Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна

Козименко Людмила Миколаївна

УДК 130.2

МІФОЛОГІЧНІ ЕЛЕМЕНТИ В ТРАНСФОРМАЦІЇ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕЛІ СУБ’ЄКТА В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

09.00.04. — філософська антропологія, філософія культури

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Харків — 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Штанько Валентина

Ігорівна, Харківський державний технічний університет

радіоелектроніки, зав. кафедрою філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент Бурова Ольга Кузьмівна,

Харківський національний технічний університет ім.В.Н.Каразіна, професор кафедри філософії

Кандидат філософських наук Кунденко Яна Миколаївна, Державний аерокосмічний університет ім.М.Є.Жуковського “ХАІ“, старший викладач кафедри філософії

Провідна установа Центр гуманітарної освіти НАН України, м.Київ

Захист відбудеться “ 12 ” жовтня 2000р. о 15-й годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.64.051.06 у Харківському національному університеті ім. В.Н Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4. ауд. 3-83.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, Харків, пл.Свободи, 4).

Автореферат розісланий 11 вересня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

канд. філос. наук, доцент___________________________В.С.Старовойт

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Криза культури, яка переживається світовою спільнотою на зламі ХХ та ХХІ століття, знаходить свій прояв у сукупності багатьох проблем. Та однією з найактуальніших серед них є, “людяність”, яка виступає не лише точкою перетину усіх інших проблем, а й мірою культуротворчості.

Якщо в царині повсякдення індивіда необхідність визначення адекватної сучасним реаліям людяності набуває, зокрема, форм бажання “знайти самого себе”, “зрозуміти і прийняти Іншого”, “відшукати свій стиль”, врешті-решт “не загубити себе”, то в сфері філософії ці прагнення “звичайної людини” постають у вигляді проблеми обґрунтування сучасної моделі суб’єкта, визначення рамок самості, або, в термінах психології, проблеми особистісної ідентичності. І коли в умовах сталої культури ті чи інші рамки Я (самості) є підвалинами, які можуть не досягати рівня рефлексії, то в ситуації зміни культурної парадигми визначення нової моделі суб’єкта набуває статусу актуальної проблеми, яка потребує свого представлення в теорії.

Криза модерну неминуче стала і кризою відповідної цьому типу культури моделі суб’єкта, що була зорієнтована на наукову раціональність, яка приймалася за ядро і найадекватніший спосіб культуротворчості. Тому, якщо постмодерн поціновувати як заперечення модерну, постмодерністська модель суб’єкта може стати, в свою чергу, запереченням свого відповідника в класичній метафізиці, яке передбачає, насамперед, відмову від його підстав та орієнтацій.

В цьому плані чи не найпоказовішою формою суспільної свідомості, яка активно витісняє раціональність модерністського ґатунку, стає міф. І навіть не вдаючись детально в питання про ступінь його домінування в структурах сучасної ментальності, очевидним є те, що міф — повсякденний, звичний і невід’ємний чинник, що впливає на процес формування й розвитку постмодерністської моделі суб’єкта. В цьому й полягає актуальність пошуку, аналізу та визначення тих елементів світовідношення сучасного індивіда, які можна назвати міфологічними, елементів, які з’являються та відтворюються в процесі трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта.

Ступінь наукової розробки проблеми. Руйнація новоєвропейської моделі суб’єкта розпочинається у західній і вітчизняній філософській думці задовго до постмодерну. Цей процес здійснюється різними шляхами та засобами в ново-, не- та постнекласичних філософських системах, однак, допускаючи певну міру схематизму, можна сказати, що запереченню підлягають, по-перше, обмеження суб’єкта лише рамками гносеологічного відношення, і, по-друге, розуміння процесу становлення особистості як діалектичного ототожнення одиничного та загального.

Першими суто пізнавальний характер Я заперечують представники новокласичної філософії (І.В.Гете, романтики, С.Кіркегор), за ними — К.Маркс, який розширює “гносеологічного суб’єкта” до повноти “суб’єкта практичного”. Не менш радикально це питання ставиться і в роботах Ф.Ніцше, для якого Я поставало скоріше ефектом та наслідком ірраціональних процесів, та в екзистенціалізмі (Ф.Брентано, М.Гартман, А.Камю, Г.Марсель, М.Хайдеггер, М.Шелер, К.Ясперс, в Росії — М.Бердяєв, Л.Лопатін, Л.Шестов та ін.), у проблематиці якого поєднуються два фундаментальних питання — людини і буття.

Зумовленість вчинків і рефлексивних актів індивіда певними структурами, сукупністю відношень, інваріантних під час деяких перетворень, стає головним предметом аналізу в структуралізмі (К.Леві-Стросс, Р.Барт, У.Еко, Л.Гольдман та ін.), а пізніше — в постструктуралізмі (М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр).

У психоаналізі (З.Фрейд, Е.Фромм, Г.С.Салліван, К.Хорні, К.Г.Юнг, А.Кардінер) відбувається деструкція принципів ідентичності і цілісності суб’єкта (самості) та обґрунтовується теза про принципову непрозорість мотивів людської поведінки. Некласична і постнекласична психологія, зокрема психоаналітична, когнітивна й інтераціоністська (Е.Еріксон, Дж.Марсіа, А.Ватерман, Дж.Мід, Х.Теджфел, Дж.Тернер та ін.) проблему суб’єкта ставлять у вигляді питання про способи, форми та етапи розвитку особистісної ідентичності.

