Г., Турченко Г.Ф.. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К., 2003..

Відзначимо й доробок П.Доброва, присвячений історії народного ополчення (особливо становленню та бойовому шляху IV Кубанського і V Донського козацьких кавалерійських корпусів), що дозволив поглибити аналіз засад використання козацьких традицій у Червоній армії Добров П.В. Народное ополчение в годы Великой Отечественной Войны. – Донецк, 1994; Боевой путь 4-го гвардейского Кубанского орденов Ленина, Красного Знамени, Суворова, Кутузова, казачьего корпуса и 5-го гвардейского Донского казачьего кавалерийского Краснознаменного Будапештского корпуса. – Донецк, 2006..

Певну користь мало й ознайомлення з працями Ю.Фігурного та Л.Коляндрука (щодо козацьких бойових традицій перебільшив вагу беззбройного бою), у котрих розглядається зміст козацького лицарства та окремі складові бойового мистецтва Коляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. – Львів, 2004; Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства. – К., 2004.. Досить успішною є розробка Д.Тоїчкіним питання історії шаблі в Україні, що дозволяє поглибити розуміння збройних підвалин козацького бойового мистецтва Тоїчкін Д. З історії шаблі в Україні // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 81 – 94; Його ж. Українська шабля XVIІ – XVIII ст. як історичне джерело: витоки, типологія, виготовлення та поширення (за матеріалами музейних колекцій України). Автореф. дис….канд. іст. наук. – К., 2005.. Нарешті відзначимо й появу перших спроб вивчення сучасного відродження козацької спадщини (праці Є.Петренка та В.Тимчини), котрі лише починають дослідження цієї проблеми Петренко Є. До історії сучасного козацького руху в Україні 1990-2002 р. // Козацька Нація. – 2002. – № 5 - 6; 2003. – № 7 - 12.; Тимчина В. “Сучасне Українське Козацтво” // Українське Козацтво. Мала…. – С. 472-474.. Викликають зацікавлення й розробки питання сучасного спортивно-козацького відродження, котре є специфічною складовою новітнього українського козацького руху Ерашов В.А., Задунайский В.В. Пособие по казачьему боевому искусству. – Ростов-н/Д., 2003; Пилат В. Бойовий Гопак. – Львів, 1994; Притула О. Українське бойове мистецтво Спас. – Запоріжжя, 2000..

Отже, сучасна українська історіографія, попри активне дослідження козацької проблематики, питання змісту військових засад буття української козацької спільноти в кінці ХІХ – на початок ХХ ст. та спроб їх відродження у новітю добу досі не опрацювала.

Що стосується зарубіжної історіографії, то вже у дореволюційні часи російські вчені (у тому числі й військові діячі) розглядали історію окремих козацьких військ і особливості їх функціонування Абаза К. Казаки: Донцы, Уральцы, Кубанцы, Терцы. – СПб., 1890; Дмитренко И. Материалы к истории Терского Казачьего Войска. – Владикавказ, 1897; Краснов П. История донского казачества. Очерки истории Войска Донского. – М., 2007; Пудавов В. История Войска Донского и старобытность начал казачества. – Новочеркасск, 1890.. Відповідна тематика стає актуальною і в сучасній російській та європейській історіографії, проявом чого стали комплексні роботи з історії козацьких військових утворень (у тому числі й тих, у складі котрих були присутні українські козаки та їх нащадки) Малукало А. Кубанское казачье войско в 1860 – 1914 гг.: организация, система управления и функционирования, социально-экономический статус. – Краснодар, 2003; Бурда Э. Очерки о терском казачестве. – Нальчик, 2003; Сухарєв Ю. Лазоревый цвет. Страницы казачьей истории. – Чапаевск, 2001; Бреере И. Казаки: исторический очерк / Пер. с фр. В.Каледина. – М., 1992.. Відзначимо й появу узагальнюючих робіт з історії козацьких регіонів, серед яких нас зацікавили “Нариси історії Кубані” та “Історія Кубані з найдавніших часів до кінця ХХ ст.”, створені колективами провідних істориків цього регіону Очерки истории Кубани / Под ред. В.Ратушняка. – Краснодар, 1996; История Кубани. С древнейших времен до конца XX века / Под ред. В.Е.Щетнева. – Краснодар, 2004.. Отже, цей напрямок зарубіжної історіографії сприяє більш повному уявленню про загальні аспекти становлення козацьких утворень, залишивши поза увагою військово-прикладні засади життя козаків.

