Національна академія державного управління

при президентові України

ЛАГУТОВ Юрій Ернестович

УДК 35.01:32:061.1ЄС

ПОЛІТИКО-УПРАВЛІНСЬКІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ УКРАЇНИ

З УКРАЇНСЬКОЮ ДІАСПОРОЮ В ДЕРЖАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

КИЇВ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник – | доктор соціологічних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

ПІРЕН Марія Іванівна,

Національна академія державного управління при Президентові України,

професор кафедри державної політики та управління політичними процесами.

Офіційні опоненти: | доктор наук з державного управління, професор

КУЦ Юрій Олексійович,

Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,

завідувач кафедри регіонального управління та місцевого самоврядування;

кандидат наук з державного управління

КРАВЧУК Ірина Вікторівна,

Кабінет Міністрів України,

керівник служби Віце-прем’єр-міністра України.

Захист відбудеться 14 травня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізо-ваної вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 12 квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О. Чмига

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зі здобуттям Україною незалежності питання задоволення потреб представників української діаспори, налагодження взаємодії Української держави з діаспорою посіли важливе місце в розбудові основних засад державної політики. У затверджених у 1993 р. Верховною Радою України “Основних напрямах зовнішньої політики України” одним із головних завдань зовнішньої політики України проголошено створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом. У прийнятій у 1996 р. Конституції України на найвищому рівні закріплені державні гарантії українським діаспорним громадам щодо задоволення національно-культурних і мовних потреб. З огляду на це для виконання поставленого завдання виникла необхідність розробки відповідних політико-управлінських засад взаємодії України з власною діаспорою. Національні інтереси України вимагали налагодження ефективної співпраці органів державної влади, українського суспільства з діаспорою, зміцнення потенціалу діаспори й залучення її до реалізації завдань національного розвитку Української держави.

Але негативний досвід співпраці громад української діаспори з органами державної влади України, державними службовцями дає змогу виявити серйозні проблеми у відносинах України з діаспорою. Скарги українців з різних країн ЄС на низький рівень співпраці з Україною, формальне ставлення до цього посадових осіб засвідчили, що це не поодинокі випадки, а системне явище: невідповідність політико-управлінських засад та організаційно-управлінських форм взаємодії України з діаспорою сучасним вимогам.

Існуючі політико-управлінські засади призвели до появи таких суттєвих вад, як безсистемність та непослідовність державної політики, її декларативність, пасивність і формалізм, незадовільний рівень наукового, матеріально-фінансового, кадрового забезпечення, безвідповідальне ставлення державних службовців до співпраці з діаспорою, неоптимальність структури та повноважень органів державної влади, недоліки в розробці практичних засобів співпраці з діаспорою. Невідповідність існуючих політико-управлінських засад сучасним вимогам може спричинити найближчим часом посилення процесів асиміляції в середовищі українських діаспорних громад та зниження можливостей української діаспори в допомозі Україні щодо реалізації завдань національного розвитку. Водночас сьогодні, коли для успішного здійснення процесу європейської інтеграції вимагається залучення всіх наявних можливостей, потенціал української діаспори країн ЄС у сприянні євроінтеграційним заходам України набуває особливої ваги. Адже українська діаспора країн ЄС має достатній ресурс для допомоги Україні в розвитку євроінтеграційних процесів у політичній, економічній, культурній сферах, забезпечення максимально повної присутності України в цьому геополітично важливому регіоні.

Досліджень, спеціально присвячених проблемам політико-управлінської взаємодії України з діаспорою країн ЄС, не проводилось. Зусилля науковців у галузі державного управління переважно зосереджені на вивченні проблем взаємодії України з більшою за чисельністю українською діаспорою країн колишнього СРСР – Росії, Білорусі, Казахстану. Серед праць, у яких частково розглядались проблеми державного управління у сфері взаємодії з українською діаспорою, можна виділити роботи О.Антонюка, С.Вдовенка, В.Євтуха, О.Пахльовської, М.Пірен, А.Попка, В.Трощинського. Проблемам удосконалення державного управління на сучасному етапі присвячені праці В.Бакуменка, В.Бодрова, І.Грицяка, І.Кравчук, В.Куйбіди, Ю.Куца, В.Лугового, І.Надольного, О.Оболенського, Я.Радиша, В.Ребкала, І.Розпутенка, С.Серьогіна, Г.Ситника, В.Токовенко, В.Юрчишина. Особливості розвитку етнополітичних процесів у світі, функціонування сучасних діаспор висвітлюються в працях У.Альтерматта, О.Картунова, В.Кімлички, В.Маркуся, В.Нікітюка, Т.Полоскової, В.Попкова, Ю.Римаренка, Е.Сміта, В.Тишкова, Л.Шкляра, Р.Якемчука та ін. Різні аспекти розвитку української діаспори в країнах Європи розглянуті в роботах Л.Кононенко, Ю.Макара, М.Мушинки, Ю.Покальчука, М.Розумного, Н.Совінської, В.Туряниці та ін.

