НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ім. П.І.ЧАЙКОВСЬКОГО

КЛИМЕНКО ІРИНА ВІТАЛІЇВНА

УДК 781.7 (477.4): 784.68

МЕЛОГЕОГРАФІЯ ЖНИВНИХ НАСПІВІВ

БАСЕЙНУ ПРИП'ЯТІ

17.00.03 – музичне мистецтво

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі музичної фольклористики

Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського

Науковий керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент

ЄФРЕМОВ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ,

доцент кафедри музичної фольклористики

Національної музичної академії України

ім. П.І.Чайковського

Офіційні опоненти: – доктор мистецтвознавства, професор

МОСКАЛЕНКО ВІКТОР ГРИГОРОВИЧ,

професор Національної музичної академії

України ім. П.І.Чайковського

– кандидат мистецтвознавства, професор

ЛУКАНЮК БОГДАН СТЕПАНОВИЧ,

провідний науковий співробітник

Проблемної науково-дослідної Лабораторії

музичної етнології при Львівській державній

музичній академії ім. М.Лисенка

Провідна установа – Харківський державний інститут мистецтв

ім І.П.Котляревського,

кафедра української культури

Захист відбудеться 31 жовтня 2001 р. о 15 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Національній музичній академії України ім. П.І.Чайковського за адресою: 01001, Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11, 2-й поверх, ауд.36.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського (01001, Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11).

Автореферат розісланий 30 вересня 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат мистецтвознавства,

доцент КОХАНИК І.М.

Дисертаційне дослідження виконане в річищі географічного етномузикознавства, що вивчає "аутентичний музичний фольклор під кутом зору територіального поширення цілісних об'єктів або їх елементів". Сучасні народознавчі науки на базі своїх географічних підрозділів формують самостійні дисципліни з власним предметом і методикою: "Подібно до того, як слов'янська діалектологія в сучасних умовах не може обійтися без лінгвістичної географії, етнолінгвістика, фольклористика й етнографія потребують активного розвитку такої автономної дисципліни, як культурологічна географія". В цьому колі наук належне місце має посісти й мелогеографія, одним з актуальних завдань якої є створення етномузичного атласу слов'ян, передусім атласу поширення основних пісенних форм, котрий уможливить залучення даних етномузикології до спільної слов'янознавчої проблематики. В сучасних студіях мелогеографічний аспект набуває пріоритетної ролі: наголошується на важливості музично-текстологічного вивчення календарно-обрядового фольклору, особливо його музичних форм як носіїв ознак ареальної культури. Актуальність таких досліджень підсилюється стрімкою руйнацією традиційної культури: етнічна музика багатьох народів Європи вже не функціонує в автентичному середовищі, українці ж ще мають можливість використовувати інформативний потенціал традиційних наспівів.

Вивчення територіальних народномузичних стилів України ініціювали С.Людкевич, Ф.Колесса, К.Квітка. Останній накреслив перспективу географічних досліджень музичного фольклору з картографуванням пісенних типів, довівши, що пісенний тип є "етногеографічною категорією, яка підходить для фольклористичного вивчення особливостей розселення етносів у минулому". Вченим були визначені завдання й інструментарій досліджень, але власне картографування не застосовувалося, проводилося лиш зондування територій, загальна розмітка й опис ареалів без встановлення їхніх границь. Ідеї К.Квітки плідно реалізовував В.Гошовський. у 70-х роках він сформулював принципи мелогеографії як спеціалізованого напрямку етномузикології, розпочав картографування окремих типових наспівів: намітив загальні обриси територій їхнього поширення, зробив спроби історичної інтерпретації окреслених ареалів.

Сьогодні в мелогеографії відбувається перехід до нового етапу, інспірованого надбаннями етнолінгвістики, лінгвогеографії. головний принцип – документальне картографування матеріалу за конкретними населеними пунктами на підставі системних польових обстежень території за рівномірною і достатньо густою географічною сіткою. Мелоареалогічне вивчення певних локусів за такою програмою провадиться з 80-х рр. ПНДЛ музичної етнографії (ПНДЛМЕ) при Національній музичній академії України ім. П.Чайковського (НМАУ) і при Львівській державній музичній академії ім. М.Лисенка (ЛДМА). Дослідження цього напрямку (крім розвідок дисертанта) – праці Б.Луканю-ка й керованої ним групи львівських дослідників, Я.Мироненка, Г.Коропниченко.

В дисертації документальне картографування вперше в Україні застосовується до великого етнографічного регіону – Прип'ятського Полісся, котре з початку 60-х років є об'єктом уваги різних гуманітарних дисциплін "як один з найбільш архаїчних в етнокультурному відношенні регіонів слов'янського світу, що зберігає [...] мовні, обрядові, фольклорні релікти минулих віків". М.Толстой, автор проекту "Поліський етнолінгвістичний атлас", здійснюваного Інститутом слов'янознавства і балканістики Російської Академії Наук, розглядав Полісся як одну з тих зон Славії, до яких "в першу чергу доцільно застосувати комплексний етнолінгвістичний метод вивчення слов'янських старожитностей та випрацювані у лінгвістиці прийоми ареального дослідження, картографування локальних різновидів і форм культурних явищ" [там само].

