ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

КУДРЯШОВА МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 801.6:81’371

ПОЕТИЧНИЙ СЛОВНИК УКРАЇНСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ

10.02.01 – українська мова

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук Філон Микола Іванович, доцент кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, Лисиченко Лідія Андріївна,

професор кафедри української мови Харківського державного

педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди

кандидат філологічних наук Нелюба Анатолій Миколайович, доцент кафедри українознавства

Харківського університету внутрішніх справ.

Провідна організація:

Запорізький державний університет, кафедра української мови

Захист відбудеться “22” березня 2000 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради К 64. 051. 07 у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, майдан Свободи, 4, ауд. ІІ-37.

Із дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету

ім. В.Н.Каразіна.

Автореферат розіслано “ 20” лютого 2000 року.

Учений секретар спеціалізованої

вченої ради ________ І.В. Муромцев

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Ідіолект визначається характерною єдністю і внутрішнім зв’язком усіх використовуваних письменником художніх мовних засобів. Специфіка індивідуально-образного розуміння дійсності обов’язково позначається на принципах добору художньо-виражальних засобів, необхідних для адекватного втілення авторського задуму. Мовленнєва поетична творчість пов’язана передусім із добором лексичних одиниць, з особливостями функціонування лексем у контексті, побудовою поетичної фрази, смисловою насиченістю слова. У цьому плані вивчення поетичного словника є органічною частиною комплексного дослідження стилістико-мовленнєвої специфіки художньої літератури.

З метою вичерпного опису й характеристики ідіостилів видатних письменників дослідники звертаються до створення словників нового для вітчизняної лексикографії жанру – письменницьких, авторських. Для української науки початком робіт у цій галузі став лексикографічний комплекс, що об’єднав академічне видання "Словник мови Шевченка" (т.І-ІІ, К., 1964) та "Словарь русских призведений Шевченко" (т.І-ІІ, К., 1968). У шевченківських словниках представлені різні складники ідіостилю письменника – загальні та власні назви, слова узуальні, оказіональні. Незважаючи на вичерпну лексикографічну фіксацію вживаної лексики у названих словниках, при тлумаченні семантики окремих слів-образів спостерігаємо деякі неточності при описі образних значень Венєвцева Л.В. До питання про принципи подання власних назв у словнику мови письменника // Вісник Харківського університету. - № 284. Т.Г. Шевченко. Питання мовознавства і літературознавства. - Харків, 1986. - С.64-71; Молотаєва Н.В. Етноміфологеми у художньому мовленні Т.Шевченка: концепт і знак // Мовознавство. -1994. - №2-3. - С.15-20. У зв’язку з цим перед сучасною лінгвопоетикою постає важливе завдання: вивчення письменницького словника із залученням поетичних і культурних дискурсів, дослідження впливу ситуативного і соціально-культурного контексту на значення поетичного слова та його функціональне навантаження в тексті, що і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження. Важливим і необхідним є укладання поетичних словників, завдання яких – у найбільш широкому плані – полягає в маніфестації образів, символів, їх знакових і художньо-естетичних функцій, виявлення етнічної специфіки актуалізованих образів.

В українській поезії початку ХХ століття ідіостилі поетів формуються й існують у рамках літературних шкіл, напрямів, угруповань. Спільність світовідчуття, світорозуміння, естетичних поглядів обумовлює появу характерних для представників певного літературного угруповання сталих і повторюваних способів відображення дійсності, домінування певних поетичних форм, відбору й організації мовних засобів створення образів.

У художній системі кожного літературного угруповання виникають і певний час діють свої стильові норми, виражені в ідейно-естетичних програмах, поетичних творах, літературно-критичних працях, публіцистичних виступах, які регламентують добір слів відповідного стилістичного забарвлення, типи тропів та ін.

Група неокласиків, до якої входили М.Драй-Хмара, М.Зеров, Юрій Клен, М.Рильський, П.Филипович, не робила спроб оформитись як певна творча організація і не виступила зі своєю суспільно-політичною та естетичною платформою, хоча кожен із її учасників свої позиції в житті і в художній творчості неодноразово викладав у рецензіях, статтях, наукових дослідженнях, коментарях до власних творів, поетичних творах, листуванні. Організаційна неоформленість угруповання відображала одну з передумов об’єднання митців - творче спілкування на основі спільності естетичних та етичних переконань за відсутності диктату програмної декларації.

У час, коли в суспільстві торжествувала ідея деструкції всього попереднього досвіду, саме неокласики закликали митців повернутись до джерел культури, свідомо намагались будувати свою мову на основі традицій. Поетична мова неокласиків свідчить про глибоку філософську ерудицію письменників, їх ґрунтовні знання з вітчизняної та світової літератури і значною мірою розкривала діалектику внутрішніх переживань людини.

