ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Рябініна Ірина Миколаївна

УДК 811.161.2’0 + 811.161.1’0

ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ МОВИ В УКРАЇНСЬКОМУ

ТА РОСІЙСЬКОМУ МОВОЗНАВСТВІ

ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.

Спеціальність 10.02.15 – загальне мовознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор

Глущенко Володимир Андрійович,

Слов’янський державний педагогічний університет,

професор кафедри загального та російського

мовознавства і теорії та історії літератури

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Денисова Світлана Павлівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

завідувач кафедри теорії і практики перекладу

кандидат філологічних наук, доцент

Бачинська Галина Василівна,

Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка,

доцент кафедри українського і загального мовознавства

Захист відбудеться “14” лютого 2008 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.10 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук в Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “___” ______________ 2008 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради К 11.051.10

кандидат філологічних наук, доцент М. О. Вінтонів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Однією з найважливіших проблем генетичного мовознавства є проблема джерел вивчення історії мови. Оскільки історія мовознавства значною мірою є історією лінгвістичних методів, а методологія та методика лінгвогенетичних досліджень тісно пов’язані з джерелами вивчення історії мови, розгляд зазначеної проблеми в лінгвоісторіографічному аспекті видається актуальним і перспективним.

Важливим здобуттям мовознавства ХІХ ст. стало визнання й утілення в практику принципу історизму, що мало вагомий вплив на становлення порівняльно-історичного методу. Засновниками порівняльно-історичного методу стали Ф. Бопп, Я. Грімм, Р. Раск та О. Х. Востоков. Основні ідеї, висунуті цими мовознавцями, мали своє подальше переосмислення та вдосконалення в працях послідовників, зокрема українських та російських лінгвістів першого (20-і – 60-і рр. ХІХ ст.) і другого (70-і рр. ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст.) періодів розвитку компаративістики.

Мовознавцями ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. було встановлено фонетичні й морфологічні особливості української, російської та білоруської мов у їхній діалектній різноманітності, описано історичні пам’ятки, у яких позначені риси східнослов’янських мов. Через співвідношення матеріалу давніх писемних пам’яток і говорів сучасних східнослов’янських мов було виділено діалектні одиниці епохи Київської Русі (П. О. Лавровський, О. І. Соболевський) і простежено розвиток фонетичних та морфологічних систем східнослов’янських мов у сукупності їхніх діалектів від давнього періоду до сучасного стану (О. О. Потебня, П. Г. Житецький, О. О. Шахматов, М. М. Дурново, А. Ю. Кримський, П. О. Бузук та ін.).

Це стало можливим завдяки теоретичному та практичному опрацюванню проблеми джерел вивчення історії східнослов’янських мов у студіях українських і російських компаративістів. Поряд з матеріалом давніх писемних пам’яток і сучасними діалектними даними вони використовували й інші джерела вивчення історії мови. Проведений нами аналіз свідчить, що внесок українських і російських мовознавців ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. у розв’язанні зазначеної проблеми є значним.

Проте проблема джерел вивчення історії мови в українському та російському мовознавстві ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. в лінгвоісторіографічному аспекті є малодослідженою. Немає жодної лінгвоісторіографічної праці, безпосередньо пов’язаної з цією проблемою в цілому. У лінгвістичних студіях трапляються окремі міркування щодо підходів певних мовознавців і лінгвістичних шкіл до джерел вивчення історії мови. Однак спеціальних праць, які було б присвячено аналізу відповідних концепцій, у мовознавстві немає.

Наша дисертаційна робота є спробою такого спеціального лінгвоісторіографічного дослідження.

Ми залучаємо до розгляду переважно історико-фонетичний матеріал східнослов’янських мов. Це пояснюється тим, що саме в царині історичної фонетики східнослов’янських мов досягнення українських і російських компаративістів ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. були найбільш значними. У зв’язку з цим доречно навести думку В. В. Колесова, згідно з якою історична фонетика була своєрідним “полігоном” для порівняльно-історичного методу в зазначений період.

Отже, актуальність теми зумовлюється необхідністю висвітлення теоретично й практично не розробленого питання про джерела вивчення історії мови в лінгвістичній історіографії взагалі та стосовно того чи іншого періоду, напрямку, школи, значністю внеску представників українського та російського мовознавства ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. у джерелознавство.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з фундаментальною науковою роботою кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету “Методологічні аспекти історіографії українського і російського порівняльно-історичного мовознавства”, затвердженою Міністерством освіти і науки України й зареєстрованою в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації під номером 0106U001359 (науковий керівник теми – доктор філологічних наук, професор Глущенко В. А.). Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної Академії наук України (протокол № 3 від 26 червня 2001 р.).

Мета дослідження – розкриття поглядів українських і російських мовознавців ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. на джерела вивчення історії мови та аналіз практичного втілення цих поглядів.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) розкрити твердження українських і російських мовознавців щодо джерел вивчення історії мови у зв’язку з методологічними настановами вчених;

2) простежити еволюцію поглядів українських і російських компаративістів на джерела вивчення історії мови;

3) дослідити практичне втілення цих поглядів;

4) показати, що принципово нове було внесене тим або іншим лінгвістом у дослідження проблеми джерел вивчення історії мови;

5) виявити, які твердження вчених зберегли свою цінність для мовознавства ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Об’єктом дослідження є розглянута в лінгвоісторіографічному аспекті сукупність наукових текстів. Це праці з історії східнослов’янських мов (монографії, лекційні університетські курси, статті, рецензії), авторами яких є українські та російські мовознавці ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст., а також лінгвісти інших країн.

