КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ФРАНЧУК НАДІЯ СЕРГІЇВНА

УДК: 327(73:5-11)

ПОЛІТИКА США В СХІДНІЙ АЗІЇ

В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯРНОСТІ

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ-2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: | доктор політичних наук, доцент

ГАЛАКА Сергій Павлович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

ГУМЕНЮК Борис Іванович,

ректор Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України

кандидат політичних наук

ПОГОРСЬКА Ірина Іванівна,

старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Захист дисертації відбудеться “23” червня о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, буд. 58, к. 12.

Автореферат розісланий “10” травня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради | Константинов В. Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Східна Азія має особливе значення для США з позицій забезпечення їхньої національної безпеки та економічних перспектив. Основу зовнішньополітичних інтересів США в Східній Азії складає потреба запобігти формуванню в цьому регіоні потужного стратегічного суперника, зовнішня політика якого не узгоджувалася б із амбіціями Вашингтона на лідерство в системі міжнародних відносин у віддаленій перспективі.

Зовнішньополітичний курс США щодо держав цього регіону є характерним у структурному плані для розуміння політики Вашингтона в Азійсько-тихоокеанському регіоні та його позиції щодо основ регіональної системи міжнародних відносин. Тому аналіз основних доктринальних засад і практичних кроків адміністрації президента, зовнішньополітичного апарату США в окремо визначеному регіоні необхідний для розроблення певних пропозицій та рекомендацій для українських органів державної влади та політологічної науки в цілях їх подальшого використання за співпраці України з державами Східної Азії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи” № 01БФ048-01 і, зокрема, її підрозділу 1 - “Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин”.

Мета і завдання дослідження. Мета цієї роботи полягає у визначенні особливостей зовнішньополітичного курсу США в Східній Азії в постбіполярний період у контексті основних подій світової політики.

Досягнення цієї мети зумовило необхідність вирішення таких завдань:

- виявити та дати оцінку основним підходам провідних американських вчених до трансформації глобальної системи міжнародних відносин та її східноазійської підсистеми в період, що досліджується;

- визначити доктринальні засади політики США в Східній Азії;

- проаналізувати якісні зміни, здійснені в межах американсько-японського союзу, в контексті міжнародно-політичних обставин постбіполярного періоду;

- з’ясувати вплив американсько-китайського суперництва за лідерство в Східній Азії на геополітичну стабільність в АТР;

- дати оцінку позиції Вашингтона на шестисторонніх переговорах із вирішення ядерної проблеми Корейського півострова;

- розробити рекомендації щодо напрямів співробітництва між Україною та державами Східної Азії.

Об’єктом дисертаційного дослідження є політика США в Східній Азії в постбіполярний період.

Предметом дослідження є політичний та безпековий вимір політики США в Східній Азії в період, що досліджується.

Методи дослідження. У цілях досягнення наукової об’єктивності результатів автор застосував комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Системний підхід дав змогу автору представити комплексне бачення системи східноазійської політики США. Завдяки використанню принципу історизму процес формування та розвитку політики США в Східній Азії показано в динаміці. Аналіз сучасних підходів до трансформації світового порядку та доктринальних засад політики США в Східній Азії базувався на дескриптивно-експлікативних та нормативно-прескриптивних аналітичних методах. Застосування методу контент-аналізу в роботі з документальними джерелами передбачало врахування політичних орієнтацій і ставлення до проблеми авторів певного документального джерела. Позиції США з тайванської та північнокорейської ядерної проблеми аналізувалися з використанням проблемно-історичного, системного підходів та геополітичного аналізу. У процесі дослідження співробітництва між Україною та державами Східної Азії здобувач використав загальнологічний метод та метод прогнозування. При аналізі джерельної бази дисертації використовувались емпірико-аналітичний, логічний, історичний та інституційно-порівняльний методи дослідження. У роботі застосовано й інші методи наукового пізнання.

Наукова новизна дисертації зумовлена сукупністю та масштабністю поставлених завдань, а також засобами їх розв’язання та полягає в тому, що автор вперше в українській політології проаналізував позиції США в рамках моделі безпеки в Східній Азії в умовах постбіполярності в контексті останніх тенденцій глобального розвитку системи міжнародних відносин. Наукову новизну дисертаційної роботи визначають такі основні положення:

дістав подальший розвиток аналіз концепції лідерства США в світі та, зокрема, в Східній Азії, що дав підстави стверджувати про зменшення ефективності американського регулюючого впливу внаслідок здобуття регіонального лідерства Китаєм та зростання впливу Японії на східноазійську підсистему;

з’ясовано, що відмінність між доктринами президентів США У.Клінтона та Дж. Буша-молодшого, що втілювалися в постбіполярний період, полягала не за змістом, а за формами та методами їх реалізації за більшої агресивності адміністрації Дж. Буша-молодшого в досягненні поставлених цілей та високого рівня упередженості при оцінці стану системи безпеки в Східній Азії;

