НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 808

Костюк Василь Іванович

Поетика фрагменту і

художня цілісність твору

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії літератури Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук

Соловей Елеонора Степанівна

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка

НАН України

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор,

Анатолій Олександрович Ткаченко,

Національний університет ім.Тараса Шевченка,

кафедра теорії літератури та компаративістики

– кандидат філологічних наук,

Даниленко Володимир Григорович,

заступник відповідального редактора

журналу “Слово і час”

Провідна установа – Тернопільський державний педагогічний університет

ім. Володимира Гнатюка

Захист відбудеться “18” жовтня 2000 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за адресою 01001, м.Київ, вул.Грушевського, 4

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (м.Київ, вул.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “9” вересня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради М.М.Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Серед завдань теорії літератури чи не найважливішим є пошук шляхів до цілісного розуміння художнього твору. Саме потреба цілісного розуміння корегує вибір тих чи інших методик та підходів у вивченні літературних явищ.

Дослідження фрагменту вимагає особливо коректного розуміння процедур сегментації, а водночас – вибору літературного матеріалу її теоретичних підходів. Жанр фрагменту посідає у жанрових класифікаціях цілком осібне місце, оскільки в статусі жанру фрагмент заявив про себе на хвилі естетичного спротиву романтизму будь-якому формальному класифікаторству. Фрагментові властива певна жанрова протеїчність: окрім власне фрагмента як жанру романтичної прози, вирізняємо явище фрагментарності – стильову та формальну характеристику художнього твору.

Актуальність теми дослідження. Фрагментарність як наукова проблема є предметом принаймні трьох дисциплін: історії філософії, естетики та теорії літератури. Зважаючи на більш ніж двохсотлітню дискусію навколо фрагментарності, започатковану Й.Гаманом, Й.Гердером та Г.Лессінгом, потрібно зауважити, що в останнє десятиліття, вже у працях теоретиків постмодернізму І.Хассана, Ф.Джеймсона, Д.Фоккеми, фрагментарність фігурує серед визначальних рис сучасного світовідчуття. Водночас фрагмент як літературний прийом набуває надзвичайного поширення. Саме цими обставинами обумовлена актуальність нашого дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, тезами. Дисертація виконувалася протягом 1996-1999 років у відділі теорії літератури Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України в контексті колективної теми ”Теорія літератури: спроба нової систематики”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз основних художніх ознак фрагменту, характеристика природи фрагментарності, засобів ії втілення та особливостей функціонування в літературі. При цьому ставилися такі завдання:

-

-

-

-

Предметом вивчення є тексти творів філософів і письменників ієнської школи романтиків - Новаліса та Ф.Шлегеля, проза Г.Гайне та поезія Ф.Тютчева; філософські праці та щоденники В.Беньяміна, праці Т.Адорно, а також мала проза української літератури кінця XIX - початку XX століття, зокрема твори В.Стефаника, Г.Косинки та М.Хвильового. Заключний розділ присвячено літературі постмодерної доби, де аналізуються романи В.Набокова, Х.Кортасара, М.Павича, розглядається становлення та функціонування літературних гіпертекстів.

Об’єктом вивчення є авторські видання, збірники, антології, авторські архіви та інші джерела.

Методологічна основа дослідження. Розмаїття досліджуваного матеріалу обумовило різноманітність наукових підходів: використано, за виразом П.Фейєрабенда, “плюралістичну методологію”. Окрім порівняльно-історичного, методами якого досліджується історія питання та перебіг трансформації жанру в різних культурних контекстах, задіяні можливості формального методу, рецептивної поетики, синхронно-діахронного аналізу явища фрагментаризму, теорії маргінальності, модерністична та постмодерна літературно-критична думка. Теоретичну основу дисертаційної роботи складають філософські та літературно-критичні праці Ф.Шлегеля, Новаліса; есеїстика В.Беньяміна та Т.Адорно, роботи Ю.Тинянова, Р.Барта, С.В’єти, Р.П’єтша, теоретичні побудови Д.Фоккеми, Ф.Джеймсона, М.Фуко.