Предметом дослідження є твердження українських та російських мовознавців зазначеного періоду щодо джерел вивчення історії мови та практична реалізація цих тверджень у працях з історії східнослов’янських мов.

Метод дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму. Та або інша концепція та методика розглядається з точки зору того, що нового внесли лінгвісти в науку порівняно зі своїми попередниками та яке значення мали їхні праці для подальшого розвитку порівняльно-історичного мовознавства. Отже, поставлені в дослідженні завдання розв’язуються за допомогою актуалістичного методу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше зроблено спробу спеціального лінгвоісторіографічного дослідження проблеми джерел вивчення історії мови на певному зрізі розвитку науки (ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст.) з урахуванням еволюції поглядів мовознавців. Це зумовило необхідність теоретичного обґрунтування даної проблеми. У дисертації розглянуто значну кількість наукових праць (376), у тому числі маловідомих, серед яких є рукописи. Досліджено погляди на проблему джерел вивчення історії мови, зокрема, таких українських лінгвістів, як П. О. Бузук, К. Т. Німчинов, Є. К. Тимченко, В. М. Ганцов, О. Б. Курило, чиї праці, на жаль, лінгвоісторіографами вивчені недостатньо; у цьому полягає один з моментів новизни роботи.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв’язанню методологічних проблем історіографії української та російської компаративістики. Здобуті результати можуть бути використані у викладанні курсів історії лінгвістичних учень, вступу до мовознавства та загального мовознавства, історичної граматики української та російської мов, української та російської діалектології, а також у культурно-просвітній роботі.

Особистий внесок здобувача. Усі результати одержані дисертантом самостійно. У написаній у співавторстві з В. А. Глущенком та Е. Р. Брагіною статті “Джерела вивчення історії мови в концепції О. О. Потебні” здобувачеві належить виклад позицій М. О.Колосова та П. Г. Житецького щодо джерел вивчення історії мови. У статті “А. А. Шахматов об истории фонемы e”, написаній у співавторстві з В. А. Глущенком, В. М. Овчаренком, М. Каламаж, і в публікації “А. А. Шахматов и А. И. Соболевский об источниках изучения истории языка” (співавтор – В. А. Глущенко) дисертантові належить виклад поглядів О. О. Шахматова на джерела вивчення історії мови та особливостей їх реалізації в історико-фонетичних студіях ученого.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційного дослідження були обговорені на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету (2001 – ), на наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів та студентів цього ВНЗ (2001 – 2007), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Слово о полку Ігоревім та його вивчення в загальноосвітній і вищій школі” (Слов’янськ, 2000), на IV Міжнародній науковій конференції “Беларуска-руска-польскае супастаўляльнае мовазнаўства, літаратуразнаўства, культуралогія” (Вітебськ, 2003), на Міжвузівській діалектологічній конференції “Современные говоры в системе языковой культуры” (Тамбов, 2003), на ІІ Міжнародній науковій конференції “Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2005), на Міжнародній науковій конференції “Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006).

Обсяг і структура дисертації. Структура роботи визначена її метою й завданнями. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків і списку використаних джерел (376 позицій). Загальний обсяг роботи – 230 сторінок, текстова частина викладена на 193 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі розкрито сутність та стан наукової проблеми, обґрунтовано обрання теми дисертації, доведено актуальність дослідження, розкрито його наукову новизну, з’ясовано теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і метод дослідження. Наведено дані про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Джерелознавство в історіографії українського та російського мовознавства. Метод і напрями дослідження” розкрито специфіку джерелознавства як особливої дисципліни в межах методології історико-лінгвістичного дослідження, визначено метод і напрями дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1 “Джерелознавство в історіографії українського та російського мовознавства” йдеться про те, яку роль відіграє джерелознавство в історико-лінгвістичних дисциплінах з точки зору сучасного рівня знань: об’єктивна оцінка поглядів українських і російських мовознавців ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. на джерела вивчення історії мови можлива лише за умови врахування досягнень компаративістів другої половини ХХ ст. У цьому контексті проаналізовано такі джерела вивчення історії східнослов’янських мов, як матеріал давніх писемних пам’яток, сучасні діалектні дані (з використанням фактів інших слов’янських мов), топонімічні назви, запозичення в східнослов’янські мови з інших мов і запозичення зі східнослов’янських мов у інші мови. Відзначено, що в сучасному порівняльно-історичному мовознавстві велика увага приділяється комплексному підходу до явищ історії східнослов’янських мов. При цьому в працях з історії мови активно використовуються факти історії, археології, антропології, етнографії, фольклору. З’ясовано, що проблема джерел вивчення історії мови розв’язується в роботах О. Х. Востокова, І. І. Срезневського, Ф. І. Буслаєва, О. О. Потебні, П. Г. Житецького, М. О. Колосова, О. О. Шахматова, М. М. Дурново, Л. Л. Васильєва, О. І. Соболевського, А. Ю. Кримського, П. О. Бузука та інших учених. Ідеї, висунуті цими лінгвістами, знайшли подальше втілення в мовознавстві другої половини ХХ ст. Аналіз літератури свідчить про наявність досить обмеженої кількості спеціальних праць, присвячених проблемі джерел вивчення історії мови в лінгвоісторіографічному аспекті. Роботи, що розкривають погляди українських і російських лінгвістів ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. на зазначену проблему, мають загальний характер і не охоплюють тему дослідження комплексно, оскільки автори відповідних праць не ставили перед собою такого завдання. Це стосується, зокрема, студій М. С. Чемоданова, В. В. Іванова, В. В. Колесова, М. В. Павлюка, В. І. Макарова, В. А. Глущенка, які становлять величезний інтерес для дослідників і можуть служити базою для подальших пошуків.