визначено, що американсько-японський союз у постбіполярний період еволюціонував внаслідок перерозподілу відповідальності в його межах до функціональної готовності Сил самооборони Японії вести активні оборонні дії на значній відстані від національної території за підтримки США в цілях урівноваження китайського впливу в АТР та перетворення альянсу на ефективний механізм попередження та розв’язання локальних конфліктів між учасниками східноазійської системи безпеки;

з’ясовано значення США у розв’язанні “тайванської” проблеми, що використовують її як засіб впливу на вирішення чутливих питань у двосторонніх відносинах із КНР, а також обґрунтована обумовленість цілей американської політики економічними інтересами та намаганням стримати лідерські амбіції КНР;

виявлено, що США могли б сприяти розв’язанню питання припинення ядерної програми КНДР шляхом дипломатичного визнання КНДР та надання їй гарантій безпеки в обмін на повну ліквідацію ядерної програми військового призначення під постійним контролем інспекторів МАГАТЕ, водночас винісши питання економічної та енергетичної допомоги Північній Кореї на розгляд учасників шестисторонніх переговорів;

запропоновані напрями інтенсифікації відносин України з країнами Східної Азії за допомогою розроблення та реалізації довгострокової програми співробітництва з країнами Східної Азії, оптимізації форм співпраці зі східноазійськими партнерами шляхом промислового кооперування, втілення спільних науково-технічних проектів, подальшого розвитку вже створених технопарків, а також можливої участі українських підприємств у модернізації об’єктів на території держав Східної Азії.

Наукове значення роботи визначається тим, що обґрунтовані в роботі наукові положення, її матеріали та висновки можуть бути використані при подальшому дослідженні окремих аспектів зовнішньополітичної стратегії США. Висновки роботи можуть стати в нагоді фахівцям-міжнародникам у діяльності науково-дослідних інститутів та установ.

Практичне значення здобутих результатів полягає в тому, що основні положення дисертації, висновки та пропозиції автора можуть бути використані у діяльності органів державної влади для підготовки та опрацювання пропозицій щодо аналізу питань безпеки в Східній Азії, а також розроблення рекомендацій стосовно інтенсифікації відносин України з державами цього субрегіону. Пропозиції автора використані Управлінням забезпечення міжпарламентських зв’язків Апарату Верховної Ради України при підготовці інформаційно-аналітичних матеріалів до офіційного візиту Голови Верховної Ради України до Китайської Народної Республіки (27-31 березня 2007 року), а також у роботі депутатських груп Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків із КНР, Японією та Республікою Корея (довідка № 17/347-1 від 06.03.2008).

Крім того, матеріали дисертації використовуються в навчальному процесі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка при викладанні нормативних і спеціальних курсів з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, новітньої історії країн Східної Азії, порівняльної політології (довідка № 324-34 від 20.02.2008).

Апробація результатів дисертації. Наукові положення та результати дисертаційного дослідження були оприлюднені та обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка та на таких науково-практичних конференціях Інституту міжнародних відносин: науково-теоретичній конференції молодих вчених (24 квітня 2003 року, тема виступу: “Північно-Східна Азія у доктринальних засадах тихоокеанської політики США (кінець 1990-х-2000-і роки)”, конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин” (14 жовтня 2004 року, тема виступу: “Значення Північно-Східної Азії в зовнішньополітичній стратегії України”), міжнародній науково-практичній конференції “Україна у постбіполярній системі міжнародних відносин” (18-19 листопада 2004 року, тема виступу: “Реформування американсько-японського союзу в постбіполярний період”), Третій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (10 березня 2005 року, тема виступу: “Позиція США з розв’язання кризи навколо КНДР”), Четвертій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна” (3 березня 2006 року, тема виступу: “Інтереси США в Північно-Східній Азії на початку XXI століття”), конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин” (24 жовтня 2006 року, тема виступу: “Особливості інтеграційних процесів у Північно-Східній Азії”), конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин” (18 жовтня 2007 року, тема виступу: “Східноазійський вектор зовнішньої політики України”) та знайшли відображення у чотирьох наукових публікаціях.

Публікації. За результатами наукового дослідження у фахових виданнях, визначених ВАК України, опубліковано чотири наукові публікації та два матеріали наукових конференцій, у яких відображено основні результати роботи.

Структура дисертації зумовлена предметом, метою, завданнями та логікою дослідження обраної теми. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Текст дисертації викладено на 198 сторінках. Список використаних джерел містить 388 найменувань українською, російською та англійською мовами та поданий на 26 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об’єкт‚ предмет‚ мета і завдання дослідження‚ встановлюється зв’язок із науковими програмами та планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка‚ висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ а також апробація висновків дисертації та наукові публікації‚ в яких викладені результати дослідження.

У першому розділі “Концептуально-методологічна база дослідження та історіографія проблеми” аналізуються підходи американських вчених до трансформації світового порядку в період, що досліджується, вивчається стан наукової розробки теми, формулюються основні напрями дослідження та концептуально-методологічні підходи роботи.

