ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

КОЛIНЬКО Марина Вадимівна

УДК 130.2:301.195.3

СОЦІАЛЬНО - ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ КОНЦЕПЦІЙ КРИЗИ КУЛЬТУРИ Е.ДЮРКГЕЙМА І П.СОРОКІНА

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькому національному університеті (кафедра філософії).

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент КАПУСТІН

Володимир Андрійович, завідувач кафедри філософії Донецького національного університету.

Офіційні опоненти:

-

-

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться 22 грудня 2000 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ – 1, вул, Трьохсвятительська,4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Київ – 1, вул, Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 21 листопада 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Л. А. Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Науковий інтерес до проблематики культури, який істотно зріс в останній час, та культурна мотивація багатьох соціальних процесів нерозривно пов’язані з інтенсивними пошуками сучасною соціально-філософською думкою вирішення проблем долі людини, перспектив її існування. Філософія історії та культури, соціальна філософія та соціологія пояснюють бурхливий розвиток своєї проблематики потребами практики соціокультурних, політичних, економічних змін, які відбуваються у всьому світі на початку третього тисячоліття. У часи зламів, до яких, на думку більшості дослідників, належить сучасний період, на перший план висуваються проблеми подальшого культурно-історичного існування, пошуки можливостей поєднання соціокультурної динаміки зі збереженням усталених форм життєдіяльності людини. Актуалізація ж сенсу буття людини в культурі стає підставою для його соціально-філософського осмислення.

До того ж неоднозначні та болісні соціокультурні зміни в Україні також вимагають грунтовного переосмислення ціннісних установок та ідеалів, світоглядної переорієнтації особистісної та суспільної свідомості. Сказане пояснює нагальність соціально-філософського аналізу не лише теоретичних та методологічних проблем буття культури, але й шляхів подолання її кризи.

Теоретичним підгрунтям такого аналізу може стати і стало звернення в дисертації до аналізу малодосліджених у вітчизняній літературі соціально-філософських концепцій культури, кризових станів культури та шляхів їх подолання, запропонованих такими видатними мислителями сучасності як Е. Дюркгейм та П. Сорокін. Цінність іхнього підходу до проблеми культури полягає в тому, що вони інтерпретують культурно-історичний процес не лише з точки зору його загальних форм та закономірностей, але й у дослідженні особистого буття людини як способу організації її культурного буття. Таким чином, грунтовне теоретичне осмислення Е.Дюркгеймом та П.Сорокіним проблем культури насамперед як проблем буття людини в культурі, а також запропонований ними підхід до цих проблем крізь призму понять “суспільство – людина – культура” безумовно є невід’ємною складовою соціально-філософського аналізу феномену культури. На основі всебічного дослідження цих загальнозначимих та актуальних філософських осягнень причин, природи та характеру кризи культури стає цілком зрозумілою та виправданою спроба усвідомити соціокультурні перспективи України з огляду на вже класичні сьогодні філософські та соціологічні парадигми Е. Дюркгейма та П. Сорокіна. Отже дослідження різних аспектів кризи культури є актуальним не лише в загальнофілософському сенсі, але й у контексті напружених пошуків Україною своєї ідентичності, а також її прагненні до модернізації та співробітництва з іншими країнами та культурами.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Проблема кризи культури займає значне місце у сучасній філософії. Праці Е.Гуссерля, О.Шпенглера, Х.Ортегі-і-Гассета, М.Данілевського, М.Бердяєва, Дж.Тойнбі, С.Хантінгтона та інших являють собою оригінальні концепції, в яких знайшли відображення глибоко гуманістичні погляди на буття людини та культурну реальність.

Проблема кризи культури знаходиться на перехресті теоретичних інтересів різних гуманітарних дисциплін: філософії, культурології, соціології та інших. Аналізу методологічних та світоглядних проблем культури, взаємозв’язку особи та культури присвячено праці багатьох вітчизняних та російських дослідників. Йдеться насамперед про роботи В. С. Біблера, М.М. Бахтіна, В.П. Іванова, В.І. Шинкарука, Є.К. Бистрицького, М.С. Кагана, Л.Г. Іоніна, Л.М. Баткіна, В.М. Межуєва та інших. Тісно пов’язані з основною темою дисертаційного дослідження аксіологічні проблеми культури розглядаються М.О.Лосським, А.Швейцером, Н.З.Чавчавадзе, В.А. Малаховим, Л.Н.Столовичем, О.І. Фортовою, Т.Г. Аболіною.

Однак цінності часто постають або за межами визначення культури (як у Е.С.Маркаряна), або зміст культури вичерпується цінностями (Н.З. Чавчавадзе, Н.Черниш). Подане дослідження розглядає цінності як інтегративну основу культури.