Паралельно з розхитуванням модерністської моделі суб’єкта в некласично зорієнтованих гуманітарних дослідженнях відбувається і переоцінка ролі міфа як способу культуротворчості, а відтак і як сфери культури — із випадкового, атавістичного, маргінального він перетворюється на повноцінний, сучасний і самоцінний. У цьому плані важливе значення мають роботи як зарубіжних дослідників — Е.Кассірера, Дж.Фрезера, М.Еліаде, Б.Малиновського, Л.Леві-Брюля, К.Г.Юнга, А.Голлана, П.Фейерабенда, К.Хюбнера, К.Ямме, — так і українських та російських авторів — А.Автономової, О.Ахієзера, Л.Баткіна, Ю.Бородая, І.Веселовського, А.Гулиги, В.Горського, Я.Голосовкера, О.Едельман, С.Кримського, Ф.Кессіді, Ю.Лотмана, Е.Мелетинського, Л.Менжуліної, М.Поповича, О.П’ятигорського, С.Токарєва, І.Тронського, О.Фрейденберг, Н.Хамітовa та ін.

Слід зазначити, що не дивлячись на те, що міф як спосіб культуротворчості є досить актуальною темою сучасних етнографічних, лінгвістичних, семіотичних та філософських студій, все ж проблема його місця і функцій у структурі сучасної моделі суб’єкта на сьогодні ще не має свого систематичного опису та вирішення. Ми відмовились від намагання охопити у визначенні міфа всі історично конкретні його форми, і за вихідне прийняли таке тлумачення: міф — це переказ, який покладено в основу світорозуміння та який містить в собі опис світу чи його частин шляхом розповіді про їхнє походження, яке часто виступає у вигляді творення (або номінації). Особливістю міфологічної моделі суб’єкта є те, що, по-перше, Я тут тією ж мірою суб’єкт, що й об’єкт, по-друге, воно не має такої фундаментальної для новоєвропейської культури якості, як ідентичність — Я в міфі гетерогенне, амбівалентне та “розщеплене” на різноманітні, почасти підлеглі, почасти рівноправні елементи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в рамках науково-дослідної теми кафедри філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки “Дослідження парадигми постмодерну в філософії науки і філософії культури”, яка здійснюється за республіканською програмою №64 “Класика, модерн, постмодерн у філософії, науці і культурі: проблеми духовності на зламі тисячоліття” (державна реєстрація №0197U012137).

Мета і задачі дослідження. Аналізуючи рух методології філософської і культурологічної думки щодо аналізу трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта в сучасній культурі, визначити умови формування й особливості міфологічних елементів його особистісної ідентичності, смисложиттєвих орієнтацій та структур раціональності.

Відповідно до поставленої мети вирішуються такі задачі:

визначення концептуальних основ визначення міфа як способу культуротворчості в некласичній (та постнекласичній) філософії й культурології на прикладі таких концепцій, як кассіреріанство, психоаналіз, структуралізм (постструкткралізм);

аналіз процесу зміни статусу міфа як способу буття суб’єкта в процесі переходу від модерністської до постмодерністської культурної парадигми;

виявлення та дослідження умов формування й особливостей міфологічних елементів особистісної ідентичності сучасного індивіда;

визначення особливостей міфологічних форм його смисложиттєвих орієнтацій;

аналіз міфологічних елементів сучасної раціональності та показ об’єктивної необхідності їх продукування та відтворення в умовах сьогодення;

доведення внутрішнього зв’язку між міфологічними елементами особистісної ідентичності та міфологічними елементами раціональності сучасного індивіда;

на основі семіотичного підходу до культури як до семіосфери, яка є сукупністю багатьох мов-кодів, дослідження зв’язку міфа і науки як, відповідно, недискретної та дискретної мов, показ їхньої внутрішньої взаємної необхідності та взаємодоповнюваності.

Об’єктом дослідження є особливості сучасних культуротворчих процесів.

Предметом дослідження є міфологічні елементи, які формуються та відтворюються в процесі трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта в постмодерністській культурі.

Методологічною основою дослідження є структурно-семіотичний підхід до культури, характерний для Московсько-Тартуської школи (Ю.Лотман та ін.), структуралістська (і частково постструктуралістська) логіка аналізу проблеми “смерті суб’єкта” в сучасній культурі, психоаналітичний підхід у сфері дослідження самості та проблем особистісної ідентифікації, ідея неспівмірності міфа і науки П.Фейерабенда, ідея Е.Кассірера про культуру як про символічну систему різноманітних самоцінних сфер.

Наукова новизна одержаних результатів пов’язана насамперед з обґрунтуванням того, що міфологічні елементи стають невід’ємними складниками тієї моделі суб’єкта, яка формується в процесі переходу від модерністської до постмодерністської культурної парадигми.

