ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЦОКУР Євген Георгійович

УДК 947.084.8 (477) “1953-1964”

РЕАБІЛІТАЦІЯ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ В УКРАЇНІ У 1953 – РОКАХ

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького державного університету.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Тимченко Сергій Михайлович,

Запорізький державний університет,

професор кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: – доктор історичних наук, професор

Баран Володимир Кіндратович,

Волинський державний університет

ім. Лесі Українки Міністерства освіти та науки України (м.Луцьк),

завідувач кафедри історії слов’янських народів

– кандидат історичних наук, доцент (м. Луцьк)

Ченцов Віктор Васильович, Академія митної служби України

Державної митної служби України (м. Дніпропетровськ),

керівник факультету післядипломної

Провідна установа – Інститут історії України НАН України

(м.Київ)

Захист відбудеться “22 ” грудня 2000 р. о 13 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса: 69063, м.Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус V, ауд. )

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького державного університету (адреса: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус ІІ)

Автореферат розісланий “22” листопада 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність досліджуваної теми. З появою та включенням до наукового обігу значного обсягу нових документів та матеріалів з новітньої історії України, особливо після здобуття її народом незалежності, пожвавився процес перегляду оцінок історичних подій минулого нашої держави. Проголошення курсу на побудову правової демократичної держави відкрило можливість більш об’єктивного висвітлення ключових моментів вітчизняної історії та, по-можливості, відновлення історичної справедливості стосовно громадян, які в минулому зазнали необгрунтованих переслідувань з боку держави.

В контексті цих подій реабілітаційні процеси середини 50-х – початку 60_х років в Україні залишаються малодослідженими, тоді як свого часу вони відігравали важливу роль у суспільно-політичному житті країни та були складовою частиною системи реформування політичного і громадського життя. З кінця 80-х років, після прийняття ряду нормативно-правових документів, реабілітаційні процеси в Україні було поновлено. З’явилася реальна можливість дослідити процес реабілітації від його початку в середині 50-х років до сучасності на основі нових та колись засекречених даних.

В Україні досі проживає значна кількість людей, що постраждали від незаконних репресій 20 – 50-х років. Відновлення їх чесного імені та громадянських прав – одна з пріоритетних задач держави та суспільства. Історична наука має можливість і громадянський обов’язок допомогти цьому процесові.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках тематики наукової роботи історичного факультету Запорізького державного університету та реалізації Державної програми “Реабілітовані історією”.

Об’єктом дослідження є суспільно-політичні умови, що склалися в Україні в середині 50-х – на початку 60-х років, заходи щодо реформування політичної системи та місце у ній реабілітаційних процесів.

Предметом дослідження є реабілітація жертв політичних репресій в Україні, як суспільно-політичний та правовий процес, в контексті їх причин, ходу та наслідків.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від 1953 до 1964 рр. Нижня межа – березень 1953 року, відповідає часу смерті Сталіна, що стало ключовою подією вітчизняної історії та спонукало до розгортання реформаційних процесів і проведення суттєвих змін в політичній системі країни, початку звільнення з місць позбавлення волі жертв політичних репресій та їх реабілітації. Верхня межа зумовлена фактичним припиненням реабілітації в Україні, відходом від ідей демократизації політичного ладу, усунення від влади М. Хрущова.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію Української РСР, включаючи Кримську область, яка увійшла до складу України у лютому 1954 року.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у проведенні на базі широкого кола джерел комплексного дослідження та систематизації різних аспектів реабілітації жертв політичних репресій в Україні протягом 1953 – початку 60-х років із залученням ряду нових документів центральних, місцевих та відомчих архівів України, оригінального статистичного матеріалу та мемуарних джерела. Дисертація є однією з небагатьох у вітчизняній історичній науці робіт присвячених даній проблематиці.

Мета роботи полягає у відтворенні процесів викликаних та пов’язаних з проведенням реабілітації жертв політичних репресій в Україні протягом 1953 – початку 60-х років, діяльності органів залучених до її проведення, формування та вдосконалення нормативно-правових основ проведення реабілітації, політики вищого державного керівництва стосовно реабілітаційних процесів.

Для досягнення поставленої мети дисертант вважає доцільним поставити перед собою наступні дослідницькі завдання:

1. Систематизувати виявлені та використані джерела та літературу з історії проведення реабілітації жертв політичних репресій в Україні 1953 – початку 60-х років, встановити їх наукову значимість.

2. Визначити роль та значення процесу реабілітації 50 – 60-х років у реформуванні та оновленні суспільно-політичного ладу країни.

3. Висвітлити основні напрямки та особливості проведення реабілітаційних процесів в Україні досліджуваного періоду.

4. Показати трансформацію нормативно-правової бази здійснення реабілітації та правового статусу реабілітованих.

5. Розглянути особливості реабілітаційних процесів стосовно різних категорій репресованих громадян.