З методологічної точки зору важливими є ті вітчизняні дослідження соціокультурної реальності та людського буття, що спираються на

новітні тенденції у сучасній філософії (Є.К.Бистрицького, А.М.Єрмоленка,

С.Б. Кримського, В.В. Ляха, Я.В.Любивого, О.М. Соболь, В.Г. Табачевського, Н.В.Хамітова, Л.А. Ситниченко та ін.). Розуміння сучасного соціокультурного розвитку потребує створення відповідної теоретико-методологічної бази.

Не так грунтовно, а іноді і суперечливо досліджена методологія вивчення кризи культури. Цій проблемі присвячено праці Ю.М. Солоніна, Н.І.Лапіна, А.П. Назаретяна. Інтерпретація кризи культури в контексті епістемології культури втілилася в працях С.Б. Кримського, В.М. Мейзерського, Б.О.Парахонського. Деякі важливі аспекти проблеми кризи культури порушені П.С. Гуревичем, А.І. Пігалевим. Незважаючи на грунтовність досліджень в галузі соціокультурної динаміки, власне проблема кризи культури в соціально-філософському аспекті вивчена недостатньо і потребує подальшого розгляду.

Здійснюючи соціально-філософський аналіз кризи культури в концепціях Е.Дюркгейма та П.Сорокіна, автор дисертації спирався на вже існуючі дослідження творчості цих мислителів. Соціальна філософія та соціологія Е.Дюркгейма вивчалася українськими та російськими вченими: А.А. Ручкою та В.В. Танчером, М.В. Захарченком та О.І. Погорілим, Є.В. Осиповою, І.С. Коном, Е.М. Коржевою, А.Б. Гофманом. Серед західних дослідників його творчості - В.Арон, С.Люкс, Р.Берстедт, Д.Александер та інші. Його підхід до проблем культури лише останнім часом став предметом всебічного вивчення. Деякі аспекти його концепції порушені в працях Є.В. Осипової, А.П. Скрипника, а також Л.Ханта, Е.Тириак’яна, Р.Уоллес та Ш.Хартлі. Проте немає одностайності щодо розуміння Е.Дюркгеймом феномену культури. В літературі також практично не акцентована увага на істотному взаємозв’язку дюркгеймівської філософії суспільної кризи з аналізом кризи культури, що спробував довести автор дисертаційного дослідження. Конструктивним є генетичний підхід до концепції Е.Дюркгейма - з точки зору еволюції поглядів філософа (Є.В. Осипової, А.А. Ручки та В.В. Танчера, Д.Александера).

До творчості П.А.Сорокіна вітчизняні дослідники звернулися лише останнім часом. Зокрема, В.П.Андрущенко та М.І.Михальченко звертають увагу на необхідність дослідження його соціально-філософської методології. Зарубіжною наукою ідеї П.Сорокіна не усвідомлені повною мірою, незважаючи на визнання його класиком соціально-філософської думки. Слабко висвітлена його творчість як філософа історії. До найбільш глибоких досліджень його творчості можна віднести праці І.А. Голосенка, Г.Д.Чеснокова, К.Х. Момджана, Л.Коузера, Е.Тириак’яна. Окремими аспектами його теорії займались В.Сапов, А.Согомонов, І.А.Храмцова, Ф.Ковел.

Таким чином, вітчизняна та зарубіжна соціально-філософська, культурологічна та історико-філософська думка вже зробила значний внесок у дослідження теоретичної спадщини Е.Дюркгейма та П.Сорокіна. Проте поза їх увагою залишилась ціла низка проблем, особливо проблема кризи культури, її природи, сутності, головних ознак та вимірів, та шляхів її подолання. Саме ці проблеми і стали об’єктом та предметом даного дисертаційного дослідження.

Об’єктом дисертаційного дослідження є соціально-філософський аналіз теоретико-методологічних культурологічних моделей Е. Дюркгейма та П. Сорокіна.

Предметом дослідження є феномен кризи західної культури XX століття в концепціях Е. Дюркгейма та П. Сорокіна.

Мета дисертаційного дослідження полягає в побудові теоретико-методологічної моделі кризи культури на підставі соціально-філософського аналізу культурологічних концепцій Е.Дюркгейма та П.Сорокіна.

Реалізація сформульованої мети досягалась постановкою та розв’язанням наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати методологічні засади дослідження феномену кризи культури у соціально-філософських концепціях Е.Дюркгейма та П.Сорокіна;

-

-

-

-

-

Джерельною базою пропонованого дисертаційного дослідження є філософські та соціологічні твори Е. Дюркгейма та П.Сорокіна. Дисертантом використано російськомовні переклади творів Е. Дюркгейма “Про розподіл суспільної праці”, “Метод соціології”, “Самогубство”, а також статті “Ціннісні та “реальні” судження”, “Уявлення індивідуальні та уявлення колективні”, “Норма та патологія” та інші.