Дістало подальший розвиток положення, згідно з яким в некласичній і постнекласичній філософії руйнація модерністської моделі суб’єкта відбувається, зокрема, у формі заперечення її основної підвалини, а саме: ототожнення онтологічного й гносеологічного відношення, необхідним наслідком чого стає неадекватність категоріальної пари “суб’єкт—об’єкт” для опису природи і особливостей зазначеного відношення.

Впреше обгрунтовується положення про те, що характерною рисою культури постмодерну став перехід від онтології загального до онтології одиничного (автентичної онтології); як результат, по-перше, одиничне починає втрачати характеристику ідентичності, і в процесах особистісної ідентифікації стає прийнятною гетерогенність Я (самості), і, по-друге, відмовляючись від спроб втілити сутність людини, суб’єкт переходить до започаткування власної онтології, яка постає як пошуки індивідуального стилю життя, можливість якого будується на умовах, що сприяють виникненню елементів міфа.

Вперше на феноменологічному рівні здійснено аналіз умов виникнення та відтворення таких міфологічних елементів сучасної моделі суб’єкта, як об’єктність, гетерогенність (“розщепленість”) та ритуал.

Доведено, що міфологічні елементи особистісної ідентичності та міфологічні елементи раціональності перебувають між собою у внутрішньому взаємозв’язку.

Вперше визначено, що, на відміну від архаїчного міфа, який є засобом універсально-загальної ідентифікації індивіда, міф сучасний стверджує одиничне і неповторне.

Показано, що, якщо дискретний аспект центрального механізму текстотворення у постмодерністській культурі продовжує бути представленим науковою раціональністю, яка екстенсивно заполонила життєвий світ сучасника, то його недискретний аспект часто набуває форм міфологічної раціональності, в результаті чого сучасна ментальність інколи постає у вигляді текстів, які поєднують в собі науку та міф.

Практичне значення одержаних результатів. Винесені на захист результати дослідження допомагають заповнити прогалини у вивченні проблеми трансформації моделі суб’єкта, яка інтенсивно здійснюється в умовах сучасної кризи культури. Важливим аспектом роботи став аналіз процесу переходу від онтології загального до автентичної онтології, який показав, що постмодерн, змінюючи міру свободи суб’єкта неминуче змінює тим самим і міру його відповідальності, — тому вказані зміни не тільки продукують безвідповідальних “гвинтиків”, але й створюють умови для появи дійсної відповідальності за власну долю та долю культури.

Методологічні засади і теоретичні висновки роботи можуть бути використаними і в подальших дослідженнях міфологічних елементів у структурах раціональності та в процесах особистісної ідентифікації сучасного індивіда. Необхідність такого аналізу, на нашу думку, зумовлена тією стрімкістю, з якою міф опановує терени сучасної культури, та тими наслідками, які спричиняються цими процесами.

Результати дослідження можуть стати, зокрема, хорошим підгрунтям для подальшого аналізу процесів взаємодії наукових та міфологічних складників у ментальності сучасного індивіда, взаємодоповнення елементів архаїчної та постмодерністської міфології, проблем і суперечностей, які виникають в процесі синтезу дискретних і недискретних елементів світогляду сучасників.

Виконана робота може бути використана й у прикладних психологічних та соціологічних розробках, пов’язаних з проблемами “розщепленого суб’єкта” і т.п.

Концепція роботи та фактологічний матеріал можуть також стати в нагоді під час підготовки навчальних програм та спеціальних курсів з циклу гуманітарних дисциплін. Так, деякі змістовні тенденції використовувалися автором у читанні курсів “філософія”, “українська та зарубіжна культура” для студентів Харківського державного економічного університету та Харківського державного технічного університету радіоелектроніки.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи знайшли відображення в публікаціях автора, а також у доповідях та повідомленнях на конференціях та семінарах: на міжнародній науково-практичній конференції “Наука і соціальні проблеми суспільства” (Харків, 1998), на V Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 1998). Матеріали дисертації обговорювалися на науково-методологічних семінарах кафедри філософії Харківського державного економічного університету та Харківського державного технічного університету радіоелектроніки.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, що витікає з поставленої мети та основних завдань. Робота складається зі вступу, двох розділів, які містять, відповідно, три і два підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи — 165 сторінок основного тексту та 18 сторінок тексту бібліографії, яка має 204 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, міра її вивчення, мета та завдання, предмет та об’єкт дослідження, наукова новизна, методологічна, теоретична база роботи та її практична цінність.

Перший розділ дисертації “Концептуальні основи визначення міфа в некласичній філософії” присвячений аналізу модерністських філософських підвалин, на яких базувався новоєвропейський раціоналізм, та згідно з якими міф поціновувався як недійсний, випадковий чи атавістичний спосіб культуротворчості. На прикладі таких концепцій, як кассіреріанство, психоаналіз та структуралізм (постструктуралізм) розглядається процес переоцінки міфа як сфери культури та елемента сучасної моделі суб’єкта.

В першому підрозділі “Концепція міфа в філософії Е.Кассірера” здійснюється аналіз однієї з перших некласичних спроб створення філософії культури, в яку міф допускається як повноцінна і самоцінна сфера.

