ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Чернігівський державний педагогічний університет
імені Т.Г.Шевченка
Стрілюк Олена Борисівна
УДК 94 (47) : 323.1 "1906/1911"
Національна політика П.А.Столипіна
07.00.02 – всесвітня історія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Чернігів – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
ЯЧМЕНІХІН Костянтин Михайлович
Чернігівський державний педагогічний
університет імені Т.Г.Шевченка,
завідувач кафедри всесвітньої історії
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
КАПЛІН Олександр Дмитрович
Харківський національний університет
ім. В.Н.Каразіна
професор кафедри історіографії, джерелознавства та
археології
кандидат історичних наук, доцент
ЗІНЧЕНКО Олена Володимирівна
Українська інженерно-педагогічна академія,
м. Харків
доцент кафедри українознавства і політології
Захист відбудеться 27 травня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 79.053.01 в Чернігівському державному педагогічному університеті імені Т.Г.Шевченка (14000, м. Чернігів, пр. Миру, 13, ауд. 308).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка (14013, м. Чернігів, вул. Гетьмана Полуботка, 53).
Автореферат розісланий __ квітня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент А.М.Острянко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Національне питання є одним із найбільш важливих і складних у суспільстві, особливо в країнах із багатонаціональним складом населення. Російська імперія була саме такою країною, а отже, незалежно від соціально-економічного та політичного становища, російська влада завжди була змушена вирішувати національне питання.
Національна політика стала вагомою складовою діяльності міністра внутрішніх справ та голови Ради міністрів П.А.Столипіна. Питаннями, які завдавали найбільше клопоту МВС, були єврейське, польське та фінське, проблема ж панісламізму на південних окраїнах Росії у той час ще не досягла свого піку. У дожовтневій, а особливо радянській історіографії в цілому превалювали суто негативні оцінки діяльності прем'єр-міністра. Дослідники намагались довести, що П.Столипін, залишаючись "типовим консерватором" і "реакціонером", не міг виробити та запропонувати суспільству цілісну програму перетворень; що він був "всеїдним" та "безпринципним еклектиком", який нібито оголошував своїми реформи, розроблені у кабінетах його попередників. Протягом тривалого часу національну політику П.Столипіна або замовчували, або інтерпретували у певному ідеологічному руслі.
Розпад СРСР, загострення міжетнічних конфліктів у пострадянських державах зробили вивчення історії національного питання в передреволюційній Росії особливо актуальним. Інтерес дослідників до певних аспектів національної політики П.Столипіна зріс, однак, комплексного дослідження цієї проблеми зроблено не було. Без такого дослідження неможливо скласти цілісне уявлення про історію Росії початку ХХ ст.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною теми "Внутрішня політика Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.", що розробляється у відповідності з планами науково-дослідної роботи кафедри всесвітньої історії Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка.
Метою дисертаційного дослідження є розкриття особливостей національної політики П.А.Столипіна, механізму розробки та формування урядових підходів до розв’язання єврейського, польського та фінського питань. Для досягнення окресленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
· проаналізувати стан і ступінь дослідження обраної теми в історіографії, рівень і повноту її джерельного забезпечення;
· визначити світоглядні засади П.Столипіна, які вплинули на формування принципів національної політики;
· висвітлити основні причини, які спонукали прем'єр-міністра вдатися до розгляду національного питання;
· з’ясувати особливості вирішення єврейського, польського та фінського питань;
· визначити, які аспекти єврейського, польського та фінського питань були пріоритетними для П.Столипіна;
· схарактеризувати природу "столипінського націоналізму";
· окреслити фактори, які впливали на розробку та формування урядових підходів і еволюцію поглядів голови Ради міністрів щодо національного питання;
· розглянути запропоновані російськими політичними партіями шляхи розв’язання національної проблеми та їх ставлення до національної політики П.Столипіна.
Об’єктом дослідження є національна політика самодержавства на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є єврейське, польське та фінське питання в політиці П.Столипіна, зокрема, їхні основні аспекти, пріоритетні напрямки й особливості вирішення.
Хронологічні рамки дослідження обумовлені періодом діяльності П.Столипіна на посаді міністра внутрішніх справ та голови Ради міністрів і охоплюють 1906 – 1911 рр. Зазначимо, що розкриття теми вимагало розширення нижньої хронологічної межі для того, щоб висвітлити сутність окремих аспектів національного питання у передреволюційній Росії, визначити фактори, які вплинули на формування принципів національної політики П.Столипіна.
Територіальні межі роботи відповідають адміністративно-територіальному поділу Російської імперії станом на 1905 р., причому основна увага звертається на регіони компактного проживання єврейського, польського та фінського народів.
Методологічну основу дисертації становить принцип історизму, який передбачає неупереджений розгляд подій та явищ минулого в їхньому розвитку та діалектичному взаємозв'язку. Це дає можливість відтворити політику П.Столипіна з єврейського, польського та фінського питань та виявити її особливості. Методи дослідження добиралися із урахуванням поставлених завдань. Було використано методи аналізу та синтезу, ретроспекції, порівняльний, проблемно-хронологічний, узагальнення. При роботі з джерелами використовувалися також історико-генетичний і текстологічний методи.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено спробу комплексного дослідження національної політики П.Столипіна; виділено причини, що спонукали голову Ради міністрів вдатися до розгляду єврейського, польського та фінського питань; виділено об’єктивні та суб’єктивні чинники, що впливали на розробку та формування підходів П.Столипіна до вирішення національної проблеми; на підставі опрацювання значного масиву опублікованих і архівних джерел проаналізовано зміни у поглядах голови Ради міністрів на національне питання; досліджено ставлення російської громадськості до національної політики П.Столипіна.
Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у подальшій науковій розробці проблеми національного питання у Російській імперії початку ХХ ст., при написанні монографій, узагальнюючих праць, присвячених внутрішній політиці Росії, а також при розробці нормативних і спеціальних курсів історії Росії початку ХХ ст.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були оприлюднені на міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях, семінарах та круглих столах: Міжнародній науковій конференції "Історична наука: проблеми розвитку" (м. Луганськ, 2002), ІV-VIII науковій конференції молодих учених історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка (м. Чернігів, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва" (м. Кривий ріг, 2004), ІІ науковому семінарі "Основні проблеми вивчення всесвітньої історії в Україні" (м. Чернігів, 2004), ІІІ міжнародному семінарі "Проблеми всесвітньої історії: держава та суспільство в історичній ретроспективі" (м. Чернігів, 2006), Круглому столі "Освещение истории национальных меньшинств в курсах истории Украины и России" (м. Харків, 2006
Основні результати дослідження знайшли відображення у 8 статтях, у тому числі в 5 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Обсяг рукопису становить 229 сторінок (із них 195 сторінок основного тексту). Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (434 позиції).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено хронологічні та територіальні межі дослідження, сформульовано його мету та завдання, визначено об’єкт і предмет, схарактеризовано методологічні засади, наукову новизну і практичне значення дослідження, наведено інформацію про апробацію його результатів.
У першому розділі "Історіографія проблеми та джерельна база дослідження" проаналізовано стан наукової розробки проблеми, здійснено огляд використаних у роботі джерел.
У вивченні національної політики П.Столипіна чітко виділяються три періоди: дореволюційний, радянський і пострадянський. У рамках кожного з них переважав певний методологічний підхід до історичного пізнання, відрізняються і концептуальні рішення.
У дореволюційній історіографії роботи ліберального та революційно-демократичного напрямку чисельно домінували над публікаціями консервативного спрямування Мякотин В.А. О современных политиках // Русское богатство. – СПб., 1909. – № 8. – С. 116-137; Петрищев А. Хроника внутренней жизни // Русское богатство. – СПб., 1911. – № 3. – С. 42-79; Струве П. А.И.Гучков и П.А.Столыпин. Что такое государственный человек? Вопрос о русской конституции // Русская мысль. – М., 1909. – Кн. 11. – С. 148-156; Трубецкой Е. Режим и общество // Московский еженедельник. – М., 1909. – № 33. – С. 1-6.. Іншою особливістю було превалювання публіцистичних творів, які містили біографічні подробиці, описували стиль життя П.Столипіна, висвітлювали певні моменти його державної діяльності Вещий Олег (Башмаков А.А.) Последний витязь. – СПб., 1912; Кречетов П.И. П.А.Столыпин. Его жизнь и деятельность. – Рига, 1910; Вечев Я. Министерская карьера П.А.Столыпина // Современник. – СПб., 1911. – № . – С. 300-322; Внутренне обозрение. Обзор государственной деятельности П.А.Столыпина // Вестник Европы. – СПб., 1911. – Кн. 11. – С. 381-397.. Позитивним аспектом цих праць стало залучення значного фактичного матеріалу, але більшість авторів концентрували свою увагу на критичних інвективах на адресу П.Столипіна та поліції, оскільки ті "заохочували терор", "організовували" погроми. Ліва публіцистика розвивала тезу щодо погромних дій уряду, доводила причетність Міністерства внутрішніх справ до створення правих партій Анчарова М. Кто и почему устраивает еврейские погромы. – М., 1917; Лужицкий И.В. Предисловие // Речи по погромным делам. – К., 1908. – С. 3-6.. Публіцисти консервативного напрямку в свою чергу прагнули презентувати погляди монархістів Любинский А. Русский национализм как средство борьбы с революционно-инородческим движением. – К., 1907.. Вони заперечували участь уряду в організації погромів. Ще однією особливістю дореволюційної історіографії було те, що лише незначна кількість робіт мала аналітичний характер.
Позитивно характеризував державну діяльність П.Столипіна В.Скріпіцин Скрипицын В.А. Мои воспоминания о П.А.Столыпине // Богатырь мысли, слова и дела. – СПб., 1911. – С. 1-17.. Він зазначав, що прем'єр був "справжнім націоналістом", який вимагав відданості та поваги до Росії. О.Ізгоєв вважав "столипінський націоналізм" тактичним прийомом, який мав дозволити уряду втілити у життя програму Об’єднаного дворянства Изгоев А. П.А.Столыпин. Очерк жизни и деятельности. – М., 1912. – 133 с..
Значна політизованість і публіцистичність дореволюційної історіографії обумовили тематичну та змістовну вузькість вивчення внутрішньої політики П.Столипіна.