Визначено, що на формування основних характеристик зовнішньої політики США суттєвий вплив здійснили кардинальні зміни, що сталися в світі після 1991 року, за яких утворилася нова глобальна система міжнародних відносин, у якій очевидною є провідна роль США, що намагаються зміцнити своє лідерство на світовій арені, посилити вплив у стратегічно важливих районах світу та стати одноособовим регулятором балансу сил. Проте в постбіполярний період Сполученим Штатам не вдалося схилити інший світ до напівпасивної участі (або неучасті) в формуванні нового порядку, його структури, інститутів, норм і правил. Оцінюючи позиції США за критеріями лідерства, можна стверджувати, що за усіма параметрами їхні позиції як лідера погіршилися, хоча критична маса необхідних характеристик ще зберігається. Водночас, у певних регіонах світу народжуються інші центри впливу (не обов’язково держави), інтереси яких вимушена враховувати єдина наддержава та інші потужні світові гравці.

Доведено, що лідерські позиції США послаблюються не внаслідок, зокрема, здобуття Китаєм світового статусу, а через зменшення ефективності американських політичних ініціатив та рішень у певних регіонах, зокрема, на теренах СНД, у Південно-Східній Азії, ісламському світі, у зв’язку зі здобуттям позицій регіонального лідера певними державами та, відповідно, необхідністю для США узгоджувати свої позиції з ними, домінуванням економічних пріоритетів над інтересами в сфері безпеки за створення зон вільної торгівлі та збільшення обсягів зовнішньої торгівлі.

Основу для вивчення політичного та безпекового виміру політики США щодо Східної Азії склали щорічні доповіді президента США в Конгресі США зі “Зверненням до країни”, “Стратегією національної безпеки”, доповіді американських державних органів та неурядових аналітичних установ. Разом із тим, для написання дисертації прислужилися збірники документів та коментарі, що містяться у випусках бюлетеня Державного департаменту США (U.S. Department of State Dispatch).

Документальні публікації Конгресу (“Congressional Records” та “Congressional Quarterly”), в яких відображена законотворча активність членів Палати представників та Сенату США, а також окремі стенограми і матеріали слухань Комітету у закордонних справах Конгресу США, на яких розглядалися питання, пов’язані з зовнішньополітичним курсом США у Східній Азії, дали змогу проаналізувати оцінки та ставлення американських законодавців, політиків та експертів до проблем безпеки цього регіону, а також порівняти позиції демократів і республіканців щодо тайванської та північнокорейської ядерної проблем, а також майбутнього американсько-японських відносин.

Самостійною групою джерельної бази дисертації стали конституції держав Східної Азії, а також міжнародні договори між США та державами Східної Азії, зокрема договір про взаємну співпрацю та безпеку між США та Японією від 19 січня 1960 року, договір про взаємну оборону США та Республіки Корея 1953 року, спільні американсько-японські та американсько-китайські заяви, Закон США про відносини з Тайванем 1979 року, рамкова угода між США та КНДР 1994 року тощо.

Окремою групою джерел стали використані в цьому дослідженні мемуари провідних політиків та державних діячів: Дж. Буша-старшого, У. Клінтона, Дж. Бейкера, Г. Кісінджера, У. Крістофера, Е. Лейка, М. Олбрайт, які безпосередньо брали участь у формуванні зовнішньополітичного курсу США в постбіполярний період.

Фактологічним та статистичним матеріалом, на який спирався автор, стали щорічні видання Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру, матеріали, видані Світовим банком, Центральним розвідувальним управлінням США, Міністерством міжнародної торгівлі та промисловості Японії, Управлінням національної оборони Японії, Міністерством торгівлі КНР, Міністерством національної оборони Республіки Корея тощо.

Для дослідження структурних компонентів лідерства та конфігурацій світопорядку 1990-х та початку 2000-х років автором використані праці таких закордонних і вітчизняних вчених, як: Айкенберрі Дж., Антюхіна-Московченко В.І., Богатуров О.Д., Гуменюк Б.І., Злобін А.А., Коппель О.А., Купчан Ч., Лейн Ч., Манжола В.А., Могилевський В.Д., Модельські Дж., Най Дж., Танака А., Хантінгтон С., Хрустальов М.А., Циганков П.А., Шаклеїна Т.А. тощо.

Здобутком української американістики радянських часів став ряд праць, підготовлених вченими-американістами під керівництвом Аппатова С.Й., Цвєткова Г.М., Шлепакова А.М., які заклали фундамент для усвідомлення внутрішніх витоків ідеології та політики США в світі. Упродовж останнього десятиліття українська американістика поповнилася низкою фундаментальних розробок щодо тенденцій реалізації американської зовнішньої політики в постбіполярний період, авторами яких стали Дашкевич А.В., Дудко І.Д., Камінський Є.Є., Погорська І.І., Рижков М.М., Турчак Н.І та інші.

