АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ
АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
ПОЛЯК Ольга Вікторівна
УДК 37.013.78+37.014.5(477)
РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ДИДАКТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ
13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата
педагогічних наук
КИЇВ - 2008
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано в Інституті вищої освіти АПН України.
Науковий керівник – доктор філософських наук, доцент
КОРСАК Костянтин Віталійович, Інститут вищої освіти АПН України, завідувач відділу теорії і методології природничої та інженерної освіти.
Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор
ШТЕФАН Людмила Андріївна,
Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди,
завідувач кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки;
кандидат педагогічних наук, доцент
КОВЧИНА Ірина Михайлівна,
Національний педагогічний університет
ім. М.П.Драгоманова,
завідувач кафедри соціально-правового
захисту населення.
Захист дисертації відбудеться 26 червня 2008 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, зал засідань.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України (01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9).
Автореферат розіслано 23 травня 2008 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради О.М.Олексюк
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. У травні 2005 р. Україна приєдналася до підписаної у Болоньї ”Спільної декларації міністрів освіти Європи”, що спрямована на створення Європейського простору вищої освіти. Завдяки цьому прискорився процес модернізації вищої школи та її інтеграції до європейського простору вищої освіти і науки. Розроблені такі документи, як ”Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки”, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23 січня 2004 р. № 49 та ”План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року”, який затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 13 липня 2007 р. № 612.
Останнім документом передбачено виконання комплексу завдань щодо реформування системи вищої освіти в Україні, зокрема:
- модернізації системи вищої освіти, системи та структури кваліфікацій;
- удосконалення змісту вищої освіти та організації навчального процесу.
Реалізація цих завдань у системі вищої освіти України сприятиме досягненню основної мети - підготовки висококваліфікованих фахівців, які будуть конкурентоспроможними на національному, європейському та світовому ринках праці.
За період 1986-2007 р. в Україні сформувався значний за обсягом і навчальним потенціалом сектор соціологічної освіти, який, однак, ще не був досліджений науковцями-педагогами і не фігурував у тематиці кандидатських і докторських дисертацій.
З огляду на необхідність виконання вищезазначених завдань ми вважаємо актуальним і закономірним дослідження еволюції соціології як науки й навчальної дисципліни в Україні та за її межами.
Значну наукову цінність для дослідження становлять праці таких вітчизняних дослідників історії та основних сутнісних рис загальної і прикладної соціології, як В.Волович, І.Гавриленко, М.Головатий, І.Звєрєва, А.Капська, М.Лукашевич, А.Некрасов, В.Піча, О.Погорілий, А.Ручка, В.Танчер, С.Хлєбік, М.Юрій, О.Якуба, а також зарубіжних – В.Бачинін, В.Добреньков, А.Кравченко, Е.Гіденс, Н.Смелзер, П.Штомпка та ін.
Теоретичні засади і положення методології порівняльної педагогіки висвітлюють науковці Н.Абашкіна, Б.Вульфсон, В.Кларін, К.Корсак, З.Малькова, В.Пилиповський, Л.Пуховська, А.Сбруєва та ін.; загальні концепції філософії освіти і науки, засади виховання й навчання досліджують В.Андрущенко, І.Бех, С.Гончаренко, І.Зязюн, В.Лутай, М.Максюта та ін.; концептуальні положення щодо організації та розвитку системи післядипломної професійної освіти, поглибленої фахової підготовки, безперервної освіти визначають В.Бондар,
Р.Бойко, І.Жерносек, Г.Козлакова, М.Красовицький, С.Крисюк, А.Кузьмінський, В.Маслов, В.Майборода, В.Олійник, Н.Протасова, Т.Сущенко.
Сучасні теорії суспільного розвитку та участі освітньо-наукового комплексу в забезпеченні суспільного прогресу досліджені в працях таких науковців, як М.Амосов, А.Гальчинський, О.Білорус, В.Луговий, С.Льовочкін, В.Семиноженко, Е.Тоффлер, Е.Фор, Ф.Фукуяма.
Водночас слід зазначити, що всі ці дослідження безпосередньо не торкалися аналізу організаційно-дидактичних умов підготовки фахівців соціологічного профілю у зв’язку з розвитком соціології як науки.
Аналіз тем захищених дисертацій з педагогіки й соціології засвідчив, що термін ”соціологічна освіта в Україні” в них не зустрічався жодного разу. Проте, написано кілька дисертацій стосовно підготовки фахівців соціологічних спеціалізацій у США, Канаді, Великій Британії і Польщі (Л.Віннікова, Н.Собчак, Н.Гайдук, Н.Микитенко, О.Пічкар, С.Когут), а також декілька науково-соціологічних праць щодо засобів і методів діяльності вітчизняних вищих шкіл (З.Фалинська, Д.Годлевська, Ю.Мацкевич, В.Поліщук, Л.Боднар).