Наукова новизна одержаних результатів. Тривале теоретизування щодо фрагменту, незважаючи на його насиченість та результативність, ще не було предметом узагальнюючого дослідження. В нашій дисертаційній роботі вперше синтезовано і узагальнено розрізнені теорії фрагментарності. По-друге, проаналізовано явище фрагментаризму в різноманітних його проявах: від романтизму до постмодернізму. По-третє, опрацьовано маловивчений матеріал, який отримав цілісну інтерпретацію під кутом зору фрагментаризму. Вперше з позицій фрагментаризму проаналізована мала українська проза, твори В.Стефаника, Г.Косинки, М.Хвильового, а також В.Набокова, Х.Кортасара, М.Павича. Поглиблене вивчення в дисертації отримали аспекти фрагментаризму на матеріалах творів ієнських романтиків, Г.Гайне та Ф.Тютчева. Дослідження фрагмента дозволило запропонувати нову інтерпретацію критичної та філософської спадщини В.Беньяміна та Т.Адорно.

Практичне значення роботи. Одержані результати можуть бути використані у застосуванні нових підходів до аналізу текстів, до розуміння природи сталих жанрових явищ у літературі та можливостей їхньої наукової інтерпретації. Результати дослідження можуть увійти до лекційних курсів із теорії літератури, історії літератури XIX та ХХ століть, історії літературно-критичної думки, різноманітних спецкурсів, присвячених новітнім тенденціям розвитку художньої форми.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні відділу теорії літератури Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Основні аспекти дослідження були викладені на наукових на міжнародних конференціях у Дніпропетровську (травень 1998), Донецьку (листопад 1998), конференціях аспірантів Інституту літератури НАН України (1998, 1999 рр.).

За темою дисертації здійснено 10 наукових публікацій, у тому числі 8 статей.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Дослідження викладене на 182 сторінках, з них 174 основного тексту. Бібліографія нараховує 109 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано тему дослідження, визначені його актуальність і новизна, мета й завдання, стан вивчення проблеми. Зазначено, що універсальний характер фрагментаризму, активна присутність фрагменту в художніх практиках ряду літературних епох та національних літератур обумовили різноманітність матеріалу та теоретичних методів його дослідження. Використана “плюралістична методологія” дозволила узагальнити результати вивчення фрагменту та запропонувати власну концепцію становлення цього літературного явища, яка ґрунтується на послідовному вивченні історії побутування фрагменту в європейській літературі останніх 200 років.

Перший розділ, присвячений романтичному фрагментові, відкривається теоретичними заувагами до поетики фрагменту. Виконуючи роль теоретичного вступу до подальших досліджень історично різноманітних типів фрагментарності, цей підрозділ розгортає проблемне поле дисертаційного дослідження. Стверджується, що репрезентативність фрагменту в різних епохах і літературних напрямах дозволяє застосувати до нього термін “поетика” найперше в структурному аспекті, де кожен твір розглядається як реалізація абстрактної структури. Одним із завдань роботи є пошук спільних рис жанрового характеру в різноманітних фрагментах, що дозволить скласти опис та окреслити межі цього утворення, а також визначити місце фрагменту серед споріднених жанрів - афоризму, нарису, етюду, притчі, арабески. Фрагментарність як форма незавершеності має досліджуватися методами семіотико-структурального аналізу твору, де актуальними залишаються протиставлення “відкритих” і “закритих” текстів, “початку” та “кінця”. Так, якщо початок пов’язують з моделюванням причини, а кінець з активізацією ознаки мети, то фрагмент у своїх типологічних варіаціях репрезентує систему художніх засобів, що перебувають на різних ступенях залежності від загальних вимог до тексту.

Далі зосереджено увагу на історії становлення фрагменту від античності до романтизму. Зазначена принципова важливість для розуміння цього явища теолого-філософської дискусії навколо понять “незавершеність”, “фрагмент”, “уламок”, що тривала у другій половині ХVIII століття між І.Гаманом та І.Гердером, а також у творчості Г.Лессінга. Зацікавлення дискутантів питаннями недосконалості, незавершеності людського знання свідчить про те, що фрагментарний стиль мислення, представлений, зокрема, і їхньою творчістю, базується на важливих для європейства християнських засадах та сакральних текстах. Водночас, історія становлення фрагменту демонструє, що теоретична і художня діяльність ієнських романтиків, які вважаються “винахідниками” нового жанру, розвиває естетичні погляди на мистецький твір, світоглядні та критичні установки німецьких мислителів другої половини XVIII століття.