У радянський період дедалі більше стверджувалось негативне ставлення до постаті прем'єр-міністра. Після революції 1917 р. національна політика Російської імперії не вивчалась як самостійна дослідницька проблема, натомість у центрі уваги опинилась історія окремих окраїн, що розглядалась як історія їхньої колоніальної експлуатації Гессен Ю.И. История еврейского народа в России. – Л., 1925 – 1927; Гейликман Т.Б. История общественного движения евреев в Польше и России. – М.-Л., 1930.. Роботам, присвяченим внутрішній політиці, були притаманні суперечливі тенденції: з одного боку, прагнення до розширення фактологічної бази і відносної об’єктивності оцінок, з іншого – значна кількість неточностей, заідеологізованість. В.Ленін називав П.Столипіна "реакціонером", стверджував, що він не вирішував національне питання, а "воював" з інородцями Ленин В.И. К вопросу о национальной политике // Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т. 25. – С. 64-72.. Подібні настанови призводили до того, що внутрішня політика вивчалась у межах ідеологічних стереотипів: основна увага зверталась на симпатії уряду П.Столипіна до правих організацій, його причетність до "погромних дій", "антисемітизм".
У 20-х рр. ХХ ст. у деяких працях Любош С.Б. Русский фашист Владимир Пуришкевич. – Л., 1925; Залежский В.Н. Монархисты. – Харьков, 1929. робились спроби провести паралель між фашистами у Західній Європі та членами правих організацій 1905 – 1917 рр. в Росії, хоча й без належного обґрунтування. "Першим російським фашистом" було оголошено П.Столипіна Горячкин Ф.Т. Первый русский фашист Пётр Аркадьевич Столыпин. – Харбин, 1928. . Під назвою "фашист" розумівся "крайній націоналіст", охоронець національних святинь, серед яких: "бог, віра православна, цар православний і земля російська народу православного" Там само. – С. 3..
Більшість дослідників третьочервневої монархії, ототожнюючи політику П.Столипіна з політикою правих, розглядали увесь правий фланг партійно-політичної системи як "однорідно-чорносотенний". "Типовими представниками буржуазних поміщицьких груп, що були опорою столипінського курсу", оголошувались лідери партії російських націоналістів чи Всеросійського національного союзу Балашёв П.Н. // Большая советская энциклопедия. – М., 1926. – Т. 4. – С. 490.. Лише Д.Заславський у своїй роботі характеризував російський націоналізм як "монархізм ідейний", що протиставлявся "простодушному" чорносотенному монархізму Заславский Д. Рыцарь монархии Шульгин. – Л., 1927. .
Достатньо емоційно висловлювався про російських націоналістів А.Тагер, називаючи їх партією "національної ненависті". Він вважав, що столипінська політика, починаючи з розпуску ІІ Думи, характеризувалася "ненавистю до "інородців" і особливо до єврейства", підпорядковувалась вимогам Об’єднаного дворянства Тагер А.С. Царская Россия и дело Бейлиса. – М., 1934. . Оцінки А.Тагера відрізнялись упередженістю, однак для свого часу вони були досить сміливими. Авторові інкримінували наміри ухилитись від "детального вивчення соціально-політичної структури столипінського режиму" і дали зрозуміти, що єврейське питання було взагалі не бажаним для розгляду Там само.. Отже, відсутність досліджень на цю тему призвела до того, що на довгі роки за П.Столипіним закріпились прізвиська "реакціонера", "першого на Русі погромника", "юдофоба", "антисеміта".
З середини 30-х рр. ХХ ст. фактично припинилось вивчення політичної історії третьочервневої Росії. Воно відновилося лише після 1953 р., тоді ж повернулися до характерного для історіографії 1920-х рр. трактування національної політики: царська Росія – "тюрма народів" Панкратова А.М. СССР – страна великого содружества нардов. – М., 1953.. Функціонуванню та розпаду третьочервневої системи були присвячені студії А.Авреха Аврех А.Я. Ленский расстрел и кризис третьеиюньской системы. – М., 1962.; Його ж. Третья Дума и начало кризиса третьеиюньской системы (1908 – 1909 рр.) // Исторические записки. – М., 1955. – Т. 53. – С. 50-109.. Він першим спробував проаналізувати політику царського уряду щодо Польщі та Фінляндії. Позиція історика зводилася до твердження, що увесь правий табір підтримував чи бодай "змирився" з курсом П.Столипіна Аврех А.Я. Столыпин и Третья Дума. – М., 1968.. З концепцією А.Авреха не погодився В.Дякін Столыпин и дворянство (провал местной реформы): Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики России. Дооктябрьский период. – Л., 1972.. Він вважав, що "боротьба у верхах відбувалася через зіткнення бонапартистського та легітимістського угрупувань" Дякин В.С. Самодержавие, буржуазия и дворянство в 1907 – 1911 гг. – Л., 1978; Кризис самодержавия в России. 1895 – 1917. – Л., 1984..