Достатньо важливим є ознайомлення із працями військових фахівців Бернгарди Ф. Служба конницы. – СПб., 1913; Фон Розенберг. Мысли о кавалерийской службе. – СПб., 1887; Гатовский В. Французская конница // Конница иностранных армий. – Москва – Ленинград, 1929. – С. 25-64; Какурин Н. Английская кавалерия // Конница иностранных…. – С. 165-192 та військових істориків Wуjcik Z. Wojny kozackie w dawnej Polsce. – Krakуw, 1989; Кorzon T. Dzieje Wojen i wojskowoњci w Рolsce. W 3 t. – Lwуw – Warszawa – Krakуw, 1923; Нуджевский М. Опыт военно-исторических исследований о казачестве. – Житомир, 1897; Разин Е. История военного искусства. В 3 т. – М., 1955; Строков А. История военного искусства. В 2 т. – М., 1965. – Т. 2., присвячених специфічним аспектам військового життя як козацьких, так і загально-армійських формувань. Визначальне місце серед військових дослідників займає полковник Л. де-Вітт (автор відомої праці “Кіннота. Озброєння й володіння зброєю”), який подав розгорнутий аналіз історії та використання холодної зброї в кінноті європейських країн від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Витт Л. Конница. Вооружение и владение оружием. – СПб., 1900.. Відзначимо й спроби з’ясування історії та змісту козацької “лави”, здійснені підполковником В.Міткевичем і генералом О.Кєллєром Келлер О. Несколько кавалерийских вопросов. – СПб., 1910; Миткевич В. Казачья Лава. – СПб., 1893.. Доречно згадати й про дослідження сучасним російським істориком О.Соклаковим системи комплектування козацьких військових формувань упродовж XVIII-XIX ст. та комплексний огляд військово-козацької тематики польським вченим М. Франзом Franz M. Wojskowoњc Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI-XVII wieku. – Toruс, 2002; Соклаков А. Комплектование казачьих формирований и порядок службы казаков Российской империи в ХІХ – начале ХХ в. – Автореф. дис….канд.ист.наук. – М., 2004.. Наголосимо на успішності зазначеного напрямку досліджень, результати якого (попри обмеженість військово-профільною тематикою та рамками певної історичної доби) сприяють нашому опрацюванню військово-козацьких традицій.

Останнім часом з’явились праці польських дослідників З.Карпуся, М.Кротофіла та О.Вішки, де приділено увагу діяльності українських військових формувань революційних часів, а також долі української еміграції міжвоєнної доби Karpus Z. Wschodni sojusznicy polski w wojnie 1920 roku. – Toruс, 1994; Krotofil M. Ukraiсska Armia Halicka. – Toruс, 2002; Wiszka E. Emigracja ukraiсska w Polsce. 1920 – 1939. - Toruс, 2005.. Огляд військово-політичної ситуації тих часів та аналіз засад українського військового життя посприяли більш комплексній розробці проблематики нашого дослідження.

Наголосимо, що сучасна російська історична наука, завдяки відмові від обмежень попередніх часів, дедалі більше уваги присвячує козацькій проблематиці під час революційних потрясінь 1917-1920 рр. Венков А.В. Донское Казачество в Гражданской войне (1918-1920). – Ростов н/Д., 1992; Баранов А.В. Повстанческое движение “бело-зеленых” в казачьих областях Юга России (1920-1924 гг.) // Казачество России в Белом движении. Белая Гвардия. Альманах № 8. – М., 2005. – С. 119-129.; Ратушняк О.В. Политические искания Донского и Кубанского казачества в годы Гражданской войны в России (1918-1920 гг.) // Там само. – С. 17-23; Смирнов А.А. Вожди белого казачества. Атаман Каледин. – СПб., 2003; Карпенко С.В. Очерки истории белого движения на Юге России (1917-1920 гг.)/ 3-е изд., доп. и перераб. – М., 2006.. Певну цікавість викликали й роботи російських та європейських вчених, що досліджують військову організацію та бойові дії представників козацької спільноти й українського повстанського руху в роки Другої світової війни (отримана інформація допомагає виявити залишки військово-козацької спадщини у відповідних формуваннях) Дробязко С. Каращук А. Восточные легионы и казачьи части в Вермахте. – М., 1999; Дробязко С. Под знаменами врага. – М., 2004; Крикунов П. Казаки между Гитлером и Сталиным. – М., 2005; Хоффман Й. История власовской армии. – Париж, 1990.; Фоулер Дж., Чаппел М. Кавалерийские части Германии и ее союзников во Второй мировой войне. 1939-1945. – М., 2003; Гогун А. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. – СПб., 2004; Ткаченко С. Повстанческая армия: тактика борьбы. – Минск, 2000; Курков Г. Кубанские казаки на фронтах Великой Отечественной. – Режим доступу: http: // ..