Утвердження в літературній практиці жанру фрагменту відповідало романтичним теоріям про природу творчості, роль суб’єктивного “я” творця і його завдання, органічний характер твору.

Фрагментарний стиль мислення реалізував себе в жанрі романтичного фрагменту, особливості якого полягають у поєднанні семантико-композиційної відкритості (незавершеності) з одночасною закритістю (завершеністю). Фрагменти з’являлися друком зазвичай згруповані у збірники або ж складали цілий твір. Це дозволяє порівняти роль окремого фрагмента у збірнику чи творі з віршем у поетичному циклі. Зовні і те, й інше - завершені конструкції, але глибина їхньої змістової структури розкривається лише у контексті твору, циклу, стосовно до яких вони - елемент системи. У дисертації на прикладах фрагментів Ф.Шлегеля та Новаліса досліджена система образних засобів, характерна для цього жанру, особливості якої доводять спорідненість фрагменту з філософськими жанрами. У певному сенсі Ф.Шлегель бачив фрагмент знаряддям дискусії, зважаючи на трансформації афоризму, які відбулися на німецькому ґрунті. Головна відмінність фрагменту від афоризму в тому, що він - відкрита форма філософського самовираження, тим часом як афоризм - герметичний, самодостатній, прагматично зав'язаний на певну мовну ситуацію. Відкритість фрагменту виразніше постає у визначенні Новаліса, який називав фрагмент "літературним зерном", що проростає в читачеві. Новаліс не надавав фрагментові актуального, ситуативно-ангажованого значення, для нього фрагмент - уривок безперервної розмови із самим собою, спонтанний викид процесу самозаглиблення.

На нашу думку, відмінність поглядів Новаліса та Ф.Шлегеля пояснюється орієнтацією Новаліса на традиції німецького середньовічного містицизму, тоді як Ф.Шлегель перебував під впливом ідей французького Просвітництва. Проте ці розбіжності не заважали розв'язувати спільне завдання деконструкції жанрових канонів класицизму. Обидва письменники були близькі в трактуванні пізнавальної ролі фрагменту як каталізатора духовних процесів, фермента пізнання, ембріона майбутніх наукових теорій і художніх творів. Важливою складовою фрагментарного стилю мислення і творчості була іронія. Теорія романтичної іронії викладена у творах Ф.Шлегеля, написаних саме в період активного теоретизування щодо фрагменту і фрагментарності. Перше завдання, яке ставив собі письменник - включити іронію до порядку денного літературного дискурсу. Найвагомішим результатом цього став роман “Люцинда” - експериментальне втілення принципу фрагментаризму в поєднанні з пафосом іронічності. “Для людини, яка не має іронії у собі, вона назавжди залишиться містерією, навіть після її розкриття, - вважав Ф.Шлегель, - в іронії все має бути жартівливим і водночас серйозним, наївно щирим, ба навіть глибоко вдаваним... Іронія містить у собі й пробуджує в нас свідомість нерозв’язного конфлікту між безумовним і зумовленим, між неможливістю й необхідністю повного вираження” Шлегель Ф. Эстетика. Философия. Критика. В 2-х томах. – Т.1. – М.: Искусство, 1983.- С. 282. Проблемам співвідношення іронії та фрагменту в дисертації присвячено підрозділ “Фрагмент і романтична іронія. Роман Ф.Шлегеля “Люцинда”. Поетика роману розглядається в контексті сприйняття твору сучасниками та його подальшого впливу на літературу. Як писав Ф.Федоров: “Шлегель втілює в “Люцинді” теорію фрагменту, який розуміє жанром, що будує світ без причин і наслідків, як абсолютну даність, вихоплену з простору і часу, і яка сама стає цим простором і часом” Федоров Ф.Романтический художественный мир: пространство и время. -Рига: Зинанте, 1988.- С.145 . Ф.Шлегель використовує в “Люцинді” елементи різних жанрів: листи, діалоги, ліричні монологи, біографічні нариси, філософські етюди. Різноманітність художніх форм дозволяє авторові варіювати головні теми роману згідно принципу авторського свавілля. До того ж автор, майже невіддільний від героя, обігрує свою роль і власні рефлексії стосовно проблем стосунків митця і оточення, вільного шлюбу та місця жінки в суспільстві. “Для нашого духу однаково вбивчо мати систему і не мати її зовсім. Тому вже не обійтися йому інакше, як об’єднати одне з другим”33 Берковський Н. Романтизм в Германии. - М., 1973.- С.39 - наполягав Ф.Шлегель. Система, яку письменник долучив до континууму духу творчості, в “Люцинді” присутня як ідейне підґрунтя задуму, який, попри хаотичність викладу, виявляє себе в єдиній тональності “життєрадісного світовідчуття, ствердження прав особистості на щастя і духовну свободу”44 Федоров Ф. Романтический художественный мир: пространство и время. -Рига: Зинанте, 1988.- С.39. Твір став прикладом парадоксального сполучення системи і безсистемності: залишившись “відкритим”, незавершеним, він увійшов до культурного обігу і залишився в історії літератури витвором, новаторським за змістом і формою як цілісне художнє явище.