Використано твори П. Сорокіна російського періоду його творчості: “Загальнодоступний підручник з соціології”, “Чи нормативна наука етика і чи може вона єю бути”, “Голод та ідеологія суспільства”, “Прийдешне молодого покоління”, “Сучасний стан Росії”, “Основні риси російської нації у XX столітті”, “Причини війни та умови миру”, “Про так звані чинники соціальної еволюції” та інші статті. До праць американського періоду творчості П. Сорокіна, використаних у дисертації, належать російськомовні переклади текстів “Криза нашого часу”, “Соціальна стратифікація та мобільність”, “Таємнича енергія любові”. Робота “Соціальна та культурна динаміка” досліджувана дисертантом частково у російськомовному перекладі, частково – у англомовному.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній на основі означених вищє методологічних принципів вперше у вітчизняній філософії здійснено соціально-філософський аналіз концепцій кризи культури Е.Дюркгейма та П.Сорокіна в контексті сучасного соціокультурного розвитку.

В процесі дослідження отримано низку результатів, які містять в собі

елементи новизни:

-

феномену кризи культури Е. Дюркгеймом та П. Сорокіним, який полягає у ціннісному підході до аналізу феномену культури та спільному баченні сутності кризи культури та шляхів віхoду з неї;

-

П.Сорокіна до аналізу культурно-історичного процесу та доведено, що зміна засадничих парадигм осягнення ними феномену кризи культури зумовлена відмінностями історичних контекстів;

-

-

-

- обгрунтовано положення про взаємозв’язок динаміки культурних змін з поведінкою особистості, коли розрив зв’язку цінностей нової культури з цінносними орієнтаціями особистості сприймається останньою як деформація самих основ її життєдіяльності;

- з’ясовано місце кооперативної моделі особистості в концепціях Е.Дюркгейма та П. Сорокіна як одного з вирішальних чинників подолання особистістю наслідків соціокультурної кризи;

- доведено, що солідарність є дієвим способом адаптації людини до кризової культури та розкрито характерні риси феномену солідарності як почуття причетності людей до цінностей культури в період її кризи, виходу з неї та позакризових станах суспільного буття.

Методологічні засади дослідження. Методологічною основою дисертації є діяльнісна концепция культури, яка органіяно доповнюється онтологічним тлумаченням (В.П. Іванов, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв) цього феномену, розумінням культури як специфічного буттєвого виміру діяльності людини, а також певного способу людського буття взагалі. Основою дослідження стало розуміння культури не лише як певного виміру усіх сфер діяльності людини, але й (на думку В.С. Горського), інтегруючої сили різноманітних типів діяльності людини аж до того рівня їх розвитку, де вищою метою та сенсом буття стає саморозвиток людини.

До того ж внутрішня логіка культурологічних концепцій Е.Дюркгейма та П.Сорокіна вимагає також використання аксіологічного підходу, який грунтується на характеристиці культури в якості діяльнісного механізму виробництва та відтворення культурних цінностей. Отже, щоб всебічно охопити багатоманітність та багатогранність конкретного матеріалу, необхідно грунтуватися на органічному синтезі означених підходів.

Автор звертається до принципу історизму, структурно-функціонального аналізу (розглядаючи кризу культури в концепціях Е.Дюркгейма та П.Сорокіна в її структурній цілісності та виявляючи функціональне призначення елементів структури, а також функціональну взаємозалежність між складовими та цілим). Також методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності, системності, порівняльності, які дають можливість проаналізувати особливості концепцій кризи культури Е. Дюркгейма та П. Сорокіна.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Отримані результати сприяють чіткішому висвітленню процесів, що відбувалися в культурі XX століття, а також кращому розумінню сучасного стану культури та її перспектив.

Висновки дисертаційного дослідження доповнюють та систематизують знання про культурологічні концепції Е. Дюркгейма та П. Сорокіна у новому соціокультурному контексті, підкреслюють значення їхніх теоретичних та практичних досягнень для усвідомлення сучасних культурних реалій. Особливо важливою вбачається актуалізація їх теоретичної спадщини для аналізу соціокультурних перспектив України.

Рівень викладання культурології в період її становлення як обов’язкової дисципліни вузівської підготовки безпосередньо залежить від рівня розробки теорії, зокрема проблеми поданого дисертаційного дослідження. Результати дисертації можуть бути використані у викладанні загальних курсів культурології, соціальної філософії та історії філософії, соціології, а також для викладання спецкурсів.

Проведений аналіз може бути корисним у подальшій розробці теоретичних та практичних проблем соціокультурного процесу в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації викладено автором на виступах: на міжнародній конференції "На шляху до відкритого суспільства" (Донецьк, 1993р.), на науково-практичному семінарі "Схід та Захід України: загальне й особливе у формуванні культури та шляхи інтеграції" (Донецьк, 1994 р.), на регіональній науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи цивілізованого суспільства в Україні" (Донецьк, 1995 р.), на науковій конференції професорсько-викладацького складу Донецького державного університету за підсумками науково-дослідницької роботи (Донецьк, 1997 р.).