Віддаючи належне теоретичному та практичному значенню досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, слід зазначити, що в умовах поглиблення процесів глобалізації, поширення світових комунікаційних мереж, активізації міжетнічної та міжкультурної взаємодії виникає потреба в науковій розробці й конкретизації широкого кола актуальних проблем, що вимагають комплексного розв’язання. Зокрема, це стосується досліджуваної проблеми розробки та впровадження політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в країнах Європейського Союзу як однієї з об’єктивних передумов посилення ролі українства у світі, що передбачає поглиблення та обґрунтування концептуальних чинників у дослідженні самого механізму взаємодії України з діаспорою, вивчення та адаптацію іноземного досвіду такої взаємодії, необхідність подальших досліджень суперечливих процесів розвитку українських діаспорних громад, їх можливостей у сприянні національним інтересам України, аналіз комплексу проблем, пов’язаних з оптимізацією управлінських засад державної політики щодо української діаспори в контексті поглиблення європейської інтеграції України.

Отже, актуальність, теоретичне й практичне значення та недостатня розробленість теми дисертації визначили науковий інтерес до неї автора дослідження. Дисертаційна робота є одним із перших наукових досліджень у галузі державного управління, яке передбачає системний аналіз сучасного стану й розвитку політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС та розробку науково обґрунтованих пропозицій щодо їх удосконалення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі державної політики та управління політичними процесами в межах наукового комплексного проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування”. Тема дисертації пов’язана з науковою темою “Політико-управлінська культура державних службовців: стан, суперечності розвитку та шляхи адаптації до стандартів ЄС” (ДР № 0105U000839), у рамках якої розглядається розроблена здобувачем концепція формування відповідального ставлення до здійснення заходів державної політики в політико-управлінській діяльності державних службовців, а також з науковою темою “Державне управління в умовах політичної реформи: шляхи формування дієвої системи стримувань і противаг” (ДР № 0107U005907), у процесі розробки якої автор запропонував нові підходи до виховання міжнаціональної толерантності в політико-управлінській діяльності державних службовців з метою стримування негативних тенденцій у процесі міжетнічної взаємодії.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка науково обґрунтованих політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою в державах Європейського Союзу та напрямів її вдосконалення в контексті процесу європейської інтеграції України.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:–

проаналізувати сучасний стан наукової розробки вітчизняними та зарубіжними дослідниками проблеми політико-управлінської взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС;–

розкрити зміст та особливості розвитку громад української діаспори різних держав ЄС на сучасному етапі, їх можливості та потенціал у сприянні євроінтеграційній політиці України;–

узагальнити досвід взаємодії громад української діаспори держав ЄС з органами державної влади України, виявити недоліки у сфері державного управління, які перешкоджають взаємодії України з українською діаспорою держав ЄС та співпраці стосовно європейської інтеграції України;–

розглянути чинну нормативно-правову базу за темою дослідження, в якій зафіксовані політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою, виявити їх недоліки, що перешкоджають ефективній взаємодії України й діаспори;–

дослідити зарубіжний досвід державного управління в державах ЄС у сфері взаємодії з діаспорою та виявити можливості його застосування в Україні;–

визначити й обґрунтувати основні напрями вдосконалення політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в державах ЄС та використання її потенціалу в контексті євроінтеграційної політики України;–

розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення державного управління та нормативно-правової бази в цій сфері.

Об’єкт дослідження – взаємодія України з українською діаспорою.

Предмет дослідження – становлення та розвиток політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою в державах Європейського Союзу.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що реальна політико-управлінська взаємодія України з діаспорою в державах ЄС виступає об’єктивною формою розвитку світового українства, ефективним засобом формування нової моделі державної євроінтеграційної політики, насамперед широкого залучення європейського українства до розвитку взаємовідносин між державами ЄС і Україною.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети було застосовано низку методів дослідження. Формально-логічний метод використано під час опрацювання наукової літератури з досліджуваної теми, порівняльно-правовий – у процесі порівняння чинного вітчизняного та зарубіжного законодавства у сфері взаємодії з діаспорою. За допомогою історико-правового методу досліджено розвиток правового забезпечення державної політики України щодо української діаспори, а також країн, що входять до ЄС, з допомогою формально-юридичного – чинні нормативні документи з питань державної політики щодо української діаспори. Послуговуючись історичним, діалектичним та етнополітологічним методами, було досліджено особливості розвитку громад української діаспори країн ЄС. Соціологічний та статистичний методи застосовано під час дослідження ставлення представників української діаспори до актуальних проблем збереження національної ідентичності та державної політики України щодо діаспори. Використовуючи методи індукції, дедукції та системно-функціональний метод, було виявлено фактори, які перешкоджають і які сприяють здійсненню ефективної державної політики у сфері взаємодії з українською діаспорою країн ЄС. За допомогою етнокомунікативного та етнотехнологічного методів було встановлено особливості функціонування складових української діаспорної мережі.