У підрозділі 1.2 “Метод дослідження” зазначено, що відповідно до поставленої мети та завдань дослідження в нашій роботі застосовано актуалістичний метод. Саме так у ряді наукознавчих праць (Г. О. Подкоритов, Н. П. Французова) називається загальнонауковий метод теоретичного рівня, без якого неможливе існування історіографії будь-якої науки. Він базується на тому, що об’єкти, які не стали предметом актуальної діяльності та сприйняття, можуть бути вивчені шляхом порівняння їх з подібними об’єктами, які потрапили в поле сприйняття й діяльності суб’єкта. Об’єкти вивчають у часі, у розвитку, у становленні їх як певних систем. Минуле об’єкта досліджується на основі його відбиття в сучасному. У лінгвістичній історіографії термін актуалістичний метод уперше використав В. А. Глущенко. Про застосування актуалістичного методу у своїх працях з історії української та російської компаративістики пишуть В. М. Овчаренко, О. Л. Жихарєва, О. М. Абрамічева, О. М. Голуб, К. А. Тищенко. Як відзначає В. А. Глущенко, операціональний компонент актуалістичного методу може бути експлікований як сукупність таких прийомів і процедур: аналіз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування та логічна історико-наукова реконструкція, що посідає центральне місце серед прийомів і процедур та протистоїть “асиміляції минулого”.

У підрозділі 1.3 “Напрями дослідження” зазначено, що матеріал дисертації досліджується за такими напрямами: 1) коло джерел вивчення історії мови та визначення пріоритетності джерел в українському та російському мовознавстві ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.; 2) вироблення та вдосконалення прийомів опрацювання давніх писемних пам’яток; 3) виникнення та вдосконалення методики дослідження сучасних діалектних даних; 4) становлення методики опрацювання інших джерел вивчення історії мови; 5) поєднання різних джерел вивчення історії мови.

Другий розділ “Джерела вивчення історії мови в українському та російському мовознавстві 20-х – 60-х рр. ХІХ ст.” присвячено аналізу поглядів представників першого періоду порівняльно-історичного мовознавства на джерела вивчення історії мови та розкриттю практичного втілення цих поглядів.

У підрозділі 2.1 “Коло джерел вивчення історії мови” йдеться про те, що розробка тези про змінюваність мови спричинилася до виникнення ідеї нерівномірності розвитку мовних елементів, які належать до різних рівнів мови. Зазначено, що саме ця ідея, в основі якої лежить принцип історизму, сприяла виникненню порівняльно-історичного мовознавства і його подальшому розвитку. Зокрема, О. Х. Востокову належить заслуга реконструкції носових і редукованих голосних звуків. Це стало можливим завдяки тому, що О. Х. Востоков вийшов за межі давніх писемних пам’яток і звернувся до звуків сучасних слов’янських мов. М. Н. Катков будував свої лінгвістичні дослідження на матеріалі давніх пам’яток, залучаючи при цьому порівняльний матеріал із слов’янських та інших індоєвропейських мов. Проводячи “порівняльне” вивчення слов’янських мов, Г. П. Павський звертався до сучасних діалектних даних, а такі джерела вивчення історії мови, як матеріал пам’яток і запозичення з інших мов, використовував лише принагідно. Я. Ф. Головацький у своїх дослідженнях приділяв чимало уваги питанням української діалектології, зазначаючи, що в українській мові є значні відмінності від мови старослов’янської, особливо в “живому” мовленні, а також використовував матеріал найдавніших пам’яток слов’янської писемності. М. О. Максимович будував свої лінгвістичні дослідження на матеріалі пам’яток давньоруської писемності, залучаючи при цьому й “живі” говори української та російської мов. Ця методика отримала подальше вдосконалення в студіях І. І. Срезневського та П. О. Лавровського. На думку Ф. І. Буслаєва та П. О. Лавровського, існує тісний зв’язок фольклору з найдавнішими пам’ятками: твори “народної словесності” містять у собі значну кількість “архаїзмів”, що становлять інтерес для історії мови. Іншим важливим джерелом вивчення історії мови Ф. І. Буслаєв уважав мову письменників. Учений теоретично узагальнив свій досвід і досвід сучасників стосовно кола джерел вивчення історії східнослов’янських мов. До джерел “історичної граматики” східнослов’янських мов Ф. І. Буслаєв відніс 1) старослов’янську мову; 2) інші слов’янські мови; 3) східнослов’янські мови: давньоруську, відбиту в давніх пам’ятках, і сучасну “руську народну мову” (російську, українську й білоруську) в сукупності їх говорів; 4) мову “зразкових письменників”, насамперед М. В. Ломоносова, М. М. Карамзіна, О. С. Пушкіна. У підрозділі зазначено, що мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. не ставили питання про пріоритетність того чи іншого джерела вивчення історії мови. Разом з тим у підході до джерел вивчення історії мови намітилися нові тенденції. Вони полягали в критичному ставленні до давніх писемних пам’яток та у твердженні про значну цінність для історика мови явищ сучасних мов у сукупності їх діалектів (І. І. Срезневський, Ф. І. Буслаєв). Отже, упродовж 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. в загальних рисах було визначено коло джерел вивчення історії східнослов’янських мов.