Аналогічний аналіз було здійснено щодо дисертацій соціологічного спрямування (спеціальності 22.00.06 і 22.00.04). Виявлено, що їхні автори в 1990-х р. вивчали вищу школу як соціальний інститут, соціальні аспекти управління освітою тощо (Ю.Чернецький, В.Чепак, Л.Герасіна, О.Кузь). Також досліджено становлення і діяльність сектору ВНЗ недержавних форм власності в Україні (М.Очкасова, О.Сидоренко, О.Шиян та ін.), а пізніше – гендерні проблеми, підліткову агресію та інші прояви асоціальної поведінки, інноваційні процеси у вищій школі, виховання студентів (О.Марущенко, О.Навроцький, Л.Камінська та ін.).
Аналіз наукової літератури і захищених дисертацій свідчить, що в Україні не здійснювалося системне дослідження педагогічних і загальнонаукових проблем розвитку сектору соціологічної освіти. Ураховуючи ці обставини, було детерміновано тему дисертаційного дослідження: ”Розвиток соціологічної освіти в Україні: організаційно-дидактичні характеристики”.
Таким чином, завдання вивчення процесу підготовки фахівців з соціологічних наук і соціальної роботи в Україні в його організаційних, дидактичних та інших характеристиках є актуальним і не повторює завдань наших попередників. Отримані результати можуть стати певним внеском у розвиток загальної і порівняльної педагогіки в Україні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження і його апробацію в наукових публікаціях та виступах на конференціях виконано в рамках науково-дослідних тем відділу теорії і методології вищої природничої та інженерної освіти й відділу соціальних проблем вищої освіти і виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України, а саме: ”Теоретико-методологічні проблеми забезпечення якості природничої та інженерної освіти в Україні” на 2003-2005 р. (№ 0103U000958) і ”Теорія і практика моніторингу якості природничої та інженерної освіти в Україні ХХІ століття” на 2006-2008 р. (№ 0106U002011), в яких автор брав безпосередню участь.
Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту вищої освіти АПН України (протокол № від 31 січня 2005 р.) та узгоджено з Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № від 29 січня 2008 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є науково-теоретичне обґрунтування розвитку соціологічної освіти в Україні в її організаційних і дидактичних характеристиках з одночасним аналізом впливу світових процесів становлення соціології як науки та навчальної дисципліни й рекомендацій щодо найбільш перспективних наслідків генези соціологічної освіти в Україні ХХІ ст.
Відповідно до мети дослідження сформульовані такі завдання:
- проаналізувати рівень дослідження проблем соціологічної освіти в Україні у вітчизняній та зарубіжній літературі;
- здійснити порівняльний аналіз особливостей становлення соціології як науки і навчального предмета в Західній Європі, США, Східній Європі, Україні і Росії;
- висвітлити провідні організаційні характеристики діяльності сектору соціологічної освіти в Україні та створення науково-дослідних академічних інституцій, порівняти з досягненнями Росії та інших держав;
- охарактеризувати дидактичні аспекти підготовки фахівців соціологічного напряму з порівняльним аналізом змісту та обсягу різних навчальних курсів;
- визначити перспективи розвитку сектору соціологічної освіти України в умовах нової стратегії європейської інтеграції.
Сукупність поставлених завдань визначає логіку та послідовність дослідження, його об’єкт і предмет.
Об'єкт дослідження – генеза та сучасний стан соціологічної освіти в Україні як складова загальноосвітнього процесу розвитку соціології як науки та навчальної дисципліни.
Предмет дослідження – організаційно-дидактичні характеристики розвитку соціологічної освіти в Україні, її інтеграція до європейського простору вищої освіти.
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що змінам соціологічної освіти в Україні, яка формувалася в руслі загальноосвітнього процесу розвитку соціального знання, притаманна безперервність, попри поширену точку зору про її знищення в радянські часи, а її сучасний стан визначається як період завершення її інституціалізації, розробки та впровадження універсальних дидактичних принципів підготовки фахівців-соціологів у руслі сучасних світових тенденцій з урахуванням побудови єдиного європейського освітньо-наукового простору.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети використано комплекс методів дослідження, зокрема таких:
- загальнонаукових (аналіз, синтез, зіставлення, узагальнення, систематизація) та історико-педагогічних (ретроспективний, логіко-системний, хронологічно-структурний, зіставно-порівняльний аналіз наукових праць і явищ у часі й просторі, навчальної літератури й архівних матеріалів) з метою вивчення особливостей становлення соціології як науки і навчальної дисципліни у Західній Європі, США і Східній Європі, її деструктивної еволюції у радянський період, відродження і розвитку по відновленні незалежності України;
- теоретично-соціологічних та історико-системних (відбір, класифікація та періодизація історичних фактів тощо), що дало можливість виявити провідні тенденції в становленні і розвитку соціологічної освіти в Україні в період 1986-2007 рр., висвітлити її кількісні та якісні характеристики;
- пошуково-бібліографічних – для аналізу, систематизації і класифікації архівних фондів, бібліотечних каталогів і друкованих джерел з теми дослідження;
- контент-аналізу – для вивчення тематики захищених дисертацій з педагогіки, соціології і психології, навчальної та іншої літератури із соціологічного профілю, нормативно-правової бази і державної стандартизації (класифікатори та ін.);
- прогностичний - для узагальнення висновків, рекомендацій і пропозицій розвитку соціологічної освіти за сучасних умов.