6. Встановити роль партійних та державних органів у проведенні реабілітації жертв політичних репресій в Україні періоду середини 50-х – початку 60-х років та їх вплив на роботу органів залучених до реабілітаційних процесів.

7. Окреслити діяльність органів прокуратури, суду, держбезпеки, МВС по проведенню реабілітації в Україні та трансформацію їх структури і повноважень в досліджуваний період.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що положення роботи можуть бути використані при читанні курсу лекцій з історії України ХХ ст. у вищих навчальних закладах, при читанні спеціальних курсів, підготовці наукових робіт, узагальнюючих праць з проблем реабілітації. Можливе використання положень викладених у дослідженні для дальшого вивчення історії України періоду середини 50-х – 60_х років.

Апробація дослідження. Головні положення та висновки викладені у дисертації були відображені у доповідях на наукових конференціях: 2 щорічних науково-практичних, викладачів та студентів ЗДУ (1999 – 2000) та ІІ науково-практичній конференції пам’яті К.Г. Федорова (червень 1997 року), у ряді статей опублікованих у наукових збірках.

Достовірність результатів історичного дослідження забезпечується комплексом документів та матеріалів, а також сукупністю принципів на основі яких виконано роботу.

Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями дисертації та відображає логічну послідовність питань, які досліджувалися. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на параграфи, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури найменування) й додатку.  Обсяг дисертації складає 198 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність та наукова новизна теми, визначається предмет та об’єкт дослідження, розглядається мета і завдання дослідження, теоретична та практична значимість.

Перший розділ “Історіографія проблеми, джерельна база методологія та методи дисертаційного дослідження” складається з трьох параграфів.

Наукові праці з проблеми реабілітації жертв політичних репресій, що існують на сьогоднішній день можна хронологічно розділити на два етапи.

Перший – розпочався в середині 50-х років, з появи перших відомостей про здійснення реабілітації репресованих громадян, і тривав до середини 80-х років. Він характеризується обмеженою кількість публікацій, їх політичною заангажованістю. В переважній більшості ці роботи створювалися на замовлення під суворим контролем владних структур. Саме цим можна пояснити їх малу інформативність, необ’єктивність та упередженість у висвітленні фактів і процесів. В цей період реабілітація все ж залишалася напівтаємною акцією, незважаючи на її масштаби та значення. Протягом кінця 60-х – 70-х років виходять роботи В. Савицького. Савицкий В.М. По поводу уголовно-процессуальных гарантий прав невинного на реабилитацию // Советское государство и право. – 1965. – № . – С.48 – 56. , Б. Безлєпкіна. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда причиненного судебно-следственными органами // Советское государство и право. – 1979. – №1. – С.76 – 80. , Г. Колбая. Колбая Г.Н. О гарантиях реабилитации невиновного // Советское государство и право. – 1972. – № . – С.80 – 88. , М. Полякової. Полякова М.Ф. Реабилитация невиновных: гарантия чести и достоинства личности // Советское государство и право. – 1976. – № . – С.121 – 124. , які розпочали теоретичну розробку правових проблем спричинених реабілітацією, без чіткої конкретизації яких саме категорій реабілітованих стосувалися ці дослідження.

Грунтовні наукові узагальнення проблем реабілітації почали з’являтися лише ближче до середини 80_х років. Характерними рисами, що вплинули на їх створення, було зняття політичних обмежень у висвітленні подій, залученні до наукового обігу нових документів з архівів силових структур. Проте головну увагу більшість дослідників приділили вивченню реабілітації саме другого періоду, з кінця 80-х років, тоді як реабілітаційні процеси 50 – 60-х років досліджувалися досить поверхово. Її значення недооцінювалося.

Вивчення проблем реабілітації жертв політичних репресій відбувалося у кількох аспектах. Тож історіографію проблеми цього періоду можна умовно розділити на два головні напрямки. Найбільш широко представлений – історико-публіцистичний, де автори намагаються висвітлювати історію реабілітаційного процесу в контексті суспільно-політичних змін у державі, діяльності та особистої ініціативи її керівників. Дослідники, які віддають перевагу цьому напрямкові, серед яких А. Авторханов та Р. Мєдведев - головну увагу приділяють висвітленню питань значення реабілітації для подальшого розвитку радянського суспільства, динаміці та статистичним даним проведення реабілітації, дослідженню впливу особистих якостей вищих керівників країни і внутрішньополітичної боротьби на напрямки та темпи проведення реабілітації. Загалом, більшість цих праць носить епізодичний характер, тоді як системних праць, фактично, опубліковано не було.