Історико-географічний поділ Полісся, що склався протягом віків, виявляється у різних етнокультурних системах. Одна з них – система ранньотрадиційних наспівів – календарних і родинно-обрядових. К.Квітка, Є.Гіппіус, З.Евальд, Ф.Колесса знайшли на Поліссі "історично найбільш ранні й, очевидно, кореневі традиційні форми пісенного мистецтва східних слов'ян". Об'єктом даної роботи є жнивні наспіви, приурочені до часу збирання врожаю. Прип'ятське Полісся виділяється суцільним поширенням жнивних мелодій, котрі тут є діагностуючим елементом музичних діалектів. Поліські жнивні пісні ще не отримали належного наукового опрацювання в українській етномузикології: відкритим залишається питання їх жанрової атрибуції, не описані повною мірою пісенні типи, не встановлені ареали їхнього побутування. Єдиною спеціальною роботою є розвідка К.Квітки "Наспіви жнивних пісень північно-західних районів території поширення української мови" // Квітка К. Вибрані статті. – Ч.1.- К., 1985. - С.69-96. предмет дисертації – розгляд функціонально-структурних типів жнивних мелодій та їхнє розміщення в зазначеному географічному просторі.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана на кафедрі музичної фольклористики НМАУ, вона є частиною проекту "Етномузичний атлас Полісся", узгодженого з "Перспективним тематичним планом науково-дослідної діяльності НМАУ 2000-2006" (п.7 "Народна музична культура України: традиції і сучасність").

Джерельною базою роботи є фонограми й нотації жнивних мелодій, зосереджені в архівах ПНДЛМЕ НМАУ та ЛДМА, Культурологічної експедиції Міністерства з питань надзвичайних ситуацій, ІМФЕ ім.М.Рильського, Інституту мистецтв Польської Академії наук (Варшава), приватних зібраннях, друкованих джерелах, які в сумі охоплюють весь басейн Прип'яті. Щоб відслідкувати (хоча б згрубшого) контури поліських жнивних ареалів за межами суцільно обстеженої території, вивчаються дані з прилеглих регіонів України, Білорусі, Польщі. географічний обсяг залучених матеріалів визначається такими межами: басейн Західної Двини на півночі, лівобережжя Дністра на півдні, верхня течія Сяну, басейн Західного Бугу, середня течія Нареву на заході (Берестейщина і Підляшшя), лівобережна частина басейну Дніпра на сході (див. карту на с.7). Всього згромаджено 1708 мелодій з 892 населених пунктів (1304 зразки з архівних джерел та 404 – з друкованих), з них до басейну Прип'яті належать 1255 зразків з 602 пунктів. Автором у 1984-2000 рр. обстежено 242 села: зібрано 532 жнивні мелодії з 218 сіл та встановлено відсутність жнивного репертуару у 24 селах.

Мета роботи – встановити межі поширення прип'ятських жнивних наспівів і виявити характер їхніх ареальних контактів на морфологічному й функціональному рівнях. У зв'язку з поставленою метою в роботі вирішуються такі завдання: –

визначення кола надійних джерел інформації, встановлення кількісного й терито-

ріального обсягу фоно- і нотографічних фіксацій жнивних наспівів;–

мелотипологічна класифікація наспівів і спостереження над змінністю їхніх струк-

турних і стилістичних ознак у процесі просторового поширення; –

виявлення залежності між мелоструктурними типами та функціями наспівів;–

аналіз мелогеографічних масивів жнивних пісень:

а) відпрацювання методики картографування; визначення ареалів поширення ме-

лоструктур та їхніх морфологічних різновидів, подання результатів картографу-

вання у документальних і узагальнених картосхемах;

б) вивчення типів кореляції прип'ятських жнивних мелоареалів у контексті укра-

їнсько-білоруського ранньотрадиційного мелоконтинууму.

На початковій стадії підготовки атласів "важливі будь-які межі, територіальні протиставлення або відповідності, оскільки вони можуть зберігати в собі сліди етнокультурної історії Полісся". Перспективний план поліської мелогеографічної програми – співвіднесення отриманих ізомел з ізолініями, встановленими міждисциплі-нарними дослідженнями регіону. Інтерпретація історико-географічної інформації, закодованої у мелоареалах жнивних пісень, стане можливою тільки після повного мелогеографічного опрацювання поліських ранньотрадиційних наспівів.

Методологічною основою дисертації є структурно-типологічні і мелогеографічні концепції Ф.Колесси, С.Людкевича, К.Квітки, В.Гошовського, Є.Гіппіуса, А.Чекановської, С.Грици, Б.Луканюка, І.Мацієвського, Я.Мироненка, М.Лобанова, Б.Єфименкової, О.Пашиної, мелоаналітичні розробки А.Іваницького, О.Мурзиної, З.Можейко, Є.Єфремова, Г.Кутирьової інших авторів. Для вироблення методики ареалогічного аналізу дисертант звертається до праць із лінгвогеографії, етнолінгвістики Ф.Жилка, П.Гриценка, Т.Назарової, Н.Никончука, М. та С.Толстих, Т.Агапкіної – на їх базі відпрацьовується власна методика картографування. Застосовуються також статистичні методи дослідження за зразками робіт М.Гаспарова.

Наукова новизна дисертації. Вперше у вітчизняному музикознавстві:

·

ві польові матеріали, котрі вперше вводяться до наукового обігу;

·

періоду жнив, ареали яких пролягають у басейні Прип'яті або дотичні до нього

(до цього в літературі були описані 9 типів прип'ятських жнивних наспівів); вияв-

лено межі поширення жнивних мелотипів;

·

(варіантною) ритмовіршовою структурою;

·

єю на картах мелоструктурних елементів часового і звуковисотного рівнів;–

виявлено різні типи територіальної координації жнивних мелоареалів (опозиція,

спорадичне суміщення, стабільне накладання) і, відповідно, різні види їхніх меж;–

встановлено гранично чітку ареальну опозицію північного і південного жнивних

меломасивів прип'ятсько-поліського континууму, що грунтується на їх функціона-

льно-семантичному і морфологічному протиставленні; ця кардинальна ізомела

може стати об'єктом майбутньої етноісторичної інтерпретації.