До розгляду поетичної мови М.Рильського звертались І.Білодід, Г.Колесник, питання своєрідності поетичної мови неокласиків порушується в дисертаціях Л.Ставицької, Л.Кравець. Поетична мова М.Драй-Хмари, М. Зерова, М.Рильського, Ю.Клена, П. Филиповича знаходиться в полі зору і тих учених, що досліджують фразеологію (В.Калашник), зіставну лексичну семантику (Л.Савченко), культурологічну семантику окремих образів (Ю.Шерех, О.Ашер, Л.Новиченко, Г.Райбедюк, Л.Капуста, Л. Таран, П.Солодько, М.Ласло-Куцюк). Незалежно від напрямку дослідження, спрямованого на виявлення індивідуальних художніх норм неокласиків, опис характерних ознак поетичної мови неокласиків з погляду віднесення ідіостилю з нормативною мовою та розмовними позалітературними джерелами, практично всі автори сходяться у головному - у визнанні своєрідності поетичного словника неокласиків, його складного відношення як до літературної норми епохи, так і до поетичної традиції. Як правило, поетична мова кожного з неокласиків розглядається ізольовано, що призводить до формування фрагментарних уявлень про поетичну мову неокласиків в цілому і про мову кожного поета зокрема.

В українському мовознавстві і літературознавстві проблема трансформації принципів та прийомів неокласичного угруповання, співучасть їх у формуванні інших творчих напрямків та естетичних платформ, як і проблема впливу естетичної програми неокласиків на формування поетичного словника, не знайшла ще належного висвітлення і залишається важливим об’єктом наукового вивчення Історія української літератури. ХХ ст. у 2 кн. – Кн. 1.: 1910 - 1930 - ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. - К.: Либідь, 1993. – С.158, 160.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі лексико-семантичного і стилістичного аналізу виявити характерні ознаки поетичного словника неокласиків.

Для досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

- на основі опрацьованих мовознавчих і літературознавчих джерел дати загальну характеристику поетичної мови початку ХХ століття;

- обґрунтувати принципи аналізу новітньої поетичної мови і методику аналізу субстантивних образів, визначити науковий інструментарій опису поетичного словника неокласиків, обрати класифікаційну схему, необхідну для виявлення константних та системотворчих ознак поетичного словника неокласиків;

- визначити особливості впливу естетичних поглядів українських неокласиків на формування їх поетичного словника;

- проаналізувати лексико-семантичні групи поетичних номінацій як специфічних мовних феноменів, дослідити статику і динаміку образів у плані їх синтагматики та епідигматики.

Лінгвістичною методологією дослідження є концепція О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид пізнання дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю.

При виробленні загальних засад дослідження видається природним спиратись на досвід студій у галузі лінгвопоетики, літературознавства, репрезентований працями О.Григор’євої, В.Григор’єва, Н.Кожевникової, Л. Масенко, Л. Пустовіт, Л.Ставицької, Л.Тарасова, В.Калашника, Т. Панько, Л. Савченко, Г.Черниш, які орієнтують на комплексний аналіз поетичного слова в єдності структури й функції, логічного й психологічного, емоційного й раціонального.

У дисертації використовується метод семантичного аналізу, який дозволяє визначити відмінність ідіопоетичних явищ від узуа-льномовних, зіставно-стилістичний і семантико-стилістичний, а також метод тематичної сітки, спрямований на визначення стрижневих слів поетичного твору. Науковим інструментом дослідження є методика порівняльного аналізу, спрямована на виявлення системно-структурних відношень між значеннями, ступеня системності в розвитку образного значення слова в поетичному словнику неокласиків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в порівняльному описі ключових слів-образів поезії неокласиків з урахуванням їх загальномовних і загальнолітературних властивостей.

Практична цінність роботи визначається тим, що дані дисертації сприятимуть виявленню закономірностей словесно-художніх перетворень в процесі художньо-образного мовлення, допоможуть поглибленому прочитанню як окремих творів, так і всієї творчості українських неокласиків. Матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні історії та стилістики української літературної мови, читанні спецкурсів, присвячених ідіостилю письменників, стилю поетичного твору. Проаналізований у дослідженні матеріал практично може бути використаний при укладанні авторських словників М.Драй-Хмари, М.Зерова, Ю.Клена, М.Рильського, П.Филиповича.

Матеріалом дисертації є картотека поетичних слововживань, укладена на основі суцільної вибірки з найповніших на сьогодні видань оригінальної поезії 1920-30-х років Ю.Клена, М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари. Картотека нараховує понад 4000 одиниць.

Об’єкт дослідження – поетична мова українських неокласиків.

Предмет – субстантивні слова-образи поетичної мови неокласиків.

Вибір субстантивних образів, що, можливо, найвиразніше маніфестують естетичні та світоглядно-філософські інтенції неокласиків, здійснюється з урахуванням мовних та позамовних чинників.