Іншим напрямком можна вважати політико-правовий. Автори цих робіт намагаються дати докладний аналіз правової бази проведення реабілітації та показати її трансформацію. Ними здійснено аналіз правових документів, які безпосередньо стосувалися реабілітаційних процесів, досліджено вплив політичних рішень партійно-державних органів на хід реабілітації. Представниками цього напрямку можна вважати Б. Безлепкіна. Безлепкин Б.Т. Реабилитация необоснован репрессированных граждан по делам прошлых лет // Советское государство и право. – 1990. – № . –

С.79 – 87., Л. Бойцову та В. Бойцову. Бойцова Л.В., Бойцова В.В. Восстановление и охрана прав жертв массовых репрессий: состояние и перспектива законодательного регулирования // Государство и право. – 1992. – №6. – С.15 – 26., Н. Петрова. Петрова Н.В. Первый председатель КГБ генерал Иван Серов // Отечественная история. – 1997. - №5. – С. 23 – 43., В. Наумова. Наумов В.П. К истории секретного доклада Н.С. Хрущева на ХХ съезде КПСС // Новая и новейшая история. – 1996. – №4.

Ряд дослідників вивчають цю проблему комплексно, вдало поєднуючи історичних та правових моментів. Саме цей підхід є найбільш об’єктивним та виваженим. Зазначена комплексність притаманна роботам В. Барана. Баран В. Десталінізація в Україні. Перша спроба // Сучасність. – 1995. – №11. – С.106 – 118., С. Кульчицького. Кульчицький С.В. Спроба реформ (1956 – 1964 гг.) // Український історичний журнал. – 1998. – №2. – 4. – С.91 – 102., Н. Жарікової. Жарикова Н.А. Реабилитация жертв сталинизма в Украине. (сер.50-х – 1991гг.). – Днепропетровск, 1995. .

Незважаючи на наведені дані, історіографія реабілітації жертв політичних репресій в Україні досліджуваного періоду залишається досить обмеженою. Протягом останнього десятиліття було зроблено багато, але вивчення реабілітаційного процесу потребує докладного висвітлення ще багатьох питань та проблем.

Комплексних досліджень реабілітаційних процесів опубліковано обмаль. В більшості робіт реабілітація середини 50-х – початку 60-х років розглядається як складова частина загальноохоплюючого процесу оновлення суспільно-політичного ладу СРСР. Причиною цього є недоступність для дослідників значної частини матеріалів, з яких досі не знято гриф “цілком таємно”, порівняно незначний термін від початку дослідження цих проблем. Останнім часом, з включенням до наукового обігу нових архівних та інших матеріалів, серед науковців, які займаються цією проблематикою відбувається перегляд концепції бачення місця та ролі реабілітації в процесі оновлення суспільно – політичного ладу періоду 50 – 60-х років. Нові факти не вкладаються у стару концепцію бачення місця та значення реабілітації, тож процес дослідження та переосмислення цього періоду вітчизняної історії триває.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали опубліковані офіційні законодавчі документи та матеріали архівів України. Серед них найбільш важливими представляються фонди Центрального державного архіву громадських об’єднань України, де більшість подібних матеріалів зібрано у описах 16, 24 та 31 першого фонду у та картотеці репресованих та реабілітованих громадян переданій СБУ. Серед неопублікованих найбільш важливими представляються слідуючи фонди: Верховного Суду УРСР (ЦДАВО. – Ф.–24), Прокуратури УРСР (ЦДАВО. – Ф.–228), Центрального Комітету Комуністичної партії України (ЦДАГО. – Ф.–1), Запорізького обкому КП України (ДАЗО. – Ф. –102), Запорізької обласної Ради народних депутатів (ДАЗО. – Ф. – 1335), Запорізької обласної прокуратури (ДАЗО. – Ф.Р –2530), Кримінальні справи: № за 1953 р.; № за 1957 р.; № – 361 за 1966 р. та ряд інших матеріалів з архіву Верховного Суду України, а також копії постанов президії обласного суду по справах спецпідсудності розглянутих в порядкові нагляду за 1955 – 1965 роки з архіву обласного суду Запорізької області (справа №12).

Зацiкавленiсть у дослiдженнi джерел з історії реабiлiтацiйного процесу помiтно зросла наприкiнцi 1980-х рокiв, коли було поновлено реабiлiтацiю незаконно репресованих громадян З огляду на велику кiлькiсть причетних до цього процесу зростає громадська зацікавленість. З початку 90-х років, в рамках реалізації державної “Реабілітовані історією”, у всiх областях України діють робочі групи, на які покладено завдання по підготовці та виданню серії книг “Реабілітовані історією” – поiменного перелiку усiх незаконно репресованих. За цей період ними вже опубліковано понад 100 вказаних книг”. Повернені імена. Статті, нариси, короткі біографічні довідки (про реабілітовані жертви політичних репресій у Запорізькій області). – К., 1998. . Маючи бiльший доступ до архiвних матерiалiв МВС, СБУ, прокуратури та суду вони ввели до наукового обiгу значну кiлькiсть оригiнальної iнформацiї, яка зараз широко використовується науковцями. З огляду на все сказане вище, слід все ж зауважити, що проблема доступності першоджерел з реабілітації для більшості дослідників досі не вирішена, і доступ до них має лише незначна частина науковців.