У підрозділі 2.2 “Вироблення прийомів опрацювання давніх писемних пам’яток” відзначено, що матеріал давніх писемних пам’яток став важливим джерелом вивчення історії східнослов’янських мов завдяки традиції, яка пов’язує мову цих пам’яток із сучасними східнослов’янськими мовами в сукупності їх говорів. Зусиллями вчених 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. (О. Х. Востокова, М. О. Максимовича, Ф. І. Буслаєва, І. І. Срезневського, П. О. Лавровського, Я. Ф. Головацького) було покладено початок розробці прийомів опрацювання графіки й орфографії давніх писемних пам’яток і прийомів порівняння рукописних текстів з “живими” діалектами. Звернено увагу на такий факт: достовірність спостережень і висновків мовознавців знижувало те, що вони часто працювали з виданнями (а не оригінальними матеріалами) давніх текстів. При цьому для дослідників стає характерним диференційований підхід до жанрів пам’яток, що виявилося у протиставленні творів духовного та світського змісту (М. О. Максимович, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський). У працях мовознавців 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. спостерігається ототожнення звука та букви: як реальні фонетичні риси східнослов’янських діалектів епохи Київської Русі розглядалися “взаємозаміни” (“змішування”) h та і, в та у, ц та ч (М. О. Максимович, Ф. І. Буслаєв, П. О. Лавровський).

У підрозділі 2.3 “Виникнення методики дослідження сучасних діалектних даних та інших джерел вивчення історії мови” йдеться про те, що вивчення народних говорів у 20-і – 60-і рр. ХІХ ст. концентрувалося переважно на пізнанні “екзотики” живого говору й знаходилося в межах антропології. Найважливішим кроком уперед стало дослідження В. І. Даля “О наречиях русского языка” (1852), у якому відмічено широкий спектр діалектних явищ, зокрема фонетичних. У розглядуваний період робляться спроби визначити критерії виділення типових особливостей говорів (М. О. Максимович). Звертається увага на те, що деякі з тверджень, висунутих мовознавцями в 50-і рр. ХІХ ст., указували на потенційні можливості набуття наукою про говори своєї повної самостійності (І. І. Срезневський). Розгалуження діалектології й етнографії відбувалося й у галузі створення програм питальників для збирання матеріалу. У 1852 р. І. І. Срезневським було укладено “Програму для збирання зразків народної мови й словесності”, питання якої були не просто пов’язані з діалектами; вони були спрямовані на пізнання “тонкощів” у користуванні народною мовою. Пропонувалося не тільки виявити особливості “вимови”, форм слів та їхніх змін, а й описати особливості сполучень слів, а також вибору слів та висловів. Проблема транскрипції, яка виникла при збиранні матеріалу, залишилася нерозв’язаною. Говори східнослов’янських мов досліджувалися екстенсивним шляхом. Коло діалектних явищ, що вивчалися в історичному аспекті, поступово розширювалося. У книзі Ф. І. Буслаєва “Историческая грамматика русского языка” можна знайти значну кількість подібних фактів. Разом з тим у середині ХІХ ст. порівняльно-історичне мовознавство ще не мало значної кількості фактів, які були б видобуті з низки споріднених мов й отримали б історичну інтерпретацію. Тому не в усіх випадках лінгвістам вдалося правильно визначити напрям фонетичних змін і відмежувати фонетичні зміни від змін за аналогією. У працях мовознавців 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. виявилася певна обмеженість історичного підходу до діалектних явищ східнослов’янських мов. Так, Ф. І. Буслаєв, не беручи до уваги складний і тривалий історичний процес утворення окремих індоєвропейських мов, бачив у фонетиці говорів сучасних ученому східнослов’янських мов ті самі фонетичні явища й процеси, які можна спостерігати в давніх писемних мовах індоєвропейської сім’ї. Наприклад, перехід “зубних д і т у язиковий р” (російське діалектне сварьба) знаходить, на думку Ф. І. Буслаєва, паралелі в санскриті, готській, латинській та інших індоєвропейських мовах. У зазначений період учені залучали й такі джерела вивчення історії мови, як фольклорні матеріали та мову “зразкових письменників”. На думку І. І. Срезневського, до записів кожного окремого говору повинні бути складені збірки зразків усної народної творчості. Однак, як свідчить наш аналіз, чіткої методики використання зазначених джерел мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. не запропонували ні в теоретичному аспекті, ні в практиці своїх досліджень.