Педагогічна апробація основних концептуальних положень дослідження здійснювалася під час лекцій з курсу “Українська та зарубіжна культура” в Донецькому державному технічному університеті.

Публікації: Основні ідеї та результати дослідження відображені в 5 публікаціях, з них 4 статті – у наукових фахових виданнях, і тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дослідження зумовлена його метою, головними завданнями та логікою. Дисертація містить вступ, два розділи (7 параграфів), висновки та список використаних джерел, який налічує 138 позицій. Загальний обсяг дисертації становить 161 сторінка тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються мета і завдання дослідження, вказується методологічна основа роботи, формулюються її новизна та положення, які виносяться на захист, а також теоретичне та практичне значення.

У першому розділі “Концепція кризи культури в соціальній філософії Е.Дюркгейма” дисертантом подано аналіз проблем культурної динаміки в теоретичній концепції французького філософа Е.Дюркгейма.

У першому “Методологічні аспекти дослідження проблеми суспільного буття” і другому “Основні принципи філософії культури Е.Дюркгейма” параграфах досліджено історичні та теоретико-методологічні засади культурологічної концепції Е.Дюркгейма. Відзначено, що соціальна теорія Е.Дюркгейма формувалась на тлі соціально-політичного і культурного стану Франції другої пол. XIX ст. Для раннього капіталізму була характерною орієнтація насамперед на принцип економічної ефективності, з різким розмежуванням людей за рівнем їх добробуту і провокуванням нестабільності у суспільстві. Соціально-філософській думці належало відіграти вирішальну роль у подоланні кризової свідомості з її просвітницьким революційним утопізмом, ствердити органічні основи свідомості соціального ладу, громадянської злагоди та солідарності. Сучасна соціокультурна ситуація в Україні має свої спеціфічні особливості, проте в культурі нашої держави спроектовані також риси загальнолюдської культури. Тому здаються доречними паралелі, проведені у дослідженні. Висунуті Е.Дюркгеймом теоретичні проблеми розглянуто в сучасному культурному контексті.

Головні принципи творчості Е. Дюркгейма об’єднує методологія “соціологізму”. Згідно з нею суспільство виникає із взаємодії індивідів, але надалі перетворюється в надіндивідуальну реальність. Це не означає, що соціальний світ є реальністю, окремою від людей. Навпаки, у Дюркгейма соціальний світ є екзістенціальним продуктом людської діяльності, завдякі їй він існує та змінюється. Доводиться, що вчений йде від теоретичної традиції Просвітництва, яка розуміє особистість лише як втілення соціуму. Він усвідомлює необхідність визнання самоцінності й автономності людської особистості. Індивідуальні свідомості у Дюркгейма є передумовою виникнення “колективної свідомості” як якісно нового утворення.

Двоїстість трактовки Дюркгеймом суспільства як структурної системи соціальних груп, з одного боку, та “колективної свідомості”, з іншого, виявляється у розподіленні соціальних фактів як основи усіх суспільних явищ на факти “колективного буття” і “колективної свідомості”, характерною ознакою яких є примус (що викликано вірою вченого в силу колективності). Культурно-історичний досвід показує, що механізм зовнішнього соціального примусу обмежує духовне життя людини жорсткими рамками, стандартизує особистість, тому талант і інтуїція вченого примушують Е. Дюркгейма змінити свої погляди. У пізніх працях (“Соціологія і філософія”, “Ціннісні та “реальні” судження”) проблема примусу набуває у нього іншого змісту: суспільні цінності та ідеали набувають вигляду особистих ідей, стають внутрішніми рушіями людської поведінки. Ця формула більш актуальна, тому що доцільніше припустити, що рівень вимог індивіда залежить від того, якою мірою культурні цінності включені в особисту діяльність і наскільки суспільство не нав’язує певні “правила гри”, а створює умови для вільної творчості.

Процес розвитку суспільства розглядається Дюркгеймом як культурно-історичний процес. В дисертації виявлено, що залишаясь послідовником еволюціоністської теорії, філософ одним із перших аналізує окремі суспільства та конкретні культури, підготувавши шлях до нового плюралістичного сприйняття соціокультурної динаміки, формуючи тенденцію до зміни культурфілософської основи досліджень культурної реальності.

Проаналізовано сучасну наукову літературу і означено зміст поняття “культура” як способу людського буття, запропонованій онтологічним напрямком у сучасній українській культурології. Для реалізації мети даного дослідження необхідно також звернутися до аксіологічного підходу, тобто до бачення культури як діяльнісного механізму виробництва і репродукції культурних цінностей, а також способу актуалізації потенціальніх аксіологічних шарів буття, тому що проблема кризи цінностей виникає у концепціях Е.Дюркгейма та П.Сорокіна як найважливіше питання у дослідженні проблеми кризи культури.