Практична цінність дисертації. Апробовані в роботі методи мелоареалогічного вивчення одного з ранньотрадиційних пісенних жанрів можуть прислужитися при дослідженні інших народновокальних жанрів. Новий нотний матеріал може стати базою вивчення жнивного жанру в інших аспектах. Карти поширення жнивних мелодій знайдуть застосування при укладанні музичних атласів східних слов'ян та при розв'язанні питань історико-етнографічного районування України. Результати дисертації можуть бути використані у лекціях з музичного фольклору.

Апробація роботи відбулася на засіданнях кафедри музичної фольклористики НМАУ, у доповідях на наукових конференціях в Україні: Міжнародна конференція "Полісся: мова, культура, історія" (Київ, 1995); 3-тя (1992), 4-та (1993), 5-та (1994), 7-ма (1996) конференції дослідників червоноруських (галицько-володимирських) та суміжних земель у Львові; 4-та науково-практична конференція "Проблеми успадкування зимових свят, звичаїв та обрядів" (Рівне, 1998); у Польщі (Люблін): ІІІ Міжнародний симпозіум "Мuzyka ludowa Europy њrodkowo-wschodniej. Tradycyjny obrzкd wеselny" (1995); Міжнародна етномузикологічна сесія "Techniki њpiewu archaicznego" (1998, 2000). Положення дисертації використовувалися автором у спецкурсі "Музичний фольклор українців" (Національний Педагогічний Університет ім. П.Драгоманова, 1993-1995 рр.).

Публікації. Результати досліджень опубліковано у 11 статтях.

Структура дисертації: Вступ, п'ять розділів, Висновки, Список літератури (230 позицій), Додаток (А – бази даних фоно- і нотографічних джерел: географічно-типологічний покажчик, статистика), Б – аналітичні таблиці-ілюстрації (39), В – но-тації мелодій (137 зразків), Д – пісенні тексти (160 зразків), Ж – карти з мелоареалами (11). Основний текст дисертації має 176 сторінок, загальний обсяг – 385 сторінок.

Основний зміст дисертаціЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначаються предмет і об'-єкт дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, розкрито її наукову новизну та практичне значення, окреслено джерельну базу і методичні засади.

У першому розділі – "Мелогеографія: завдання, досвід, методика. Мелоаналітичний інструментарій" – обгрунтовується методика мелоареалогічних дослід-жень, специфіка теренових обстежень, обумовлюється система графічних позначень аналізованих явищ у картах (1.1); визначається мелоаналітичний апарат роботи – принципи ритмічного (1.2) і звуковисотного (1.3) аналізу.

1.2. Структурно-типологічний напрямок в українській етномузикології від часів С.Людкевича, Ф.Колесси, К.Квітки базується на типологічному пріоритеті ритмовіршової структури наспівів. В сучасних студіях з ритмотипології, що належать дослідникам української (Б.Луканюк), російської (Б.Єфімєнкова, М.Лобанов), білоруської (Г.Тавлай) шкіл, йдеться про необхідність оновлення традиційних принципів ритмоаналізу. У дисертації базовими стали концепції Б.Луканюка, Б.Єфімєнкової, де розробляється диференційна систематика народновокальної ритміки на підставі типологічної домінантності музично-ритмічних форм і підлеглості віршових.

Апробовуючи нові принципи на матеріалі календарних наспівів Прип'ятського Полісся, дисертант виявила специфічну ритмічну стилістику цього регіону. Жнивні наспіви даного локусу належать до класу часомірних ритмів, в якому розрізняються дві основні (алгоритмічні) підгрупи та рубатна. Основні ритми отримували різні найменування в етномузикологічній практиці. Пропонуємо до них назви, похідні від назв їхніх засадничих ритмофігур: в одному випадку це спондей та (у похідних формах) пірихій, в другому – ямб (у чергуванні з хореєм) (табл.1). В характері малюнків закладена принципова різниця їхньої організації: фігура спондея оперта на двійкове групування силабохрон, ямб – засадничо трійковий. Тож визначатимемо різні групи ритмів як "спондеїчну" (також залишаємо в обігу терміни "дольний ритм", "дольник") та "ямбічну" (що збігається з визначенням цієї групи в ПНДЛМЕ ВДМІ).

Структури дольного (спондеїчного) типу – це група ритмомоделей, заснованих на кількох метричних еталонах (3/4, 4/4, 6/4, 8/4), що виступають як у вигляді первісних монохронних ритморядів, так і у варіантах із силаборитмічним стягненням парних долей (здебільшого заключної пари ритморяду або двох останніх пар); ці ритмомоделі об'єднуються у рухливі (тирадоподібні) чи сталі синтаксичні конструкції; невеликий обсяг принципово різних форм дозволяє визначати їх через ком-бінації першоелементів й відповідно кодувати. У виконавській практиці формули-дольники функціонують у режимі силаборитмічного розщеплення (модельна силабохрона підлягає поділу на засадах парності: q=e+e), пов'язаному з коливаннями силабічної форми. Строга метрична пульсація, парні розміри уможливлюють розщеплення майже всіх силабохрон вихідних моделей. Розщеплення здійснюється настільки послідовно й закономірно, що заслуговує назви алгоритму дольності. Різна інтенсивність дроблення дозволяє відокремити три його основні стадії: орнаментальну (розщеплення однієї-двох початкових силабохрон сегменту), довільну (довільне розщеплення всіх можливих позицій), стадію стабілізації форм другого поко

с.6: ТАБЛИЦЯ 1. Ритмічні й ладові моделі основних мелотипів дожинкового масиву.

с.7: Карта 1. Основні жнивні мелоареали басейну Прип'яті.

ління (постійне розщеплення двох перших позицій, утворення сталої вторинної сегментації). У прип'ятських жнивних наспівах фіксуємо дольні ритмоформули вторинного виду. Вільносилабічний тип віршування (термін Б.Луканюка) робить неможливим позначення такої ритмоорганізації через силабокількісні покажчики.