Розповсюдження романтичного фрагменту не обмежується творами ієнських романтиків. Подальша доля жанру, зокрема, пов’язана з Г.Гайне та його “Подорожніми картинами”. Відкрита форма, складена із семантично автономних епізодів, принцип фрагментарності роблять прозу поета гетерогенною за своєю внутрішньою природою, різноманітною та різновекторною. Значну роль відіграє своєрідна ідеологічна структура твору, що базується на політичних уподобаннях автора, бо Гайне, за висловом Г.Хьона, “не лише поетизував прозу, а й політизував поезію”55 Hhn G. Heine-Handbuch. Zeit, Person, Werk. - Stuttgart, 1987.- S. 152 . Зовні Г.Гайне зберігає подібність із прозою попередників, та на перетині зовнішньої подібності з внутрішніми трансформаціями виявляються глибокі зміни, які вже є ознаками суто гайнівського стилю. Саме під пером Г.Гайне фрагмент переростає межі полемічного знаряддя в дискусії та духовних вправ, а стає формою художньої оповіді, освяченої потужним талантом. Фрагмент Гайне - то вже пізньоромантичний фрагмент. З усіма його варіаціями, представленими в “Подорожніх картинах”, він ніби завершує романтичний етап становлення фрагменту.

Завершується перший розділ розглядом творчості Ф.Тютчева. Досліджена з погляду фрагментарності, творчість російського поета постає проміжною ланкою між двома етапами становлення фрагменту: романтичним і модерністичним. Використання поетом фрагменту пояснюється не стільки впливом німецьких романтиків, скільки самобутнім “нововідкриттями” форми на російському ґрунті. “Слова, непомітні у величезному просторі поеми, набувають надзвичайної значущості в маленькому просторі фрагменту”11 Тынянов Ю. Поэтика. История литературы. Кино. – М.: Наука, 1977. - с. 43 - писав Ю.Тинянов, зауважуючи ефект ущільнення смислу у Ф.Тютчева. Водночас смислова єдність зображуваних подій та почуттів у поезіях Ф.Тютчева розкривається не у часовій послідовності, а синхронно, за внутрішньою рефлективною логікою цілого. Цей принцип зображення та сприймання переносить центр уваги на внутрішнє співвідношення елементів мовних та смислових структур, які підкоряються фрагментарно-асоціативним сув’язям, а конкретна історичність та читацька інтуїція доповнюють щоразу авторський задум. Таким чином, творчість Ф.Тютчева – ще один приклад перемоги стилю над жанром, розриву з “рефлективним традиціоналізмом” (термін С.Аверінцева). Стилістичною ознакою, що суттєво вплинула на характер сприйняття поезій Ф.Тютчева, як стверджується в роботі, був їх приватний характер. Своєрідність творчої долі поета, на думку пошукувача, стає зрозумілішою в контексті теорії марґінальності та ідеї Е.Сепіра та Б.Уорфа про вирішальний вплив мови на формування моделей свідомості. "Ідеальний інтелектуал" (за висловом М.Фуко), залишаючись на маргінесі сучасної йому "епістеми", деконструює її і бере участь у формуванні нових моделей свідомості, виступає законодавцем мовної творчості для майбутніх поколінь письменників. Таким чином, приватність тютчевського фрагменту як ще одна варіація на тему фрагментарності, виявляється містком, перекинутим у наступну літературну епоху.