Показано, що Е. Дюркгейм розглядає категорію “культура” не самостійно, а в площині її входження у контекст категорій “суспільство” та “колективна свідомість”. Факти “колективного буття” (речова форма культури) та “колективної свідомості” (її духовна форма) є двома гранями культурного буття. Доводиться, що Дюркгейм розглядає культуру як знакову систему, що розкриває характер і особливості суспільства, складається з кодифікованих символічних систем (мова, вірування, знання тощо). Багато сучасних західних культурологів базуються на такому тлумаченні цієї категорії, але ж інтерпретація культури Е. Дюркгеймом як переважно духовної діяльності людей містить у собі недооцінку матеріальних умов розвитку культури, веде до її однобічного розуміння. Французький філософ пробує розширити і збагатити зміст категорії “культура”, пов'язуючи її з аналізом розподілу праці як процесу, який об'єднує принцип соціального зв'язку з принципом індивідуалізації особистості та веде до виділення розуміючої, “самоорганізуючої” ролі людини в творчості культури. Слідом за О. Контом Е.Дюркгейм визначає розподіл праці не як економічне відношення, але більш широко: як процес соціальної діференціації та джерело підтримки суспільної солідарності.

Поняття “солідарність” застосовується у дисертації як згода індивідів відносно норм і цінностей даної культури. Для Дюркгейма поняття “солідарність” є синонімом суспільного стану. На його думку, люди об’єднуються не заради ворожнечі та протистояння, а через глибинну потребу у спілкуванні. Соціальну солідарність він розглядав як єдиний еволюційний ланцюг механічного і органічного типів. Солідарність поєднує індивідів, перетворює їх у певну цілісність. Різниця полягає в тому, що механічна, заснована на примусовій силі “колективних уявлень”, не створює умов для формування особистості, знеособлює індивіда, а органічна за своєю природою вимагає індивідуальної відповідальності і свободи суджень.

Згідно з Дюркгеймом суспільна система розподілу праці формує відповідний до неї тип взаємин, адекватні колективні уявлення, які є культурними символами. Постановка вченим проблеми культурних символів як постійного елемента соціального життя сприйнята М.Моссом, К.Леві-Строссом, Т.Парсонсом. Ідеї Е.Дюркгейма, де релігія і ритуал розглядаються як моделі взаємодії між символічними процесами і формуванням спільної згоди, вплинули на соціальну літературну семіотику Р. Барта, постструктуралізм М. Фуко, виявилися у Ф. Де Соссюра, Е. Шилза, Т. Гертца. Д. Белл у своєї теорії “постіндустріального суспільства” бачить подолання кризи західної культури через релігійне відродження, посилаючись на дюркгеймівську концепцію релігії.

Третій параграф “Аномія як сутнісна характеристика кризи культури” присвячено дослідженню феномену кризи культури її причин та сутності в концепції Е. Дюркгейма.

Дослідження методології культурологічної теорії Е. Дюркгейма веде до висновку: не конкретизуя термінологічно, французький філософ подає концепцію суспільної кризи як кризи культури. Джерело і природу кризи західної культури він бачить перш за все у руйнуванні єдності культури. Для визначення цієї ситуації було введено термін “аномія”. Буквально воно перекладається як відсутність норм. Аномія – це порушення соціокультурної рівноваги та втрата значущості культурних норм для особистості.

Проаналізовано два виміра аномії в концепції Дюркгейма. По-перше, стан аномії може характеризувати суспільство, в якому порушена ціннісно-нормативна система. По-друге, він може характеризувати і окрему особу, якщо вона зазнає впливу соціальної і культурної дезорієнтації, перебуває в стані тривоги і переживає почуття ізольованості від суспільства. Ситуація, коли суспільство не встигає пристосуватися до інтенсивних змін умов культурного існування, не може раптово змінити свою структуру і систему цінностей, отримала назву “культурного відставання”. Символи та образи попередньої культури зникають або змінюють свій смисл та значення, руйнується стара система цінностей і традицій. А цінності нової культури не завжди ідентифікуються особистістю.

Трактування “кризи” не як “занепаду”, “руху назад”, а як нової якості культури є дуже перспективним, тому що відкриває нові культурні горизонти. Автор дослідження згоден з думкою Дюркгейма про те, що криза постає обов’язковим атрибутом культурного розвитку. Вона не порушує культурно-історичного процесу, а постає його частиною. Як факт, неодмінно притаманний суспільству, і такий, що спонукає соціум до культурної динаміки, криза є нормою, але стосовно усталених, традиційних норм і відносин вона стає патологією. Патологічними можуть бути її прояви у різних сферах суспільного життя, або по відношенню до індивіда. Криза не завжди виступає негативним явищєм в культурному розвитку, а навіть може стати концентрованим втіленням інтелектуального потенціалу суспільства. Приклади таких спалахів “свідомості і оновлення”, приведені Дюркгеймом, виникали в епоху Ренесансу, Реформації тощо. Їх спричиняє поновлення соціальної взаємодії і культурного взаємообміну, активізація людей в екстремальних умовах.