Ямбам притаманна кристалізація характеристичних малюнків, що сприяла їхній стабілізації. Відносна стабільність форм зробила звичним цифрове кодування ритмо-віршових формул цієї групи за силабічними показниками. Ямби теж підлягають силаборитмічному варіюванню в його орнаментальному варіанті – дроблення більшої кількості модельних силабохрон призведе до втрати характерності малюнка, розмиє його до несистемного, аморфного виду. Визначення "ямбічні ритми" є умовним – ще К.Квіткою підмічена певна непослідовність процесу ямбізації, котрий залишає незмінними фрагменти вихідного ряду пірихіїв. Відповідно, умовним є і трійкове групування тривалостей, невитримуване консеквентно, нерідко нівельова-не мелодикою, тобто не усвідомлюване носіями як трійкове. Тож група ямбічних ритмів характеризується ще й нестрогою реалізацією принципу трійковості.

Різна здатність "ямбів" і "дольників-спондеїв" до силаборитмічних модифікацій (амплітуда коливань для перших становить ±1,2 силаби, для других – ±1-5, залежно від довжини силабогрупи), пов'язана зі способами групування силабохрон – парним строгої реалізації чи трійковим вільної реалізації, дає різні обсяги похідних форм. Отже, спосіб групування силабохрон (або вид елементарної ритмічної фігури) та залежні від нього масштаби силаборитмічного варіювання моделей є основ-ними ознаками, за якими слід розрізняти підгрупи часомірного ритму.

У жнивних наспівах застосовується також рубатний вид часомірних ритмів. Як правило, жнивні рубатні ритми є вторинним трактуванням дольних і ямбічних формул, відкристалізованих в інших пісенних жанрах, їх аналіз передбачає пошук прототипу, певної "норми, яка порушується". Для вивчення рубатних форм в дисерта-ції використовується поняття "вільно-агогічні модифікації" (термін М.Мишанича).

Традиційна система силабічних індексів пісенних типів непридатна до кодування всіх ритмоформ з огляду на нестабільність віршових будов. Натомість сталим є рівень музично-ритмічних моделей, які є більш надійним критерієм системного поділу. Для їх позначення вводимо в обіг силаборитмічні коди, що передають інформацію про базові структурно-композиційні моделі (моделі конкретизуємо на певному регіональному матеріалі). Типи ритму позначаємо нотними кодами: e – група ямбів, q – дольники модельної стадії, F – дольники другого покоління. Цифри (крупним шрифтом) після нотного коду вказують на кількість модельних силабохрон у сегментах; кількість цифр дорівнює кількості сегментів. Фігури з довгими кін-цевими силабами відзначені підкреслюванням цифр, агогічні версії – індексом "А". Вид строфи (одно-, дво-, трирядкова) показуємо надрядковим індексом. тирадну ком-позицію позначаємо літерою "Т". Кодування віршових форм оперте (з поправками) на систему Б.Єфіменкової. Мелотипи з рубатно-варіантною ритмікою маркуємо за локусом їхнього побутування або прикметними рисами (інципітом, рефреном тощо).

1.3. Активна варіантність мелотворення, орнаментально-мелізматична насиченість (порівняно з традиціями інших українських регіонів) поліських ранньотрадиційних наспівів ускладнює їх звуковисотний аналіз. У роботі використано різні способи моделювання мелодики (графічні, нотні схеми). Моделювання масивів емпіричного матеріалу виводить на поняття мелотип, котрим оперуємо як основним об'єк-том ареалогічного вивчення. Цей термін обіймає сукупність силаборитмічного і зву-ковисотного рівнів мелоорганізації певної пісенної моделі. Названі рівні є автоном-ними структурними системами, що вимагають паралельного розгляду: як певний ритмічний тип знаходить інтонаційне втілення у різних ладомелодичних структурах, так і кожна з типових ладоінтонаційних форм реалізується в численних ритмічних версіях, стаючи явищем вищого порядку відносно конкретних ритмоформ.

У розділі 2 – "Жанрова атрибуція жнивних мелодій. два опозиційні мело-географічні масиви басейну Прип'яті" – згромаджений матеріал систематизовано за критеріями програми, накресленої К.Квіткою у статті "Наспіви жнивних пісень північно-західних районів території поширення української мови": функціональним (приуроченість мелодії до жнив, "особливого роду поетичні тексти"; мелотипологічним ("особливі традиційні наспіви"); географічним (ареальна характеристика). Глибокі відмінності музичного оформлення жнивного сезону в різних прип'ятських локусах дозволяють встановити основну мелогеографічну опозицію даного регіону: функціонально-морфологічне протиставлення жнивних мелодій північної та південної частин басейну Прип'яті (див. карту на с.7).

Північну зону (Любешівський, Зарічненський, Олевський, Овруцький, Лугинський райони України та всі райони Білорусі крім Столінського) займає меломасив, визначений О.Пашиною як "загальнобілоруський жнивний тип". У даній роботі позначаємо його терміном "жниво-голосіння" (ЖГ) – цією образною дефініцією закріплюємо численні описи специфічної "голосільної" інтонаційної семантики даного роду мелодій (З.Евальд, З.Можейко, О.Пашина), витоками якої є давні форми ритуального спілкування з померлими предками. Цей зв'язок можливо реконструювати через етнографічний контекст – поетичні тексти, жнивні ритуали, специфічну функцію відвертання дощу за допомогою "дідів"-предків, яку цей наспів виконує на Поліссі. Поліфункціональність (виконання під час роботи в полі, в дожинкових та оказіональних ритуалах, а також за будь-яких обставин у період "від Трійці до осені") й, відповідно, політематичність, специфічна семантика, особлива мелоорганізація (терцевий лад з опорами 3“1, рубатна ритміка, комбінаторний тип строфи) протиставляють наспіви ЖГ меломасивові, що пролягає на південь від нього.