У підрозділі 2.4 “Спроби поєднання різних джерел вивчення історії мови” зазначено, що поступово розроблялася методика, згідно з якою факти, узяті з пам’яток давньої писемності, співвідносяться з даними сучасних говорів, унаслідок чого досягається інтерпретація цих фактів для різних історичних епох (М. О. Максимович, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський, Я. Ф. Головацький). Проте в українському й російському мовознавстві 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. ще не було здійснено територіального розподілу давніх писемних пам’яток (багато з них залишалися нелокалізованими). Говори східнослов’янських мов були досліджені недостатньо. Це значною мірою обмежувало можливості порівняння матеріалу давніх писемних пам’яток і сучасних діалектних даних. При співвіднесенні даних сучасних східнослов’янських мов (діалектів) і свідчень давніх писемних пам’яток у працях компаративістів нерідко спостерігається механіцизм, недостатньо чітке протиставлення сучасного та минулого в мові. Так, Ф.І. Буслаєв, досліджуючи слов’янський протетичний в, розглядав в одній низці дані сучасної російської мови та матеріал давніх писемних пам’яток, не порушуючи питання про історію протетичного в. Становлення порівняльно-історичного методу в працях представників українського та російського порівняльно-історичного мовознавства 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. стало можливим завдяки використанню різних джерел вивчення історії мови: матеріалу давніх писемних пам’яток, даних сучасних східнослов’янських мов (діалектів), інших слов’янських мов, свідчень фольклорних текстів. При цьому здебільшого для істориків східнослов’янських мов був характерний недиференційований підхід до джерел без чіткої методики їхнього використання, унаслідок чого процедура є скоріше доказом того або іншого твердження, ніж дослідженням на матеріалі однорідних фактів.

У третьому розділі “Джерела вивчення історії мови в українському та російському мовознавстві 70-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.” розглядаються твердження компаративістів другого періоду щодо джерел вивчення історії мови та особливості їх практичної реалізації.

У підрозділі 3.1 “Коло джерел вивчення історії мови. Визначення пріоритетності джерел” йдеться про те, що досягнення порівняльно-історичного мовознавства, які чітко накреслились у середині ХІХ ст., підготували ґрунт для оригінального та потужного розвитку лінгвістичної думки в цьому напрямку в 70-і, а особливо у 80-і рр. В українському й російському мовознавстві створилися самостійні лінгвістичні школи – Харківська, Московська та Казанська – з широкими творчими задумами, своєрідним загальним тлумаченням явищ мови та оригінальними методами дослідження. Поряд з представниками цих шкіл плідно працювали й лінгвісти, що не належали до тієї або іншої школи: О. І. Соболевський, Л. Л. Васильєв, А. Ю. Кримський, П. О. Бузук та ін. Для всіх цих учених проблема джерел вивчення історії мови була однією з найбільш актуальних. Зазначено, що в 70-і рр. ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст. розвивалася тенденція до чіткого визначення кола джерел вивчення історії мови, до усвідомлення ступеня вартості того чи іншого джерела. Було значно розширене коло джерел вивчення історії мови, поставлене питання про їх ієрархію. Лінгвісти намагалися встановити: 1) пріоритетне (або пріоритетні) джерело (або джерела) вивчення історії мови; 2) допоміжні джерела; 3) ієрархію допоміжних джерел. Ці питання ставилися як у теоретичному, так і в практичному аспекті. Джерелами вивчення історії східнослов’янських мов було визнано: 1) матеріал давніх писемних пам’яток; 2) сучасні діалектні дані; 3) дані топоніміки; 4) запозичення в східнослов’янські мови з інших споріднених і неспоріднених мов; 4) запозичення із східнослов’янських мов у інші мови; 5) свідчення іноземців про східнослов’янські мови (транскрипцію східнослов’янських слів за допомогою графічних засобів інших мов) (І. О. Бодуен де Куртене, О. О. Шахматов, М. М. Дурново, А. Ю. Кримський). Звернено увагу на важливість проблеми пріоритетності, оскільки від неї залежить характер викладу матеріалу та його інтерпретації. Пріоритетність сучасних діалектних даних як джерела вивчення історії мови теоретично обґрунтовували молодограматики (Г. Остгоф, К. Бругман, Г. Пауль), проте в практиці їхніх досліджень сучасні діалектні дані виступають як доповнення до матеріалу давніх писемних пам’яток. Зазначено, що вчені Харківської лінгвістичної школи вважали пріоритетним джерелом вивчення історії мови сучасні діалектні дані; при цьому матеріалові давніх писемних пам’яток відводилася роль найважливішого серед допоміжних за умови широкого використання різноманітних джерел (О. О. Потебня, П. Г. Житецький, М. О. Колосов). Ця позиція відбилася в практиці їхніх досліджень. О. О. Потебня першим органічно поєднав сучасні діалектні дані та матеріал давніх писемних пам’яток. Учені Казанської лінгвістичної школи (І. О. Бодуен де Куртене, М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, К. Ю. Аппель) також надавали перевагу даним, здобутим із спостережень над “живими” мовами та діалектами (у порівнянні з фактами, відбитими в пам’ятках писемності різних епох). Це базувалося на критичному ставленні до пам’яток. Так, І. О. Бодуен де Куртене вбачав недоліки давніх писемних пам’яток у тому, що вони не передають усього мовного багатства та їхній правопис не завжди точно передає звуки мови. Учені Московської лінгвістичної школи (О. О. Шахматов, М. М. Дурново, Є. Ф. Будде, С. М. Кульбакін та ін.) як пріоритетне джерело вивчення історії мови розглядали сучасні діалектні дані, про що свідчать їхні теоретичні та практичні дослідження. До матеріалу давніх писемних пам’яток (другого за значенням після сучасних діалектних даних джерела вивчення історії мови) вони ставилися критично, вбачаючи недоліки пам’яток у штучному характері мови, пов’язаному з наслідуванням письма, у можливості відбиття церковної вимови, у локальній і хронологічній обмеженості. Пріоритетним джерелом вивчення історії мови вважали сучасні діалектні дані й П. М. Селіщев, Є. К. Тимченко та О. Б. Курило. О. І. Соболевський, М. М. Каринський та А. Ю. Кримський орієнтувалися на матеріал пам’яток як на пріоритетне джерело вивчення історії мови. При цьому сучасним діалектним даним відводилася лише констатувальна роль, що не давало можливості цим ученим повною мірою використовувати інформативний матеріал сучасних говорів, який був у їхньому розпорядженні. Це значно збіднювало результати досліджень. П. О. Бузук теоретично обґрунтовував пріоритетність матеріалу давніх писемних пам’яток як джерела вивчення історії мови, проте в практиці його досліджень сучасні діалектні дані та матеріал давніх писемних пам’яток виступають як рівнозначні джерела вивчення історії мови. Ці джерела є рівнозначними й у працях Л. Л. Васильєва, О. М. Колесси, К. Т. Німчинова, В. М. Ганцова. Відповідна методика виявилася ефективною у порівняльно-історичному мовознавстві другої половини ХХ ст. В українському мовознавстві найбільш послідовно вона реалізувалася в студіях Ю. В. Шевельова, а в російському мовознавстві – в працях В. В. Колесова.