Спробу систематизації нормативно-правової бази проведення реабілітації зроблено у “Збірнику законодавчих та нормативних актів про репресії та реабілітацію жертв політичних репресій”. Сборник законодательных и нормативных актов о репрессиях и реабилитации жертв политических репрессий. – М., 1993. та роботі “Реабілітація репресованих”. Реабілітація репресованих. – К., 1997., які містять значну кількість правових документів стосовно проведення процесу реабілітації, як на загальносоюзному рівні, так і в Україні.

За походженням джерела поділяються на три групи. До першої відносяться документи вищих органів влади. Це перш за все, закони СРСР, постанови ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР, укази Президії Верховної Ради СРСР, накази, розпорядження, вказівки керівників союзних міністерств та відомств залучених до процесу реабілітації, зокрема міністра внутрішніх справ, Генерального прокурора та голови КДБ при Раді Міністрів СРСР, а також численні інструкції та пояснення видані цими органами.

Другу групу складають документи республіканських та місцевих органів влади. Проведення реабілітації на цьому рівні можна простежити із численних звітів, доповідних записок та інформацій про хід виконання урядових рішень на ім’я секретаря ЦК КП України, довідок обласних комітетів партії, адміністративного відділу ЦК КП України, органів прокуратури, суду, державної безпеки, статистичних довідок органів залучених до проведення реабілітації, актів перевірок роботи вказаних органів та обласних комісій з боку партійних структур та органів прокуратури та ряд інших.

До третьої групи відносяться документи установ та органів, на які було покладено завдання по проведенню реабілітації. Це матеріали роботи обласних комісій та комісій Президії Верховної Ради СРСР, протоколи засідань та рішення органів прокуратури, суду, державної безпеки, інформації та звіти, які вони надсилали до центральних партійних та державних органів, апеляції, протести, скарги, які надходили від репресованих громадян чи їх рідних, які ними розглядалися.

Усі письмові джерела поділяються на документальні та наративні. Документальні, в свою чергу, можна поділити на актові, статистичні, справочинні, судочинні та матеріали слідства.

До актових документів слід віднести більшість матеріалів, що висвітлюють історико-правові аспекти проведення реабілітації. Це закони, постанови, накази, розрядження, інструкції видані центральними державними органами задля створення нормативно-правової основи початку процесу реабілітації та корегування шляхів та масштабів його проведенням. До статистичних матеріалів дослідження процесу реабілітації в Україні можна віднести довідки, інформації, звіти, які регулярно надсилалися обласними, окружними уставами та органами залученими до проведення реабілітації на адресу республіканського керівництва і слугували одним із засобів контролю за їх діяльністю. Більшість матеріалів справочинства з досліджуваного питання складають доповідні записки, інформації, довідки, подання та листи, що надсилалися органами залученими до проведення реабілітації на ім’я вищих державних та партійних структур, акти перевірок роботи обласних комісій з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини. Матеріали судочинства та слідства представлені документами кримінальних справ репресованих громадян та доповнені матеріалами роботи органів, які проводили перевірку обгрунтованості притягнення їх до кримінальної відповідальності та документами про звільнення та реабілітацію конкретної особи.

Мемуаристика процесу реабілітації жертв політичних репресій в Україні досліджуваного періоду представлена великою кількістю опублікованих спогадів учасників подій в які вiдображено рiзнi аспекти та нюанси реабілітації та суспiльно-полiтичного життя країни 50 – 60-i роки З поміж безлічі подібної літератури, опублікованої протягом останнього десятиліття заслуговують уваги спогади Б. Вiкторова. Викторов Б.А. Без грифа “секретно”. Записки военного прокурора. – М.: Юридическая литература, 1990. та Ю. Чиркова. Ю.И. Чирков Как это было. – М., 1990., які подають процес реабiлiтацiї у динамiцi, висвiтлюють рiзнi його аспекти. Один – слідчий прокуратури, якого було залучено до здійснення процесу реабілітації, інший – жертва тоталітарної системи, пройшов ув’язнення, табори, заслання. Розбiжнiсть у оцiнках не шкодить, а лише доповнює загальну картину процесу.

Досліджуючи процес реабілітації жертв політичних репресій в Україні, за методологічну основу було взято діалектичний метод пізнання. Автор також використав принцип об’єктивності, що означає його орієнтацію на соціально-політичну та “нейтральність” у трактуванні процесів та оцінці дій з проведення реабілітації.

Принцип історизму при дослідженні об’єкту знайшов своє відображення у розглядові його з точки зору як внутрішньої структури, так і з точки зору сукупності історичних зв’язків та фіксуванні якісних змін в його структурі в цілому.

Принцип системності є основою вивчення сутності та різнобічних рис системного знання. При дослідженні реабілітаційних процесів він дозволяє уявити реабілітацію як окремий комплекс заходів та зробити його аналіз, а також простежити зв’язки та залежність цього комплексу від навколишнього середовища.