З загальних робіт історико-політологічного характеру корисними були праці Алієва Р.-Ш., Бажанова Є.П., Коваленка І.І., Кіма Г.Ф., Сулицької Т.І., Брендона К., Раманкутті Р., Джонсона Ч. Комплексним проблемам інтеграції в АТР присвятили свої праці Арешидзе Л.Г., Богатуров О.Д., Іногучі Т., Скалапіно Р., Титаренко М.Л., Торкунов А.В., Шергін С.О. Значний внесок у розвиток українського сходознавства внесли українські вчені: Головченко В.І., Гура В.К., Кулінич М.А., Лещенко Л.О., Нікішенко С.О., Погорєлова І.С., Рубель В.А., Сєднєв В.В., Таран М.А. та інші.

Разом із тим, в українській політологічній науці відсутні дослідження, присвячені аналізу доктринальних засад політики США щодо Східної Азії. Питання американсько-китайського суперництва за лідерство в Східній Азії та еволюції американсько-японського союзу в контексті міжнародно-політичних обставин постбіполярного періоду вивчалися лише фрагментарно. Також залишилися поза увагою українських вчених особливості інтеграційних процесів у Східній Азії.

Аналіз літератури засвідчив, що, незважаючи на значну кількість праць, у яких досліджувалися окремі аспекти політики США в Азійсько-тихоокеанському регіоні, у вітчизняній літературі не було публікацій, присвячених обраному автором науковому завданню, що зумовило його розв’язання у вигляді спеціального комплексного наукового дослідження.

У другому розділі “Східна Азія в системі зовнішньополітичних пріоритетів США” аналізуються особливості інтеграційних процесів у Східній Азії та складові системи безпеки цього регіону, а також досліджується його значення в доктринальних засадах зовнішньої політики США.

Однією з головних проблем регіону є нерівномірність у забезпеченні економік держав регіону енергоресурсами. Відсутність достатніх або якісних енергоносіїв, залежність від імпорту нафти, практичне виснаження розвіданих родовищ у Китаї за умов зростання частки країн регіону у світовому споживанні енергоресурсів можуть стати суттєвими перешкодами для їхнього економічного розвитку. До нерозв’язаних конфліктних проблем східноазійського регіону, що залишилися в спадщину ще від періоду “холодної” війни, а саме: поділ Корейського півострова на Північну та Південну Корею, нез’ясованість статусу Тайваню, територіальні спори між КНР, Тайванем та Японією щодо належності островів Сенкаку, спори між Південною Кореєю та Японією щодо островів Такасіма, а також територіальні суперечки між Росією та Японією стосовно Південнокурильських островів, - додалися нові загрози, і в першу чергу поширення зброї масового знищення та міжнародний тероризм. Енергетичні проблеми, зростання цін на нафту та нафтопродукти також загострили відносини між країнами Східної Азії щодо територіальної належності островів у Південно-Китайському морі та їхніх шельфів, багатих на нафтові ресурси, та вбачаються джерелом потенційних конфліктів між державами регіону за сировинні ресурси.

За наявності багатьох об’єднуючих рис у політичному, економічному, культурному розвиткові країн регіону вважаємо, що держави Східної Азії не готові до створення всеохоплюючої інституційної структури в сфері безпеки та економіки. Особливість нинішнього балансу сил полягає в тому, що він заснований не стільки на рівнянні військових сил, скільки на балансі політичних, комунікаційних, економічних, демографічних та релігійних чинників.

Серед маси перешкод на шляху до формування інтеграційного об’єднання в Східній Азії ключовими є міжсистемні протиріччя, наявність територіальних спорів і тягаря історичного минулого у відносинах між державами регіону. Взаємодія країн регіону відбувається на декількох рівнях: на рівні форуму Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Регіонального форуму АСЕАН, на рівні реально існуючої східноазійської інтеграційної структури (АСЕАН плюс три), міжфірмове співробітництво (“м’яка” інтеграція).

Специфікою Східної Азії є розвиток інтеграції на неформальній основі, нерідко без надання їй організаційно-правових форм, що здобуло назву фактичної або “м’якої” інтеграції, під якою розуміється значна економічна взаємозалежність та взаємодоповнюваність сусідніх країн і територій завдяки тісним торговельним, інвестиційним та іншим економічним зв’язкам на приватнопідприємницькому рівні. Врешті-решт, уряди будуть вимушені надати фактичній інтеграції організаційно-правову форму на основі підписання міжурядових угод та переведення фактичної інтеграції в форму інституційної або макроекономічної інтеграції.