Упродовж 1970 – 1980-х рр. зріс інтерес дослідників до історії окремих окраїн, зокрема Фінляндії, проте у монографіях акцент робився переважно на вивченні революційних подій, суспільно-політичних рухів та економічному розвитку Овчинникова А.Я. Революционная Россия и Финляндия. 1905 – 1907 гг. – Таллин, 1988; Ошеров Е.Б., Суни Л.В. Финляндская политика царизма на рубеже ХІХ-ХХ вв. – Петрозаводск, 1986.. Не було жодної серйозної спроби дати узагальнюючу картину національної політики самодержавства.
Радянський етап розвитку історіографії проблеми характеризувався значною заідеологізованістю, суто класовим підходом до постаті П.Столипіна, але позитивним моментом стало накопичення значної джерельної бази.
У зарубіжній історіографії затвердилася думка про русифікаторський курс національної політики Російської імперії Waldron P. Stolypin and Finland // Slavonic and East Europ. rev. – L., 1985. – Vol. 63. – № 1. – P. 41-55; Russification in the Baltic provinces and Finland. 1855 – 1914. – Princeton, 1981; Wieczorkiewicz P Stolypin, policy i ziemstwa zachodnie // Slowiansczyzna s dzieje powszechne. – W-wa, 1925. – S. 125-153; Weeks T.R. Nation and the State in Late imperial Russia. Nationalism and Russification on the Western Frontier. 1863 – 1914. – Illinois, 1996.. Так, у Фінляндії чимало робіт присвячено "рокам пригнічення", проте переважна більшість досліджень була написана на підставі фінських матеріалів. Аргументація російської сторони враховувалась у працях Т.Полвінена, П.Лунтінена223 Polvinen T. Valtaakunta ja Rajamaa. – Helsinki, 1984; Luntinen P. F.A.Seinn. 1862-1918. A political Biography of Tsarist Imperialist as Administratior of Finland. – Helsinki, 1985.3. Т.Полвінен, зокрема, зробив припущення, що у Великому князівстві на початку ХХ ст. проводилась "адміністративна русифікація".
У центрі уваги західної історіографії перебували й питання взаємодії політичних партій та імперського уряду, проблема антисемітизму як парадигми ідеології правих224 Rogger H. The Formation of Russian Right. 1900-1906 // California Slavic Studies. – Berkeley-Los-Angeles, 1964. – Vol. 3. – P. 66-94; Jewish Politics and Right-wing Politics in Imperial Russia. – Cambridge-L., 1983.4. А.Аронсон у своїй роботі засвідчив існування протистояння між правими та П.Столипіним225 Аронсон Г.Я. Россия накануне революции. Исторические этюды: монархисты, либералы, масоны, социалисты. – Madrid, 1986.5.
Якщо протягом тривалого часу панувало негативне ставлення до П.Столипіна, то наприкінці 80-х рр. ХХ ст., в результаті послаблення ідеологічного тиску, почалася його "реабілітація", котра інколи переростала у відкриту апологетику. В літературі зміцнювались позиції тих істориків, які намагалися дати більш-менш виважену оцінку діяльності прем'єра. Традиційна, позитивна і центристська течії чітко простежуються в історіографії початку 1990-х рр.
Квінтесенцією традиційних інтерпретацій політики П.Столипіна можна вважати статтю А.Анфімова, який запевняв, що прем'єр-міністр і чути не хотів про інородців226 Анфимов А.М. Тень Столыпина над Россией // История СССР. – 1991. – № 4. – С. 112-121.6. Не відмовився від своїх попередніх негативних оцінок діяльності П.Столипіна А.Аврех227 Аврех А.Я. П.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991.7.
Вивченню життєвого шляху П.Столипіна та його державної діяльності на межі 1980 – 90-х рр. сприяла поява мемуарів громадських і партійних діячів, урядовців, документальних матеріалів. У цей час з'являються роботи, присвячені постаті П.Столипіна. Слід виділити праці М.Зирянова228 Зырянов П. Столыпин без легенд. – М.: Знание, 1991; Його ж. Столыпиных было несколько // Литературная газета. – 1989. – 12 июля. – С. 15.8, котрий відзначав, що "необхідно сприйняти Столипіна таким, яким він є", і неупереджено оцінивши все, зроблене ним, не створити собі кумира229 Зырянов П.Н. Пётр Столыпин: Политический портрет. – М., 1992. 9. Таких же "центристських" поглядів дотримувались І.Островський, В.Федоров330 Островский И.В. П.А.Столыпин и его время. – Новосибирск, 1992; Фёдоров В.А. П.А.Столыпин (1862 – 1911) // Вестник МГУ. Сер. "История". – М., 1992. – № 3. – С. 51-64.0.