Емпіричну базу дисертації становлять документальні джерела, статистичні відомості, дані соціологічних опитувань, а також власний досвід і спостереження дисертанта за розвитком форм взаємодії органів державної влади України та громадських організацій з громадами української діаспори.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в системному дослідженні політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в державах Європейського Союзу, виявленні змін у законодавстві, наслідків проведення політико-адміністративної реформи, модернізації управління на центральному та регіональному рівнях, адаптації вітчизняного законодавства до європейських стандартів регулювання державної політики у відносинах з національними діаспорами.

На основі проведеного дослідження сформульовано низку положень, узагальнень, висновків і пропозицій, що становлять наукову новизну й полягають у тому, що в дисертації:

вперше:–

системно доведено, що українська діаспора держав ЄС виступає особливим чинником розвитку відносин України з державами ЄС, і що громади української діаспори держав ЄС мають значний невикористаний потенціал у сприянні процесу європейської інтеграції України в політичній, економічній, культурній та науковій сферах;–

з’ясовано природу сучасної української діаспори ЄС як мережевого й політичного феномену та обґрунтовано необхідність урахування особливостей даних сутнісних характеристик діаспори в процесі взаємодії України з нею;–

узагальнено досвід взаємодії органів державної влади України з громадами української діаспори держав ЄС, за підсумками чого виявлено фактори, що спричиняють зосередження політико-управлінської взаємодії в національно-культурній площині та маргіналізацію інших сфер взаємодії;–

розроблено комплекс нових політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою в ЄС на основі впровадження у відносинах між ними принципу відповідальності держави за розвиток громад української діаспори. Сформовано ідеологічну базу залучення громад української діаспори ЄС до реалізації національних інтересів України та визначено напрями і форми політико-управлінської взаємодії на засадах врахування особливостей функціонування всіх компонентів української діаспорної мережі в ЄС;

вдосконалено: –

визначення терміну “діаспорна мережа” як сукупності організаційних та інституційних форм діаспорного буття, пов’язаних між собою глобально-комунікативними та міжособистісними зв’язками;–

співвідношення між термінами “закордонне українство” та “українська діаспора” в контексті доцільності використання останнього в процесі розробки заходів державної політики стосовно українців, які проживають за межами України;

набули подальшого розвитку:–

обґрунтування доцільності надання всебічної державної підтримки українській діаспорі держав ЄС. З цією метою досліджено комплекс проблем сучасного розвитку українських діаспорних громад, доведено, що їх вирішення неможливе без активізації підтримки з боку Української держави;–

підходи до застосування в українському контексті досвіду державного управління взаємодією з діаспорою країн-членів ЄС, зокрема, засад державної політики щодо співпраці з діаспорою, структури та повноважень органів державної влади, досвіду співпраці в процесі реалізації національних інтересів.

Практичне значення отриманих результатів та їх впровадження в діяльність органів державної влади, освітніх та наукових установ, громадських організацій полягає в наступному:–

використанні розроблених пропозицій та висновків для вдосконалення чинного законодавства України, зокрема, включення запропонованих політико-управлінських засад до проектів нормативно-правових актів, які визначають концептуальні основи державної діаспоральної політики (довідка Секретаріату Президента України від 05.06.2007 № 17-10/535); –

вдосконаленні структури органів державної влади, зокрема, можливому подальшому утворенні спеціального автономного органу державної влади зі співпраці з діаспорою, завдяки якому будуть реалізовані переваги принципу централізації державного управління у сфері взаємодії України з діаспорою;–

досягненні системності розробки практичних заходів державної політики взаємодії з діаспорою на основі розуміння діаспори як мережевого феномену (довідка Державного комітету України у справах національностей та релігій від 30.05.2007 б/н); –

усуненні дисбалансу змісту практичних заходів взаємодії держави з українською діаспорою; –

вихованні в державних службовців відповідального ставлення до здійснення державної політики України щодо української діаспори; –

використанні матеріалів та результатів дисертації для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади (довідки Київської міської державної адміністрації від 05.06.2007 № 033-211 та Київської обласної державної адміністрації від 30.05.2007 № 01-05-81); –

інформаційно-просвітницькій роботі з метою посилення уваги українського суспільства до співпраці з діаспорою (довідки Української всесвітньої координаційної ради від 04.06.2007 № 45/07-550, Товариства “Знання” України від 29.05.2007 № 94 та Інституту досліджень діаспори від 30.05.2007 № 9-12); –

науково-дослідницькій роботі з розробки проблем державного управління, при підготовці навчальної літератури з питань державного управління, підвищенні професійної кваліфікації державних службовців (довідки Національної академії державного управління при Президентові України від 05.06.2007 № 206, Університету сучасних знань від 29.05.2007 № 156 та Центру суспільного розвитку “ІНТЕР-АКЦІЯ” від 05.06.2007 № 19).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на чотирьох науково-практичних конференціях за міжнародною участю: “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004), “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005), “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006), “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007). Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України і на засіданні міжкафедрального семінару кафедр державної політики та управління політичними процесами, політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України (протокол № 01 від 05.06.2007).