Точкою відліку для конструювання нової системи став для Е.Кассірера перегляд кантівського відношення до знання, не опосередкованого категоріями розсудку та просторово-часовою формою чуттєвості, як до ілюзорного та бажання проаналізувати чисті форми суб’єктивності, які вибудовують світ культури, де наука — лише одна із форм покладання предметності. В результаті філософія, не перестаючи бути своєрідною онтологією суб'єкта, з науковчення мала перетворитися на філософію культури, де міф дійсно б мав належне йому місце самоцінної символічної культурної форми.

Проведений аналіз філософії міфа Е.Кассірера дозволив нам прийти до висновку, що для даної концепції характерне переплетення як класичних, так і некласичних онтологічних засад. З одного боку, суб'єктивність розглядається як темпоральна, а відтак, філософський дискурс направлений на пошук основ не абстрактно загального, а конкретних феноменів, в яких відбувається оформлення (вірніше, формування) життєвого світу людини. Все ще перебуваючи на терені класичної онтології, Кассірер стверджує, що міф має виражати об'єктивний і загальний смисловий зв'язок, ніскільки не сумніваючись в існуванні останнього; причому міф тлумачиться як інше загальне визначення початку, інший шлях, яким дух іде у своїй об'єктивації, інша логіка, початок іншого загального, а тому філософія міфа має стати аналізом міфологічної логіки як співмірної філософському пізнанню, що орієнтується так чи інакше на наукову методологію. В той же час Кассірер переконаний: міф є рівноправним членом системи виразних форм духу — сфер культури, — відіграючи в ній вирішальну роль, оскільки він один має у своїх витоках самостійне буття. З одного боку стверджується, що міф існує в колективній ментальності в латентній формі і в умовах кризи культури набуває тих чи інших дійсних форм, які мають конкретно-історичний характер, що врешті-решт змушує визнавати їхню адекватність сучасності, з іншого — у повній відповідності до логіки гегелівського абсолютного духу виникнення філософії, науки тощо розглядається як процес історичного подолання міфа, і раціоналістичний ідеал "дорощування" методології наук, які вивчають культуру, до рівня методології природничонаукової проявляється, зокрема, в аналізі Кассірера спробою відшукати "ідолів" (у беконівському сенсі) соціального пізнання для того, щоб філософія змогла нарешті зрозуміти та зруйнувати політичний міф як такий, що не відповідає ідеалам класичної науки, а відтак приводить лише до негативних та небезпечних наслідків у процесі суспільного розвитку. І насамкінець: досліджуючи сучасні політичні міфи, німецький філософ один із перших звернув увагу на те, що вони химерно поєднують в собі наукову раціональність й раціональність (вірніше, ірраціональність) міфа, більше того, таке поєднання, функціонуючи частково за законами наукового дискурсу, вимагає і отримує своє продовження у вигляді відповідних технік та технологій.

Зовсім інший шлях до визнання повноцінною сферою культуротворчості проходить міф у рамках психоаналізу. Дослідженню цих процесів присвячений другий підрозділ дисертації "Концепція міфа в психоаналізі".

Відомо, що засновник психоаналізу З.Фрейд у повній відповідності до класичного ідеалу, ототожнюючи культуру з розумом, був глибоко переконаний в тому, що відхилення від норм і принципів розумності є ознакою хвороби, а тому лікування таких відхилень має, по суті, бути раціоналізацією несвідомого. Міф, на думку Фрейда, як один із способів буття несвідомого відіграє в житті людини неоднозначну роль. У філогенетичному плані він є тим кроком, за допомогою якого окремий індивід виходить з первісного колективу: саме міф фіксує подвиг героя, який убив батька та, об'єднавшись з братами, започаткував перші табу (міф про Едіпа), які, власне, і стали зародком культури. З іншого боку, для сучасника міф — не тільки приписи-заборони, які слугують каркасом культури, а й відхилення від норм психіки, які спричиняють різноманітні індивідуальні та суспільні проблеми, а тому мають бути викорененими з життя.

У процесі свого розвитку психоаналіз продукував не тільки зміни власне концептуальної методології, і й інші варіанти бачення міфа. Одними із найцікавіших стали погляди К.Г.Юнга, який тлумачив міф не як жорсткий інстинктивний паттерн, що детермінує поведінку індивіда, а як заданість віртуальності, що породжує, провокує події індивідуального й колективного життя за принципами вірогідної каузальності; по-друге, реліктовий характер міфологічних подій, на думку вченого, не робить їх порушеннями норми, тобто повернення до певних життєвих ситуацій просто-таки вимагає і певних міфологічних відповідників; і, по-третє, міф не тільки здатен заміняти раціональне мислення, а й сприяти відновленню гармонії останнього, символічно доповнюючи його абстрактно позитивні смисли до цілісної повноти.