У підрозділі 3.2 “Удосконалення прийомів опрацювання давніх писемних пам’яток” наголошується на тому, що історична граматика звертається до пам’яток писемності для вилучення з них даних про історію звуків і форм у мові в той або інший період. Зокрема, учені Харківської лінгвістичної школи плідно використовували матеріал давніх писемних пам’яток, хоч досить часто джерела, до яких зверталися дослідники, були не оригінальними текстами пам’яток, а їхніми виданнями, що обмежувало достовірність висновків. На думку вчених Харківської школи, пояснювальні можливості писемних пам’яток різні: церковні пам’ятки менш показові, пам’ятки світського змісту – більше. Здійснення завдання хронологічного огляду пам’яток писемності належить М. О. Колосову. П. Г. Житецький докладно досліджував пам’ятки писемності південної локалізації (ХVІ – ХVІІ ст.ст.), хоч і не подав опису діалектних відмінностей української мови, що відбилися в давніх пам’ятках. Зауважується, що в кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. було зібрано матеріал про послідовність графічних явищ і їхніх змін у пам’ятках різної місцевості (О. І. Соболевський, О. О. Шахматов, Л. Л. Васильєв). Важливими напрямами дослідження давніх рукописів стали урахування їхньої жанрової різноманітності та вивчення орфографічних традицій. У працях О. І. Соболевського та М. М. Каринського церковні та світські пам’ятки виступають як рівнозначні джерела вивчення історії східнослов’янських мов. Для О. О. Шахматова, Є. Ф. Будде, Б. М. Ляпунова найціннішими були світські писемні пам’ятки, насамперед грамоти: їхня мова найбільш близька до розмовної, в них менше відбивається вплив орфографічних традицій. Дискусія О. О. Шахматова та М. М. Каринського щодо вивчення традицій різних шкіл письма показала складність графіко-орфографічних явищ: частина їх може інтерпретуватися як відбиття власне східнослов’янських мовних фактів та як наслідок впливу південнослов’янських оригіналів. Урахування жанрової специфіки пам’яток набуває тут першорядного значення. О. О. Шахматову належить заслуга розробки питання про церковну вимову. Він обґрунтовував необхідність урахування церковної вимови тим, що вона не збігається з діалектною вимовою, яка насамперед відбивається в пам’ятках і є матеріалом для історії “живої” мови. Слідом за О. О. Шахматовим питання про церковну вимову розробляв М. М. Дурново. Дослідження давніх писемних пам’яток було як інтенсивним (монографічно вивчалася одна пам’ятка), так і екстенсивним (аналізувалися певні явища в різних пам’ятках), однак заздалегідь продуманої програми дослідження пам’яток східнослов’янської писемності ще не було укладено. Тому в історичній лінгвістиці не склалося такої ситуації, коли б на основі вже вивчених матеріалів можна було б створити фрагменти історичної діалектології.