Джерельну базу дослідження становлять:
- державні стандарти вищої освіти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми, навчальні плани, навчальні програми Чернівецького Національного університету, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Міжнародного Соломонового університету, Дніпродзержинського державного технічного університету, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національного університету „Києво-Могилянська академія” із соціології та соціальної роботи), отримані безпосередньо в навчальних закладах та архівах Державної акредитаційної комісії МОН України;
- державні класифікатори професій Держстандарту та Держспоживстандарту України за 1995, 2003 і 2005 рр.;
- ”Справочники для поступающих в высшие учебные заведения СРСР” (1980 р. і наступні);
- довідники для вступників до вищих навчальних закладів України (1992- 2007 рр.);
- бюлетені Вищої атестаційної комісії України;
- ”Государственные образовательные стандарты высшего профессионального образования по специальности 020300 - социология Российской Федерации” ();
- спеціалізовані каталоги Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського ();
- наукові періодичні видання: ”Науковий світ”, ”Высшее образование в России”, ”Соціологія: теорія, методи, маркетинг”, ”Вища школа”, ”Социологические исследования”, ”Практична психологія та соціальна робота”, ”Вища освіта України”, ”Социальная педагогика и социальная работа за рубежом” та ін.;
- наукова література (монографії, довідники, підручники, навчальні посібники з соціології, соціальної педагогіки, соціальної роботи та інших дисциплін соціологічного циклу, а також з педагогіки і психології).
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:
- здійснено комплексний аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових праць, що стосуються історії, теорії та методики вищої освіти в галузі соціальних наук (соціологія, соціологія освіти, соціологія культури, соціальна педагогіка та ін.), обґрунтовано оригінальність та пріоритетність теми дослідження (ні об’єктом, ні предметом жодного іншого дисертаційного дослідження ”вища соціологічна освіта” не виступає), визначено напрями дослідження;
- розкрито процес виникнення соціології як науки та соціологічної освіти крізь призму аналізу особистісних рис засновників соціології (О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер);
- визначено, що основною особливістю становлення і розвитку соціології та соціологічної освіти Західної Європи, США і Східної Європи є її безпосередня залежність від рівня розвитку громадянського суспільства в таких характеристиках, як повнота виборчого права, рівень розвитку ліберальних ідей, співвідношення індивідуалізму та колективізму, ступінь і зміст релігійності;
- здійснено порівняльний аналіз суспільно-історичних умов розвитку та інституціалізації соціології й соціологічної освіти в Російській імперії та США (велика подібність у зовнішньополітичній та економічній сферах і кардинальна відмінність у внутрішній ситуації традиційного суспільства ”азійського типу”, з одного боку, й протестантсько-індивідуалістичного динамічного суспільства - з другого);
- у процесі дослідження дидактичних аспектів підготовки фахівців-соціологів визначено, що до 2005 р. в Україні був фактично відсутній єдиний державний стандарт підготовки фахівців, освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми та навчальні плани суттєво відрізнялися, як за визначенням кваліфікаційних вимог до фахівця, так і за суттю, кількістю та обсягами навчальних дисциплін, більшість нормативних документів орієнтовані на підготовку соціолога-прикладника за рахунок мінімізації обсягу вивчення історії та загальної теорії соціології.
Удосконалено і конкретизовано:
- періодизацію розвитку сектору соціологічної освіти в Україні: експериментів із „соціальною роботою” (1991-1995 рр.), впровадження соціо-
психологічних спеціалізацій (1996-1998 рр.), вивищення „Практичної психології” (1999-2003 рр.) разом з більш традиційними дисциплінами (”Соціологія”, ”Соціальна педагогіка” та ін.), що домінують після 2003 р.;
- провідні організаційні характеристики діяльності сектору соціологічної вищої освіти в незалежній Україні, детально проаналізовано розвиток тих соціологічних спеціалізацій, з яких у різні роки намагалися готувати фахівців вітчизняні університети та інші ВНЗ. Здійснено порівняльні дослідження з досягненнями Росії та інших держав, запропоновано напрями прискорення розвитку та вдосконалення діяльності сектору соціологічної освіти в системі вищої освіти України.
Дістали подальшого розвитку наукові підходи щодо розкриття:
- особливостей розвитку соціологічної думки в Радянському Союзі та її висвітлення в навчальній літературі, зокрема спростовано поширене в ній твердження, що вона була заборонена і тривалий час не існувала. Доведено, що певний час після утворення СРСР соціологія існувала і як окрема наука, і як прикладні поля досліджень на кшталт ”НОП – наукової організації праці”, ”Інституту громадської думки” Горшеніна та ін.;
- причин і неповноти ”реабілітації” соціологічних наук у СРСР у другій половині 1980-х р., суперечливості державних постанов щодо розгортання підготовки соціологів і соціальних працівників з тією законодавчою базою, що існувала в Радянському Союзу і збереглася після його розпаду на незалежні держави.