Водночас, загальна вузькість інтеграційних процесів у регіоні, неясність співвідношення відкритості регіональної системи та національного протекціонізму, низька частка взаємної двосторонньої торгівлі держав Східної Азії в сукупному регіональному зовнішньоторговельному обороті, повільність розгортання процесів “м’якої” інтеграції обумовили характеристику процесів економічного співробітництва скоріш як консолідаційних, ніж інтеграційних. Вирішальну роль у процесах зростання економічної взаємозалежності держав цього регіону відіграватимуть США з їхніми можливостями в сфері безпеки та економіки, зважаючи на їх двостороннє військово-політичне співробітництво з Японією та Республікою Корея, можливу модернізацію цих союзів та критичну залежність економік країн регіону від американських інвестиційних можливостей та ринку товарів.

Аналіз пріоритетних для США регіонів засвідчив, що Східна Азія визначається як один із найважливіших векторів політики адміністрацій У.Клінтона та Дж. Буша-молодшого із забезпечення національних інтересів. Свідченням цього є той факт, що “чинник Східної Азії” присутній у трьох основних групах національних інтересів – життєвих, виключно життєвих та важливих. Характерно, що для Сполучених Штатів немає другорядних інтересів у Східній Азії.

Основою стратегії Вашингтона в Східній Азії є американсько-японський союз, підтримка політики “сонячного тепла”, що проводиться Республікою Корея, та відданість двосторонньому військово-політичному союзу з РК, а також відсутність намірів застосування сили до КНДР.

Порівняльний аналіз доктрин президентів США У. Клінтона та Дж. Буша-молодшого не дав підстав стверджувати про кардинальні зміни в стратегіях національної безпеки. Навпаки, вважаємо, що, за винятком певних аспектів, у своїй основі головні стратегічні настанови залишаються незмінними, оскільки національні інтереси США не залежать від особи, яка перебуває на посаді президента США. За такими фундаментальними напрямами як: підтримання Сполученими Штатами союзницьких зобов’язань, збереження американської військової присутності, дотримання демократичних свобод та прав людини, підтримання тенденцій до розвитку глобалізації, - стратегія США має двопартійний консенсус.

У третьому розділі “Напрями політики США щодо держав Східної Азії” досліджена позиція Вашингтона щодо ключових проблем та інструментів підтримання балансу сил у цьому регіоні.

Складність вибору оптимального курсу для США визначається тією обставиною, що американська стратегія виходить із наявності в регіоні декількох, принаймні, двох сильних суперників (КНР та Японія), яких необхідно стримувати.

Модернізація американсько-японської системи безпеки, проведена в 90-х роках XX століття, виявилася у підвищенні компактності та мобільності Сил самооборони Японії та якісному вдосконаленні їхнього озброєння за одночасного розширення сфери дії взаємних зобов’язань до “сусідніх із Японією регіонів” у разі виникнення надзвичайних обставин.

Зміна Японією концептуальних засад національної оборони з концепції “виключної оборони” на “активну оборону”, реалізація оборонних програм, постійне зростання оборонних видатків обумовлювалися вирішенням нових, більш складних, порівняно з періодом “холодної” війни, стратегічних завдань із урахуванням змін у балансі сил та можливого загострення суперечок між державами на регіональному та глобальному рівнях. Фактично, Сили самооборони Японії підготувалися до ведення активних оборонних дій на значній відстані від національної території.

Ключовими етапами на шляху якісної реформи американсько-японського союзу стали участь японських контингентів у миротворчих операціях та активна підтримка Японією антитерористичної коаліції, очолюваної Сполученими Штатами. У постбіполярний період Японія є не менш відданою американсько-японському союзу, ніж раніше, але стала більш наполегливою у плані перегляду своєї ролі в межах цього союзу, в створенні незалежної військово-виробничої бази. Разом із тим, США надалі більше залежать від зростаючих фінансових можливостей Японії, її спроможності фінансувати американську торгівлю та бюджетний дефіцит. Співробітництво в межах союзу між США та Японією надалі розвиватиметься в напрямку подальшого якісного вдосконалення участі Японії до досягнення рівнозначності партнерів. Водночас, реформування здійснюватиметься повільно, зважаючи на розбіжності у настроях громадськості та неоднозначну реакцію сусідніх з Японією держав.

Разом із цим, вірогідно, що у ближчій перспективі Сполучені Штати істотно скоротять свої наземні частини на території Японії, особливо по мірі виведення американських баз із Південної Кореї. Але водночас США збережуть доступ до японських портів, де розміщені військово-морські бази США та налагоджена уся військова інфраструктура. Стратегічна присутність США в західній частині Тихого океану з використанням послуг, що надаються Японією, вбачається ключовим завданням Вашингтона зі зміцнення своїх лідерських позицій у Східній Азії.

Відносини Китаю та Сполучених Штатів оцінюються як такі, що найсуттєвіше впливають на динаміку міжнародних відносин в АТР. Зовнішня політика КНР спрямована на забезпечення умов реалізації національної стратегії розвитку, метою якої є досягнення Китаєм до середини XXI століття статусу великої держави, що посіла б домінуюче становище в Азійсько-тихоокеанському регіоні, рівне за своїм політичним впливом, економічною та військовою могутністю з іншими провідними державами світу. Відтак, реалістичним варіантом американсько-китайських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві.