Неофрейдистський підхід до вивчення міфа був представлений в дисертації теорією Е.Фромма, аналізуючи яку ми звернули увагу на кардинальні зміни, що відбувалися в психоаналізі в поцінуванні несвідомого: якщо З.Фрейд вважав його джерелом різноманітних регресивних, "дикунських" психічних станів, то Е.Фромм був переконаний, що несвідоме завжди представляє цілісну людину з усіма її потенційними задатками до світла та темряви, є підґрунтям для різноманітних відповідей, які може дати індивід на питання, поставлені його існуванням. А тому усвідомити його несвідоме — це доторкнутись до втіленої в нім людяності і відкинути перешкоди, які створює в кожній людині суспільство. Фромм не погоджується з Юнгом, який, услід за Фрейдом проводив різку межу між несвідомим і свідомістю, міфом і раціо, висловлюючи переконання в тому, що відмінність між ними лише у спрямованості: свідомість має своїм об'єктом зовнішній світ і є зв'язком між людиною та оточуючою реальністю через поняття, які виражають дію; несвідоме ж спрямоване на символічне сприйняття внутрішнього світу і є станом "недіяння". І символи-образи, і ритуали, які так рясно представлені у всіх людських спільнотах, переконаний Фромм, мають глибоке міфологічне підґрунтя, і є засобом подолання людської самотності, на відміну від понять, що передбачають перетворення зовнішньої реальності.

Таким чином, від свого виникнення психоаналіз проходить значну еволюцію як у визначенні несвідомого, так і в критиці міфа. Якщо у Фрейда міф є поверненням до архаїки, то надалі оцінки змінюються. Несвідоме починає оцінюватися як “своє-інше” свідомості, і, за умови критики сучасного інтелекту як неадекватного людській природі, міф як один із проявів несвідомого, отримує статус повноправної, більше того, повноцінної форми психічного життя нашого сучасника.

Прийняття міфа психоаналізом пояснюється, зокрема, і деякою специфікою суб’єкта цієї теорії, важливою характеристикою якого стає “розщепленість” (у термінах Фрейда “Spaltung”), яку австрійський психіатр тлумачив як розщеплення свідомості і особистості. Та якщо для засновника психоаналізу цей феномен проявлявся у таких явищах як фетишизм, психологічна відірваність Я від реальності, то в післяфрейдівських дослідженнях концепція “розщеплення суб’єкта” набуває філософських обрисів, фіксуючи розрив між бажанням і принципом, насолодою і законом, бажанням і пізнанням, думкою і буттям (“я мислю там, де я не є, і я є там, де я не мислю”), різними шарами несвідомого. Отже, психоаналіз вводить парадокс “розщепленого суб’єкта” (суто міфологічну категорію) в поле теоретичного знання як певне вихідне припущення — на правах аксіоми, відмовившись від спроб звести теорію до несуперечливого вигляду.

Адекватність мови міфа для відображення психічного життя індивіда вбачається в психоаналізі також у тому, що міф не лише здатен втілити гетерогенність Я, а й поламати рамки, які існують між свідомим і несвідомим, між різними шарами несвідомого, в кінці кінців між суб’єктом і об’єктом, передаючи містичну причетність індивіда до оточуючого світу, неподільність пізнавального і емоційного аспектів психіки. Втім, як і у випадку з кассіреріанством, психоаналіз, явно чи неявно намагається зберегти деякі положення класичної концепції суб’єкта: так, хоча “розщепленість” приймається апріорі як безсумнівне положення, все ж ставиться мета її подолання чи то в процесі індивідуації на шляху до завершеної Самості (Юнг), чи то в процесі осягнення свідомістю підвалин таємничого несвідомого, яке (осягнення) отримує назву “натуралізації” (Фромм). Більше того, ми можемо стверджувати, що в концепціях обох згаданих авторів присутня не лише думка про цілісного і неподільного суб’єкта як ідеал, а й латентно відтворюється визначення особистісної ідентифікації як ототожнення із загальним, яке мислиться як архетип Самості або універсальна людина. І, накінець, зазначимо, що психоаналіз вводить ще одне положення — тезу про амбівалентність Я напротивагу класичному, принципово позитивному, розумінню людської сутності.

Аналіз структуралістських (постструктуралістських) підходів до вивчення міфа в сфері сучасної раціональності, який здійснюється в третьому підрозділі “Структуралізм і постструктуралізм: від аналізу мови міфа до аналізу міфа як мови культури” на прикладі концепцій К.Леві-Стросса, Р.Барта. Ю.Лотмана, Ж.Дерріда, Ж.Бодрійяра та ін. показав, що в рамках цієї школи 1) обґрунтовується положення про принципову рівноправність мовних кодів у культурі, як наслідок, міф поціновується як повноцінна форма суспільної свідомості, в якій процес пізнання, хоча і відбувається за допомогою інших засобів, все ж дає не менш важливі результати, а самі ці засоби ні в якому разі не вважаються менш досконалими, ніж, скажімо, наукові (вони просто інші); 2) наявна переконаність у тому, що чиста наука не здатна більше виконувати функції центрального механізму текстотворення, і чим досконалішими з власне наукової точки зору стануть її методи, тим менш результативною і раціональною виявляється ця сфера суспільної свідомості — тож наука як дискретний мовний код все більше починає потребувати свого недискретного відповідника, на роль якого часто пропонується міф; 3) аргументується положення про те, що будь-яка раціональність має свої іманентні критерії, а відтак, будь-який мовний код, незалежно від того, дискретний він чи ні, є раціональним із власної точки зору й ірраціональним з точки зору іншого коду.