Принцип багатофакторності дозволяє дослідити вплив різного роду об’єктивних та суб’єктивних факторів, які вплинули на проведення, шляхи та темпи проведення реабілітації в Україні.

У дисертаційному дослідженні використано також і принцип світоглядного плюралізму – визнання можливості існування кількох точок зору на проблему, що досліджується.

Наведені принципи були реалізовані шляхом залучення комплексу методів.

Об’єкт дослідження розглядається як цілісна система завдяки системно-структурному науковому методу теоретичного дослідження. Він орієнтує дослідника на встановлення різноманітних типів зв’язку в об’єкті дослідження й згуртуванні їх в єдину теоретичну картину.

Вивчення процесу виникнення предмету й теоретичного відтворення розвиваючого предмета в усіх закономірних зв’язках та відносинах у ході дисертаційного дослідження реалізувалося завдяки загальнонауковим методам – історичному та логічному. Складовими частинами логічного методу є аналіз та синтез.

Для виявлення особливостей та визначення головних періодів проведення реабілітації жертв політичних репресій в Україні в дослідженні реалізовано метод періодизації, який є загальноісторичним методом і дозволяє, завдяки аналізу напрямків та шляхів проведення реабілітації в Україні виявити основні етапи проведення реабілітаційних процесів.

Використання методу аналогії дозволяє отримати додаткові факти завдяки співставленню однорідних явищ у споріднених предметах.

У другому розділі – “Формування політико_правових засад проведення реабілітації”, який складається з чотирьох параграфів, зроблено акцент на дослідження передумов початку проведення реабілітації, суспільно-політичну ситуації в країні, формування та вдосконаленні правової системи країни, розробці та особливостям використання на практиці нормативно-правової бази проведення реабілітації жертв політичних репресій.

В теорії можна виокремити декілька підходів до визначення типів реабілітації. Так голандський вчений А. Ван Гудовер вирізняє три її типи: офіційну публічну та посмертну. Американська дослідниця Д. Шапіро та радянолог Б. Левицький – два – юридичну та публічну реабілітацію.

Головні суперечки навколо терміну “реабілітація” у вітчизняній історіографії розпочалися лише після її згортання, в кінці 60-х – 70-і роки. Одним з перших хто звернувся до цього питання був В.М. Савицький. Савицкий В.М. По поводу уголовно-процессуальных гарантий прав невинного на реабилитацию // Советское государство и право. – 1965. – № . – С.48 – 56. , який аналізуючи існуючі положення Кримінально-процесуального кодексу та інших правових документів зазначає, що реабілітація в системі кримінального судочинства передбачає відновлення невинного в правах та одночасне відновлення його доброго імені, репутації. На основі аналізу тогочасної правової системи держави він доходить висновку, що в повній мірі виконати це у відповідності з нормами радянського права неможливо. Інший дослідник цієї проблематики Б.Т. Безлєпкін під реабілітацією розуміє виправдання підсудного чи припинення кримінальної справи по відношенню підозрюваного, обвинуваченого, засудженого за відсутністю події злочину, складу злочину чи за недоведеністю участі обвинуваченого в скоєнні злочину.. Безлепкин Б.Т. Реабилитация необоснован репрессированных граждан по делам прошлых лет // Советское государство и право. – 1990. – № . – С.79 – 87.

Суперечки стосовно терміну “реабілітація” точилися до початку 90-х років, але дослідники так і не дійшли однозначності у його формулюванні. Це дає змогу усвідомити складність роботи правників на початковому етапі проведення реабілітації та невизначеність напрямків її здійснення в цей час. На думку автора, реабілітація середини 50-х – початку 60-х років уособлює комплекс заходів, здійснених державою стосовно громадян, незаконно притягнених до кримінальної відповідальності: дострокове звільнення з місць позбавлення волі та заслання, відновлення їх прав та свобод, виправдання їх чесного імені в очах суспільства, поновлення у лавах КПРС, часткове відновлення майнових прав та виплату компенсації за втрачене майно. Також необхідно виділити окремо категорію звільнених громадян, які звільнялися з місць позбавлення волі та заслання без реабілітації, але згодом, після подання скарг, могли її отримати.

Проведення реабілітації, як складової частини процесу реформування суспільства, що отримало назву “хрущовської відлиги” було неможливо без оновлення правової системи держави, вилучення з неї нормативно-правових документів, які йшли усупереч змінам, що відбувалися у державі та були апологетикою репресивно-каральної системи.

Початкові масової реабілітації передувала амністія березня 1953 року, яка, за думкою деяких дослідників, була початковим етапом реабілітації. Розпочавшись у 1953 році, реабілітація ще не мала належного правового підгрунтя. Продовжували діяти репресивні органи та правові норми, що легітимізували їх існування. Тому першочерговим завданням було належним чином законодавчо оформлене реформування усієї системи репресивно-каральних органів. При цьому потрібно було провести величезний обсяг роботи.