Публікації. За темою дисертації надруковано 8 статей у фахових наукових виданнях з державного управління, 4 публікації у матеріалах науково-практичних конференцій, 4 статті у наукових виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 233 сторінки, з них 180 сторінок загального тексту. Робота включає 4 додатки. Список використаних джерел містить 367 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються стан дослідження проблеми, мета та завдання дослідження, його методологічна основа, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації, формулюються основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС” – міститься огляд літератури з досліджуваної в дисертації проблематики, розглядаються дискусії щодо характеристик феномену сучасних діаспор і визначення термінів “взаємодія” та “українська діаспора”, а також форми залучення діаспор до захисту національних інтересів історичної батьківщини та розвитку потенціалу діаспорних громад.

Здійснено аналіз вивчення проблематики засад управлінської взаємодії України з діаспорою країн ЄС у науковій літературі та обґрунтовано вибір методологічної бази дослідження. Зазначається, що наукові дослідження проблем взаємодії Української держави з українською діаспорою сконцентровані на розробці організаційних і договірно-регуляторних механізмів та вивченні особливостей взаємодії України з українською діаспорою пострадянського простору. Отже, установлено, що питання вдосконалення політико-управлінських засад взаємодії України з українською діаспорою держав ЄС практично не досліджувалось.

Розглядаються підходи вітчизняних і зарубіжних вчених щодо розуміння феномену сучасних діаспор, трактування терміна “взаємодія”, наводиться визначення поняття “українська діаспора в країнах ЄС” та розглядається співвідношення термінів “українська діаспора” і “закордонне українство”. Вказується на необхідність відходу від вузького розуміння взаємодії з діаспорою як системи індивідуальних та опосередкованих контактів. Наголошується, що взаємодія України з українською діаспорою є процесом взаємовпливу двох об’єктів – історичної батьківщини та діаспори і об’єктивною формою розвитку світового українства, оскільки така взаємодія системно впливає на розвиток всього світового українства та його структурну організацію. Отже, політико-управлінські засади згаданої вище взаємодії є визначальним та інтегративним фактором розвитку світового українства.

Визначено, що найбільш суттєвими ознаками, за якими вітчизняні та зарубіжні науковці визначають суть сучасного діаспорного буття, є бажання зберігати національну ідентичність, наявність мережі діаспорних інституцій, які, здійснюючи політичну, економічну, культурно-освітню діяльність з метою збереження національної ідентичності, співпрацюють з аналогічними організаціями інших країн та історичної батьківщини відповідно до власної стратегії відносин. Таким чином, під українською діаспорою в дисертації розуміються представники українського етносу, розселені поза межами його ядра та державного кордону України, які не є громадянами України, здійснюють діяльність щодо збереження своєї національної ідентичності за допомогою мережі організацій та інституцій, зв’язків з іншими українськими діаспорами та історичною батьківщиною. Складовою світової української діаспори є українська діаспора країн ЄС, феномен якої полягає в одночасному існуванні всіх типів українських діаспорних громад: автохтонних, українських громад Європи еміграційного походження та громад з території колишнього СРСР, які розвиваються в умовах унікального транснаціонального міждержавного об’єднання європейських країн під впливом європейської політико-культурної традиції та цінностей громадянського суспільства і є важливим чинником інтеграції України до європейського та глобального політичного, економічного і культурного простору.

Оскільки сьогодні на законодавчому рівні чітко визначено, що до закордонного українства належать не лише етнічні українці, а й особи інших національностей, вважаємо недоцільним послуговуватися терміном “закордонне українство” під час розробки державних заходів щодо підтримки українських етнічних меншин за кордоном. Обґрунтовується доцільність використання саме терміна “українська діаспора” під час розробки державних заходів і програм стосовно етнічних українців з метою адекватного відображення суті та змісту заходів державної діаспоральної політики.

Аналізуються фактори, які привели до посилення ролі діаспор у сучасному світі, визначаються особливості розвитку ЄС, які впливають на розширення співпраці України з діаспорою, сфери залучення потенціалу української діаспори країн ЄС до реалізації національних інтересів історичної батьківщини, зокрема процесу європейської інтеграції України, наводиться визначення поняття “українська діаспорна мережа” та розглядаються її компоненти.