Домінування ритуальної функції (оформлення дожинкових обрядів), відповідні спеціалізовані поетичні сюжети, "святковий" настрій, інша система мелоструктур-них ознак (квінтова, рідше квартова ладова опозиція, моторність ритміки, респонсорна композиція) характеризує мелодії південної групи, для яких пропонується умовна назва "дожинкового" меломасиву. Дожинкові наспіви за видом мелоорганізації є типовим явищем серед календарних мелодій Правобережної України.

Функціонально-семантичний аналіз прип'ятських і територіально суміжних жнивних мелодій показує, що в певних регіонах спостерігається розширення їхньої функції до обсягу "літні трудові". Широкі терміни виконання польових робіт надають поліфункціональним наспівам, що їх обслуговують, значення сезонних мелодій. Рисою, спільною для всіх регіонів, є участь пісень у ритуалі завершення жнив (дожинки). Ця позиція робить мелодичний матеріал таким, що відповідає вимозі зіставності явищ й дозволяє розташовувати ареали даних мелоформ в одній площині.

Кардинальна відмінність двох меломасивів викликала необхідність окремого вивчення їх мелоструктурних властивостей.

У розділі 3 – "Меломасив дожинкових мелотипів" – розглядаються наспіви півдня Полісся: кілька типологічно самостійних мелоформ, які вивчаються у всіх локально-стильових версіях. Кожен мелотип базується на певній ритмічній моделі дольного або ямбічного виду, мелодичним періодом слугує строфа – в більшості випадків дворядкова респонсорної композиції, де співвідношення опорних тонів виявляється в зіставленні кадансів 1-го і 2-го мелорядків (вагу мають також ритмоінтонаційні опори силабогруп). Для кожного пісенного типу схема розташування опор становить незмінну ладоінтонаційну конструкцію або, за Я.Мироненком, си-стему ладових констант (СЛК), яку кодуємо так (див. табл.1): цифри позначають опорні тони (арабськими цифрами пронумеровано щаблі вгору від головної опори, римськими – вниз від неї), знаки "//", "/", "-" показують поділ строфи відповідно на мелорядки і силабогрупи та опори всередині силабогруп, наприклад, 2-1 /5 // 2-1 /1.

3.1. З-поміж дожинкових наспівів басейну Прип'яті найбільшу територію займають ті, в основі яких лежить ритмомодель q 43. Цей тип, знаний за центральноволинськими (Луцьк, Кременець, Баранівка) та східноподільськими (Вінниччина, захід Черкащини) публікаціями, як виявилося, охоплює також східну Волинь (Житомир–Коростень–Олевськ), повністю межиріччя Горині й Случі (з "рукавами" до Століна та Верхньої Прип'яті), та простір між річками Західний Буг і Вепр. У поліському субареалі типу виявлено кілька його локальних різновидів (модифікацій ритму, композиції, звукоряду й системи ладових опор), територіально компактних і типологічно ста-більних. З-поміж них виділимо основний тип q 432 (виключно з похідним ритмомалюнком F 432) й однорядкову конструкцію q 4331(2), яка побутує в зонах Берестечко–Луцьк та Володимир-Волинський–Шацьк–Володава–Любартув–Люблін–Замость–Холм. Експедиціями автора встановлено північну ізомелу типу q 432 (ця лінія є відтинком кардинальної межі між масивами ЖГ і дожинковим), окреслено східну границю його поширення, встановлено частину західної ізомели, що відокремлює тип q 432 від традицій північної Волині зі строкатим набором дожинкових мелодій. Південна і південно-західна межі ареалу q 432 приблизно окреслені вододілом Прип'яті й Дністра. В межах свого прип'ятського субареалу тип q 432 є єдиним наспівом жнив, лиш у його маргінальних зонах жнивний репертуар збагачується іншими мелоформами.

3.2. Масив жнивних наспівів, що обіймає Галичину і Поділля, за видом ритмоорганізації кодуємо e73. За матеріалами експедицій автора окреслено найбільш північні терени поширення форми e73 у жнивному й весільному циклах: в межах Прип'ятського сточища жнивний тип e73 у класичних ритмомелодичних ознаках з'являється у верхній течії Горині, окремими "вкрапленнями" – у Коростенському, Малинському районах (весільна ізомела e73 окреслюється тут суцільною лінією). На Центральному й Пінському Поліссі, на Лівобережжі Дніпра формула e7 знана у тирадній композиції весільного циклу (eТ7), яка спорадично побутує і як жнивна (Поділля, Надсяння, Горохівщина). В традиціях Верхньої Прип'яті, Турії поширений жнивний тип e72. Спорідненість типів e73 і e72 обмежується спільністю ритмосхеми, решта параметрів вказують на різниці між ними. Компактний ареал e72 виглядає автономним, географічно не пов'язаним з метропольним ареалом e73.

3.3. На території, що охоплює басейн Верхньої Прип'яті (річки Вижевка, Турія, Цир, Стохід, середня течія Стира), Берестейщину (Пружанський, Дрогичинський, Кобринський, Жабинківський, Малоритський райони), Холмщину, панує група жнивних мелотипів, базованих на силабічній моделі 5+3. На сході її ареал обмежений адміністративним кордоном між Рівненською та Волинською областями, інші межі поки що залишаються "відкритими". Форма 5+3 об'єднує цей регіон як загальна ритмовіршова ідея, її конкретні ритмічні реалізації розбивають територію на кілька зон. Зі сходу на захід її перетинає мелогеографічна межа між масивами ЖГ (тут вона переходить на лівий берег Прип'яті і йде вище Бреста в напрямку Білостока) й дожинковим (на південь і захід від вказаної лінії). Ті версії моделі 5+3, що належать дожинковому меломасивові, діляться на ямбічну і спондеїчну групи, кожна з яких має різновиди. Типологічна група q(F) 532 щільно локалізована у Камінь-Каширському і Ратнівському районах, окремі версії зустрічаються в Ковельському, Ківер-цівському, Маневицькому районах. Група версій моделі e 53 заповнює "нішу", окреслену з півдня, сходу й півночі ізомелою q 432; ця ніша ділиться на невеликі субареали за різновидами e 532, e 532, e 5331 (цей ареал сягає Любліна), e 53 // q 53.