Слід відмітити, що криза культури тривожить вченого не стільки як криза суспільства, скільки як криза індивіда у ньому. Суспільство, як можна зрозуміти із його концепції, спираючись на внутрішні джерела свого розвитку, подолає кризовий стан. А чи знайде такі резерви людина, яка живе в кризовому соціумі – ця проблема гостро постає перед сучасною науковою думкою так саме, як і перед Е. Дюркгеймом. Сучасна культура ставить окрему людину до ситуації невизначеності. Виникають нові орієнтири, нові можливості вибору і самовизначення, до чого людина виявляється не завжди готовою ні психологічно, ні морально. Це може призвести до десоціалізації особистості, втрати життєвих орієнтирів, формування асоціальних способів особистісної мотивації. Розрив зв”язку цінностей культури з особистими ціннісними орієнтаціями така людина сприймає як серйозну деформацію основ своєї життєдіяльності.

Аналізується дюркгеймівська класифікація самогубств, які є слідством зруйнування взаємозв’язку індивіда та суспільства. Вчений ділить самогубства на аномічні, альтруїстичні, егоїстичні та фаталістичні. Проблема залежності зростання самогубств від кризового стану культури, висунута Е.Дюркгеймом, дуже актуальна для сучасної України, у якої за соціологічними данними вже у 1995 році було 31 суїцид на 100тис. населення.

У четвертому параграфі “Шляхи подолання кризи культури: морально-релігійне оновлення та солідарність” досліджуються перспективи сучасної культури крізь призму концепції Е. Дюркгейма. Автор дисертації погоджується з думкою вченого про приоритетну роль реформ, поступальних змін та вдосконалення суспільства в культурному процесі. Парадигма Е.Дюркгейма збудована не на загостренні соціокультурних відношень та антогонізмі, не на постулюванні вірністі однієї ціннісно-нормативної системи, а спрямована до пошуку консенсусу серед різних систем цінностей в суспільстві. Інтеграція соціуму, прилучення кожного до цінностей та норм культури містять у собі великі творчі можливості.

Програма загального культурного реформування Е. Дюркгейма заслуговує подальшого вивчення та використання. Розуміючи необхідність цілісного культурного оновлення, Дюркгейм бачить цю можливість в реорганізації структури культури, у впливі на окремі її елементи. Комплекс такого культурного реформування складається у нього із соціології (як світогляда, який допомагає людині знайти себе і своє місце в культурному світі), політичної реорганізації і релігійного оновлення. Задум Дюркгейма про створення соціальної теорії, яка становила б природний результат розвитку усіх попередніх наук про людину, слід сприймати як ідеал, який відкриває перед людством нові наукові і культурні горизонти. Приоритетної ролі у реформуванні соціума Дюркгейм надає моральній регуляції, механізм якої здійснюється через солідарність у професійних корпораціях.

У сучасній соціальній філософії проблема солідарності набуває нової значущості. Виникають нові її форми. Родинні та дружні почуття, любов до дітей, віра в бога залишаються чинниками солідарності у повсякденному житті. Криза культури трансформує сфери “життєвого світу”. Цю ситуацію засвідчують характерні риси солідарності кризового періоду, виявлені у відчутті “страху перед майбутнім”, “спільних труднощів життя” тощо. Ідея солідарності застосовується в сучасних неформальних об’єднаннях (наприклад, екологічних, пацифістських, благодійних рухах). Ідея соціокультурних об’єднань, які мають великий ціннісний капітал і поширюють в суспільстві культурні ідеали, органічно вписується в нашу дійсність, набуваючи нового сенсу і значимості.

У другому розділі “Сучасна трансформація засадничих принципів концепції кризи культури (філософія історії та культури П. Сорокіна)” аналізуються основні положення концепції соціокультурної динаміки аксіолога П.А.Сорокіна.

У першому параграфі “Природа та форми взаємозв’язку культури та соціуму”, визначається теоретична та методологічна основа культурологічної доктрини філософа. Визначається, що усвідомлення вад та недоліків різноманітних концепцій аномії і дезінтеграції призвело до пошуку загальних основ культурної інтеграції. Концепція П.Сорокіна в цьому сенсі виявилася надзвичайно актуальною, тому що приділяла велику увагу ціннісно-нормативній інтеграції. Дослідження соціуму на тлі і крізь призму його віднесення до певної цінності, зв’язок соціологічної теорії з історико-культурологічним матеріалом сприяло відродженню “онтологічних” напрямків у сучасній західній філософії історії поряд з роботами О.Шпенглера, М.Шелера, М.Бердяєва.