Паралельно у рамках цієї школи подальші перетворення отримує і класична модель суб’єкта. По-перше, як і в психоаналізі, постулюється теза про “розщепленого суб’єкта”, який розуміється або як сукупність словників, що утворюють певний ідіолект (Барт), або як сукупність функцій тих чи інших структур культури (Леві-Стросс) чи мовних кодів. По-друге, обгрунтовується думка про асубстанційність суб’єкта — останній мислиться як “порожній”, безосновний, такий, що отримує свої атрибути в залежності від функцій, які він має в тій чи іншій структурі.

У висновку до першого розділу зазначається, що трансформація, яка відбувається з класичною моделлю суб'єкта, та розвідки щодо статусу, особливостей та функцій міфа в культурі виявляють декілька моментів.

Міф є не тільки філогенетично першою формою буття (і символічного його відображення) людини в культурі, а й складником будь-якої історичної ментальності, незалежно від того, на яку форму суспільної свідомості вона самоорієнтується. При цьому в процесі розвитку поруч із залишковими архаїчними формами міфологічного, виникають інші, що взаємно відповідають домінантній сфері культури.

Сплески міфологічного мислення, які можна спостерігати в сучасній культурі, мають також адаптивний характер і пояснюються кризовою (перманентно кризовою) ситуацією, що характерна для кінця другого тисячоліття.

Є сенс говорити про структуру та логіку міфа, не забуваючи про те, що його ірраціональність як усталена суттєва характеристика є наслідком поцінування раціональною лише однієї мови, яка представлена наукою та філософією, що її легітимує.

Сучасний міф — необхідна умова формування смисложиттєвих орієнтирів людської екзистенції, яка посідає чільне місце в центральному механізмі текстотворення та виступає "своїм-іншим" наукової свідомості, що екстенсивно заполонила життєвий світ сучасників у вигляді рефлексивних форм мислення, доповнених їх техніко-технологічними відповідниками.

Значні перетворення відбуваються і з новоєвропейською моделлю суб'єкта. По-перше, наявність Я, тотожного самому собі, більше не приймається апріорі, а ідентичність віднині являється не стільки вихідним пунктом, скільки метою на життєвому шляху індивіда. Більше того, "розщепленість" суб'єкта часто поціновується як нормальний спосіб його буття. По-друге, онтологічний і гносеологічний аспекти людського існування перестають ототожнюватися, і вводиться теза або про надзвичайну складність процесу пізнання самості, або про принципову неможливість осягнути її сутність. По-третє, активно розмиваються рамки між суб'єктом і об'єктом, що робить вказану категоріальну пару не зовсім придатною для опису відношення "людина—світ". По-четверте, поступово зникає розуміння процесу особистісної ідентифікації як ототожнення загального і одиничного, а відтак, поняття сутності людини як ідеальної сукупності позитивних якостей, як вираження "людяності" як такої втрачає свій сенс, і природа самості набуває амбівалентного характеру.

Другий розділ "Умови, причини та елементи буття-в-міфі в сучасній культурі" присвячений пошуку та аналізу міфологічних елементів, які характерні для особистісної ідентифікації та раціональності нашого сучасника.

У першому підрозділі "Міфологічні елементи процесу особистісної ідентифікації в сучасній культурі" для досягнення поставленої мети ми звернулися до такого способу особистісної ідентифікації як стиль життя , який тлумачиться водночас і як деканонізуюча соціокультурна практика, і як постулювання недетермінованого самовизначення, що здатне набувати яких завгодно чудернацьких форм…і як сучасний канон.

Аналіз умов, які сьогодні забезпечують можливість вибудовувати власний стиль життя, показує, що їх онтологічне підґрунтя відмінне від класичного. По-перше, сучасні процеси особистісної ідентифікації апріорі не передбачають єдиного можливого культурного апріорі — суб'єкт має змогу вибирати між різними символічними системами. По-друге, руйнування ієрархічності культурних систем і, як наслідок, маргіналізація мов, текстів, їх "уламків" змушують "поєднувати непоєднуване", в результаті чого і культура, і суб'єкт культуротворчості стають мозаїчними й суперечливими, що дозволяє проводити паралелі з міфологічним образом Я. По-третє, певні процеси сприяють розмиванню меж між суб'єктом та об'єктом, характерних для модерністської культури і класичної онтології відповідно, а для особистості адекватною сьогоднішнім реаліям виявляється стратегія об'єкта, що також має деякі аналогії з міфологічним Я. По-четверте, розхитується переконання в суверенності і повновладді суб'єкта над своєю життєдіяльністю. І, насамкінець, здійснюється відмова від орієнтації на загальне як утілення сутності людини, і адекватнішою стає автентична онтологія, що передбачає свій стиль (а не наш спосіб) життя. При цьому власний стиль життя постає водночас і як пошук та/чи побудова підстав індивідуальних культуротворчих зусиль, і як прийняття рішень та здійснення вчинків, які відповідають чи суперечать цим підставам, що перетворює життя і на "власноруч створену онтологію", і на "власноруч написану історію". Саме це дозволяє нам говорити про індивідуальний стиль життя як про епоху початкових часів, епоху індивідуального світу вперше.