3.4. У верхів'ях Льви, Ствиги, Уборті встановлено ареал локального жнивного типу з ритмоформою F А62 . Його більша частина накладається на ареал q 432, утворюючи на півдні Олевського, Рокитнівського районів традицію зі сталим функціонально спеціалізованим жнивним репертуаром (тип "Уборть", аналогічно типу ЖГ, виступає як трудовий, тип q 432 виконує роль ритуального дожинкового наспіву).

Розглядаються також кілька мелотипів локального поширення (e 572, F 462 та ін.) і ті, що утворюють периферію жанрового циклу (сезонно-приурочені).

3.5. В терені зафіксоване явище поліжанрового функціонування деяких мелоформ. На Західній Волині, Західному Поліссі, також у Галичині, на Поділлі жнивний цикл "цитує" типові весільні наспіви e Т7, q Т6, F 532, q Т53, приєднуючи до них дожинкові тексти. Для Центрального Полісся властиве інше жанрово-морфологічне "схрещення", а саме – мікст жнивних і петрівсько-купальських мелоформ: типів q 432 дожинкового і q 532 петрівського, типів ЖГ і купальського моделі e 542.

3.6. Сучасна мелогеографічна характеристика дожинкового меломасиву правобережної Прип'яті ілюструє картину поширення українських жнивних мелодій, накреслену К.Квіткою: на значних територіях панують певні типи мелоформ, що виступають у функції єдиного наспіву жнивного сезону й обслуговують як ритуальне завершення жнив, так і при потребі весь період жнивних робіт. До таких належать типи q 432 та e 73, що мають великі ареали, окреслені ізомелами (останнє стверджуємо стосовно тих зон, де відбулися спеціальні польові обстеження).

Підтверджується також висновок К.Квітки щодо північної Волині як "осередку … більш активного творення наспівів жнивних пісень": тут фіксується значна кількість жнивних мелоформ (e 72, e 532, e 5331, q 532, F 532, F 66, q 432, q 4331, e 572 та ін.). Їхні невеликі ареали в басейні Верхньої Прип'яті іноді накладаються один на одного, утворюючи спорадичні репертуарні суміщення. Про упорядкованість мелодичних кордонів у цьому терені можливо говорити лише стосовно його обмеження зі сходу, де пролягає північно-західна ізомела типу q 432. Деякі локальні мелоареали пов'язані з річками Турія, Стохід, Західний Буг.

Полімелодична жнивна традиція Волинського Полісся контрастує із сусідніми мономелодичними традиціями. Наявність кількох мелодій викликає питання їхньої функціональної спеціалізації. На Верхній Прип'яті будь-яка мелодія могла виконувати як трудову, так і ритуальну функції, тобто різні наспіви побутували тут як паралельні, непротиставні форми. Етнолінгвісти кваліфікують випадки паралельного існування різних варіантів того самого явища як знак взаємовпливів суміжних традицій. Отже типологічна, функціональна й ареалогічна строкатість північноволинсь-кої жнивної традиції дозволяє визначати її як традицію "дифузного" типу.

Розділ 4 присвячено надзвичайно складному за морфологічною й ареалогічною організацією меломасивові "жниво-голосіння" – вивченню його загальних мело-структурні принципів (за 778 зразками зі 360 сіл) та специфіки локальних прип'ятських різновидів. Мелотип ЖГ неодноразово був об'єктом уваги етномузикологів, проте конструктивний опис його базових структурних засад здійснено лише у 80-х рр. Г.Кутирьовою, О.Пашиною, які встановили, що мелодії цього типу, на відміну від уявлень фольклористів старшої генерації про імпровізаційність ЖГ, піддаються моде-люванню, за їх зовнішньо стихійними формами ховаються логічні композиційні основи.

4.1. Ареал ЖГ, найбільший з-поміж східнослов'янських жнивних ареалів (охоп-лює басейни Прип'яті на півдні, Західної Двини на півночі, Ясельди й Неману на заході, Подніпров'я на сході), сприяв формуванню розгалуженої системи локальних різновидів, в яких, як пише О.Пашина, модифіковано окремі елементи типової форми. Тип в цілому виявляється через систему локальних моделей, яка відбиває ієрархію ознак на окремих структурних рівнях і на рівні їхньої кореляції. Поки не здійснено вичерпний опис регіональних різновидів ЖГ, залишається простір для корекції загальнотипологічних засад меломоделі ЖГ, сформованих у розвідках 80-х рр. Введення в обіг прип'ятських матеріалів розширює уявлення про генеральні морфологічні принципи ЖГ, корегує трактовку ритмічного і композиційного рівнів.

4.2. О.Пашина вважає базовою для ЖГ ритмомодель, показану в табл.2 (рядок 6), й відзначає такі її основні видозміни: відкидання 1-ї силабохрони зачину, заміна за-чинного диямба фігурами e e e e та e e e q (показові для певних локусів), заміна диямбічного каданса "зрізаною" схемою (В2). У дисертації, з огляду на рубатний характер ритміки ЖГ і на вільно-силабічний тип віршування (варіювання довжини силабогруп і місцеположення цезури), залучено до аналізу типологічно відповідні алгоритмічні конструкції весільного циклу, організовані більш строго за критеріями дольного чи ямбічного ритмів (формули В, С, D). Виявилося, що мелотип ЖГ опирається на дві базові моделі: у центральному і східному субареалах домінант-ною є модель А, у західному субареалі – модель D.