Практичне значення одержаних результатів полягає в розробленні програм курсів ”Історія та теорія соціології” (довідка від 02 липня 2007 р. № 111), ”Соціальна педагогіка” (довідка від 02 липня 2007 р. № 112 ) для студентів 2-го курсу Хмельницького інституту соціальних технологій ВНЗ ВМУРоЛ ”Україна”; авторського спецкурсу ”Соціальна педагогіка як сутнісна складова навчально-виховного процесу” для курсантів 3-го курсу Національної академії державної прикордонної служби України (довідка від 15 травня 2007 р. № 26/335 ) та слухачів Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка від 27 вересня 2007 р.).
Теоретичні положення дисертації можуть застосовуватися при розробці навчальних програм дисциплін соціологічного напряму.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Основні теоретичні положення й висновки, що характеризують наукову новизну дослідження, отримані й сформульовані автором самостійно. Ідеї та розробки, що належать співавтору, у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки та практичні рекомендації оприлюднювались на міжнародних науково-практичних конференціях і симпозіумах, зокрема: “Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Рівне-Київ, 2007); “Інновації у вищій освіті” (Ніжин, 2007); всеукраїнських науково-практичних конференціях “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” ( Київ, 2006), “Вища школа у контексті державної освітньої політики” (м. Київ, 2006), “Актуальні проблеми формування особистості лікаря у студентів-медиків” (Київ, 2005, 2006), “Методологія соціального пізнання: здобутки і проблеми” (Запоріжжя, 2005), “Безперервна освіта: реалії та перспективи” (Івано-Франківськ, 2004), “Підходи до викладання гуманітарних дисциплін в українських і західних університетах” (Київ – Яготин, 2004) та ін.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення в 14 наукових публікаціях – із них шість у фахових виданнях (чотири одноособові). Загальний обсяг публікацій – 5,4 друк.арк. (авторських – 4,5 друк.арк.).
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків (8 сторінок) та списку використаних джерел (загальна кількість джерел 266, з них 11 іноземними мовами). Основний зміст викладено на 197 сторінках. Робота містить 6 таблиць (5 сторінок).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет; зв’язок із науковими програмами, планами й темами; викладено методи дослідження, розкрито джерельну базу, наукову новизну роботи й отриманих результатів, їхню теоретичну та практичну значущість, наведено дані щодо апробації і впровадження основних результатів, кількість, обсяг і характер наукових публікацій.
У першому розділі – ”Розвиток соціології і соціологічної освіти у працях українських науковців” – подано поглиблений контент-аналіз захищених в Україні дисертацій з педагогіки, соціології, психології, політичних наук та всієї соціологічної і педагогічної літератури з метою з’ясувати, хто і коли вивчав в Україні розвиток соціологічної освіти. Серед багатьох назв дисертацій не виявлено жодної, присвяченої дослідженню соціологічної освіти як частини нашої вищої школи.
Визначено, що запровадження спеціальності ”соціальна педагогіка” (13.00.05) спричинило захисти кількох десятків дисертацій, а збільшення кількості ВНЗ, які готували фахівців із соціологічної роботи, зумовило появу праць педагогічно-соціологічного спрямування з дидактичної тематики. Автори дисертацій часто зверталися до словосполучень ”соціально-педагогічні” чи ”соціально-виховні” (умови, передумови, робота тощо) та їх варіанта ”соціально-психологічні”.
Щодо теми ”соціологічна освіта” як тієї частини всієї національної освіти, що пов’язана з підготовкою фахівців соціологічних профілів, то її побіжно розглядають у кількох дисертаціях в аспекті навчання соціальних працівників. Частіше зустрічаються дисертації, автори яких досліджували ”соціокультурні компоненти підготовки” різних спеціалістів (переважно педагогів): Л.Віннікова, Н.Собчак, Н.Гайдук, Н.Микитенко, О.Пічкар, С.Когут, Л.Донченко, З.Фалинська, Д.Годлевська, Ю.Мацкевич, В.Поліщук, Л.Боднар.
Отже, детальний аналіз усіх відомих нам дисертаційних робіт з педагогічних спеціальностей, виконаних українськими науковцями і захищених за роки незалежності, надав нам докази справедливості такого твердження: формування соціологічної освіти як невід’ємної частини всієї нашої системи підготовки дипломованих фахівців ще не було метою дослідження жодного нашого попередника.