Складність процесу оновлення правової системи держави полягала також у відсутності необхідного досвіду, кваліфікованих фахівців та прецедентів у вітчизняній історії. Тож не дивно, що видання необхідних нормативно-правових документів весь час відставало від потреб органів, які були залучні до проведення реабілітації.

На думку автора, передумови проведення звільнення та реабілітації мільйонів невинних громадян склалися раніше від початку їх фактичного проведення, лише збереження за Й. Сталіним головних позицій у державі на певний час відклало вирішення цих питань. До реформування суспільно-політичної та правової систем держави спонукало ряд внутрішніх та зовнішніх причин, таких як неможливість, недоречність та небезпечність утримання такої маси ув’язнених, безперспективність і відкрита згубність репресивної політики для усіх сфер суспільного життя країни, наростання помітного відставання радянської системи у галузях науки, техніки, культури та інших сферах, потенційна неможливість, доведена історією, довготривалого існування жорсткої тоталітарної системи без згубних наслідків для себе та міжнародного співтовариства.

Перемога консервативно-реформаційного напрямку подальшого розвитку радянського, і як наслідок українського суспільства, зумовила і початок звільнення з таборів, в’язниць, заслання та спецпоселення громадян, які зазнали незаконних репресій. Без цього кроку будь-які реформаційні задуми були приречені на невдачу. Стратегія, механізм та умови здійснення цієї акції, яка згодом розпочала та частково переросла в процес реабілітації, було створено дещо пізніше, головним чином після ХХ-ого з’їзду КПРС, але необхідність цього процесу визріла значно раніше. Самі реабілітаційні процеси середини 50х –початку 60-х років не завжди відповідали теоретичним та правовим засадам на яких вони будувалися. В цьому особливість та складність дослідження реабілітації цього періоду, узгодженої концепції якої досі невдалося створити ані українським, ані зарубіжним дослідникам.

Відразу ж після смерті Й. Сталіна розпочалося звільнення з місць позбавлення волі та заслання окремих відомих діячів партії та членів їх сімей. Часто таке звільнення доповнювалося і реабілітацією. Однак кількість реабілітованих таким чином громадян була дуже обмеженою. Як встановлено автором, відносної масовості процес звільнення набув лише на початку 1954 року, що було зумовлену низкою політичних причин. На звільнення із місць позбавлення волі та заслання тепер могли розраховувати і звичайні громадяни. Разом з цим виявлялися і проблеми, які заважали, або і унеможливлювали його проведення. Однією з головних проблем була відсутність необхідної нормативно-правової бази. Звільнення з місць позбавлення волі та заслання великої кількості репресованих, не говорячи вже про реабілітацію, були наскільки винятковим явищем у радянському законодавстві, що більшість правників, керівників відомств та органів на які було покладено це завдання були в повному невіданні про шляхи та методи здійснення подібних акцій.

Протягом 1953 – 1954 років були прийнято цілий ряд важливих нормативно-правових документів, які регламентували проведення реабілітації та відновлення прав незаконно репресованих громадян. Найбільш важливими серед них є Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 року “Про ліквідацію Особливої наради при міністрі внутрішніх справ СРСР”. Реабілітація репресованих. – К., 1997 . – С. 152 – 153., Постанова ЦК КПРС від 4 травня 1954 року “Про перегляд справ осіб, засуджених за контрреволюційні злочини”. ЦДАГО ф.1, оп.24, спр.4087, арк.3. та однойменний наказ Генерального Прокурора СРСР, міністра юстиції СРСР, міністра внутрішніх справ СРСР та голови КДБ при Раді Міністрів СРСР, виданий 19 травня 1954 року. Реабілітація репресованих. – К., 1997 . – С. 160 – 162.

. Ці нормативно-правові документи поклали початок реформуванню карально-репресивної системи країни, розпочали процес перегляду справ незаконно репресованих громадян та їх реабілітацію.

Важливу роль до цього справив ХХ-й з’їзд КПРС, виступ М. Хрущова, хоча формально питання подолання культу особи та розвінчання методів сталінського терору в управлінні державою все ж обговорювалися лише у вузькому колі правлячої верхівки країни, а конкретних рішень стосовно вирішення цих проблем прийнято не було. Однак, за традицією, що склалася попередніми десятиліттями, рішення партії набували вищого статусу за будь-які інші нормативно-правові документи держави. Вони завжди стояли вище законів, постанов, наказів та розпоряджень виданих державними органами. Більше того, рішення вищих партійних органів слугували першоджерелами до видання зазначених документів. Не обійшла осторонь ця особливість радянської правової системи і реабілітаційні процеси 50 – 60-х років, саме рішення вищих партійних органів, згодом оформлені у закони та підзаконні акти різних органів державної влади, спонукали до початку реабілітації та регламентували її проведення.