У 1980 – 90-х рр. дослідники звертаються до висвітлення відносин прем'єра з Миколою ІІ, придворними колами, намагаються розкрити "феномен" П.Столипіна у співставленні його з С.Вітте331 Соловьёв Ю. Оппонент министра // Родина. – 1990. – № 11. – С. 18; Ананьич Б.В. С.Ю.Витте и П.А.Столыпин – российские реформаторы ХХ ст. // Звезда. – 1995. – № 6. – С. 104-108. 1. Щодо національної політики, то її продовжували вважати "ахіллесовою п’ятою столипінської концепції переходу до правової держави". Т.Татарникова та С.Самсонова стверджували, що "ця політика базувалась на утопічному уявленні про асиміляторські здібності російського етносу", що П.Столипін був егоїстичним у поглядах, оскільки "його не цікавили інтереси фінів, поляків"332 Самсоновна Т.Н., Татарникова С.Н. Столыпинская концепция движения к правовому государству // Социально-политический журнал. – 1992. – № 6-7. – С. 69-78.2. Дослідниці, однак, відзначили спробу прем'єра скасувати деякі обмежуючі постанови щодо євреїв. Про неї згадувалось у праці Г.Сидоровнина333 Сидоровнин Г.П. П.А.Столыпин: Жизнь за отечество. Жизнеописание (1862 – 1911). – Саратов, 2002.3, публікаціях журналу "Вестник еврейского университета"334 Лихоманов А. И.Я.Гурлянд и еврейский вопрос в России // Вестник еврейского университета в Москве. – 1993. – № . – С. 142-153. 4. Певною мірою спростовує уявлення про прем'єра як про "юдофоба" стаття П.Черкасова335 Черкасов П.П. П.А.Столыпин и еврейский вопрос в России // Правда Столыпина: Альманах ІІ / Сост. Г.П.Сидоровнин. – Саратов, 2002.5.
Одним із перших спробував висвітлити "єврейську політику" П.Столипіна Б.Міндлін336 Миндлин А.Б. Российская общественность и проблема еврейского равноправия в начале ХХ века // По материалам Общества "Еврейское наследие". – М., 1997. – Вып. 29. 6. Він дійшов висновку, що вона "не полегшила життя євреям, а в деяких випадках зробила законодавство щодо них ще більш жорстким". Б.Федоров337 Фёдоров Б.Г. Пётр Аркадьевич Столыпин: "Я верю в Россию": Биография П.А.Столыпина: В 2 т. – СПб., 2002.7 навпаки оцінив політику прем’єра з єврейського питання виключно позитивно.
Серед робіт останніх років, присвячених П.Столипіну та його державній діяльності, слід відзначити публікацію, здійснену Фондом вивчення спадщини прем'єра338 П.А.Столыпин. Грани таланта политика. – М., 2006.8, роботу А.Бородіна, який "вирішив подивитися на П.Столипіна очима сучасників"339 Бородин А.П. Столыпин. Реформы во имя России. – М., 2004.9. Однак у цій роботі немає спеціальних розділів, присвячених оцінкам політики голови Ради міністрів у польському та фінському питаннях.
На сучасному етапі науковці Росії схиляються до думки про необхідність вивчення історії Росії як багатонаціональної держави440 Национальные окраины Российской империи. Становление и развитие системы управления. – М., 1998.0. Слід виділити праці Л.Горизонтова та О.Бахтуриної, дослідження О.Міллера, які стосуються національної політики самодержавства441 Горизонтов Л.Е. Парадоксы имперской политики. Поляки в России и русские в Польше. – М., 1999.; Бахтурина А. Окраины Российской империи: государственное управление и национальная политика в годы Первой мировой войны. – М., 2004; Миллер А. Империя Романовых и национализм. – М., 2006.1. Намагався позбутися "русоцентристського" погляду у своїй роботі австрійський історик А.Капеллер442 Капеллер А. Россия – многонациональная империя: Возникновение. История. Распад. – М., 2000.2.
Різні аспекти національної політики царського уряду дедалі частіше опиняються у полі зору українських істориків, привертає увагу дослідників сама проблема націоналізму443 Щербак Н. Дискусії про шляхи розв’язання національного питання в Російській імперії на початку ХХ ст. // Історія України. – 2002. – № 16; Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1997; Наконечна Н. Націоналізм як культурний феномен ХХ ст. // Історія. Сучасність. – 2006. – № 9. – С. 111-119.3. Статті А.Подольського, І.Самарцева444 Подольський А. Антисемітська політика російського царизму на Україні на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. – 1995. – № 6. – С. 61-65; Самарцев І.Г. Євреї на Україні на початку ХХ ст. // Український історичний журнал. – 1994. – № 4. – С. 19-29.4, присвячені розгляду єврейського питання. Історики О.Калакура, О.Білобровець445 Калакура О. Поляки на землях України в лещатах імперії (1900 – 1917 рр.) // Пам'ять століть. – 2006. – № 5. – С. 120-140; Білобровець О. Антипольські заходи царату в контексті політики русифікації на території Правобережної України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Мандрівець. – 2005. – № 3. – С. 31-34.5 вважають що на початку ХХ ст. російська влада проводила жорстку русифікаторську політику щодо польського народу. Про вирішення польського питання на рівні законодавчих палат йдеться у статті О.Зінченко446 Зінченко О. Польське питання в Державній раді Росії. 1908 – 1914 рр. // Матеріали круглого столу: Висвітлення історії національних меншин в курсах історії України та Росії. – Харків, 2006. – С. 90-98.6. Робота єврейських і польських депутатів у Державній думі Російської імперії першого та другого скликань висвітлена у дисертації О.Бурди447 Бурда І.О. Національне питання в Росії 1905 – 1907 рр. (на матеріалах Державної Думи першого та другого скликань): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.02. – К., 2004 – 17 с.7.