На початку розділу другого “Фрагмент епохи модернізму” розглядаються філософські та літературно-критичні теорії, які мали на меті дослідити культурний феномен модернізму та визначити характер і природу цього явища, важливою рисою якого визнається відкритість та незавершеність мистецьких, зокрема - літературних творів. Шукаючи підтверджень своїм здогадам, науковці вивчали зміни, які зазнав твір в епоху модернізму. Спираючись на праці В.Беньяміна, Т.Адорно, Д.Фрісбі, Д.Хеймана, С.В’єти, Р.П’єтша автор дисертаційного дослідження пропонує інтерпретацію “відкритої форми” модерністичного твору власне як фрагментарності. Підґрунтям виникнення “відкритої форми” у літературі, став, на думку більшості дослідників модернізму, крах прогресистського проекту епохи Просвітництва. Художній твір утратив цілісність у традиційному значенні, бо “потріскування реальних антагонізмів... примушує обірвати єдність, відкрити форму, дати висловитися реальним антагонізмам, перейти від форми як тотальності до відкритої форми”11 Adorno Theodor W. Sthetische Theorie.- Frankfurt am Main, 1993.- 231 s..

Епоха модернізму підтвердила жанровий характер фрагменту, успадкувавши не тільки формально-структурні показники, а й переважно філософське спрямування творів. Та вже в середині XIX століття відбувались змістовні трансформації: розширилася тематика фрагментів, актуалізувалися інтенції фрагментаризму (приватність, езотеричність, маргінальність). Окрім Г.Гайне та Ф.Тютчева, творчості яких присвячені розділи дисертації, у жанрі фрагменту працювали Ф.Ніцше, Ш.Бодлер, С.Кіркегор та інші митці і філософи. Тобто, ще у передмодернізмі фрагмент посідав чільне місце найперше у творах, які вплинули на формування модерну. Досліджуючи різноманітні аспекти модерністичної фрагментарності, автор роботи дійшов висновку, що в історичній ретроспективі фрагмент епохи модернізму є цілковито самобутнім естетичним явищем, яке виникло насамперед як спонтанна реакція, своєрідний відгук на запит доби. Водночас, мистецькі рефлексії модерністів, "літературні проекти" (розглядаються твори Р.Музіля та Ф.Кафки) перетиналися і певною мірою продовжували інтенції романтиків. Розчарування та катастрофізм мислення модерністів є наслідком краху просвітницьких утопій та проектів романтичного універсалізму. Відкрита форма модерністичного фрагменту співвідноситься з образами хвороби, катастрофи, зламу, - на відміну від фрагменту романтичного, де панувала іронія. Відкрита форма стала новим етапом збільшення ролі читача у естетичній події твору, позаяк проблемність задуму й невизначеність меж фрагментарного твору надають особливої ваги інтерпретаційним можливостям читача, реакція якого є необхідним компонентом концепції модерністичного твору.