Зазначено, що сучасні глобалізаційні процеси супроводжуються інтенсивним розвитком світових мереж різних типів, які, в свою чергу, сприяють інтенсивному розширенню транснаціональних діаспорних мереж, полегшують взаємодію між діаспорними громадами та між діаспорою й історичною батьківщиною, підвищують роль діаспор у світі. Діаспорна мережа визначається як сукупність організаційних та інституційних форм діаспорного буття, пов’язаних між собою глобально-комунікативними та міжособистісними зв’язками. До діаспорної мережі входять організаційна, інституційна та глобально-комунікаційна складові. Детально розглянувши потенціал української діаспорної мережі в політичній, економічній, культурній і науковій сферах, автор доводить, що українська діаспора є важливим чинником сприяння здійсненню національних інтересів України на теренах ЄС. Звертається увага, що сьогодні в країнах ЄС склались особливо сприятливі умови для розбудови мереж української діаспори: існування автохтонних громад української діаспори; наявність розгалуженої мережі діаспорних інституцій; сприятлива політика ЄС щодо розвитку контактів діаспор з історичними батьківщинами.

У другому розділі – “Становлення і розвиток української діаспори в державах ЄС та її співпраці з Україною” – розглядаються особливості розвитку українських діаспорних громад країн ЄС, зокрема організаційного та інституційного, потенціал лобістської та громадської діяльності (функціонування організацій та інституцій, громадська діяльність та контакти з владними та бізнесовими структурами країни проживання, можливість скоординованих одночасних дій), стратегія відносин з історичною батьківщиною, досвід та ефективність взаємодії з органами державної влади України, діяльність щодо збереження національної ідентичності.

Аналізується специфіка історичного процесу формування громад української діаспори різних типів на теренах ЄС. Наголошується на тому, що в країнах ЄС склалась унікальна ситуація, яка полягає в наявності всіх типів українських діаспорних громад, а отже в широкій репрезентативності українства в ЄС, взаємодоповненні та взаємозбагаченні його можливостей та досвіду. Зазначається, що історія формування української діаспори в Європі підтверджує велике значення другої хвилі української імміграції, яка заклала основи значної української присутності в країнах ЄС. Особлива увага звертається на політичний характер другої, а згодом третьої хвилі української імміграції в Європі, що визначило на майбутнє такі характерні риси європейських діаспорних громад, як їх інституційний та організаційний розвиток, громадсько-політична активність, національно-патріотична домінанта у відносинах з історичною батьківщиною.

Досліджуються особливості сучасного розвитку різних типів українських діаспорних громад в ЄС – Великобританії (громади “західної” діаспори), Латвії та Естонії (громади “східної” діаспори), Польщі та Словаччини (автохтонні громади).

Аналіз сучасного становища українських діаспорних громад країн ЄС засвідчив наявність у них широкого кола актуальних проблем розвитку, зумовлених як специфікою історії формування, так і загальними особливостями діаспорного буття. Це проблеми асиміляції молодого покоління, матеріально-фінансового забезпечення діяльності інституцій та організацій, соціального добробуту, інформаційного забезпечення, задоволення мовних, освітніх, культурних, релігійних потреб, налагодження ефективної взаємодії з державними органами України. Для всіх українських автохтонних громад країн ЄС характерна значна економічна відсталість регіонів історичного розселення українців та пов’язані з цим негативні явища. Специфічними проблемами українців країн Балтії стали процеси зросійщення їх представників, труднощі з інтеграцією до суспільства країн проживання.

Доведено, що більшість згаданих проблем неможливо ефективно вирішити без політичної та фінансово-матеріальної підтримки Української держави, інтенсифікації контактів з історичною батьківщиною на всіх рівнях. Як показують дані дослідження, українські громади ЄС потребують допомоги з боку України для розвитку свого потенціалу, і сьогодні необхідно переглянути рівень співробітництва з діаспорою в ЄС щодо вирішення проблем українських громад.

Підкреслюється, що українські діаспорні громади ЄС зацікавлені в успішності процесу євроінтеграції України з огляду як на притаманні їх діяльності засади національно-патріотичної ідеології, так і на практичну вигоду від повноправної присутності України в ЄС як фактора захисту інтересів громад діаспори. Доведено на конкретних прикладах, що українські діаспорні громади країн ЄС, навіть ті, які розвиваються в несприятливих соціально-економічних та політичних умовах, мають значний потенціал для здійснення громадсько-політичних скоординованих акцій, впливу на громадську думку країни проживання, тиску на владні структури, налагодження економічного, підприємницького, культурного співробітництва між країнами проживання та Україною. Це свідчить про важливість залучення діаспори до здійснення євроінтеграційних заходів України. Водночас дослідження досвіду співпраці громад української діаспори з органами державної влади України засвідчило її незадовільний рівень. Акцентується увага на тому, що наслідками такої ситуації з огляду на неоднозначний імідж України в світі, масові міграції та асиміляційні процеси можуть бути розчарування та критичні настрої в середовищі української діаспори ЄС щодо України, зниження активності діяльності на користь України, створення негативного образу історичної батьківщини в середовищі діаспори.