На основі проведених досліджень, автор виділяє три етапи у створенні та вдосконаленні нормативно-правової бази проведення реабілітації після ХХ-го з’їзду. Перший – починається після закінчення з’їзду і триває до кінця 1957 – початку 1958 років. Він характеризується пожвавленням реабілітаційних процесів, і як наслідок внесенням значних змін до законодавства в цілому та виданням значної кількості нормативно-правових документів, які регулювали хід проведення реабілітаційних процесів. На другому етапові, середина 1958 – кінець 1959 років, кількість змін, доповнень та нових нормативно-правових документів стосовно проведення реабілітації скорочується. Однак самі реабілітаційні процеси продовжують наростати, охоплюючи все більшу кількість незаконно репресованих громадян. Лише наприкінці цього етапу стають помітними дії, спрямовані на згортання реабілітації, як складової частини реформування суспільно-політичного життя, і як наслідок початок зменшення зацікавленості до процесу з боку владних структур. Третій етап охоплює початок 60-х років. Головними його рисами були: поступове згортання реабілітації, аж до повної її припинення, поодинокі випадки реабілітації незаконно репресованих спостерігаються і дещо пізніше, але це вже більше виняток, ані ж правило, різке зменшення кількості виданих нормативно-правових документів, головним чином це були документи, які стосувалися вирішення майнових та соціально-побутових питань уже реабілітованих громадян.

Нормативно-правові документи прийняті після ХХ-го з’їзду КПРС вирізняються більшою спеціалізованістю, вони, в переважній більшості, зорієнтовані на вирішення однієї, чітко поставленої задачі. Серед таких, зокрема слід виділити Постанову ЦК КПРС від 19 березня 1956 року “Про розгляд справ осіб, які відбувають покарання за політичні, посадові та господарські злочини”. ЦДАГО. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4306. – Арк.66., в якій обумовлюються функції та повноваження комісій Президії Верховної Ради СРСР.

Заслуговує уваги ряд нормативно-правових документів, частина з яких виявлена та проаналізована автором, що обумовили особливості процесу реабілітації в західних областях України та зняття обмежень з репресованих народів, які раніше проживали на території України. Це, зокрема, Указ Президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1956 року “Про заборону колишнім керівникам та активним діячам українського націоналістичного підпілля, які засуджені і відбули строк покарання, повертатися до західних областей України”. ЦДАГО. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4734. – Арк.16. та Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року “Про розселення німців, греків, болгар, вірменів та інших осіб, які раніше проживали в Кримській області, а зараз повертаються із місць спецпоселення”. ЦДАГО. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4754. – Арк.2..

Проведення реабілітації, як політико-правового процесу, мало наслідком звільнення великої кількості незаконно репресованих громадян. Більшість із них втратили своє майно житло, грошові заощадження та інші матеріальні цінності. Визнання незаконними репресій проти них спонукало до виправлення порушень закону і в цього аспекту проблеми. Постала необхідність правового врегулювання питань повернення та відшкодування втраченого житла, майна та інших матеріальних цінностей. Відшкодування моральних збитків в радянському судочинстві не практикувалося. Тож головну увагу було приділено вирішенню майнових питань та розробці для цього відповідної правової бази.

Проте вирішено було далеко не усі необхідні питання. Автор доходить висновку, що процес реабілітації носив досить обмежений характер, більшість громадян, які були звільнені із місць позбавлення волі та заслання не отримали повної реабілітації, а їх права не були повністю відновлені. У законодавстві збереглося велика кількість положень, які були характерні для тоталітарного суспільства, але аж ніяк для демократичного, про створення якого увесь час наголошувалося. Реабілітація, в числі інших процесів, була використана для перерозподілу влади між представниками керівної партійної верхівки. Звідси і уся недосконалість законодавства та обмеженість, незавершеність реформ.

У третьому розділі – “Реабілітаційні процеси в Україні у 1953 – 1964 роках”, який складається із трьох параграфів, розглядаються шляхи та методи проведення процесу реабілітації жертв політичних репресій в Україні, діяльність органів суду, прокуратури, держбезпеки та комісій, які спеціально були для цього створені.

Реабілітаційні процеси в Україні середини 50-х – початку 60-х років автор поділяє на два етапи, під час яких форми, методи та механізм проведення реабілітації суттєво відрізнялися. Перший етап реабілітації жертв політичних репресій охоплює період 1953 – 1956 років, і характеризується позасудовими методами її проведення. Значну роль у цей час відігравали обласні комісії з перегляду справ осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, які діяли при обласних управліннях КДБ та комплектувалися, в переважній більшості працівниками цих органів. На основі дослідження архівних матеріалів, авторові вдалося встановити, що протягом 1953 – 1956 років, завдяки діяльності Прокуратури УРСР, військових прокуратур округів, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів та обласних комісій протягом 1954 – початку 1956 років було звільнено близько 15 тисяч незаконно репресованих громадян, з яких 1801 чоловік було повністю реабілітовано.. ЦДАГО. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4306. – Арк.34 – .