Розгляд фрагменту епохи модернізму продовжує дослідження теоретичної спадщини В.Беньяміна та Т.Адорно, чиї естетичні концепції суттєво вплинули на розуміння фрагменту. Творчість В.Беньяміна найцінніша низкою термінів-метафор, що склали філософський тезаурус мислителя. Сучасна інтерпретація цих термінів дає змогу реконструювати хід думок і погляди людини епохи модерну. Розпочавши наукову діяльність закликом звільнити мислення від диктату системи, В.Беньямін пропонує іншу можливість співвідношення частин у цілому: констеляцію. Констеляція - це образ нової форми, союз рівноправних частин, пов’язаних сурядним зв’язком. Порівнюючи погляди В.Беньяміна з ідеями деконструктивізму та шизоаналізу, автор доводить, що концепція констелятивного мислення протистоїть деструктивним тенденціям цих літературних теорій, намагаючись “врятувати” літературу й культуру в ситуації знесилення інституцій, що підтримували їх досі. Принципи реалізованого констелятивного мислення В.Беньямін знаходив, зокрема, в мозаїці. Ідея мозаїчної цілісності, акцент на окремій деталі, яка в констеляції досягає повноти цілого, виростає у В.Беньяміна в концепцію фрагмента як філософської форми. Ця концепція втілюється в його “Московському щоденнику”, де засобами фрагментарної оповіді створюється цілісний образ епохи “тотальної незавершеності”. Констеляція В.Беньяміна естетично, емоційно та прагматично виправдовує себе як засіб інтерпретації творів модернізму, бо уможливлює тлумачення хаосу за його законами.

Спершу як вправний інтерпретатор та критик “нововіденської школи” новітньої музики, а потім як автор “Естетичної теорії”, Т.Адорно доклав чимало зусиль для розвитку та популяризації ідей В.Беньяміна. Незавершені музичні твори стають для Т.Адорно моделями модерністичного мистецтва. Німецький філософ зауважував зникнення в епоху модерну автентичного твору, вважаючи, що істинною у мистецькому творі може бути лише повна негація усіх форм завершеності. Тому реальна практика мистецтва початку ХХ століття є переліком дисонансів та обривів, парадоксу та абсурду. Поняття “конструкції”, яка замінює авторську суб’єктивну фантазію, віщує перемогу кліше в мистецтві.

Поетика жанру в епоху модернізму зазнала змістовних трансформацій. Фрагментарність стає суттєвою ознакою модерності. Жанровим наслідком фрагментаризму наприкінці ХІХ - початку ХХ століття була поява різноманітних прозових “малих жанрів”, які разом із монументальними літературними незавершеними проектами засвідчили ситуацію “розпорошення” сталих жанрових форм.

Дослідженню фрагментарних форм в українській малій прозі рубежу ХІХ - ХХ століття присвячено наступний підрозділ дисертації. Фрагментарні форми набули на межі століть великого поширення в українській літературі. Однією з передумов, що сприяла утвердженню фрагментарних форм в українській прозі, став процес "ліризації", поширення на прозу законів лірики. У цьому процесі відбилося намагання створити "універсальний жанр", де б поєднались епічні та ліричні інтенції літератури. "Ліризація" зокрема, призвела до перебудови усієї жанрової системи, де чільне місце посіли різноманітні фрагментарні утворення - етюди, нариси, образки, ліричні мініатюри, поезії у прозі. Іншим важливим чинником формальних новацій у літературі стала зміна світоглядних установок у суспільстві, орієнтація на загальноєвропейський модерністичний рух, що супроводжувався емансипацією особистості, зростанням ролі суб'єктивного чинника у мистецтві, орієнтацією на зображення подій внутрішнього життя людини, її настроїв та почуттів. Масовість жанрів малої прози віддзеркалює зміни суспільної свідомості: панівними типами нарації стають фрагментарні форми.

Підрозділ містить огляд фрагментарних форм у малій прозі кінця ХІХ - початку ХХ століття. З’ясовані обставини бурхливого поширення малих жанрових форм в українській прозі, основні передумови та наслідки спеціалізації українських прозаїків саме на малих жанрах. На прикладі поезій у прозі В.Стефаника продемонстровано як фрагментарна проза, виборюючи свої форми осягнення життєвого матеріалу, досягає високої міри філософічності та осмислення місця людини у світі.