Таким чином, обрана нами дослідницька проблема в історичній літературі висвітлена фрагментарно. Наявні на сьогодні праці не дають цілісного уявлення про те, які причини спонукали прем'єра вдатися до розгляду єврейського, польського, фінського питань, у чому полягали особливості їх вирішення. Не висвітлені ті об’єктивні та суб’єктивні чинники, що впливали на розробку урядових підходів з національного питання, а також ставлення до національної політики П.Столипіна з боку основних політичних сил.
Джерельна база дослідження. Використані у роботі джерела належать до типу писемних. За родовими ознаками вони поділяються на документальні та наративні.
Значна частина офіційної документації зберігається у особовому фонді П.Столипіна (Ф. 1662) у РДІА. Достатньо ґрунтовно процес формування фонду описаний у публікаціях Г.Сомініча, Г.Варнакової448 Соминич Г.Е. Личный фонд Петра Аркадьевича Столыпина в ЦГИА СССР // Советские архивы. – 1991. – № . – С. ; Варнакова Г.С. Личные архивные фонды министров царского правительства (1905 – 1914 гг.) // Вестник архивиста. – 2003. – № 1. (73). – С. 115-128. 8.
Відзначимо, що в часи перебування П.Столипіна на посаді голови Ради міністрів при МВС існувало Бюро преси. З ним пов'язана значна кількість документів особового фонду П.Столипіна. Інтерес представляють листи-бланки з вирізками з газет, на яких зроблені резолюції і позначки прем'єра, звернені найчастіше до свого найближчого співробітника І.Гурлянда.
Ділове листування між П.Столипіним і І.Гурляндом включає в себе записки голови Ради міністрів з дорученням підготувати довідки, проекти відповідей, статті. При цьому прем'єр часто вказує на необхідну спрямованість цих документів, а іноді конспективно пропонує зміст. У фонді зберігаються довідки і нотатки, підготовлені І.Гурляндом для П.Столипіна з польського та єврейського питань.
Серед документів фонду слід виділити чорнові записи промов прем'єра в Державній раді, нотатки щодо діяльності земства у Західному краї, про скасування смуги осілості для євреїв. Ціла група документів – газетні повідомлення, записки, телеграми, проекти законів, висвітлює політику П.Столипіна щодо Фінляндії.
Про достатньо широкий діапазон особистої участі прем’єра у вирішенні національного питання свідчать "записки для пам'яті". Вони містять унікальну інформацію про оперативне прийняття заходів у конфліктних ситуаціях, у тому числі й заходів ідеологічного впливу з використанням урядової преси, зокрема, газети "Россия".
Матеріали засідань Ради міністрів, урядові проекти, циркуляри П.Столипіна, які стосувалися вирішення єврейського та польського питань, зберігаються у Ф. 1276 ("Міністерство внутрішніх справ") у РДІА. Офіційна документація наради зі справ Великого князівства Фінляндського, записки про його воєнне значення, довідки з питань заміни деяких вакансій у фінському сенаті представлені у фонді П.Столипіна (Ф.742) у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки.
Важливі відомості щодо поглядів центральної влади на різні аспекти національної політики містять архівні документи, зібрані В.Дякіним, які були опубліковані вже після смерті історика його учнями449 Дякин В.С. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (ХІХ – начало ХХ века). – СПб., 1998. 9.
Цінним джерелом є тексти промов П.Столипіна у Державній думі та Раді. Повне їх зібрання вийшло окремим, прокоментованим виданням550 Столыпин П.А. Нам нужна Великая Россия...: Полное собрание речей в Государственной думе и Государственном совете. 1906 – 1911 гг. – М., 1991.0, хоча, на жаль, самі коментарі не позбавлені певних неточностей. Найбільш значимі законодавчі проекти, що стосувалися перетворень важливих сфер життєдіяльності країни, представлені у публікації "П.А.Столыпин: Программа реформ. Документы и материалы"551 П.А.Столыпин: Программа реформ. Документы и материалы. В 2 т. – М., 2003.1. У своїй сукупності такі джерела дозволяють зрозуміти зміст, механізми реалізації перетворень, спрямованих на укріплення цілісності й єдності Російської імперії.
Вагомим джерелом є стенографічні звіти Державної думи, за допомогою яких можна оцінити роботу депутатів щодо вирішення національного питання. Це питання займало важливе місце в ідеології та діяльності всіх партій. Значний спектр позицій щодо національної проблеми містять їхні програми552 Правые партии: документы и материалы. 1905 – 1917 гг. В 2 т. – М., 1998; Программы политических партий в России. Конец ХІХ – начало ХХ вв. – М., 1995.2. Для з'ясування ставлення партій до тих або інших кроків П.Столипіна у національному питанні цікавими є матеріали Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду553 Падение царского режима. Стенографические отчёты допросов и показаний, данных в 1917 г. в Чрезвычайной следственной комиссии временного правительства: В 7 т. – М.-Л., 1924 – 1927 гг.3.
Серед наративних джерел найбільш численним видом є джерела особового походження (мемуари, щоденники, листи, записки тощо).