За заявами про значні здобутки у двосторонніх відносинах між США та КНР залишалася невирішеною “тайванська” проблема. Сторони мали різні підходи до розв’язання тайванської проблеми. США за часів адміністрації У.Клінтона сформулювали свою позицію, яку в КНР було названо політикою трьох “ні”: “ні” - незалежності Тайваню; “ні” - політиці “двох Китаїв” (або політиці “один Китай, один Тайвань”); “ні” - прийняттю Тайваню до міжнародних організацій, членство в яких відкрите лише для суверенних держав. Фактично, США використовували проблему Тайваню для впливу на вирішення чутливих питань у двосторонніх відносинах із КНР, хоча і добре усвідомлювали історичну неминучість розв’язання тайванської проблеми на засадах формули “одна держава, дві системи”.

Однією з гострих проблем американсько-китайських відносин стала перспектива розгортання ПРО ТВД у Східній Азії, включаючи територію острова Тайваню, що розглядалася в Пекіні як найбільш небезпечний аспект американсько-японського стратегічного союзу. Китайські військові фахівці вважали, що створення США та Японією нової ПРО загрожувало безпеці Китаю набагато більше, ніж їхній спільний контроль за повітряним простором КНР, а також участь Японії в розмінуванні або тиловому забезпеченні американської армії. У свою чергу, китайські політики вважали, що, спираючись на такий стратегічний щит, влада Тайваню зможе розширити поле дипломатичного торгу з КНР.

Важливим чинником пом’якшення підходу Вашингтона стала фактична підтримка в боротьбі з тероризмом, надана КНР. Дипломатична підтримка з боку КНР в ООН, розвідувальна інформація, передана Пекіном у розпорядження США, відкрили йому значний простір для політичного маневрування та стали стимулом для Вашингтона, щоб вдатися до ліберального, позбавленого антагонізму підходу у ставленні до КНР.

У постбіполярний період відносини між Сполученими Штатами та КНР балансують між двома курсами на “стримування” та “залучення”. Зміцнюючи свої союзи з Японією та Тайванем, адміністрації У. Клінтона та Дж. Буша-молодшого намагалися продемонструвати КНР, що її претензії на регіональне лідерство неодмінно стикатимуться з жорсткою протидією Вашингтона. У цілому, внаслідок свої геополітичної ваги, військової могутності, політичного статусу та соціальної привабливості для більшості країн, що розвиваються, Китай перетворюється у чинник стримування агресивних тенденцій у зовнішній політиці США.

У ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському лідерству Китай прагнутиме розширення своїх можливостей із перешкоджання зростанню військової могутності США різними способами: шляхом вдосконалення ракетно-ядерного потенціалу “удару у відповідь”; закупівлею сучасних систем озброєння у технологічно розвинених у військовому плані держав (зокрема у Росії), розширенням діапазону дій свого флоту; постачанням чутливих для США видів зброї та військової технології американським противникам. КНР наполегливо виступатиме проти будь-яких планів США забезпечити для себе провідну та унікальну позицію глобальної невразливості для ядерної або іншої зброї масового знищення (наприклад, у формі ПРО ТВД). У разі просування США до реалізації цих планів Китай спрямовуватиме усі наявні ресурси для їх блокування.

З’ясовано, що основна загроза безпеці Східної Азії полягала в тому, що з часу заснування КНДР її військова політика зосереджувалася на підтриманні та збільшенні військової могутності, що дала б змогу здійснити наступальні дії в регіоні, що розглядалися одним із засобів досягнення національної мети – об’єднання півострова, в тому числі, за необхідності, із застосуванням військової сили. У межах виконання цього завдання КНДР докладала максимальних зусиль до створення зброї масового знищення та, зокрема, ядерної зброї.

Відмова Пхеньяна від проведення інспекцій північнокорейських ядерних об’єктів інспекторами МАГАТЕ спричинила кризу 1993-94 рр., розв’язати яку вдалося завдяки значним поступкам із боку Вашингтона, що знайшли відображення у Рамковій угоді, підписаній 21 жовтня 1994 року в м. Женеві (Швейцарія). За умови припинення роботи уран-графітових реакторів, розташованих у м. Йонбені (КНДР), США взяли на себе зобов’язання забезпечити поставку до КНДР двох легководних реакторів, що мали бути введені в експлуатацію в 2003 та 2005 роках. У цілях компенсації енерговитрат КНДР США погодились на час будівництва легководних реакторів поставляти до КНДР 500 тис. т мазуту щорічно до введення в експлуатацію першого легководного реактора.

Невиконання Вашингтоном взятих на себе зобов’язань, насамперед внаслідок заперечення Конгресом США власне ідеї поставки нових атомних реакторів до КНДР, призвело до неадекватних дій Пхеньяна, зокрема реалізації ядерної програми. Високий рівень вибуховості ситуації в сфері безпеки підтримувався перебуванням потужного американського військового контингенту в Південній Кореї та постійним нарощуванням озброєнь КНДР та Республікою Корея за відсутності концепції самодостатності в їхніх оборонних стратегіях.