До мовних чинників належать: 1) частотність у мові поезії; 2)відмінність вживання лексичних одиниць у поезії неокласиків порівняно з узуальним вживанням. До позамовних зараховуємо: 1) світоглядні позиції авторів; 2) напрям наукових інтересів; 3) значний обсяг у літературно-критичній спадщині неокласиків роздумів про поетичну творчість, специфіку розвитку стилів української поезії.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема “Поетичний словник українських неокласиків” пов’язана прикладною тематикою кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Аналіз системи функціонування рівнів української мови в XVII-XX століттях і з дослідженням загальнотеоретичних проблем функціонування української мови в рамках реалізації державної наукової програми "Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності".

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на Міжвузівській науковій конференції Тенденції розвитку української літератури та літературної критики нових часів (Харків, 1996), Науково-практичній конференції, присвяченій 180-річчю від дня народження Миколи Костомарова (Харків, 1997), Ювілейній науковій конференції, присвяченій 70-річчю газети Харківський університет (Харків, 1997), Других Шевельовських викладах (Харків, 1998), міжвузівській науковій конференції "Міф і міфопоетика в традиційних та сучасних формах мовно-культурної свідомості" (Харків, 1999), на засіданнях кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (листопад, грудень 1999). Матеріали дослідження знайшли відображення в чотирнадцяти публікаціях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження і має такий вигляд: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел (274 позиції). Обсяг дисертації – 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й основні завдання дослідження, з’ясовується практичне значення роботи, її наукова новизна, зв’язок із науковими програмами, перелічуються форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі - "Теоретичні засади системного аналізу поетичного словника украї-нських неокласиків " - розкриваються основні етапи формування й розвитку поетичної мови і поетичного словника, з’ясовуються різні підходи до інтерпретації поетичного словника ХХ століття, формулюються теоретичні засади аналізу поетичного словника представників літературного угруповання, міститься розгляд проблеми впливу естетичної програми українських неокласиків на формування поетичного словника М.Драй-Хмари, М.Зерова, Ю.Клена, М.Рильського, П. Филиповича.

Підрозділ "Поетична мова як художньо-естетичний феномен" присвячений розглядові: 1) реалії, що іменується терміном "поетична мова"; 2) поняття "поетична мова", яке втілює теоретичне осмислення цієї реалії; 3) терміна "поетична мова".

Підсумовуючи теоретичні здобутки у сфері дослідження новітньої поетичної мови, можна сформулювати такі основні її властивості:

1. Інтенсивна мовотворчість (розвиток семантики лексичних одиниць, активізація їх звукової сфери, словотворчих можливостей, розширення лексичної сполучуваності).

2. Експресивність, яка спирається на нестандартний ракурс, що його набуває у тексті художнього твору певна лексико-семантична одиниця.

3. Експресивність, пов’язана з використанням художнього потенціалу форми, змісту поетичного елемента, з формальною організацією тексту.

4. Сугестивність і символічність, зумовлені тим, що вжиті в поетичному творі слова-образи вступають у різноманітні смислові зв’язки з контекстом "культури", а завдяки здатності зберігати й акумулювати інформацію, вони характеризуються глибокою смисловою перспективою.

5. Системність, що спостерігається на різних рівнях мовної організації поетичного тексту. На лексичному рівні ця системність простежується у культивуванні слів певних стилістичних і лексико-семантичних груп.

Метою підрозділу “Поняття про поетичний словник” є спроба визначити специфіку поетичного словника – світоглядного, національного, літературно-художнього поняття. Його характерні властивості виявляються в межах кожного з поетичних жанрів, що формувались неодночасно й відобразили різні етапи художнього світосприйняття та світорозуміння, своєрідність поетики віршованих творів. Саме тому опис одиниць поетичного словника представників літературного угруповання вимагає брати до уваги сумарні результати вивчення специфіки репрезентації і функціонування домінантів у різних контекстах і на різних рівнях: соціокультурному, мовному, мовленнєвому та ін.

Основні риси ідіостилю неокласиків проаналізовано в підрозділі "Естетична програма як чинник формування поетичного словника українсь-ких неокласиків", де підкреслюється, що визначальним для естетичної програми неокласиків було гасло М.Зерова “Ad fontes” (До джерел). Провідна ідея духовної спільності людства, спадкоємності традицій, необхідності “вивчення того, що є в українській літературі справжня вершина і наша хороша традиція”, а також засвоєння всього, “що є найпоказніше в літературі всесвітній,” Зеров М.К. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. –1926. - № 4. - С. 169 знайшла своєрідний вияв у поетичній мові неокласиків. Це виявилося, зокрема, в орієнтації поетів на різні культурно-історичні традиції вживання образів, у спадкоємності багатьох словесно-художніх елементів, і насамперед класичних образів античної літератури. Визначена риса є домінантою для ідіостилю неокласиків, де сугестивно-символічний характер образів стає засобом розширення меж відтворюваного світу та індивідуалізації його мовного оформлення.

Метою другого розділу дисертаційного дослідження "Лексико-семантичні групи субстантивних слів-образів у поетич-ному словнику неокласиків" є визначення ідіолектних та ідіостильових особливостей слів-образів лексико-семантичних груп з домінантою "земля", "вода", групи найменувань об’єктів флори, групи художніх номінантів на позначення часу в контексті естетичних засад творчості поетів.