Проте така титанічна ноша для індивіда є настільки ж привабливою, наскільки важкою і нестерпною. Тому зрозумілими виявляються спроби полегшити або навіть зовсім відмовитися від неї. Одним із найпоширеніших способів втекти від такої свободи є намагання прийняти циклічну часову модель міфа: побудувати свій стиль життя за чиїмось зразком, "списати" чужу історію, примірявши та перекроївши її на себе, повторивши чиїсь вчинки або запозичивши чиєсь відношення до життя.

Не випадково у наш час спостерігається величезний інтерес до життя так званих “зірок” — творців сучасного сакрального. І якщо копіювання стилю життя у всіх дрібницях зустрічається досить рідко, то відтворення певних вчинків чи елементів світовідношення відбувається повсякчас і проявляється як ритуал. І хоча цей елемент міфологічного світовідношення не завжди позбавляє відповідальності за власні вчинки, він все-таки звільняє від необхідності робити вибір. Сакральне ж може існувати до тих пір, поки відбувається його переказ, з припиненням останнього воно стає профанним.

У другому підрозділі “Міфологічні елементи раціональності в культурі постмодерну” йдеться про міфологічні елементи сучасної раціональності та про їх зв’язок із відповідними формами визначення суб’єкта.

Аналізуючи характер постмодерністських знаків та текстів, ми прийшли до висновку, що сучасна раціональність є складним утворенням, яке поєднує в собі риси багатьох типів світогляду, а її центральний механізм текстотворення представляє собою дискретно-недискретну дво-(полі-)полярну структуру, яка містить суперечність науки і міфа. Такий синтез пояснює як численні крайнощі, що існують в рамках сцієнтизму та власне міфології (представленої розмаїттям історичних форм, які мають різне культурне походження), так і негомогенні культурні явища, “кентаври”, що поєднують в собі риси наукової та міфологічної раціональності. Факт такої природи центрального механізму текстотворення засвідчують і дослідження в сфері філософії науки (П.Фейерабенд, К.Хюбнер), які виступають не чим іншим як його легітимацією.

Міфологічні елементи будови має також гіпертекст, який можна поціновувати як принцип структурної організації деяких сфер сучасної культури: це і символічний статус його знаків, і спосіб поєднання останніх (асоціативним шляхом: за суміжністю в часі, просторі; за принципом аналогового розширення, аддитивним шляхом). І, звичайно ж, саме буття в гіпертексті, яке отримує магічний (операції зі знаками замінюють діяльність у реальному житті), а значить, і міфологічний характер.

Звернено увагу ще на одну важливу річ: структура та спосіб особистісної ідентифікації суб’єкта тісно пов’язані з особливостями знаків, які продукують індивіди в процесі культуротворчості. А відтак, особистісна невизначеність чи гетерогенність є не зовнішнім у відношенні до того, що відбувається, сумнівом, а об’єктивною структурою усякої події, і остання, рухаючись у багатьох смислах-напрямках відразу, розриває на частини суб’єкта, який в ній перебуває. Тому постмодерністській “розплавленій” системі знаків, у якій “все пов’язане зі всим”, відповідає такий же “розплавлений”, “розщеплений” суб’єкт, що повсякчас може втратити підґрунтя та точку опори для свого визначення.

Таким чином, аналіз тих зрушень, які відбуваються сьогодні на зламі двох культуротворчих парадигм — модерністської та постмодерністської — дає змогу констатувати у висновках декілька положень.

Поставивши за мету визначити умови формування й особливості міфологічних елементів особистісної ідентичності, смисложиттєвих орієнтацій та структур раціональності, які з’являються та відтворюються в процесі трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта в сучасній культурі, ми прийшли до висновку, що онтологія, яка є підґрунтям новоєвропейської культури, передбачає, що всі сфери культури мають прагнути вибудовувати свою логіку на зразок логіки пізнання. Абсолютизація (і онтологізація) ж гносеологічного відношення має своїм наслідком “зсихання” визначення культуротворчого зусилля до формули “суб’єкт-об’єкт”, в якій перший член мислиться як абсолютний центр духовно-творчої і практичної активності людини, а другий — як матеріал творчості, що має пасивно-страждальний характер. Екстенсивне втілення в культурі новоєвропейської моделі суб’єкта призводить до очевидного панування деонтологізованого суб’єктивізму, в результаті чого, піднімаючись у величі загального суб’єкта історичного процесу, людина зникає як одиничне буття: ця модель принципово не орієнтує на продукування і розвій індивідуального, неповторного. При цьому розвиток Я, визначення рамок та норм самості (особистісна ідентифікація) передбачають їхню (в нормі) принципову гомогенність та несуперечливість.

Зрушення в модерністській культурній парадигмі та становлення нової парадигми культуротворчості проявляються, зокрема, в трансформації моделі суб’єкта, а саме: а) відмова від поцінування гносеологічного відношення як такого, що здатне вповні й адекватно відображати усе розмаїття людського буття, має своїм наслідком розмивання рамок між суб’єктом та об’єктом (віднині ці категорії не в змозі претендувати на вичерпний опис усіх проявів культуротворчості); б) наявність Я, тотожного самому собі, більше не приймається апріорі, а ідентичність віднині може виступати не стільки вихідним пунктом, скільки метою на життєвому шляху індивіда; в) змінюється і смислова перспектива у відношенні індивіда і культури: перший починає поціновуватися як самоцінне та повноцінне джерело усіх її проявів, її початок і сенс існування; таким чином, процес особистісної ідентифікації перестає тлумачитися (і відчуватися) як виключне ототожнення загального і одиничного, а поняття сутність людини, як ідеальне вираження людяності, як ідеальна сукупність позитивних якостей, починає втрачати свій сенс — як наслідок, природа самості набуває амбівалентного характеру; г) “розщепленість” Я приймається за нормальну його характеристику.