Разом із тим, успішність переговорного процесу з боку Сполучених Штатів пояснюється виваженою позицією адміністрації У. Клінтона, що прийняла політичне рішення не обговорювати разом усі проблемні питання, пов’язані з КНДР, а виокремити з усього комплексу лише ті, що потребували якнайшвидшого розв’язання та які можна було реально вирішити.

Перехід адміністрації Дж. Буша-молодшого до політики конфронтації з КНДР та оголошення її частиною “вісі зла” в січні 2002 року призвели лише до ескалації дипломатичного конфлікту з Північною Кореєю та згортання співробітництва Пхеньяна з МАГАТЕ. На певний період адміністрація Дж. Буша-молодшого відмовилася від “вибіркового підходу” президента США У. Клінтона та віддала перевагу дотриманню “комплексного підходу”, вимагаючи від КНДР обговорювати на можливих переговорах не лише ядерну та ракетну проблеми, а й питання скорочення звичайних озброєнь, права людини тощо. Але за відсутності реальних важелів впливу на КНДР США повернулися до необхідності продовжувати політику президента США У.Клінтона – в обмін на відмінну поведінку та участь північнокорейського представника в переговорах із розв’язання північнокорейської ядерної кризи надавати їй економічні та політичні пільги.

КНДР, по суті, розглядала цей переговорний процес як гарантії власної безпеки. Власне за факт участі вона одержувала економічну допомогу від КНР, Республіки Корея та міжнародних організацій. Пхеньян, фактично не докладаючи значних зусиль для пошуку компромісу, оскільки власне переговорний процес давав змогу здобувати певні вигоди, намагався скористатися будь-яким зустрічним рухом із боку США для продовження тиску та досягнення своїх цілей.

Довгострокове вирішення проблеми північнокорейського потенціалу зброї масового знищення та засобів її доставки знаходиться у площині мирного об’єднання Кореї на демократичних засадах. Досягнення такого об’єднання можливе лише шляхом заохочення Пхеньяна до проведення назрілих економічних, а в перспективі й політичних реформ.

У висновках узагальнюються результати дисертації та подаються рекомендації щодо їх наукового та практичного використання. Основні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дослідження викладені в таких висновках:

1. Події після вересня 2001 року не лише засвідчили передчасність тези щодо однополюсності глобальної системи міжнародних відносин, за якої США як полюс були б єдиним регулятором, а й поставили під сумнів власне здатність США утримати світ під своїм контролем. Зміни в глобальній системі пояснюємо не втратою якісних характеристик силового потенціалу США, а скоріш трансформацією світового порядку в інший стан, її тяжінням до поліцентричності. У найближчі роки за безперечного збереження лідерських позицій США в світі відбуватиметься дифузія сили внаслідок зменшення ефективності американського регулюючого впливу та здобуття регіонального лідерства певними державами, а також суттєвого зростання впливу міжнародних організацій (зокрема, Євросоюзу та АСЕАН) на регіональні підсистеми, що призведе до необхідності для Вашингтона зважати на їхні інтереси при формуванні своєї зовнішньої політики.

2. Аналіз доктринальних засад політики США в Східній Азії в постбіполярний період дає підстави стверджувати, що Східна Азія й надалі залишатиметься районом виключних інтересів для США з позицій забезпечення їхньої національної безпеки та економічних перспектив. Порівняльний аналіз доктрин президентів США Дж. Буша-старшого, У. Клінтона та Дж. Буша-молодшого, що втілювалися в період, що досліджувався, засвідчив, що відмінність між ними полягала не за змістом, а скоріш за формами та методами їх реалізації за більшої агресивності адміністрації Дж. Буша-молодшого в досягненні поставлених цілей та високого рівня упередженості при оцінці стану системи безпеки в Східній Азії.

3. Національні інтереси США в Східній Азії полягають у збереженні миру в районі Тайванської протоки й на Корейському півострові та досягненні довготривалого врегулювання між КНР та Японією на умовах, вигідних для США. Інструментом для збереження лідерства США в цьому субрегіоні залишиться американська військова присутність, система передового базування за її незначного скорочення, а також подальше зміцнення військово-політичних союзів із Японією та Республікою Корея.

4. Система безпеки в субрегіоні базується на двосторонніх військово-політичних союзах США з Японією та Республікою Корея. США не погодяться поставити свої відносини зі східноазійськими союзниками під контроль існуючих або новостворених регіональних механізмів безпеки. Специфікою субрегіону є розвиток фактичної інтеграції на неформальній основі без закріплення за нею організаційно-правових форм внаслідок міжсистемних протиріч, наявності територіальних спорів та тягаря історичного минулого у відносинах між державами субрегіону. Переваги регіонального економічного співробітництва, розв’язання застарілих проблем, що залишилися у спадок від “холодної” війни, пожвавлення регіонального економічного співробітництва стали б поштовхом для створення ефективного організаційно-правового механізму політичної та безпекової співпраці. У цих процесах США намагатимуться не допустити блокування держав Східної Азії без їх участі, використовуючи усі наявні в них важелі впливу.