Переважна більшість використаних мемуарів була написана в еміграції й, оскільки автори часто не мали змоги вивезти з собою особисті архіви, їхні спогади не позбавлені помилок і неточностей. На характер відгуків про П.Столипіна та його національну політику впливали ще й політичні уподобання, ставлення до прем’єр-міністра та власні амбіції. Так, із співробітників прем'єра, двоє – В.Гурко і С.Крижановський554 Гурко В.И. Черты и силуэты прошлого. Правительство и общественность в царствование Николая ІІ в изображении современника. – М., 2000; Крыжановский С.Е. Воспоминания. Из бумаг С.Е.Крыжановского, последнего секретаря Российской империи. – Петрополис, Б.г.4, не змогли вибачити П.Столипіну кар’єрного успіху.
Для дослідження причин, що спонукали прем'єра вдатися до розгляду єврейського питання, найбільш інформативними є спогади О.Ізвольського, С.Шипова, П.Курлова555 Извольский А.П. Воспоминания. – М., 1989; Шипов Д.Н. Воспоминания и думы о пережитом. – М., 1918; Курлов П.Г. Гибель императорской России. – Берлин, 1923.5. Про спробу вирішення цього питання у період першого міждум'я і про подальшу політику П.Столипіна з єврейського питання знаходимо відомості у мемуарах В.Коковцова, Л.Клячко-Львова, А.Коні, О.Гучкова, О.Шварца556 Коковцов В.Н.Из моего прошлого: Воспоминания. 1903 – 1919 гг. В 2-х кн. – М., 1992; Клячко-Львов Л.М. Повести прошлого: Временщики конституции: два премьера. Еврейское счастье. – Л., 1929; Кони А.Ф. Моя Гефсиманская ночь // Собрание сочинений. – В 8 т. – М., 1966. – Т. 2. – С. 300-376; "Александр Иванович рассказывает…". Воспоминания А.И.Гучкова. – М., 1993; Шварц А.Н. Моя переписка со Столыпиным. Мои воспоминания о Государе. – М., 1994. 6. Про окремі кроки П.Столипіна у польському та фінському питаннях містяться фрагментарні відомості у спогадах єпископа Євлогія, П.Мілюкова, В.Шульгіна, С.Вітте, князя Б.Васильчикова, В.Маклакова557 Путь моей жизни. Воспоминания митрополита Евлогия (Георгиевского) по его рассказам. – М., 1994; Милюков П.Н. Воспоминания: 1859 – 1917. – М., 1990; Шульгин В. "Что нам в них не нравится…": Об антисемитизме в России. – СПб., 1992; Витте С.Ю. Воспоминания: В 3 т. – М., 1960; Князь Борис Васильчиков. Воспоминания. – М., 2003; Маклаков В.А. Власть и общественность на закате старой России: Воспоминания современника. – Париж, 1939.7.
Для з'ясування природи "столипінського націоналізму", визначення факторів, які впливали на формування урядових підходів щодо національного питання, цінними є спогади М.Бок, І.Кошка, С.Палеолога, О.Герасимова, В.Джунковського, І.Тхоржевського, О.Редігера, Г.Рауха, С.Тимашева, П.Мендєлєєва558 Бок М.П. Столыпин: Воспоминания о моём отце. – М., 1992; Кошко И.Ф. Воспоминания губернатора: 1905 – 1914 гг. – Новгород, Самара, Пенза. – Пг., 1916; Палеолог С.Н.Около власти: очерки пережитого. – Белград, [192-]; Герасимов А.В. На лезвии с террористами. – Париж, 1985; Джунковский В.Ф. Воспоминания: В 2-х т. – М., 1997; Тхоржевский И.И. Последний Петербург: Воспоминания камергера. – СПб., 1999; Из записок А.Ф.Редигера // Красный архив. – М., 1933. – Т. 5 (60). – С. 92-133; Раух Г.О. Роспуск 1-й Государственной думы // Возрождение. – 1930. – 19 сентября. – № 1935. – С. 3-4; Тимашев С.И. Кабинет П.Столыпина. Из "записок" министра торговли и промышленности // Русское богатство. Кн. 6. – СПб., 1996. – С. 95-130; ДА РФ. Ф. 5971. Справа 109. Менделеев П.П. "Свет и тени моей жизни" (1904 – 1906). Тетрадь 3. 1933 г.8.
Позиція представників кадетської партії щодо політики П.Столипіна висвітлена у мемуарах А.Тиркової559 Тыркова-Вильямс А.В. Воспоминания: То, чего больше не будет. – М., 1998. 9, позиція правих – у щоденниках О.Бобринського, Л.Тихомирова, О.Богданович660 Дневник А.А.Бобринского (1910 – 1911) // Красный архив. – 1928. – Т. 26; Тихомиров Л. Из дневника // Красный архив. – 1936. – № 1 (74); Богданович А. Три последних самодержца. – М., 1990.0. Щоденник імператора661 Дневник императора Николая ІІ. – Берлин, 1923.1 дозволяє простежити його взаємини з головою Ради міністрів, а саме від прихильності Миколи ІІ багато в чому залежала реалізація курсу столипінських перетворень.