Аналіз показав, що конституенти лексико-семантичної групи "земля" (земля, степ, поле, рілля, переліг, лан, луг, нива, рівнина, полонина) займають важливе місце в системі словесного образотворення неокласиків. На естетику образу землі в поезії неокласиків суттєво вплинули народні міфологічні уявлення, що сформували літературно-художній ряд, представлений мотивами і образами вагітності, народження, зрілості і розкладу. У словесному образі землі-матері домінують семи ‘життєдайна’, ‘плодюча’, ‘щедра’: "в цей час ясний у поле, як годиться,/ Сини землі з побожністю ідуть/ І в лоно тепле, животворне, чисте/ Невтомно сіють зерно золотисте" [М.Рил.]; "мед бурштиновий на столі /І соковиті, буйні грона -/ Дари родючої землі,/ Що породило щедре лоно" [Ю.Клен]; "землi родючої живущим сокам" [М.Зер.].

Парнаські мотиви творчості М. Рильського знаходять втілення в образі землі, по якій спокійно й велично ходять боги, не втручаючись у плин людського життя: "і по землі небожителі ходять блаженні: / Флейти торкається Пан, чашу підняв Діоніс"; "сipий присмерк повиває землю, / Biтep хвилi гoнить./ Пpивид Панни по зeмлi проходить,/ Cльoзи poнить" [М.Рил.]. Розширення спектра зв’язків слова-образу земля з іншими лексемами у метафоричних висловлюваннях (небожителі, Пpивид Панни) сприяє збагаченню мовно-художньої палітри української поезії яскравими прикладами неповторних образів.

Для поетичної творчості неокласиків властива свідома настанова на екстенсивне та інтенсивне використовування естетичного потенціалу образів лексико-семантичної групи з домінантою “вода”, представленої номінаціями вода, океан, море, ріка, озеро. Неокласики у поетичній мовотворчості орієнтуються на різні традиції уживання названих образів. З-поміж них естетично вагомою є рецепція міфологічної парадигми, смисловий потенціал якої ґрунтується на животворності стихії води - Праматері світу: “ми всi однаково, хоч рiзно,/ Шукали свiтлого кiнця,/ Межi отої, де б спинитись,/ I випростатись, i ожить,/ Зцiлющою водою вмитись,/ Огонь живущий розпалить”. Сему надії чітко матеріалізують у тексті образи світлого кінця, зцілющої води. Загалом сема надії, ускладнена семами долі, піднесеного настрою героя, щастя, знайденої мудрості, спокою, домінує в образі “води” М.Рильського: “яснозорі води, Одбите в них святе лице природи, Заквітчана берегова трава. І простих дум немудрії слова, - Чи ж це не пристань після бур житейських”. Особливість семантики слова “вода” в поемі “Поворот” М.Драй-Хмари полягає у його неоднозначності. Сполучаючи слово-образ “вода”, а також асоціативно пов’язані з ним образи човна, простору із абстрактними поняттями, поет досягає додаткових смислових та емоційних асоціацій:“розливотуго ніколи серця човен не плив на буйний твій простір: він тільки знав спокійне тихе плесо. А нині шумкими водами біжить, буремними дунаями бистрить у безвісті, в безкрає”. У сферу символу води залучені інші одиниці словника простір, дунаї. Символіка шумкої води ускладнюється за рахунок контекстуального протиставлення її тихому плесу, що підтримується висхідною дієслівною градацією біжить, бистрить. Безумовно, при такому вживанні у слів “вода”, “повінь” зникає уявлення про конкретне природне явище, вони стають символом людської трагедії. Перенесення ознак з конкретно-чуттєвого на внутрішньо-чуттєве викликане ціннісним осмисленням.

Стихія води у поезії неокласиків виступає як частина загальнолюдської історії і культури, тому в словах, що позначають певні реалії, актуалізуються відповідні асоціації. Слова групи "вода" співіснують у єдності номінативного значення й асоціативно-символічного смислів: "плещуть на вогкому березі води, яснi й переливні, / Наче Гомерове море старе, казкове, пурпурове" [М.Рил.]. Нового звучання в поезії неокласиків набуває традиційна, відома ще з античної літератури символіка “моря”. У вірші М.Рильського “Скільки літ не пройде - все на скелі сидітиме...” у зв’язку із темою поетичного натхнення виникає образ моря - смерті: “скільки літ не пройде - під осінніми зорями умиратиме в щасті пливець, І під пісню її (Лореляй- М.К.) допливемо до моря ми, Що зоветься – кінець".

Мотив подорожі по морю пов’язаний у поезії М.Зерова з ідеєю творчості: “хай про сучаснiсть нам наспiвує схоласт,/ Хай культiв i фактур неважений баласт/ У човен свiй бере футуристичний тривiй,-/ Ми самотою йдем по хвилi бiлогривiй/ На мудрiм кораблi, стовесельнім Арго,/ А ти як Тіфiй нам, i вiд стерна свого/ Вже бачиш свiтлу цiль борнi i трудних плавань:/ Дуб з золотим руном i колхiдiйську гавань", з відродженням особистості: "душе моя! Тiкай на корабель,/ Пливи туди, де серед бiлих скель/ Струнка, мов промiнь, чиста Навсiкая".