Ми виявили дуже мало праць українських педагогів, які використовували словосполучення ”соціологічна освіта” – центральне поняття нашої дисертації. Наприклад, пошук на основі всіх його відмінкових варіантів у тексті найбільшого в Україні довідника ”Інновації як фактор модернізації та підвищення якості вищої освіти: Бібліографічний покажчик” виявив серед
5200 праць лише одну – статтю Е.Майкової „Соціологічна освіта і Болонський процес”. На жаль, стаття не є доробком ”нашого українського попередника”, адже йдеться про публікацію українського перекладу однойменної праці, яка спершу з’явилася в Росії. Її автором є професор і завідувач кафедри соціології та соціальних досліджень Тверського державного технічного університету, кандидат історичних наук Е.Майкова. У цьому довіднику лише три праці мають у назві термін ”соціологія”. Загалом ми встановили, що в усьому масиві науково-педагогічних праць про зміни в системі вищої освіти приблизно одна із чотирьохсот статей і тез містить інформацію про роль соціології та соціологічних досліджень.
Жодна з дисертацій, які були захищені з соціологічних спеціальностей 22.00.06 і 22.00.04, не містить у назві термін „соціологічна освіта”, але 26 праць можна віднести до ”освітньо-соціологічної” тематики. Докторські дисертації вивчають роль вищої школи чи груп ВНЗ як ”соціального інституту” в різних аспектах їхньої діяльності, кандидатські – соціологічні аспекти управління, освітній вимір гендерних проблем, соціокультурні аспекти інформатизації вищої освіти, факторну зумовленість інституціоналізації безперервної освіти, становлення й еволюції сектору недержавних ВНЗ.
Не лише в Україні спосперігається брак уваги науковців до загальних проблем соціологічної освіти. Це підтверджує огляд сотень праць, проведеної у Білорусії у жовтні 2002 р. Міжнародної наукової конференції ”Соціологічна наука і сучасність”, а також інших подібних зустрічей науковців-освітян. Ми не знайшли жодного деталізованого огляду становища сектору соціологічної освіти в системах освіти Білорусії чи Росії, хоча в обох державах усі університети і більшість інших ВНЗ пропонують молоді отримувати ту чи іншу соціологічну спеціальність.
У висновках до розділу на основі результатів комплексного порівняльного аналізу наукової літератури, законодавчих актів і дисертацій визначено найважливіші напрями подальшого дослідження.
Другий розділ ”Становлення соціології як науки і навчального предмету” дві частини містять ретроспекцію соціологічних поглядів: від донаукової загальності до дисциплінарної окремішності та аналіз стану і тенденцій змін сучасної зарубіжної соціології. Акцентовано особливості процесу розвитку соціологічної думки і виокремлення ”соціології” зі сфери уявлень про людину і суспільство. Первинні соціологічні уявлення і знання (період деінституціоналізованої соціології) поділено на три частини різного обсягу і неодночасної появи: 1) повсякденний досвід; 2) художні відтворення і вияви;
3) філософська рефлексія, що претендувала на виявлення і дослідження загальних законів буття та поступово набула рис науковості. Здійснено детальний аналіз кожної з них.
Указано, що питання часової межі виокремлення соціології в наукову дисципліну залишається дискусійним і до цього часу. Її творцями вважають Шарля Луї Монтеск’є, Клода Сен Симона, Огюста Конта, Карла Маркса, Еміля Дюркгейма, Герберта Спенсера, Алексіса де Токвіля, Вільфредо Парето, Макса Вебера.
Свою увагу ми сконцентрували на перевірці власної гіпотези: народження соціології було ”індивідуалізованим” процесом, позначеним впливом неповторних рис науковців, специфікою накопичених ними знань та іншими чинниками. У тексті дисертації наведено багато доказів справедливості цього припущення і вказано, що загалом це явище має значний виховний потенціал. Його слід активніше використовувати в навчальній літературі із соціології.
Не останню роль у розвитку та успіх соціології відіграли також ”географія” і ”політика”. Своє інституціональне визнання соціологія отримує в найбільш демократичній на той час країні. Саме у США в 1892 р. виникає перший соціологічний факультет у Чиказькому університеті, а в 1909 р. – Американська соціологічна асоціація (ASA), що є однією з найбільших професійних організацій соціологів.
В Європі, на батьківщині О.Конта, перша кафедра соціології створюється в 1896 р. в університеті м. Бордо, у 1919 р. в Німеччині – в Мюнхенському університеті, де засновується „Німецька соціологічна спілка” – DsG. Визнання і статус .у Великобританії соціологія отримує лише після Другої світової війни в університетах Кембриджа і Оксфорда, але спочатку виступає як соціальна антропологія чи соціальна і політична філософія. В 1920 р. у Польщі було засновано кафедру соціології в університеті в Познані та перший університетський соціологічний центр, де випускається перший польський соціологічний журналу ”Соціологічний огляд”, що виходить і сьогодні.
На міжнародному рівні організація і співпраця соціологів беруть початок з 1893 р., коли французький учений Рене Ворс заснував Міжнародний соціологічний інститут (IIS). У 1949 р. виникла Міжнародна соціологічна організація (ISA), яка через півстоліття налічувала понад 3 тис. соціологів з майже 100 країн світу.