5. Еволюція американсько-японського союзу в постбіполярний період від автономної позиції Японії в межах альянсу до функціональної готовності Сил самооборони Японії вести активні оборонні дії на значній відстані від національної території за підтримки США засвідчила пошук союзниками шляхів якісного вдосконалення участі японської сторони в цьому військово-політичному союзі до досягнення рівнозначності партнерів. З огляду на позицію японської громадськості та неоднозначну реакцію сусідніх із Японією держав реформування союзу здійснюється поступово та має за мету врівноважити китайський вплив у АТР та перетворити його на ефективний механізм попередження та розв’язання локальних конфліктів між учасниками східноазійської системи безпеки.

6. За усієї різновекторності своїх ідеологічних позицій та конкуренції за лідерство в Азійсько-тихоокеанському регіоні США та КНР зацікавлені скоріш у партнерстві, аніж у суперництві. США використовують тайванську проблему, а також подальше переозброєння Тайбею для впливу на вирішення чутливих питань у двосторонніх відносинах із КНР. Дипломатична підтримка, надана Пекіном Сполученим Штатам у боротьбі з тероризмом, поступове залучення КНР до інтеграційних процесів, обумовленість цілей американської політики економічними інтересами є чинниками стримування агресивних тенденцій у зовнішній політиці США. З іншого боку, без матеріалізації об’єднання Тайваню з материком КНР не зможе стати фактичним лідером у Східній Азії. Відтак, у ближчій перспективі США намагатимуться й надалі балансувати на інтересах держав Східної Азії для запобігання зміцненню свого суперника в особі КНР у регіональній системі міжнародних відносин.

7. Досвід переговорів із КНДР запевнив Сполучені Штати Америки в доцільності переходу від двостороннього формату переговорів до багатостороннього в цілях врахування інтересів усіх учасників східноазійської підсистеми міжнародних відносин. У ході переговорів Сполученим Штатам не вдалося пов’язати припинення ядерної програми Північної Кореї із питаннями забезпечення прав людини, лібералізації політичного режиму КНДР та скорочення звичайних озброєнь, а виведення північнокорейських ядерних установок із експлуатації стало можливим лише за умови зняття Вашингтоном фінансових санкцій, чим було продовжено тактику прийняття рішень, спрямованих на короткострокову перспективу.

При фактичній відмові від сценарію застосування воєнної сили для припинення північнокорейської ядерної програми Сполучені Штати могли б розв’язати це питання шляхом дипломатичного визнання КНДР та надання гарантій безпеки в обмін на повну ліквідацію ядерної програми військового призначення під постійним контролем інспекторів МАГАТЕ, водночас винісши питання надання економічної та енергетичної допомоги Північній Кореї на розгляд учасників шестисторонніх переговорів.

Разом із тим, розв’язання корейської проблеми залежить не лише від припинення ядерної програми, що є її вторинним чинником, а знаходиться у площині лібералізації політичного режиму КНДР, проведення структурних реформ в її економіці та поступовому залученні КНДР до інтеграційних процесів у Східній Азії.

У ближчій перспективі в інтересах США буде додержання стратегії на недопущення появи на Корейському півострові нових стратегічних суперників, що втілюватиметься за допомогою курсу на поступовість міжкорейського об’єднання та збереження стабільності військово-політичного союзу з Республікою Корея.

8. Географічне розташування України, історичні тенденції, особливості політичного розвитку та соціокультурна самоідентифікація Українського народу обумовили пріоритетність європейського вибору України. Разом із тим, потреба в реальній економізації зовнішньополітичної діяльності нашої держави, набутті зовнішньою політикою більшої прагматичності, утвердженні регіонального лідерства України, розширенні взаємодії з країнами - регіональними лідерами та рівнонаближеності нашої держави до основних акторів глобальної системи міжнародних відносин вимагають розроблення та реалізації довгострокової програми співробітництва України з країнами Східної Азії.

Україна та держави Східної Азії є асиметричними партнерами з погляду обсягів експортно-імпортних операцій та частки нашої держави в структурі зовнішньої торгівлі держав цього субрегіону. Причини асиметричності пов’язані насамперед із незначним інтересом українських органів державної влади до східноазійського напряму, відсутністю політичного впливу України на інтеграційні процеси в Східній Азії, внутрішньополітичною нестабільністю України, а також структурними деформаціями в національній економіці, що зумовлюють низьку конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Усі зазначені чинники стали основою для сприйняття України державами Східної Азії як об’єкта своєї економічної експансії та джерела сучасних технологій і машинотехнічної продукції військового та цивільного призначення,