Підкреслено, що загальнопозитивістська дослідницька установка П.Сорокіна втілюється в блискучій обробці, класифікації і узагальненні фактологічного матеріалу, але разом з тим вкрай обережному моделюванні культурних процесів. Необхідно зауважити, що визначаючи поняття “культура”, Сорокін прагне об’єднати дві тенденції західної культурології: це підхід американської антропології (А.Кребер, Л.Уайт та ін.), яка розуміє культуру як специфічне, сутнісне явище людського існування, компонентом якого є соціум, і соціологічний напрямок в культурології (Ф.Знанецький, Т.Парсонс, У.Огборн та ін.), що грунтується на розмежуванні понять “соціальне” і “культурне”. “Культурне” розуміється як “лише те, що може бути духовно символізоване”. Доведено, що у концепції П.Сорокіна суспільство і культура є двома аспектами історичного буття, але визначальний зміст несуть у собі “незалежні перемінні” культурного процесу. Термін “соціальний” означає у нього зосередження на сукупності взаємодіючих людей і їхніх стосунках, “культурний” – на значеннях, цінностях, нормах і їхніх матеріальних носіях. У “Соціальній і культурній динаміці” вчений дає визначення культури як “сукупності всього створеного або модифікованого свідомою і несвідомою діяльністю взаємодіючих індивідів”, підкреслюючи, що кожен індивід – це індивідуальність, а їх спільна культуротворча діяльність сприяє формуванню особистості.

Доцільною є спроба Сорокіна розглянути розвиток культури у загальному потоку соціокультурної динаміки, де яскраво виявлена тенденція сучасної культурології до пошуку спільної культурної основи людства, шляхів і механізмів синтезу і спадкоємності в культурно-історичному процесі. Виявлення спільних рис у різних культурах супроводжується прагненням осмислити і зберегти унікальність кожної з них. Його метод інтегрального синтезу, на думку автора дослідження, має широкі наукові і соціальні перспективи.

Зазначено, що фундаментальною категорією соціальної теорії П.Сорокіна є “соціальна взаємодія”, компонентами якої виступають індивіди як суб’єкти взаємодії, значення, цінності і норми, а також матеріальні артефакти. Соціальна структура формується під впливом “культурного змісту” цінностей. Онтологізуючи природу цінності як надіндивідуальної реальності, філософ надає їй значення основоположного принципу, фундаменту усякої культурної цілісності. Пануючи у суспільстві системи значень, норм і цінностей, що мають назву “культурні якості”, характеризують історичні періоди із спільними культурними зразками – видами діяльності, мислення, творчості, вірувань тощо, які, в свою чергу, складаються у культурні типи (суперсистеми). Ця структура є основою теорії соціокультурної динаміки – одного із головних наукових відкриттів П.Сорокіна. Виявляючи рух історії у вигляді культурних суперсистем, які відрізняються одна від одної стильовою своєрідністю, філософ розглядає стиль як світоглядний метод створення певних цінностей, від яких залежить конструкція культурного типу. Інтегральна модель П.Сорокіна демонструє флуктуацію основних типів культур – чуттєвого і ідеаціонального і проміжних – ідеалістичного та еклектичного.

У другому параграфі “Криза культури як свідчення дезінтеграції культурного типу” здійснено соціально-філософський аналіз феномена кризи західної культури в концепції П. Сорокіна. Розглядається підхід П.Сорокіна до проблеми культурних змін і наголошується, що культура переходить у нову форму, коли її творчі сили вичерпано, і усі її можливості реалізовано. Доводиться, що криза супроводжує зміну одного культурного типу іншим, свідчить про ціннісну якість культури, неповторну в деталях, але яка в основі своїй незмінно використовує історичний досвід минулого. Здатність Сорокіна в ситуації кризи побачити творчі відновлювані процеси примушує нас з великою увагою поставитися до його концепції. Аналізується припущення Сорокіна про те, що сучасну культурну кризу спричинила дезінтеграція чуттєвого типу культури, заснованого на матеріалістичному світогляді. Так як до трансформації усіх сфер соціокультурного буття приводить зміна системи цінностей, то послідовність деградації головних компонентів культурного типу, за Сорокіним, така: від ідеологічного (етос системи) до поведінки (взаємостосунки індивідів) і до матеріального компоненту. Таким чином акцентується увага на розумінні кризи західної культури як, перш за все, кризи духовності. Питання бездуховності у сучасній чуттєвій культурі ставиться особливо гостро, оскільки саме заперечення духовного світу і глибока повагу до матеріального як єдино існуючого філософ вважає характерною рисою західних суспільств ХХ ст.

Проблема культурної кризи в концепції П.Сорокіна найбільшою мірою цікавить у зв’язку із її впливом на поведінку та світогляд особистості. Висунутий філософом “принцип поляризації” доводить, що в період кризи зростає тенденція до моральної індиферентності і рутинної поведінки. Саме у сфері моралі, як показує теорія Сорокіна, найнаочніші прояви дезiнтеграції культурного типа. Він аналізує п’ять її ознак: утилітарність, надзвичайний гедонізм, “грошове божевілля”, моральний релятивізм та нігілізм, панування сили і примусу. Аналіз досліджених Сорокіним проявів кризи у мистецтві, науці, сім’ї підтверджує позицію дисертанта про те, що трансформація культури впливає на поведінку і світогляд особистості, на життєвий простір в цілому. На межі XXI ст. з новою гостротою відчувається потреба у пошуках нових ціннісних орієнтирів, “людяного в людині”.