У розділі акцентується увага не лише на виникненні соціології як окремої інтегративної науки, а й на тому, як саме накопичена теоретиками і практиками професіоналами-соціологами інформація транслюється молоді в секторі соціологічної освіти. У рамках відповіді на це питання проведено аналіз спільного та відмінностей між США і царською Росією (кінець ХІХ ст.). Підтверджено факт формування соціологічної теорії та практики відповідно до кардинальних соціальних зрушень того періоду. Детально досліджено всі значні відмінності між США і Російською Імперією, що мали істотний вплив на перебіг освітніх і культурних процесів, зокрема на розвиток соціології як сектору наукових досліджень і дисципліни у ВНЗ.
На основі ретроспективного аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених, документів і матеріалів досліджень, написаних у різні періоди суспільного розвитку, подається загальна характеристика формування української та російської соціології, що відбувалося за участю і під впливом таких науковців, як М.Драгоманов, В.Липинський, М.Ковалевський, Б.Кістяківський, П.Сорокін та ін., неконформістські чи дисидентські настрої яких найчастіше були наслідком їхнього навчання чи стажування в Європі. Зовсім інші – дуже сприятливі умови – мала соціологія на теренах США. Усі соціологи США ”першої хвилі” були успішними і прагматичними університетськими професорами, які не лише не повставали проти американської індивідуалістичної демократії, а й намагалися її захистити та зміцнити (В.Самнер, Л.Уорд, Ф.Гіддінгс, А.Смолл і багато інших).
Поширення соціології в усіх великих і середніх університетах і коледжах США, виникнення значних за розмірами і потенціалом наукових шкіл поза Чикаго в Колумбійському, Гарвардському та інших університетах відбувається в роки майже цілковитого знищення соціології в СРСР, де ця наука була відсутня в академіях наук, не існувало університетської дисципліни, а окремі дослідження соціологічного плану зрідка виконували представники інших гуманітарних наук.
Результатом різноманітності критеріальності під час поділу соціологів певної країни чи світу для віднесення до певної школи та суперечливості в термінологічному апараті соціології є те, що представники різних країн і наукових шкіл вкладають різний зміст навіть у фундаментальні категорії, поняття і терміни. Як результат виникають труднощі у процесі спроб викладу матеріалу щодо стану цієї сфери наукових знань наприкінці ХХ ст. чи в даний момент, і тому цілком виправданий той факт, що у вступних розділах більшості підручників їхні автори вказують засновників соціології, а надалі продовжують подібний персоналістичний підхід і під час аналізу розвитку соціології в ХХ ст., обмежуючись невеликою кількістю найбільш відомих у світі соціологів та описом орієнтації наукових шкіл.
У заключній частині подано аналіз стану і головних тенденцій розвитку сучасної зарубіжної соціології. Доведено, що вже зі своїх витоків соціологія зазнавала доволі потужного впливу з боку не лише філософії, а й точних наук. Тому методологічна основа теоретичних і прикладних соціологічних досліджень спочатку й пізніше розвивалася в руслі головних наукових методологій – класичної, некласичної (модерної) і постнекласичної (постмодерної). Вони виникали у вказаній черговості і, звичайно, на певному проміжку існували одночасно – на його початку домінував один метод, а наприкінці – інший. Визначаються прояви впливу змін природничо-наукових парадигм на становлення й розвиток сфери соціологічних досліджень. Відзначено, що сьогодні почастішали випадки застосування досягнень синергетики у вивченні соціальних систем, для передбачення можливих траєкторій розвитку політичних і економічних явищ, руху до суспільної самоорганізації чи до іншого варіанта стану соціуму після проходження ним критичної точки (точки „біфуркації”).
Наголошується, що в сучасних умовах найбільш перспективним серед усіх засобів соціологів стає ”діяльнісний” підхід (інша назва – неофункціоналізм), який спирається на низку доцільних припущень і намагається отримати результат з одночасним урахуванням впливу на об’єкт зацікавлення одразу багатьох матеріальних та ідеальних чинників (це ми й вважаємо яскравим прикладом звернення до синергетики). Відзначено, що й цей метод не є ідеальним, адже, по-перше, за час пошуків і обчислення ”підсумку усіх впливів” соціокультурне поле обов’язково зміниться, а тому результат буде застосовним не до актуального стану, а до того, який існував у ньому на початку досліджень; по-друге, не всі впливи мають однакову природу та інтенсивність (їх геометричний образ – вектори з надто різними модулями), а тому висока ймовірність того, що для деяких з них необхідно застосовувати закони нелінійного векторного аналізу й інші сучасні методи. У висновках до розділу указано головні здобутки, отримані під час дослідження становлення й еволюції соціологічної думки, а також пропозиції щодо поліпшення викладу відповідного матеріалу в навчальних посібниках із соціології.
Третій розділ – ”Основні тенденції розвитку соціологічної освіти в Україні” – складається з п’яти підрозділів, в яких розкрито головні етапи розвитку підготовки соціологів і соціальних працівників (спершу в СРСР, а пізніше в Україні та Росії).