Екзистенційна напруга, яка характерна для сучасного стилю життя, породжує спокусу “втекти від свободи, прийнявши циклічну часову модель міфа, повторивши чийсь стиль життя. Інший, таким чином, постає як творець сакрального, а його життя сприймається як міф, що потребує свого відтворення в циклі власного життя. Таке відтворення найчастіше набуває форми ритуалу.Серед інших міфологічних елементів сучасної моделі суб’єкта виділяються екстернальний локус контролю та гетерогенність.

Характерною особливістю постмодерністського міфа є те, що, на відміну від свого архаїчного попередника, він є засобом не універсально-загальної ідентифікації, а стверджує одиничне і неповторне. Сучасна міфологічна раціональність не є простим відтворенням архаїчної — вона має конкретно-історичні характеристики, зумовлені взаємодією міфа з сучасними наукою, релігією, мистецтвом тощо.

Відмова від абсолютизації наукової раціональності дозволяє допустити можливість інших форм раціональності, інших логік, в тому числі і логіки міфа. Гіпертекст як принцип структурної організації деяких сфер сучасної культури, має міфологічні елементи, як то: символічний, номінативний та аддитивний характер його знаків, а також типові для міфа способи їх поєднання (асоціативним шляхом: за суміжністю в часі, просторі; за принципом аналогового розширення).

Подальші дослідження проблеми участі міфологічних складників у процесі трансформації моделі суб'єкта, який відбувається в сучасній культурі, можуть бути спрямованими, на нашу думку, на вивчення взаємодії форм міфа різного історичного походження, взаємовпливів міфа і науки, рілігії, мистецтва тощо, а також на детальніший аналіз та оцінку тих сучасних процесів, які спричиняють (чи провокують) породження міфологічного в процесах особистісної ідентифікації індивіда.

Основні положення дисертації висвітлюються в таких публікаціях автора:

1. Козименко Л.М. До проблеми форм реалізації знаковості в сучасній культурі// Вісник Харківського університету. № 464. Постмодернізм у філософії, науці та культурі. Серія: Теорія культури і філософія науки. Харків, 2000. — С. 107-114.

2. Козыменко Л.Н. Философия мифа Э.Кассирера в зеркале классической метафизики// Вестник Харьковского государственного университета. №409’98. Серия: Философия. — С.109-110.

3. Козыменко Л.Н. Эпистемология и аксиология: к истокам взаимоотношений// Вісник Харківського державного університету. №377. Філософія і культура. — Харків, 1997-98. — с.12-18.

4. Козыменко Л.Н. К семиотике категории “договор” в западном и отечественном культуротворчестве// Вестник Харьковского государственного экономического университета. — 1998. — №4. — С.74 – 76.

5. Миф в культуре постмодерна/ Козыменко Л.Н.; Харьк. гос. экон. ун-т. — Харьков, 1996. — 20с. — Рус. — Деп. в ГНТБ Украины 29.05.96, 1286-Ук96// Анот. в. РЖ “Депонированные научные работы”, №1, 1997.

6. Козыменко Л.Н. О взаимодополнительности науки и мифа в концепции Ю.Лотмана// Наука і соціальні проблеми суспільства. Міжнародна науково-практична конференція. Харків, 18-19 червня 1998 р. Вісник Харківського державного університету. 4/4’98. — Харків, 1998. — С.235-237.

7. Козыменко Л.М. Устранимы ли конфликты украинской души с помощью психоанализа?// Проблема раціональності наприкінці ХХ століття. Матеріали V Харківських міжнародних читань. — Харків, Ун-т внутр. справ, 1998. — С.279-281.

Козименко Л.М. Міфологічні елементи в трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта в сучасній культурі. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури. — Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 2000.

Дисертацію присвячено аналізу тих елементів раціональності та особистісної ідентичності, які відтворюються та/чи продукуються в процесі трансформації новоєвропейської моделі суб’єкта в сучасній культурі. Досліджуються концептуальні основи визначення міфа в некласичній філософії. Аналізуються умови та причини буття-в-міфі сучасного індивіда. Доведено необхідність та адекватність сьогоденню деяких міфологічних елементів, визначено їх особливості і відмінність від архаїчних відповідників.

Ключові слова: сучасна модель суб’єкта, особистісна ідентифікація, самість, постмодернізм, міф, знак, гіпертекст.

Козыменко Л.Н. Мифологические элементы в трансформации новоевропейской модели субъекта в современной культуре. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 — философская антропология, философия культуры. — Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина, Харьков, 2000.

Диссертация посвящена анализу тех элементов рациональности и личностной идентичности, которые воспроизводятся и/или продуцируются в процессе трансформации новоевропейской модели субъекта в современной культуре.

Исследуются концептуальные основания определения мифа в неклассической философии на примере таких философских