Цінним джерелом для розуміння ситуації, намірів уряду є листи політичних і громадських діячів, зібрані Департаментом поліції, що зберігаються у ДА РФ. У РДІА у фонді МВС (Ф. 1276) представлені записки та листи, адресовані П.Столипіну, з цікавими рекомендаціями щодо вирішення національного питання662 РДІА. Ф. 1276. Оп. 2. Справа 620. Записки и письма разных лиц председателю Совета министров Часть 4. 2 августа 1906 г. – 18 декабря 1906 г. 2.
Дослідники давно усвідомили значення епістолярної спадщини П.Столипіна663 Переписка графа С.Ю.Витте и П.А.Столыпина // Русская мысль. – М., 1915. – Кн. 3. – С. 134-152.3. Після перевороту 1917 р. публікувались листи прем'єра, які стосувались фінського питання664 Письмо П.А.Столыпина Николаю ІІ // Былое. – 1917. – № 5-6 (27-28). – С. 3-4.; Письмо П.А. Столыпина Николаю ІІ // Былое. – 1918. – № 2 (30). – С.3; Письма П.А.Столыпину вел. кн. Николаю Николаевичу от 27 января и 10 февраля 1908 г. // Красный архив. – 1926. – Т. 6 (19). – С. 215-221.4, але сама їх добірка переслідувала ідеологічну мету: викрити "реакційну" сутність режиму, негативно висвітлити діяльність П.Столипіна. У 1920-х рр. було здійснено ще декілька публікацій листів прем'єра665 Переписка Н.А.Романова и П.А.Столыпина // Красный архив. – 1924. – Т. 5. – С. 103-121; Переписка П.А.Столыпина с Николаем Романовым // Там же. – 1928. – Т. 5 (30). – С. 80-88.5, після чого протягом наступних десятиліть про його епістолярну спадщину не згадували. Лише на початку 90_х рр. на сторінках журналів666 Письмо П.А.Столыпина по поводу подготовки еврейских погромов // Вестник еврейского университета в Москве. – 1993. – № 4. – С. 168-179.6, документальних збірок667 Столыпин П.А. Нам нужна Великая Россия...: Полное собрание речей в Государственной думе и Государственном совете. 1906 – 1911 гг. – М., 1991.7, у спогадах668 Шварц А.Н. Вказана праця. 8 почали знову з'являтися листи П.Столипіна. Значний масив службового і приватного листування прем'єра був виданий за ініціативи Фонду вивчення спадщини П.А.Столипіна669 П.А.Столыпин: Переписка. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. 9. Частина з цих матеріалів безпосередньо стосується національної політики та дозволяє простежити формування поглядів П.Столипіна по єврейському, фінському питанням.
Певний інтерес для дослідження становлять періодичні видання консервативно-монархічного характеру: "Земщина", "Русское знамя", "Гроза", "Колокол", "Новое время", "Окраины России", кадетська "Речь", октябристський "Голос Москвы", а також неперіодичні видання консервативних і ліберальних партій, віднайдені у каталогах та фондах Державної публічної історичної бібліотеки Росії (м. Москва) та Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург).
Отже, аналіз джерельної бази підтвердив достатній рівень її репрезентативності, що уможливило вирішення поставлених у роботі завдань.
У другому розділі "Єврейське питання у політиці П.Столипіна" висвітлено ідейні засади політики прем'єра з єврейського питання, розглянуто спробу скасувати частину обмежуючих постанов щодо євреїв у період першого міждум'я і особливості урядової політики з єврейського питання протягом 1907 – 1911 рр.
Історія єврейського питання в Росії розпочалася з того моменту, коли внаслідок поділів Польщі до складу імперії були включені землі, заселені євреями. Сутність цього питання полягала в існуванні законодавчо-адміністративних заборон і обмежень щодо євреїв. П.Столипін на власні очі міг переконатися у марності багатьох з таких обмежень, оскільки розпочинав свою службову діяльність у губерніях, які входили до смуги осілості. Обійнявши посаду голови Ради міністрів, П.Столипін звернувся до розгляду єврейського питання. За свідченнями сучасників прем'єра, причинами, які спонукали це зробити, були революційність єврейського населення, вади законодавства щодо євреїв, плутанина в тлумаченні та реалізації багатьох його положень і, як наслідок, корупція у середовищі чиновників. Досвід діяльності І Думи засвідчив, наскільки значною була актуальність єврейського питання, та переконав прем'єра, що негайне скасування деяких обмежень дозволить зміцнити авторитет влади та сформувати позитивну громадську думку. Прагнення до скликання лояльної та працездатної ІІ Думи спонукало прем'єра негайно розглянути єврейське питання та обумовило наступні урядові кроки в цьому питанні.
У період першого міждум'я під керівництвом П.Столипіна міністерствами та відомствами була проведена ретельна робота щодо підготовки проекту закону про перегляд постанов, які обмежували права євреїв. Його планували провести відповідно до 87 статті Основних законів. Вироблений законопроект передбачав скасування частини обмежень, але навіть і такий компромісний документ здався Миколі ІІ занадто радикальним. Імператор вірив у існування масового антисемітизму, остерігався, що поступки євреям викличуть обурення у російському суспільстві. Вирішення єврейського питання в повному обсязі Микола ІІ довірив народним представникам. Незважаючи на зміни, внесені імператором у резолютивну частину проекту закону, П.Столипін