У третьому розділі – “Основні напрями удосконалення державного управління в сфері взаємодії з українською діаспорою держав ЄС на сучасному етапі” –аналізуються чинна нормативно-правова база, в якій зафіксовані нині діючі політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою та її недоліки, що перешкоджають ефективному здійсненню цього процесу, розглянуто організаційно-управлінські форми такої взаємодії, зарубіжний досвід державного управління країн ЄС у сфері взаємодії з діаспорою, розроблено пропозиції щодо оновлення політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в країнах ЄС та використання потенціалу діаспори в контексті євроінтеграційної політики України.

Розглядається чинна нормативно-правова база, яка визначає політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою. Ці засади аналізуються в дисертації з погляду визначених пріоритетів та завдань співпраці держави з діаспорою, задоволення Україною нагальних потреб діаспори, забезпечення розвитку її потенціалу, а також усіх складових діаспорної мережі, формування в українському суспільстві та в середовищі державних службовців відповідального ставлення до співпраці з діаспорою.

Наголошується, що в жодному з нормативно-правових документів, які регулюють взаємодію України з діаспорою, не зафіксовано ідею відповідальності Української держави за розвиток громад української діаспори, здійснення ефективної державної діаспоральної політики. Детальний аналіз чинних нормативно-правових актів дав змогу виявити суттєві недоліки концептуальних засад взаємодії України з діаспорою: відсутність фіксації ідеологічної основи, яка б визначала стратегічну мету розвитку світового українства, неузгодженість напрямів вирішення проблем діаспорних громад, зосередження державної політики на розвиткові певних форм комунікації між Україною та діаспорою, зокрема зосередження взаємодії передовсім у національно-культурній площині. Наслідком виявлених недоліків стало ігнорування соціально-економічних проблем діаспори (вирішення яких має важливе значення для збереження національної ідентичності), зокрема пов’язаних із всебічним розвитком інституцій та організацій діаспорних громад, сучасних комунікативних засобів взаємодії з діаспорою, ігнорування її потенціалу в сприянні національним інтересам України.

Досліджено структуру та повноваження органів державної влади України, які здійснюють взаємодію з діаспорою. Оскільки важливим елементом взаємодії держави з діаспорою є громадські організації, розглянуто доцільність посилення їх ролі в процесі розвитку такої взаємодії.

Указується, що існуюча нині децентралізація в здійсненні органами державної влади державної політики стосовно співпраці з українською діаспорою призводить до ускладнення координації практичних дій органів виконавчої влади, маргіналізації напряму роботи з діаспорою в центральних та місцевих органах виконавчої влади. На сьогодні статус структурних підрозділів з питань української діаспори та їх кадрове забезпечення не відповідають завданням національного розвитку України, які мають вирішуватися за допомогою діаспоральної, а згодом геокультурної та геостратегічної політики Української держави. У зв’язку з цим наголошується на необхідності запровадження принципу централізації в сферу здійснення органами державної влади діаспоральної політики шляхом утворення спеціального автономного органу державної влади. Дослідження сучасного рівня залучення державою потенціалу громадських організацій України до взаємодії з українською діаспорою виявило необхідність посилення державної підтримки громадських організацій, що спеціалізуються на співпраці з українською діаспорою, з метою створення для цього сприятливих законодавчих умов.

Вивчається досвід налагодження ефективної співпраці держави з діаспорою на прикладі Греції, Італії, Польщі, Угорщини, які вирізняються серед інших країн ЄС найбільш системною, відповідальною, адекватною сучасним вимогам державною політикою щодо діаспори. Зазначається, що характерним для політико-управлінських засад взаємодії країн ЄС з діаспорою є спрямованість на всебічний розвиток потенціалу діаспори та її залучення до вирішення пріоритетних завдань національного розвитку держави. В розглянутих країнах стратегічна мета співпраці держави з діаспорою полягає в утвердженні в світі процвітаючої, політично та економічно сильної, висококультурної нації. Відповідно велика увага приділяється соціальним та економічним сферам взаємодії. В згаданих країнах ЄС існують спеціальні органи державної влади, які здійснюють й координують державну політику щодо співпраці з діаспорою в усіх сферах. У громадській сфері у взаємодії з діаспорою домінує одна потужна авторитетна громадська організація, представницькі повноваження та високий статус якої погоджуються державою на законодавчому рівні. Обґрунтовується необхідність використання досвіду налагодження співпраці органів державної влади, громадських організацій з діаспорою розглянутих країн ЄС, досвіду співпраці Польщі та Угорщини з діаспорою у вирішенні завдань європейської інтеграції.

Містяться конкретні пропозиції щодо запровадження комплексу нових політико-управлінських засад. В їх основу має бути покладено принцип відповідальності України за розвиток громад української діаспори, який визначається як відповідальність держави за належний рівень допомоги й співпраці з діаспорою, за гідний представника українського етносу рівень задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.