У розділі зазначається, що з аналізу історії радянської освіти випливає те, що одним з головних її завдань було викорінення релігійності. У поширених у сучасній Україні підручниках під час опису долі соціології в СРСР найчастіше наголошується факт вжиття репресивних заходів. Інколи коротко вказані головні події тих років – припинення підтримки діяльності соціологічних шкіл у Петрограді й Москві, вигнання більшості відомих соціологів, економістів і представників гуманітарних наук тощо. Частіше ж, приклади чого наводяться у тексті, вказується, що фактично в СРСР соціологія була знищена дощенту і не існувала аж до початку перебудови М.Горбачова.
Акцентується увага на тому, що насправді соціологічна думка і дослідження в споріднених сферах не зникали в СРСР ніколи. Були моменти загального інтересу, наприклад, до застосування світових досягнень з управління і діяльності, що привело до появи великої кількості центрів дослідження і впровадження ”наукової організації праці”. Здійснюючи найрізноманітніші педагогічно-виховні експерименти, радянські педагоги нічим не поступалися зарубіжним, а кращі з них – як Л.Виготський (1896-1934), спромоглися висловити ідеї, що й зараз привертають увагу більшості педагогів і психологів світу. У дисертації проаналізовано життєвий шлях П.Сорокіна, який на схилі свого віку в США отримав можливість ”довивчення” з урахуванням нових знань і поширення удосконалених варіантів тих ідей та уявлень, які він сформував ще до вигнання з Радянського Союзу.
Та під тиском бажання майже миттєво перетворити СРСР на індустріальну державу і забезпечити масову ідеологічну підготовку підготовлених фахівців Й.Сталін та інші більшовики реформували освіту на основі централізації управління, жорстких стандартів, повної заборони пропусків уроків і лекцій, а у сфері наук про суспільство віддали пріоритет не веберівським чи іншим кращим тогочасним теоріям, а історичному матеріалізму й подібним дисциплінам, що мали виразні переваги легкості застосування в пропаганді комуністичних поглядів серед молоді й дорослих. Соціологія за таких умов була приречена на маргінальне існування і не підтримувалася державними органами.
У дослідженні визначено, що потреби в теоретичних знаннях про суспільство такої великої і розвиненої держави, якою був Радянський Союз, не могли бути забезпечені історичним матеріалізмом, що мало застосовувався для розв’язання безлічі дрібних проблем. Тому, як засвідчено на багатьох прикладах, навіть у часи жорстких заборон на використання термінів ”соціологія”, ”педологія” та інших проводилися прикладні соціологічні дослідження обмеженого обсягу, вивчався розвиток дітей, було створено державну спілку соціологів, а віддалік від Москви тривала діяльність академічних та університетських соціологічних осередків.
Наведено конкретні приклади успіхів соціологічних осередків у Новосибірську і на Уралі. Найбільш детально досліджено винятково цікавий і масштабний соціологічний експеримент під назвою ”Таганрозький проект”, що за 1966-1974 р. дав величезну кількість різноманітної інформації і фактологічних матеріалів, частина з яких цікавить науковців-аналітиків навіть зараз. Хоча він був цілком успішним і загалом понад 20 учасників захистили дисертаційні роботи, а значна кількість представників різних наук отримали безцінний досвід виконання важливих досліджень, ”замовники” з керівних партійних органів відмовилися від продовження роботи. Головна причина полягала в тому, що отримані соціологами дані не використовувалися для пропагандистської роботи. Приблизно такою самою виявилася доля набагато всеохопнішої діяльності, яка проходила під гаслом ”соціальне прогнозування” і пошуки прискорених шляхів подолання всіх перешкод на початку побудови комунізму в СРСР.
Зазначається, що поява в роки хрущовської ”відлиги” й діяльності досить великої кількості соціологічних підрозділів все ж не стала основою для відродження ”Соціології” як науки і навчальної дисципліни. Це сталося наприкінці існування СРСР – лише у 1980-х р. відбувся повільний рух від політичного рішення ЦК КПРС до офіційного включення в навчальні плани університетів та інших ВНЗ.
Першими виникли спеціальності ”Прикладна соціологія”, ”Соціальна педагогіка”, ”Соціальна робота”, які легше від ”Соціології” можна було адаптувати до радянського класифікатора професій. У цьому підрозділі порівнюються відродження і розвиток соціологічної освіти в Російській Федерації та Україні. Аналізуються думки російських науковців про досягнення у цій сфері та ті значні деформації, які виникли внаслідок поспіху та орієнтації фахівців з соціології не на державну підтримку науки, а на виконання ”ринкових” замовлень підприємців, політичних партій та ін.
Детально розкрито розвиток соціологічної освіти в Україні в перші роки незалежності, роль Київського національного університету ім. Т.Шевченка та відновленої Києво-Могилянської академії. Указано на термінологічні досягнення України в соціологічній сфері, її переваги над розвиненими країнами, де не розмежовані належно поняття ”соціальної педагогіки” і ”соціальної роботи”.