Індивідуальна творча майстерність авторів виразно виявляється у семантиці образів рослинних реалій. До складу аналізованого корпусу дендронімів входить понад 100 найменувань, з них найбільш частотними є рослини, дерево, трава, дуб, тополя, каштан.

Домінантне значення лексеми рослина (рослини, ростини) в поезії М.Зерова і П.Филиповича включає такі компоненти: живе, одухотворене, має здатність створювати звуки, вмирає (зникає), але незмінно з’являється знову – як пам’ять, поезія (творчість), людина: "крізь цеглу і брук пульсує кров зелена / Земних ростин" [М.Зер.]; "ти подивись, і сядь, і одпочинь: / Гудуть гудки, і сонце, і рослини" [П.Фил.]; "різнобарвна і плідна пора, / Соковиті і мудрі рослини" [П.Фил.].

Символічне значення назв дерев у поетичному словнику неокласиків часто виникає в зображеннях, які набули оцінного відтінку. Саме слово "дерево" у більшості досліджуваних контекстів є носієм позитивного, сильного, життєствердного начала: "Як росте / I пнеться дерево жагуче, / З якою смілістю цвіте!" [M.Рил.]; "земля як мідь дзвенить i лине д’горi, / ростуть дерева, колосiють зорi, / i б'ють джерела свiтозарних дум" [M.Драй-Хмара]; "А давне слово на сторожі, / Напівзабуте слово те, / Як пишне дерево, зросте / У дні співучі і погожі" [П.Фил.]. Реальна предметність образу, вбираючи враження зорові і слухові, посилюється народними міфологічними уявленнями і дохристиянськими традиціями пошанування дерев і квітів. Предметність образу може ослаблюватись і внаслідок актуалізації фольклорного паралелізму. Проілюструємо це положення на прикладі поезії М.Драй-Хмари "Ще губи кам'яні…", де зорові, дотикові асоціації поєднуються зі складним, власне природним, настроєм смутку, тривоги у багатоплановому метафоричному образі сліпих померклих дубів "Сніг таранкуватий - / як стародавній мармур, / а коло прикорнів чорніє: / провалились рани... І сльози / (не мої - дубів померклих) / моє обличчя й руки кроплять. / Чого ви плачете, незрячі?", що можна інтерпретувати і як тьмяних, мокрих, і, образно, як сумних дерев. З іншого боку, цей образ сягає народнопісенного порівняння дуба, прибитого грозою, - бездольного козака: “Чом дуб не зелений! / Лист туча прибила. / Козак невеселий – / Лихая година!” Цитуємо за виданням: Костомаров М.І. Слов’янська міфологія.-К.: Либідь, 1994.- С. 81. Семи ‘гроза’, ‘дощ’ і семи ‘тривога’, ‘страждання’, ‘внутрішні переживання представлені у творі М.Драй-Хмари імпліцитно “набряклими повіками за містом / моргає хтось / i пальцями нервово / по ринві стукотить”, "Нехай брудною дергою / вкривається дорога". Сподіване світле, радісне почуття, втілене в образах веселика, музик, сонячних троянд, зливається з мовчазною байдужістю оточення: “вірте: / скоро, скоро до нас веселик прилетить, / i ще послухаєм музик, / коли i в хаті найбiднiшiй, / i в найубогішім кварталі, / i в кожнім місці, / в кожнім серці / заквітнуть сонячні троянди... / Ґринджолами / мовчазно / кожух проїхав”. Фактично образи померклих дубів і сонячних троянд стають в аналізованій поезії М.Драй-Хмари контекстуальними антонімами. Тут дуб представляє тьмяний, чорний, нервовий, поранений, мовчазний земний світ, а троянда – музичний, яскравий, світлий, романтично піднесений світ душі ліричного героя.

У поезії М.Рильського і М.Зерова іронічне забарвлення образу тополі за рахунок конкретних та типізованих настроєвих ознак виявляє помітні зміни усталеної фольклорної семантики даного образу: “припудрились тополі старосвітські” [М.Рил.]; “стрункі шикуються тополі" [М.Зер.]. У процесі аналізу стає очевидним, що в поетичній картині світу неокласиків залишається неушкодженим кореневий зв’язок як із живою сучасністю, так і з неповторно індивідуальним світосприйняттям.

Модернізм стильового мислення неокласиків найбільш повно виявився у зміні поетичного хронотопу, складній взаємодії часів. Багато- вимірність світобудови реалізується в часових координатах.