У підрозділі 3.3 “Удосконалення методики дослідження сучасних діалектних даних” йдеться про те, що в останній чверті ХІХ ст. поглиблене вивчення територіальних говорів здійснювалося за низкою напрямів, серед яких можна назвати, зокрема, розробку проблеми системної організації говору, дослідження процесів нівелювання говорів, удосконалення методики збирання й обробки фактичного матеріалу, перевірку на практиці ідей лінгвістичної географії. Під впливом молодограматиків значно поліпшилася методика запису народних говорів (у зв’язку з розвитком наукової фонетики). М. О. Колосов досліджував північновеликоруські говори екстенсивним шляхом. Разом з тим він теоретично обґрунтовував пріоритетність інтенсивного дослідження окремого говору. Це твердження одержало теоретичну та практичну підтримку в студіях В. О. Богородицького та М. М. Дурново. У підрозділі показано, що такий підхід був пов’язаний з усвідомленням системності територіального говору. Проте в кінці ХІХ ст. спроб вивчення окремого сучасного говору з позицій порівняльно-історичного методу в українському та російському мовознавстві майже не було. Винятком є книга Є. Ф. Будде “К истории великорусских говоров: Опыт историко-сравнительного исследования народного говора в Касимовском уезде Рязанской губернии”. В. О. Богородицький на основі зіставлення говору села Бледа під Любляною з російською літературною мовою започаткував типологічне вивчення слов’янських мов на рівні фонетики. В українській та російській діалектології з’ясовувалося питання про еталон для оцінки того чи іншого говору: зіставлення говору з літературною мовою (О. І. Соболевський) чи з іншим говором (О. О. Шахматов). В. О. Богородицький розробляв так званий синхронно-діахронічний метод, обґрунтовуючи необхідність у сучасному стані діалекту знаходити нашарування минулого й зародки майбутнього. І. О. Бодуен де Куртене був одним з перших мовознавців, хто звернув увагу на точність фонетичних записів “живого” діалектного мовлення. У кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. було створено програми для збирання та вивчення говорів східнослов’янських мов (О. О. Шахматов, К. П. Михальчук, А. Ю. Кримський). До початку 10-х рр. XX ст. українські та російські вчені не ставили перед собою за мету створення лінгвістичних атласів, обмежуючись публікацією карт діалектного членування східнослов’янської території. В останній чверті ХІХ ст. конкретизувався й наповнювався принципово новим змістом вибір самого об’єкта дослідження в говорі, насамперед у царині фонетики й морфології, що фактично було прямим відображенням розробки понять фонема та морфема в українському та російському мовознавстві й природним перенесенням такого системного трактування відповідних явищ мови на системні відношення в територіальному говорі. Період кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. став новим етапом розвитку діалектології в Україні та Росії на основі розвитку системного підходу до мови, у тому числі до її регіональних різновидів. Зразки плідного використання діалектного матеріалу при дослідженні історії мови можна знайти в працях О. О. Потебні, П. Г. Житецького, О. О. Шахматова, В. М. Ганцова, О. Б. Курило та ін. Переважно на сучасних діалектних даних побудовані концепції “кількісних змін приголосних” О. О. Потебні, зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П. Г. Житецького, взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов’янських мов О. О. Шахматова. Оригінальна потебнянська концепція “кількісних змін приголосних” дозволила об’єднати такі мовні факти (узяті в їхній історії), які до виходу праць О. О. Потебні розглядалися як розрізнені. До “кількісних змін приголосних” учений відносив “ослаблення” приголосних і “підсилення” їх. Включивши в явище “ослаблення” приголосних занепад приголосних, спірантизацію проривних та африкат й африкатизацію проривних, одзвінчення глухих, О. О. Потебня запропонував широке трактування консонантного еліпсиса, яке виявилося перспективним у лінгвістиці ХХ ст. Різновидами “підсилення” вчений вважав перехід фрикативних в африкати та проривні й оглушення дзвінких. Концепція “кількісних змін приголосних” О. О. Потебні дозволила охопити практично всі фонетичні закони в історії консонантних підсистем східнослов’янських мов. Висунувши концепцію зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови, П. Г. Житецький розглянув історію низки фонетичних явищ, між якими він установив причиново-наслідковий зв’язок. Вагоме значення для подальших історико-фонетичних досліджень мало намагання вченого вийти за межі фонетичного оточення й виявити причини, що діють у самій фонетичній системі. У межах своєї концепції взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов’янських мов О. О. Шахматов реконструював, зокрема, закон лабіовеляризації приголосних праслов’янської та “спільноруської” мов у позиції перед голосними заднього ряду. Згідно з О. О. Шахматовим, лабіовеляризованість приголосних праслов’янської та “спільноруської” мов у подальшому стала самостійною, позиційно не зумовленою. У центрі уваги О. О. Шахматова – факти набуття голосними позиційної лабіалізованості під впливом сусідніх лабіалізованих приголосних і явище підсилення лабіалізованості голосних під тим же впливом.