Зазначається, що серйозною вадою існуючих політико-управлінських засад співпраці України з діаспорою є невизначеність стратегічної мети та відсутність бажаних перспектив розвитку світового українства, що зумовлює ситуативний, фрагментарний характер заходів державної політики у сфері співпраці з діаспорою. Наголошується, що завдання щодо забезпечення світовим українством максимально можливого впливу в світі й досягнень в економічній, політичній, культурній сферах необхідно зафіксувати у відповідних нормативно-правових документах як стратегічну мету співпраці України з діаспорою. В цьому контексті європейська інтеграція України має розглядатись як один з перших кроків у становленні світового українства як впливової сили, шанс об’єднання для мільйонів українців Європи і має бути відображена в чинній нормативно-правовій базі як стратегічний пріоритет співпраці Української держави з діаспорою.

Доводиться доцільність фіксації в нормативно-правових документах ідеологічної основи співпраці України з діаспорою в контексті євроінтеграції та концептуальних засад вжиття практичних заходів, розроблених на основі отриманих висновків – принципу реалізації Українською державою сприятливих умов для розвитку взаємодії діаспор з країнами походження на теренах ЄС, принципу оптимізації балансу вирішення проблем української діаспори, принципу всебічного розвитку компонентів української діаспорної мережі та потенціалу діаспори, принципу модернізації комунікацій між історичною батьківщиною та діаспорою.

Обґрунтовуються форми й напрями розвитку інституційної та глобально-комунікативної складових діаспорної мережі: заснування постійно діючого представницького органу української діаспори в Україні, запровадження сучасних засобів комунікації у взаємодії з діаспорою.

ВИСНОВКИ

У дисертації розроблено наукові положення та отримано результати, які мають важливе значення для теорії та практики державного управління і в сукупності вирішують актуальне наукове завдання щодо вдосконалення політико-управлінських засад та організаційно-управлінських форм взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС. Результати дослідження підтверджують висунуту гіпотезу і дають підстави стверджувати про адекватність вибраних методів дослідження, завдяки яким було досягнуто поставлену мету та вирішено завдання дослідження.

1.Проаналізовано сучасний стан наукової розробки вітчизняними та зарубіжними дослідниками проблеми політико-управлінської взаємодії України з українською діаспорою в державах ЄС. Виявлено низку концептуально важливих питань, належно не розкритих у попередніх дослідженнях, які сконцентровані на розробці організаційних і договірно-регуляторних механізмів та особливостях взаємодії України з українською діаспорою пострадянського простору.

В науковій літературі практично не висвітлені важливі питання стосовно сутнісних характеристик розвитку та потенціалу українських громад ЄС на сучасному етапі, узагальнення досвіду взаємодії української діаспори ЄС з органами державної влади України, встановлення об’єктивних та суб’єктивних факторів, що впливають на ефективність такої взаємодії, визначення й обґрунтування основних напрямів удосконалення її політико-управлінських засад.

2.Розкрито зміст та особливості розвитку громад української діаспори різних держав ЄС на сучасному етапі, їх можливості та потенціал у сприянні євроінтеграційній політиці України.

Доведено, що українська діаспора країн ЄС виступає особливим чинником розвитку відносин України з державами ЄС. Встановлено, що громади української діаспори країн ЄС мають значний потенціал у політичній, економічній, культурній та науковій сферах, можуть скоординовано здійснювати громадсько-політичні акції, впливати на формування громадської думки країн проживання, чинити тиск на владні структури своїх країн. Це зумовлює необхідність системного залучення української діаспори країн ЄС до реалізації національних інтересів України в даному регіоні, зокрема процесу її європейської інтеграції. Виявлено важливі чинники, які сприяють конституюванню української діаспори країн ЄС як інтегративного фактора у відносинах Україна – ЄС. А саме: –

наявність автохтонних громад української діаспори, які вкорінені в суспільства країн проживання й мають досвід організаційно-інституційного функціонування в європейському контексті; –

засади етнополітики ЄС щодо легалізації визнання діаспор важливим інструментом налагодження взаємодії між ЄС та іншими країнами; –

високий рівень розвитку сучасних засобів комунікацій та наявність єдиного європейського простору, що дає змогу значно підсилювати політичний, фінансовий та культурний потенціал діаспори в окремому регіоні ЄС завдяки безперешкодній підтримці з боку української діаспори інших країн ЄС.

3.З’ясовано природу сучасної української діаспори ЄС як мережевого й політичного феномену та обґрунтовано необхідність урахування особливостей даних сутнісних характеристик діаспори в процесі взаємодії України з українською діаспорою держав ЄС. Показано, що розвиток глобальних комунікаційних мереж сприяє посиленню впливу української діаспори в політичній, економічній, культурній та науковій сферах та визначає сутність сучасної української діаспори як мережевого феномену. Обґрунтовано доцільність розробки практичних заходів щодо взаємодії з українською діаспорою з урахуванням її як мережевого феномену. Це дасть змогу системно й збалансовано вирішувати завдання розвитку потенціалу громад української діаспори.