Поняття часу в неокласиків тісно пов'язане з культурою українського народу, його історією, способом художнього сприйняття дійсності. Традиційне для української ліричної пісні осмислення "теперішності", "острівного часу", – моменту визначальних подій в житті людини представлене в поезії "Закликав червень чарівну теплінь..." П.Филиповича в образі дня: "навчись і ти, коли прийде твій день, / Віддать усім прозорий мед любові, / Приваблюючи фарбами пісень / Мандрівників далеких, випадкових" і в сонеті "Сон Святослава" М.Зерова в образі чорного дня: "ніч місячна кругом, така студена, / Антена гнеться, як струнке стебло, / I чорний день десь дзвонить у стремена". Іронічне переосмислення день (мить передчуття зламу долі) – день перед екзаменом спостерігаємо в поезії М.Зерова "PERI TU THUKIDIDU (Повість о Горi-злосчастiї)": "що ми будемо казати / В день останнього одвiту, / Коли Клiнгер прийде в славi I спитає Фукiдiда?".

Лексема ніч у поетичному словнику неокласиків репрезентує кілька значень: 1) час, коли активізуються темні сили, що несе певну конотативну вагу “сьoгoднi був у мене сатана./ Моя душа для йoгo нeпoтpiбнa;/ 3aнaдтo cупoкiйнa i ясна,/ До мicяця ocінньoгo пoдiбнa./ Ми цiлу нiч бaлaкaли удвoх” [М. Рил.]; 2) пора таємнича і романтична “в погожi ночi, в запахущiм травнi,/ Як цвiт буяє i ростуть жита,/ Вона стоїть, пречиста i свята,/ Як в онi днi Сатурновi днедавнi” [М.Зер.]; “Зорiти нiч i бути з вами,/ холодно-росянi поля,/ i слухать, як гуде з нестями/ i стугонить вночi земля..." [М.Драй-Хмара]; "Hiч, мicяць, вepби, шeлecтiння,/ Обiйми рук i щастя мук,/ І в нeвимoвнoму гopiннi/ Жaгучий солов’їний звук" [М. Рил.]; 3) скінчення життя, плинність усього сущого: “Сон не присниться пророчий -/ в серце хтось цвяха забив./ В темряву вiчної ночi -/ зiр мiй слiпий" [М.Драй-Хмара]; 4) важкий період у житті “ - Чи ти забула чорний вихор ночi/ I тих людей, що iменем любовi/ Любов убили?” [М. Рил.], “Так мало жить до ночi нам... так мало” [М. Рил.].

У ході дослідження встановлено, що різноаспектна семантична палітра значень лексем на позначення одиниць часу (століття, середньовіччя, ніч, день, осінь) зумовлена високим рівнем асоціативності художнього мислення поетів.

У третьому розділі “Власні назви в поетичному словнику неокласиків” описано такі функціонально-семантичні групи власних назв: антропоніми, міфоантропоніми, власні імена літературних персонажів, топоніми, гідроніми, міфогідроніми, астроніми, хрононіми, прагмоніми, зооніми. Ономати різних класів у поетичному тексті виконують індивідуалізуючу, характеризуючу, стилістичну функції. Ономастична лексика обслуговує всі сфери поетичного тексту: номінацію системи ліричних героїв, імену-вання географічного простору, створює культурний, історичний, побутовий фон. Цілісний аналіз власних назв показав, що неокласики, крім традиційних для української поезії власних імен (напр., Аїд, Каяла, Чигирин, Рим, Русь, Гонта, Аполлон, Ной, Пегас, Орфей, Гомер, Муза, Ікар, Зодіак, Водник, Діва, Стрілець), активно використовують і нові, “екзотичні” ономати, як-от Навсікая, Саломея, Аспазія, Перікл, Піфагор, Партеніт. “Екзотизм” поетичного словника неокласиків зумовлений прагненням переосмислити норми української поезії кінця ХІХ - початку ХХ століття, особливо щодо зміни критеріїв стилістичних оцінок ономатів та активного запровадження “класичних” імен як конструктивних елементів поетичного тексту.

Узяті як цілісний факт поетичного слововживання ономати неокласиків виявляються структурованими. Центром ономастикону є антропоніми (у тому числі власні імена реальних історичних осіб, міфоантропоніми, власні імена літературних персонажів) – це 400 слів-образів, ужитих понад 500 разів, що становить 63% від загальної кількості вживань власних назв.

Провідною темою у поезії неокласиків можна вважати проблему особистості, її формування, існування у суспільстві, а також творчості, високої місії поета. Подібна тематика зумовлена могутньою енергетикою атмосфери літературної дискусії 20-30-х років, що певним чином позначилась на біографічності багатьох поезій неокласиків. У цілому синхронний пласт власних назв характеризує самосвідомість ліричного суб’єкта: він – поет, і його адресати – українські поети, наділені історичною національною самосвідомістю.

Звернення до інтерпретації образів літературних героїв як виразників певних ідейно-художніх і жанрово-стильових функцій веде до уявного діалогу поета із читачами-опонентами, допомагає чіткіше окреслити суб’єкта лірики: "я згоджуюсь: i Галя, i Зюлейка -/ Давно набридлий i нудний шаблон..." [М.Рил.] або має пародійний чи іронічно-комічний ефект: "і ви прощайте, Сари i Тамари,-/ щаслива путь!/ Мене мiськi пригорнуть тротуари/ i днi - ковтнуть./ Прославить iнших Зiту i Розiту/ новий пеан! "[М.Зер.].