Таблиця 2. Види ритмічних періодів мелотипу ЖГ

Ареал моделі D частково збігається з ареалами весільних типів e 342 і q 342 (західна частина Білорусі, Західне Полісся). Схема D виступає як домінантна модель ЖГ у Західному Поліссі, Західному Поозір'ї; у перехідній смузі між ареалами D і А схема D проявляється як домінантна ритмічна орієнтація.

Модель А – продукт структурного перетину форм q 6 (у її вторинній версії F 6) і e 7. Вихідним видом зачину моделі А вважаємо дипірихій, утворений шляхом силаборитмічного дроблення. У центральнополіських наспівах спостерігаємо довільне роз-щеплення моделі з вільним цезуруванням вірша 4+3; 3,4+4; 5+2 (Овруччина) та її вторинну метрично стабільну версію 4+56 (басейни Уборті, Ствиги). У центральному Поліссі, Подніпров'ї та східному Поозір'ї простежується тенденція до модифікації ритмосхеми А за принципами дольного алгоритму (силаборитмічне дроблення на засадах двійкового поділу силабохрон, кратне збільшення пар силабохрон). У західних (західне Полісся, Понемання) та північно-західних (Західне Поозір'я) теренах ареалу моделі А і D зазнають вільноагогічних видозмін (довільної ямбізації).

Силаборитмічне варіювання (обумовлене дольним алгоритмом або чергуванням "ямб-трибрахій") охоплює весь ареал ЖГ, але в окремих регіонах виявляє певні домінантні тенденції (встановлені статистичним дослідженням за методикою аналізу літературної версифікації М.Гаспарова): в межах загального ареалу ЖГ відбувається послідовне збільшення довжини вірша від 7-складників (80-85% виду 3+4) у західній частині ареалу, через поступове підвищення відносної частки форми 4+4 (у перехідній смузі) до зони її панування (90%) в центрі Білорусі й тенденції подальшого розширення вірша до 9-10-складів (5+4, 5+5) на східній межі ареалу (у 10-20% випадків). Окремо виділяється Центральне Полісся, яке не має домінантної силабічної моделі, а характеризується полем версій (обсяг варіювання – 7-10 силаб), тобто релевантною ознакою даного локусу є інтенсивне варіювання ритмосхеми в довільному режимі (ця ознака була виявлена автором й на матеріалі весільних мелодій). Оригінальною є локальна традиція Берестейщини (між Ясельдою і Припўяттю), зорієнтована на форму 5+3 (поле версій: 5+4, 4+4, 6+3), запозичену з дожинкового ареалу.

Ритмомоделі ЖГ мають два типи кадансування (див. табл.2): диямбічний з двома опорними тонами на довгих силабохронах (каданс А) і неямбічний (повні форми – В, В1, і зрізана – В2) з ладовою опорою на передостанній силабі.

Ритмокомпозиції 2-рядкової строфи – варіантний повтор базової регіональної ритмомоделі або сполучення повної форми та її "зрізаного" варіанту: АВ2, DВ2. Найпоширеніший тип 3-рядкової строфи – з ритмічним контрастом середини АВА.

4.3. Засади звуковисотної організації ЖГ. Критерії, за якими наспів ЖГ аналізують О.Пашина і Г.Кутирьова, в дисертації зведено до комплексної системи й деталізовано. Строфа ЖГ має два рівні мелодичної періодичності: у межах рядка (мелоконструкція) та в масштабах цілого (мелокомпозиція як комбінація 2-3-х мелоконструкцій). Типологія мелоконструкцій базується на таких ознаках: а) вид інтонаційної архітектоніки (основний критерій О.Пашиної, за яким вона відокремлює три основні конту-ри – одноцільну "єдину хвилю", "формулу Евальд" з основною і додатковою поспівками, "синтаксичну" двосегментну мелоформу); б) тип кадансування – кількість ладових опор та їх місцерозташування (базовий критерій Г.Кутирьової, за яким виділено три основні види кадансів – у табл.2 ці типи проіндексовано літерами a, b, g).

Автором здійснено окремий аналіз мелодичних версій зачинів і кадансів, вивчено способи їх сполучення, розширено систематику кадансів. Шукані типи мелоконструкцій (15 форм) встановлено на рівні комбінацій зачинів і кадансів. Для прип'ятського субареалу актуальними є кілька мелоконструкцій, які кодуються за типами кадансів: диямбічні каданси (А) з опорами на 6-й і 8-й силабохронах мають мелодичні різновиди a (опори 3-1, 3-3) і b (опори 1-1), неямбічні каданси ритмомоделей В1 і В2 (відповідно g1 і g2) мають опору на 7-й силабохроні (1-й щабель, зрідка – ІV-й). Архітектонічно визначальна функція 3-го щабля (каданси групи a, що містять "голосільну" поспівку – інтонаційно-семантичну квінтесенцію ЖГ) дозволяє назвати його опозиційною опорою ладу (попередні дослідники вважають лад одноопорним).

Комбінації мелоконструкцій дають різні типи мелокомпозицій. Кілька відкристалізованих типів мелокомпозицій відомі практично у всьому ареалі ЖГ: класичними вважаємо дворядкові композиції ab, ag1, ag2, bg2, трирядкові agb, ag1b.