Аналіз естетичної програми, викладеної В.Стефаником у листі від 11 березня 1898 року до редакції “Літературно-наукового вісника”11 Стефаник В. Повне зібрання творів. Т.2. - К.: Видання АН УРСР, 1953. - с. 72, де він відстоює право письменника на власне розуміння сутності й цінності творів літератури, доводить важливість і актуальність для тодішнього літературного середовища естетичних наслідків дискусії щодо “завершеного” і “незавершеного” твору. Незавершеність (фрагментарність) стає межею, що розділила традиційний і модерністичний погляд на твір.

Дослідження особливостей поетики В.Стефаника на прикладі нарису “Сама саміська” засвідчує переважно модерністичний характер засобів зображення у цьому творі. Звертання до чернеток і першопублікацій нарису дозволило поетапно відтворити процес творення тексту, поступової зміни реалістичного методу експресіоністичним - методом наповнення життєвим матеріалом “структурної сутності” (Е.Гуссерль) явищ. Аналіз нарису доводить застосування В.Стефаником основних принципів, що сформували творчий вимір модерністичної прози. Нарис “Сама саміська” увійшов до першої збірки В.Стефаника “Синя книжечка”. Пильна увага літературознавців до творчості славетного майстра новели традиційно цей твір обминала. Серед небагатьох згадок (у працях М.Грицюти, В.Лесина) про нарис “Сама саміська” переважає несприйняття несподіваного для дослідників виразного натуралізму та холодного відсторонення від зображуваних передсмертних страждань героїні твору. О.Черненко, навпаки, брак етичного співчуття автора пояснює душевними вадами героїні. На наш погляд, аналіз цього нарису потрібно провадити не у царині етичних міркувань, а з точки зору естетичних уподобань автора, його світогляду і світосприйняття, відбиттям яких є творчий доробок письменника. Спираючись на запропонований В.Руднєвим перелік основних принципів прози ХХ століття22 Руднев В. Словарь культуры ХХ века. М.: Аграф, 1997.-384 с., ми пропонуємо своє бачення сутності твору і його поетологічних характеристик. Текстологічний аналіз виявляє значний вплив на поетику нарису класичної (давньогрецької) та архаїчної і побутової міфології. Про це свідчать як спільні риси образу героїні з давньогрецькою ворожкою-сибілою, так і архаїчні протиставлення “верху” і “низу”, міфопоетичні образи хати-печери та вікна. Це доводить, що ідейна структура нарису містить надзвичайно важливий для творів літератури модернізму принцип неоміфологізму – актуалізації міфологічних образів та архаїчних систем мислення. Інший принцип – нерозрізнення ілюзії та реальності. Протягом оповіді відбувається зміна точок зору на події, а у певний момент авторський голос зникає, реальність та ілюзія змішується, а дія переходить на рівень зображення зміненої свідомості. В.Стефаник не пропонує розповідь або опис візій. ВІн описує ситуацію одинокого помирання, ситуацію, у якій не може бути свідків. Це у свою чергу створює ефект віртуальної реальності або творення ймовірних світів. У “Самій саміській” співіснує два можливих світи, які не заперечують існування один одного. Врешті-решт, це призводить до рівноцінності світів, так би мовити, “реального” і “вигаданого”, до ефекту віртуальної, ймовірної реальності. Саме на невеличкому текстовому просторі, який завдяки своїй багаторівневій структурі набуває надзвичайної художньої об’ємності, автор досягає своєрідної фрагментарної цілісності. Твір залишається відкритим для різноманітних інтерпретацій змісту, доповнень і трактувань, водночас цілісно відтворивши модерністичний світогляд автора, його естетичне і життєве кредо.