Ця робота визначила багато проблем, які негативно вплинули на хід та темпи реабілітації. Серед них, неузгодженість у роботі різних органів, які проводили перегляд справ, формальне, необ’єктивне ставлення працівників обласних комісій до виконання поставленого завдання, відсутність досвіду та розуміння причин проведення такої широкомасштабної компаніїПартійні органи брали на себе не лише контрольні, але і судові функції, таємно розглядаючи та виносячи свій вирок працівникам НКВС, МДБ та інших органів, які були визнані винним у проведенні репресій, фальсифікаціях справ та застосуванні незаконних методів ведення слідства. Проте набутий досвід було використано у подальшій діяльності з реабілітації жертв політичних репресій.

На другому етапі, після 1956 року, процес формування головних процесуальних та організаційних форм здійснення реабілітації продовжився. Після 1956 року до роботи з реабілітації незаконно репресованих громадян більше так широко не залучали органи, до складу яких входили б, в переважній більшості, співробітники органів державної безпеки, якими були обласні комісії, що працювали протягом 1953 – 56 років і власною діяльністю довели неефективність цієї форми роботи з проведення загальнодержавного процесу реабілітації та перегляду справ незаконно репресованих громадян.

Незважаючи на обмеженість та недоліки в роботі, поміркованість прийнятих рішень, діяльність обласних комісій, органів прокуратури та суду все ж сприяли процесу реабілітації. Політичні інтриги, відсутність належної правової бази не дали можливості притягнути винних у порушенні законності до відповідальності та провести реабілітацію більш значної кількості незаконно засуджених.

В подальшому матеріали роботи комісій були використані у доповіді М.С.Хрущова на ХХ-му з’їзді КПРС та надали значного поштовху суспільно-політичним змінам у державі. Партійна верхівка почала і очолила реабілітацію, суворо контролювала її проведення та масштаби, приймала рішення кого можна реабілітувати, а кого ні, які факти підлягають повідомлення, а які на довгі роки повинні залишитися таємницею. Партійні органи брали на себе не лише контрольні, але і судові функції, таємно розглядаючи та виносячи свій вирок працівникам НКВС, МДБ та інших органів які були визнані винними у проведенні репресій, фальсифікаціях справ та застосуванні незаконних методів ведення слідства.

Після ХХ-ого з’їду процес реабілітації набув нових форм при збереженні головних шляхів, методів та ідеологічних засад її проведення. Базуючись на досвіді попередньої роботи була створена нова система реабілітації, з чітко регламентованими функціями, означеним складом комісій. Було враховано минулий досвід, до роботи з реабілітації незаконно репресованих громадян більше не залучали органи, до складу яких входили б, в переважній більшості, співробітники органів державної безпеки, як це було у випадку з обласними комісіями. На цьому етапові до реабілітації широко залучалися судові органи різних рівнів, від Верховного Суду до обласних судів. Саме на їх долю припадає переважна більшість переглянутих справ та реабілітованих громадян. Так, протягом 1956 – 1958 років судовими органами було переглянуто справ стосовно близько 30 тисяч осіб. ЦДАГО, ф.1., оп. 24., спр., 4859., арк. 5.. Проте збереглася і практика створення тимчасових органів по проведенню реабілітації певних категорій репресованих громадян. Такими органами в цей час були комісії Президії Верховної Ради СРСР, які були наділені особливими правами та повноваженнями, і проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо у місцях позбавлення волі. В Україні діяло 13 таких комісій. Ними було переглянуто вироки по близько 10 тисячах кримінальних справ, осіб які відбували своє покарання в місцях позбавлення волі на території України. Активну роботу з перегляду справ та реабілітації проводили також трибунали військових округів.

Тісно пов’язаним з реабілітацією був процес відновлення у лавах КПРС. Після ХХ-го з’їзду з подібними апеляціями до партійних органів звернулося в Україні понад 2 тисячі громадян (по СРСР – понад 6 тисяч), але лише 600 із них, переважно посмертно, поновили своє членство в партії. ЦДАГО, ф.1., оп. 24., спр., 4271., арк. 19 – 21.. Протягом другої половини 50-х років було проведено реабілітацію цілої низки різних категорій незаконно репресованих громадян. Для України особливо актуальними були питання реабілітації репресованих народів (німців, кримських татар, болгар, греків та інших) та різних категорій спецпоселенців.

Уривчастість відомостей про кількість реабілітованих громадян протягом другого періоду проведення реабілітації та відсутність доступу до ряду джерел, які могли б вирішити цю проблему, не дають змогу навести точну чисельність реабілітованих жертв політичних репресій в Україні протягом 1956 – початку 60-х років , але шляхом аналізу та певної екстраполяції від відомих даних, автор вбачає її в межах 100 – 150 тисяч осіб. Протягом 1953 – початку 60-х років в СРСР було реабілітовано близько 750 тисяч чоловік. Идет процесс реабилитации невиновных