У третьому параграфі “Соціально-філософські аспекти майбутнього культури в концепції П.Сорокіна” досліджуються можливості оновлення сучасної культури. Теза про те, що через трагедію кризи і випробування суспільство очиститься і повернеться до загальнолюдських цінностей, грунтується на дослідженні П. Сорокіним процесу розгортання кризи (криза – випробування – катарсис – харизма – воскресіння). Програма “практичної філософії” П.Сорокіна містить такі методи альтруїстичної трансформації, як “метод добрих справ”, рефлексія, методи самоаналізу різних релігій. Подолання кризових обставин людського буття Сорокін вбачає у можливостях такої культурної системи, яка, надасть нових імпульсів духовному збагаченню людини. Можливість є тим виміром культури, який надає людині різні віріанти вибору і допомагає її духовному вдосконаленню. Можливо, більш ніж будь-яких гучних програм, нашому суспільству не вистачає саме такого процесу становлення особистості, який окреслив Сорокін.

У сучасній Україні, втомленій від попередніх ідеологій, ми стикаємося із непорушною потребою усвідомлення дійсно культурних основ людського існування на індивідуальному, національному і глобальному рівнях. Культура – у високому і вимогливому розумінні цього слова – стала гострою потребою в усій її різноманітності як внутрішніх, так і глобальних зв’язків. І в цьому плані вивчення спадщини П.Сорокіна стає потребою не лише нинішнього, а й наступних поколінь.

У ВИСНОВКАХ дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслюються перспективи подальшої розробки проблеми. В результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:

Концепції Е.Дюркгейма і П.Сорокіна об’єднує спільне бачення культури як символічної знакової системи суспільства, природу якої складають цінності та норми.

Зміна еволюціоністської парадигми (показником чого є теорія Е.Дюркгейма) приводить до плюралістичного тлумачення культурного розвитку (наприклад, соціально-філософська концепція П.Сорокіна).

Соціально-філософський аналіз кризи суспільного буття дає можливість ефективного дослідження і адекватної інтерпретації проблеми кризи культури. Кризу культури розглянуто не як занепад і деградацію культури, а як момент її оновлення. Як свідчення трансформації соціокультурної реальності, вона характеризує зміну способу життя і тому стосується як кризи суспільства, так і кризи індивіда. В основі цього явища знаходиться структурна криза цінностей, причиною якої є феномен так званого “культурного відставання”.

Окреслений у дисертації спосіб концептуалізації феномену руйнування цілісної знакової системи культури (аномії) передбачає певне ставлення індивіда до ціннісно-нормативної системи. Особливо аномія небезпечна тим, що особистість може втратити здатність пристосуватися до культурної трансформації і тим самим втратити зв’язок зі своєю культурою.

Вирішення людиною сенсожиттєвих і повсякденних проблем залежить від міри втілення культурних цінностей в особисту діяльність. В умовах культурної кризи втрачається значущість культурних норм і цінностей для окремої людини, що може привести особистість до внутрішнього конфлікту і саморуйнівної поведінки.

На основі вивчення концепцій Е.Дюркгейма і П.Сорокіна можна виділити низку факторів, здатних запобігти деформації особистості в умовах культурної трансформації. Йдеться насамперед про залучення цінностей духовної культури (як ідеалів) до регулювання соціальних конфліктів різних рівнів; про створення нових типів спільнот, об’єднаних ідеями самоцінності культури, особистості та свободи (екологічних, пацифістських, благодійних тощо).

Умовою виживання в кризовому соціумі постає солідарність, яка тлумачиться як почуття причетності людей до цінностей культури в різні періоди її існування. У кризовий період солідарність відіграє психотерапевтичну роль, не полишаючи людину наодинці зі своїми проблемами. Кооперативна модель стає формою пристосування особистості до

культурної і соціальної трансформації.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях автора:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

АНОТАЦІЇ

Колінько М. В. Соціально-філософський аналіз концепцій кризи культури Е. Дюркгейма та П. Сорокіна. – Рукопис. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії. – Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню феномену кризи культури. За допомогою соціально-філософського аналізу концепцій кризи культур

Е.Дюркгейма та П.Сорокіна розкрито поняття кризи культури як закономірного стану культурної трансформації, який характеризує перехід культури у нову якість. Одною з основних причин кризи культури є так зване “культурне відставання”, коли елементи духовної культури не встигають пристосуватися до інтенсивних змін матеріальних умов культурного існування. Доведено, що результатом є процес