4.5. У Прип'ятському субареалі ЖГ, який є південною рубіжною зоною поширення даного пісенного типу, за комплексом мелоструктурних ознак виявлено кілька локальних традицій. У басейні Прип'яті продовжують діяти тенденції генерального поділу загальнобілоруського ареалу ЖГ на два основні регіони – західний та східний, відповідно утворюючи західнополіський (верхня Прип'ять до впадіння Ясельди та Го-рині) і центральнополіський (середня і нижня течії Прип'яті) локуси ЖГ (див. карту).

У Західному Поліссі простежуються морфологічні впливи західно- і центральнобілоруської зон ареалу ЖГ: (1) наспіви Пінщини наближені до класичних центральнобілоруських форм: ритмомодель А з зачинними диямбом (південь локусу) або висхідним іоніком (північ), вірш 4+4, мелокомпозиції ab (північ), ag2, ag1b (південь); західнобілоруські риси – композиція АВ1А/ag1b, підвищена вага 3-го щабля; (2) у ба-сейні Ясельди домінує ритмомодель D, вірш 3+4, зачинною виступає мелоформула a; (3) на Берестейщині мелоформула ЖГ (a) поєднується з дожинковим ритмом e 53.

Центральне Полісся має такі ознаки – ритмомодель А, реалізована у полі силабічних версій 7-10 з елементами алгоритму дольності; дворядкова композиція; домінування меломоделі b. Зі східнобілоруським регіоном цей терен об'єднують вірші 9-10-складового обсягу, зачинна функція мелоформи b, виключна дворядковість. Джерельна база дозволяє відокремити тут кілька локусів, морфологічно віддалених від класичного ЖГ: (4) Овруччину з активним силаборитмічним варіюванням ритмосхеми, "зворотною" мелокомпозицією ba; (5) межиріччя Уборті-Ствиги з силабічною формулою 4+56 (2-3-рядковість, зачинна роль мелоформи a виказують центрально-білоруські впливи); (6) оригінальний нижньоприп'ятський різновид, описаний О.Пашиною, (7) смугоподібний ареал однорядкових композицій на проміжку Ганцевичі–Столін; (8) зону річок Птич–Оресса–Случ.

Мелотип ЖГ – яскраве явище ранньотрадиційної музичної культури, яке презентує високоорганізований рівень музичного мислення, віртуозно реалізований в умовах "мінімалістичних засобів вираження". Наукове осмислення сучасного стану традиції ЖГ відкриває широкі перспективи ареалогічної розробки цього меломасиву.

У п'ятому розділі "Жнивна мелоареалогія Прип'ятського басейну в конте-ксті етнодіалектного поділу регіону" – вивчається загальна картина мелоареалогічного членування терену (види жнивних мелоареалів, утворення різних типів традицій на перетині ареалів, порівняння жнивних та іножанрових ізомел) та співвіднесеності цього поділу з деякими етнокультурними розмежувальними лініями.

Найважливіша межа – між меломасивами ЖГ і дожинковим, які опонують на функціонально-семантичному, морфологічному (типи мелоорганізації), ареалогічному (структури ареалів) рівнях. Ця фронтальна лінія відрізняється чіткістю, непроникністю (зона дифузних явищ відсутня, за винятком Берестейщини; найбільш строгим є пінський відтинок ізомели). Вона є зразком граничної ареальної протиставності: тут проходить кардинальне розмежування "світів", опозиція двох культур за схемою "ми" – "вони", що реалізується через відмінність інтерпретацій музичного оформлення жнив. Один з рівнів протиставлення – відмінність ладоінтонаційних модусів: терцевого "голосільного" (пов'язаного з реліктовими світоглядними уявленнями, зокрема, культом предків) на півночі та квінтово-квартового "святкового" на півдні.

У жнивній мелогеографії знаходять підтвердження деякі лінії етнолінгвістичного поділу регіону: а) протиставлення західного і центрального Полісся по лінії Горинь–Ясельда (в дожинковому меломасиві цій межі відповідає поділ за типом ритму: традиції центрального Полісся представлено дольними ритмами, Західне Полісся і Волинь – переважно ямбічними); б) упорядкованість діалектного поділу в західному Поліссі й, навпаки, його розмитість у центральному; в) оригінальність (щодо суміжних стилів) традицій нижнього Погориння; г) "лакуна" ("жнивна пустка") в Нижній Прип'яті, де відсутні явища, відомі в суміжних теренах; д) лінія відмежування полімелодичної Волинської дифузної зони; є) клиноподібний "прорив" волинсько-подільських жнивних і весільних мелоформ за течією Горині (гіпотеза про Погориння як контактний міжетнічний коридор вимагає міждисциплінарного дослід-ження). Виявлено паралелізм ареально-типологічних процесів у весільному і жнивному жанрах, і, навпаки, їхню різнонаправленість у жнивній і купальській мелоареалогії.

Висновки. Створення атласу народномузичних діалектів на підставі документального картографування системно зібраних польових матеріалів – одне з невідкладних завдань української етномузикології. Згромадження репрезентативної бази жнивних наспівів та їх документальне картографування на площині великого етнографічного регіону – Прип'ятського Полісся (де вони є одним із основних компонентів календарно-обрядового циклу) – дало можливість у деталях відслідкувати характер поліських жнивних мелоареалогічних меж: їхню проникність/непроникність, опозиційність чи дифузність суміжних ареалів, їх часткові чи значні суміщення.

З-поміж більш ніж 30 мелоформ, закріплених у терені за сезоном жнив, виділено ті, що утворюють мелогеографічні масиви. В басейні Прип'яті сусідять ізомели п'яти панівних східнослов'янських жнивних мелотипів: загальнобілоруського (для нього введено назву "жниво-голосіння" (ЖГ), котра відбиває оригінальне поєднання рис голосіння й типового календарного наспіву), галицько-подільського (ритмо-тип e73), волинсько-подільського (q 432) і холмсько-волинського (силабічна форма 5+3)