Естетична потреба неокласиків виразити своє уявлення про світ, сенс людського життя, творчість найповніше реалізувалась у зверненні неокласиків до міфів. Принципи добору і комбінування ономастичних одиниць підкоряються не стільки нормам, що відображають загальноприйняту ієрархію цінностей, а виходять насамперед з ціннісних орієнтирів суб’єкта поетичної картини світу. Особлива конотація міфоантропонімів, зумовлена своєрідністю поетичного мислення неокласиків, виявляє певну регулярність і в результаті стає загальною ознакою всього літературного угруповання: "У довгiй мовi є недовгий змiст:/ Люблю спiвать про те, про що спiваю; / Хай буду класик, а не футурист,/ Співець рибалок, меду й Навзікаї" [М.Рил.].

Імена історичних осіб є смисловим центром віршів і винесені, як правило, у назву. Тяжіння неокласиків до зображення відомих історичних осіб визначається особливою естетичною настановою – прагненням віднайти у світовій і вітчизняній історії, культурі суголосні сучасним події, вчинки, думки (“Сон Святослава” М.Зерова, “Володимир Мономах” П.Филиповича, “Олександрія” М.Рильського).

Потреба виразити урочистість, возвеличити діяння відомих людей диктує вживання міфоантропонімів – “та вiн (Куліш –М.К.) працює. Фенiксом з пожару/ Мотронiвка народжується знов;/Завзяттям вiє вiд його промов,/ I в очах - вiдблиск молодого жару" [М.Зер.], "У чужинi, на диких цвинтарях/оселю має наш бездомний генiй. (Руданський - М.К.) /Прообраз його днiв - Лаокоон,/ а й смерть його в борнi непримиреннiй/не заквiтчає лавром пантеон" [М.Драй-Хмара].

Розуміючи, що у перцептивному полі читацького сприйняття окремі міфоантропоніми можуть семантично переобтяжувати текст, П.Филипович вдається до витлумачення їх найзагальнішого образно-символічного змісту за допомогою епітетів: "на голови дитячі вже летить метелик ясномудрої Мінерви".

Уживання власного імені реальної історичної особи у формі множини створює відчу-тне іронічне забарвлення, є ефективним за-собом негативного оцінювання автором світоглядних, естетичних, ідеологічних позицій носія вихідного імені – "Мексико майбутня,/ Неокласичних виженеш жерців/ I, мов Загулова побiдна лютня,/ Ти (Україна – М.К.) задзвениш, велика i могутня,/ Під проводом Поліщуків" [М.Зер.]. Зміна числової ознаки засвідчує перехід власних імен до класу загальних назв: "шукали її (Утопїї - М.К.) гуманісти великі, палкі донкіхоти усіх земель, художники, будівничі, музики, творці незрівняних канцон і газель..." [М.Драй-Хмара]. Ім’я героя Сервантеса давно стало символом, що позначає наївних мрійників, які безплідно борються за нездійсненні ідеали. М.Драй-Хмара, частково повертаючи первісне значення даному образу, надає йому високого, урочистого звучання: донкіхоти - творчі особистості, які шукають прекрасне та ідеальне в житті.

Загалом шар історичних назв і міфоантропонімів у поезії неокласиків формує категорію суб'єкта поетичної картини світу – культурного героя, носія високих загальнолюдських мистецьких цінностей.

Відхід від класичних традицій уживання міфоантропонімів спостерігаємо в конкретизації, обудненні високого образу. Зниженою тональністю характеризується образ "селянської музи" в поезії М.Зерова "Чупринчин сад в Оглаві", який допомагає втілити ідею невибагливості естетичних смаків українського читача початку ХХ століття: "селянсько музо! / Теплий твій привіт тут розкидав "Сон-трави" й "Огнецвіт". / Простацьких душ запізнену окрасу" [М.Зер.].

Мовотворчості поетів-неокласиків притаманний стилістичний контраст. Цей прийом поєднується з експресивною функцією співставлення/протиставлення ситуативних антонімічних одиниць "тим часом маємо Лису гору замiсть Парнасу; Тепера iнший час. Виходь з нори, Шукай стежок - од Лисої гори/ На верховини i шпилi Парнасу" [М.Зер.]. Експресивність досягається зрушенням традиційних семантичних зв’язків поетичного словника. Художнє образне мислення, втілюючись у мовних знаках, приписує слову оказіональний смисл, що підтримується римуванням.