У підрозділі 3.4 “Становлення методики опрацювання інших джерел вивчення історії мови” звертається увага на те, що в українському та російському порівняльно-історичному мовознавстві другого періоду, поряд з матеріалом давніх писемних пам’яток і сучасними діалектними даними, починають використовуватися й інші джерела вивчення історії східнослов’янських мов: запозичення в інші мови зі східнослов’янських, запозичення з інших мов у слов’янські, насамперед східнослов’янські мови, свідчення іноземців про східнослов’янські мови (транскрипція східнослов’янських слів за допомогою графічних засобів інших мов), дані топоніміки. Першим з російських мовознавців ці джерела почав використовувати О. О. Шахматов. Його праці показали, що зазначені джерела можуть відігравати в дослідженнях хоча й важливу, але лише допоміжну роль. Можливість звернення О. О. Шахматова до цих джерел була зумовлена тим, що в кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. у мовознавстві починають з’являтися праці, у яких наводяться факти запозичень зі східнослов’янських мов у інші мови та навпаки. Студії О. О. Шахматова, М. М. Дурново, А. Ю. Кримського засвідчили важливість запозичень для дослідження історії носових і редукованих голосних на східнослов’янському мовному ґрунті, східнослов’янського повноголосся та ін. О. О. Шахматов звертався й до топонімічного матеріалу, щоправда, не з лінгвістичною метою, а для відтворення давньої історії східного слов’янства. На початку ХХ ст. на перший план поступово висувався принцип комплексної розробки етно- і глотогенетичних проблем силами лінгвістів, істориків, археологів, антропологів, етнографів та інших спеціалістів. Тезу про необхідність використання даних археології та антропології при дослідженні історії й “передісторії” східнослов’янських мов докладно аргументував О. О. Шахматов. Серед українських мовознавців 20-х рр. ХХ ст. важливість синтетичного зведення даних мовознавства, археології та історії в питаннях генезису слов’янських мов підкреслював П. О. Бузук. Цей напрям виявився перспективним у порівняльно-історичному мовознавстві 30-х – 40-х рр. і другої половини ХХ ст.

У підрозділі 3.5 “Поєднання різних джерел вивчення історії мови” зазначено, що приклади поєднання сучасних діалектних даних і матеріалу давніх писемних пам’яток містять праці вчених Харківської школи. Згадані джерела порівнюються в студіях О. О. Потебні, П. Г. Житецького та М. О. Колосова. Так, П. Г. Житецький зосередив увагу на порівнянні звуків сучасної української мови в різних її говорах із “першозвуками”, з яких вони утворилися та які “розкидані” в пам’ятках давнього періоду. Зокрема, вчений дослідив перехід е в а, появу протетичних голосних тощо. До цих явищ звертався й О. О. Потебня. Йому належить і заслуга дослідження переходів о > і, е > і в українській мові, історії українських африкат дж? і дз?, другого повноголосся в північноросійських говорах. Усі ці явища О. О. Потебня зафіксував у сучасних говорах і в давніх писемних пам’ятках та встановив їх генетичну тотожність. Разом з тим порівняння сучасних діалектних даних і матеріалу давніх писемних пам’яток у працях учених Харківської школи не завжди було продуктивним, оскільки локалізація пам’яток була ще неповною. Ця повнота виникає в студіях О. І. Соболевського; у працях ученого спостерігається ретельне дослідження давньоруських пам’яток писемності. О. І. Соболевський вніс упорядкованість у вивчення давньоруських пам’яток, виділивши серед них декілька ізводів за місцевістю розміщення, тому типові особливості цих пам’яток поширювалися не на всі східнослов’янські мови, а тільки на певні області. Робилися пошуки прийомів “критики тексту”, який відбивав місцевий говір (О. О. Шахматов, О. І. Соболевський, М. М. Каринський). Відбувалося залучення до джерел вивчення писемних текстів, які відбивали говір тощо. Новаторство О. О. Шахматова в підході до джерел вивчення історії мови, його вміння синтезувати дані сучасних говорів і давніх писемних пам’яток яскраво виявилися в дослідженні вченим так званої “ятевої проблеми”. Можна відзначити також, що Є. Ф. Будде при аналізі касимівського говору з притаманним йому “шепелявленням” не обмежувався лише східнослов’янськими говорами; він залучив свідчення польських мазуракаючих, а також середньоболгарських і сербських говорів, де спостерігаються схожі явища. Крім того, учений використовував факти пам’яток писемності, зокрема новгородської. Завдяки гармонійному поєднанню двох найважливіших джерел вивчення історії мови – сучасних діалектних даних і матеріалу давніх писемних пам’яток – було досліджено історію фонеми о€ (о закритого) в російській мові (Л. Л. Васильєв, О. О. Шахматов). Матеріал двох найважливіших джерел дослідники поєднували й при вивченні історії псковських сполучень гл, кл на місці праслов’янських dl, tl (Л. Л. Васильєв, М. М. Каринський, О. І. Соболевський, Б. М. Ляпунов, В. К. Поржезинський, О. О. Шахматов), переходу о > а в українській мові (А. Ю. Кримський), історії українського наголосу (І. І. Огієнко) та ін. Приклади поєднання різноманітних джерел вивчення історії мови містять, зокрема, праці О. О. Шахматова, які можна назвати показовими в цьому плані. Так, при викладі історії східнослов’янського повноголосся О. О. Шахматов залучив до розгляду такі джерела вивчення історії мови: 1) сучасні діалектні дані. О. О. Шахматов використав діалектні матеріали не тільки української, російської та білоруської мов, а й мов південно- та західнослов’янських (старослов’янської, сербської, словенської, польської, чеської, верхньолужицької); 2) матеріал давніх писемних пам’яток. Учений проаналізував численні приклади із східнослов’янських пам’яток різної хронології й місця написання, зокрема коромолници, распросторонимъ, жеребець, берегли, Володимира; 3) запозичення з інших мов у слов’янські (різної хронології); серед них такі слова, як короб, коробка, коробья', коромола, коромули, король, мороморъ, короп, соломя, уборок.

У загальних висновках сформульовано основні положення дисертаційного дослідження.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. У загальних рисах коло джерел вивчення історії східнослов’янських мов визначили мовознавці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. У