Запропоновано вдосконалити політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою шляхом запровадження принципу всебічного розвитку компонентів української діаспорної мережі та потенціалу діаспори. Розгляд української діаспори країн ЄС як політичного феномену дав змогу виявити особливості впливу ідеологічних засад громадсько-політичної діяльності української діаспори країн ЄС на взаємодію з Україною, а саме активну підтримку діаспорою національно-патріотичних сил в Україні та бачення розвитку України як демократичної держави – члена ЄС.

Доведено, що ідентичність засад національного розвитку Української держави ідеологічним засадам громадсько-політичної діяльності української діаспори щодо європейської інтеграції України є важливим фактором залучення української діаспори до вирішення завдань національного розвитку України.

4.Обґрунтовано доцільність надання всебічної державної підтримки українській діаспорі держав ЄС. Усунення негативних факторів, які стримують розвиток потенціалу громад української діаспори в країнах ЄС, – асиміляція, низький рівень задоволення мовних, освітніх, культурних, релігійних потреб, соціального забезпечення, труднощі з налагодженням функціонування інституційної та організаційної складової діаспорної мережі – неможливе без надання ефективної політичної та матеріально-фінансової підтримки з боку Української держави.

5.Узагальнено досвід взаємодії органів державної влади України з громадами української діаспори держав ЄС та виявлено недоліки у сфері державного управління, які перешкоджають взаємодії України з українською діаспорою держав ЄС та співпраці стосовно європейської інтеграції України. Процес взаємодії органів державної влади України з діаспорою характеризується негативними явищами системного характеру – формалізмом, безвідповідальністю, незацікавленістю, низьким рівнем кадрового та матеріально-фінансового забезпечення, нездатністю вирішити нагальні проблеми діаспори.

Розглянуто чинну нормативно-правову базу за темою дослідження, в якій зафіксовані політико-управлінські засади взаємодії України з діаспорою, виявлено їх недоліки, що перешкоджають ефективній взаємодії України й діаспори. У чинній нормативно-правовій базі відсутня ідеологічна основа розвитку світового українства та децентралізовано здійснення державної діаспоральної політики. Недостатнім є залучення громадських організацій та представників діаспори до розробки та здійснення державної політики щодо співпраці з діаспорою. Наявне нерозуміння мережевого та політичного феномену діаспори та особливостей впливу сучасних процесів глобалізації на етнополітичні процеси. Це призводить до концентрації взаємодії з діаспорою в національно-культурній площині та маргіналізації інших сфер взаємодії – громадсько-політичної та соціально-економічної. Отже, існуючі політико-управлінські засади в сфері взаємодії України з діаспорою найближчим часом зумовлять посилення процесів асиміляції в громадах української діаспори, зменшення їх політичного, економічного, культурного та наукового потенціалу.

6.Досліджено зарубіжний досвід державного управління в державах ЄС у сфері взаємодії з діаспорою та виявлено можливості його застосування в Україні. Визначено, що політико-управлінські засади взаємодії країн ЄС з діаспорою спрямовані на всебічний розвиток потенціалу останньої та залучення її до вирішення пріоритетних завдань національного розвитку держави, чітке визначення ідеологічних імперативів взаємодії та практичних засобів їх реалізації.

Взаємодія з діаспорою є невід’ємним елементом реалізації стратегічної мети національного розвитку, утвердження в світі процвітаючої, авторитетної, політично та економічно сильної, висококультурної та освіченої нації. Відповідно політико-управлінські засади взаємодії з діаспорою відрізняються системністю, охоплюючи весь спектр проблем діаспорного буття: громадсько-політичні, національно-культурні, соціально-економічні. Розглянуті в дисертації засади державної політики щодо співпраці з діаспорою країн ЄС, структура та повноваження органів державної влади в даній сфері, позитивний досвід співпраці в процесі європейської інтеграції та реалізації національних інтересів доцільно застосовувати в Україні.

7.Визначено й обґрунтовано основні напрями вдосконалення політико-управлінських засад взаємодії України з діаспорою в державах ЄС та використання її потенціалу в контексті євроінтеграційної політики України.

Розроблено комплекс нових політико-управлінських засад (принципів) взаємодії України з українською діаспорою країн ЄС, запровадження яких має на меті усунення існуючих недоліків, оптимізацію співпраці органів державної влади України, українського суспільства з діаспорою, системне перетворення української діаспоральної політики на українську геокультурну, геостратегічну політику становлення світового українства як впливової сили.

Принцип відповідальності держави за розвиток громад української діаспори має стати імперативом взаємодії Української держави з діаспорою. Його необхідно обов’язково зафіксувати в нормативно-правових актах, що сприятиме формуванню відповідального ставлення до здійснення політики держави у сфері взаємодії з діаспорою на рівні свідомості українського суспільства, кожного державного службовця. Під цим принципом розуміється відповідальність держави за належний рівень допомоги громадам української діаспори, гідний представника українського етносу рівень задоволення соціальних, економічних та культурних потреб і непорушення державного суверенітету країн проживання діаспори.

8.Сформовано ідеологічну базу залучення громад української діаспори ЄС до реалізації національних інтересів