Значну і цілком нову інформацію отримано під час дослідження структурних і дидактичних характеристик діяльності сектору соціологічної освіти в Україні. Проаналізовано всі довідники для вступників у ВНЗ України за роки незалежності, що дало змогу простежити еволюцію назв спеціалізацій у соціологічній освіті України і отримати дані про те, скільки ВНЗ пропонували студентам ті чи інші варіанти навчання. Виявлено і проаналізовано факт великих розбіжностей між класифікаторами професій і тим, що пропонували і пропонують ВНЗ. Упровадження нового Класифікатора професій ДК 0003:2005 має викликати зміни у діяльності ВНЗ України.
Восени 2006 р. близько 250 ВНЗ здійснювали підготовку фахівців соціологічних профілів, станом на 2006 р. налічується близько 252. Певна річ, передують ”соціологія”, ”соціальна педагогіка”, ”соціальна робота” – 20, 44, 37 відповідно. З усіх таблиць наводимо лише одну, що узагальнює дані про еволюцію соціологічної освіти за період 1992-2006 р.
Таблиця 1
Розвиток соціологічної освіти в Україні.
Зведена таблиця кількісно-структурних показників розвитку соціологічної освіти у ВНЗ України
№
з/п |
Назва спеціальностей | 1992 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 | 2006
Кількість
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16
1 | Теорія соціально-політичних відносин | 2 | 2
2 | Прикладна соціологія | 5 | 4 | 2 | 9 | 7 | 2 | 1 | 1
3 | Економічне і соціальне планування | 6 | 7 | 6
4 | Економіка і соціологія праці | 6 | 8 | 7
5 | Соціальна педагогіка | 2 | 3 | 1 | 12 | 10 | 12 | 10 | 19 | 23 | 23 | 32 | 40 | 45 | 44
6 | Економіка та управління в соціально-культурній сфері | 1 | 2 | 4
7 | Соціологія | 4 | 6 | 6 | 11 | 11 | 15 | 15 | 15 | 13 | 17 | 20 | 20
8 | Політологія та соціальне управління | 2
9 | Менеджер-економіст соціально-культурної сфери | 1
10 | Історія і соціальна педагогіка | 1
11 | Економічне і соціальне регулювання в АПК | 1
12 | Соціальне партнерство | 1
13 | Соціальна психологія | 1
14 | Політологія та соціальне управління | 2
15 | Соціальна робота | 8 | 13 | 15 | 12 | 18 | 22 | 23 | 39 | 27 | 34 | 37
16 | Мікросоціологія | 1 | 1
17 | Теорія та методологія соціології | 1 | 1
18 | Економічна і соціальна географія | 2 | 2 | 3 | 2 | 2 | 3 | 1 | 2 | 2 | 1 | 1
19 | Соціальна інформатика | 1 | 2 | 5 | 5 | 5 | 5 | 10 | 9
20 | Психологія соціальна | 1 | 1
21 | Менеджмент соціокультурної діяльності | 3 | 3 | 3 | 3
22 | Системний аналіз і управління | 1 | 1 | 1
23 | Соціальна географія | 1 | 1
24 | Психологія і соціальна психологія | 1 | 1
Всього | 22 | 26 | 36 | 39 | 40 | 42 | 35 | 58 | 69 | 69 | 95 | 95 | 116 | 115
Зауважимо, що в Довіднику для вступників 2006 р. вказано 89 ВНЗ різних рівнів акредитації. Всі вони деталізовано представлені у зведеній таблиці в додатку Б: 66 закладів III-IV рівнів акредитації і 23 – І і ІІ. Пошук виявив ще 13 ВНЗ приватної форми власності, у назвах яких присутні слова з частиною „соціо-”, але в Довіднику не вказано, які саме спеціалізації вони пропонують молоді.
У дисертації здійснено детальний аналіз змісту навчальних планів з підготовки фахівців соціологічного напряму. Це зроблено для ОПП (освітньо-професійних програм) а також для ОКХ (освітньо-кваліфікаційних характеристик) з метою виявлення їх спільного та відмінного у підготовці соціологів вітчизняних ВНЗ. Наприкінці порівнюються навчальні плани українських ВНЗ з російськими державними стандартами для підготовки соціологів.
Узагальнено дані про сучасний стан розвитку соціологічної освіти в Україні. Наголошується, що для прискорення розвитку цього сектору слід демократизувати управління національною освітньою системою, підвищувати рівень її відкритості й автономії ВНЗ, розвивати співпрацю із західноєвропейськими ВНЗ, які готують фахівців із соціологічної сфери, зокрема інтенсифікувати участь України в Болонському процесі. Наведено інтегративну таблицю, де вказано головні соціологічні дипломи багатьох держав-членів Болонського процесу, що дає певне уявлення про принципові зміни за період 1982-1996 р. Розвиток подій в Україні узгоджується з тими процесами, що відбуваються в соціологічній освіті в розвинених європейських державах.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичні узагальнення й нове вирішення