Виявився слушним й аналіз доробку дослідників зброї Аствацатурян Э. Оружие народов Кавказа. – М., 1995; Трубников Б. Оружие и вооружение. Определитель. – СПб. – М., 2002; Кулинский А. Русское холодное оружие XVII – XX вв. В 2 т. – Т. 1. – СПб., 2001; Boeheim W. Handbuch der Waffenkunde. –Leipzig, 1983; Їygulski Z. Stara Broс. – Warszawa, 1982; Їygulski Z. jun. Broс Wschodnia. – Warszawa, 1986. та уніформи Kukawski L. Broс i barwa kawalerii polskiej XX wieku. – Wrocіaw, 1974; Dziewanowski W. Mundur Wojska Polskiego. – Lwуw, 1939; Fыrster G., Hoch P., Muller R. Uniformen europaischer Armeen. – Berlin, 1978.. Праці зброєзнавців допомагають повніше розкрити розвиток класифікації клинкової зброї (на цій підставі виявляється її використання в бойовому мистецтві та вишколі кавалеристів), а матеріали досліджень військової уніформи дозволяють здійснити її порівняння між козацькими формуваннями та Збройними Силами країн Європи.

Отже, сучасна зарубіжна історіографія, попри активне дослідження загальнокозацької проблематики, залишає поза увагою реальний зміст військових традицій українських козаків і спроби їх відродження.

Підсумовуючи загальний огляд історіографії щодо всебічної розробки питання військових традицій українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітні часи, можемо зробити такі висновки:

1.

2.

3.

4.

5.

Таким чином, в історіографії досі не було створено узагальнюючої наукової праці, в котрій би відбулось комплексне дослідження військових традицій українських козаків на зламі ХІХ-ХХ ст. та спроб їх відродження в новітні часи, що й обумовило доречність нашого звернення до цієї проблеми.

Джерельна база є не лише підставою історичного дослідження, але й забезпечує його достовірність та наукову цінність. Основою нашого дослідження стали писемні джерела, що можуть бути поділені на опубліковані й неопубліковані (переважно зберігаються в архівах). Серед 12 архівних установ (6 - в Україні, 3 - в Росії й 3 - в Польщі), де було почерпнуто основну масу джерельних матеріалів; найбільш змістовними виявились ЦДАВО України, Краснодарський крайовий (РДАКК) і Ростовський обласний (РДАРО) державні архіви Росії та Центральний військовий архів (CAW) Польщі. Під час роботи в архівах вдалося опрацювати 68 фондів, серед яких особливо вагомі матеріали було віднайдено у наступних: “Управління Отамана Темрюцького відділу Кубанської області” й “Військовий штаб Кубанського козацького війська” (РДАКК); “Отаманської канцелярії Війська Донського” і “Рада ветеранів V Гвардійського Донського Козацького Кавалерійського Червонопрапорного Будапештського Корпусу” (РДАРО); “Отамана закордонної зимової станиці Українського національно-козацького товариства в Північній і Південній Америці” й “З’єднання північних груп УПА” (ЦДАВО України); “Відділ ІІ Штабу Головного” та “Департамент Кавалерії Міністерства Справ Військових” (CAW). Тут міститься інформація про: військові пріоритети життя козацької громади; бойовий та військовий вишкіл козаків і військовослужбовців європейських країн; використання військових традиції українських козаків під час революційних зрушень 1917-1920 рр. та в роки Другої світової війни. Отже, архіви зберігають основну масу джерельних матеріалів, використаних під час дослідження зазначеної теми. Поряд із цим, відзначимо й вагомість матеріалів, віднайдених у різноманітних збірках та кодексах, що були опубліковані.

Для чіткості та комплексного використання писемних джерел було здійснено їх класифікацію за видовою ознакою. В першу чергу, виділимо законодавчі акти та документи урядових установ, бо в них міститься інформація про напрямки державної політики щодо козацької спільноти.