Важливу роль в організації тексту відіграють нетранслітеровані власні назви, зокрема, зерівська назва Lucrosa – авторський переклад топоніма Баришівка (від латинського lucrum – прибуток, бариш), трансформований у творчому вживанні. Текстоформуючі якості аналізованої власної назви в поетичній творчості М.Зерова виступають найбільш виразно, адже для неї обрано позицію назви вірша і назви циклу. Lucrosa об’єднує навколо себе лексичні одиниці під кровом сільських муз, анабіоз, неродюче лоно у протиставленні Київ, бібліотеки, Аполлон. Як вияв “ключової” антитези, ці лексичні співвідношення є естетично і структурно вагомими в поетичному контексті: "пiд кровом сiльських муз, в болотянiй Лукрозi / Де розум i чуття - все спить в анабiозi, / Живем ми, кинувши не Київ - Баальбек, / Оподаль від розмов, людей, бібліотек / Ми сiємо пашню на неродюче лоно, / Часами служимо владиці Аполлону, / I тліє ладан наш на вбогім олтарі" (поезія "Lucrosa" М.Зерова).

Підвищеною образністю відрізняються у системі поетичного ономастикону неокласиків астроніми. У поетичному словнику неокласиків астроніми виступають втіленням етичного ідеалізму, прагнення до прекрасного.

У висновках дисертаційної роботи узагальнюються результати дослідження обраної теми.

Поетична мова українських неокласиків, яка в контексті літературно-мистецьких шкіл і напрямків початку ХХ століття вирізнялася поєднанням прадавніх витоків національного світосприйняття із західноєвропейськими модерністськими пошуками, складає органічну частину словника української мови.

Ідейно-естетична програма неокласиків, виявляючи в творчості М. Драй-Хмари, М. Зерова, Ю. Клена, М. Рильського, П. Филиповича характерну динаміку різних компонентів, визначила принципи формування поетичного словника, актуалізувала поетичне вживання слів-образів лексико-семантичних груп із домінантою “вода”, “земля”, групи номінантів об’єктів флори, групи номінацій на позначення одиниць часу, а також власних назв.

У переважній частині аналізованих поезій неокласиків збережено традиційні високі смисли слів, пов’язані з мотивами “вічності” позначуваних образів, їх кореляцію із такими категоріями духовного життя людини, як смерть, життя, кохання, творчість, щастя, доля та ін.

У контекстній семантиці образів виразно позначився синтез образного фольклорного мислення і традицій поетичної мови. Семантика аналізованих лексем пов’язана також із системою асоціативних комплексів, утворених із значень, спільних для представників української культури, що зумовлює необхідність враховувати в окремих випадках екстралінгвістичний національно-культурний компонент семантики слів-образів. Саме в компресії символів, полісемії виявляється образно-асоціативне мислення поетів.

Прикметна риса неокласичного угруповання - відсутність уніфікуючої дії стильових канонів напрямку на стиль письменника і посилення в його стилі індивідуально-своєрідного, неповторного виявилась у відмінних інтерпретаціях тих самих поетичних образів, закорінених у міфології, фольклорі, історії, світовій літературі. Незважаючи на приналежність авторів до одного літературного угруповання, мовна картина світу кожного з них позначена індивідуальними особливостями.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

Кудряшова М.В. Поетичний словник українських неокласиків. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01.- українська мова. –Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2000.

Дисертація присвячена вивченню особливостей семантики ключових слів у поезії українських неокласиків – М.Драй-Хмари, М.Зерова, О. Бургардта, М. Рильського, П. Филиповича. У роботі використовуються порівняльно-стилістичний метод і метод семантичного аналізу, елементи статистичного, компонентного методів. Аналіз ідейно-естетичної програми і поетичного слововживання неокласиків виявив групи стилістично значимих слів. Розглянуті особливості слововживання неокласиків пов’язані з "оновленням" поетичної мови, характерним для української поезії 1920-х років. Показані взаємопроникнення, включеність слів різних лексико-семантичних груп в єдине культурно-історичне поле.

Ключові слова: поетична мова, поетичний словник, ідіолект, лексико-семантична група, лексичне значення, семантична структура слова, сема.

Кудряшова М.В. Поэтический словарь украинских неоклассиков. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык.-Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2000.

Диссертация посвящена исследованию особенностей семантики ключевых слов поэзии украинских неоклассиков - М.Драй-Хмары, М.Зерова, Ю.Клена, М.Рыльского, П.Филиповича.

Творческое наследие художников объединило традиции классиков с новыми тенденциями развития украинской литературы 1920-х годов. Использовав словесно-образный арсенал античной и национальной мифологий; украинской, русской, западноевропейской литератур, трансформировав и модифицировав его, украинские неоклассики создали многогранный поэтический словарь.

В диссертации исследуются особенности мировоззрения М.Драй-Хмары, М.Зерова, Ю.Клена, М.Рыльского, П.Филиповича, рецепция традиционных образов, лексико-семантические группы слов-образов и их оппозиций.

В работе прослеживаются источники и пути формирования мировоззрения писателей. Этот процесс связывается с заинтересованностью античной эстетикой, немецкой философией и другими составляющими, которые так или иначе способствовали формированию художественного мышления неоклассиков, отразившегося в их поэтическом словаре. В процессе анализа основных групп образов, на которых строится поэтический словарь, подчеркивается своеобразие различных стихий и