До фрагментарних форм у своїй творчості був схильний і Г.Косинка, у доробку якого є багато етюдів та нарисів. Мала проза Г.Косинки, зберігаючи й продовжуючи традиції психологічної прози, яскравої, дещо декоративної образності, рівночасно внесла нові аспекти в розвиток жанрових форм. Головним для нього був метод контрасту, протиставлення антагоністичних проявів людських стосунків, вчинків, природних явищ. Письменник, зображуючи реальне багатоголосся дійсності, будує твір на зовні зв’язаних між собою картинах (нарис “Троєкутний бій”), на полілозі персонажів, перемовляння яких стає основою сюжету (“Політика”, “За земельку”, “Вечірні тіні”). Діалог у Косинки - важливий чинник ідейної структури творів. Диференціацією мовлення досягається не лише своєрідна поліфонія навіть у невеличких етюдах, але й виразна характерологія персонажів. На композиційному рівні розвинута діалогічна структура сприяє формуванню колективного багатоголосся, на яке накладаються враження та думки автора. Фрагментарні форми у Г.Косинки - імпресіоністично забарвлені картинки з життя, не позбавлені реалістичних тенденцій зображення, у яких автор намагався відтворити “колективну свідомість”, що відповідала б його вимогам “колективної творчості”.

Триаду персоналій української прози завершує М.Хвильовий з оповіданням “Арабески”. Фрагментарність для М.Хвильового - не тільки формально-змістовна характеристика стилю, втілена у “Синіх етюдах”, “Вальдшнепах”, “Іраїді”, “Арабесках” тощо, - це й, коли йдеться про “Вальдшнепів” - приклад фрагментарності ідеологічної. Обірвана оповідь “Вальдшнепів” - свідома відмова від завершення задуму не з естетичних, а ідеологічних міркувань.“

Арабески” вже самою назвою демонструють пов’язаність із традиціями химерної, орнаментальної прози, основним принципом якої є повна композиційна довільність. Аналіз оповідання доводить, що іманентна свобода й відкритість композиції обертаються надзвичайною складністю побудови, переплетінням мотивів і тем, розвинутою системою алюзій та ремінісценцій. Авторська гра виявляє себе у створенні романтизованого та реалістичних шарів оповіді, у компілюванні фрагментів, виконаних різними стилістичними манерами. Поєднання фрагментарності та реалізму спричиняє виникнення фрагментів, де схематично викладаються сюжети реалістичних оповідань (“Деталь із моєї біографії”, епізод із студентом). Ми бачимо ніби конспект, скорочений виклад сюжету реалістичного твору, сюжету обірваного, сюжету-фікції, бо автор врешті-решт вигукує: "Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова"11 Хвильовий М. Твори у двох томах. Т.1. - К.: Дніпро, 1991. - 650 с.. "Арабески" цікаві ще й тим, що на прикладі їхніх окремих фрагментів реалізуються різні типи фрагментарності, які можуть бути співвіднесені з різноманітними жанровими формами малої прози: фейлетоном, анекдотом, нарисом. Художня цінність "Арабесок" - у збереженні різноплановості, у поліфонії, як розуміють її музиканти - багатоголоссі, що твориться одночасним сполученням й розвитком ряду рівноправних мелодій. В “Арабесках” М. Хвильового маємо приклад “дивертисмента жанрів”: поєднання різноманітних стилістичних манер із гострим відчуттям авторської кризи.

Третій розділ “Фрагмент у ситуації постмодернізму” розглядає місце фрагментарності в системі стилістичного плюралізму постмодерної естетики. Постмодерні уявлення про текст як специфічний колаж, нездатний трансформувати в одне ціле свою принципово фрагментарну сутність; визначення Ф.Джеймсоном зсуву від модернізму до постмодернізму як переходу від стану відчуження суб’єкта до його фрагментаризації; прийоми відтворення принципу нонселекції (відмови від будь-якої ієрархічної структури) - усе це доводить надзвичайну вагомість фрагменту для постмодерної свідомості та сучасного мистецтва.

Основними жанровими носіями фрагментарності в літературі постмодерну стали пастиш та гіпертекст.

Пастиш - це особливий жанр пародії на пародію. За висновками постмодерної критики, пародія стала неможливою, оскільки втрата довіри до метанаративів і соціальних інституцій призвела до зникнення об’єкту пародії. Для пародіювання необхідне серйозне ставлення до предмета пародії, а воно, це ставлення, унеможливлене самою постмодерною ситуацією. Пастиш, на думку Ф.Джеймсона, демонструє “спрацьованість стилістичної маски” пародії22 Современное зарубежное литературоведение. Энциклопедический справочник.-М.: Интрада, 1996.-с.256. Письменник працює з уже “вжитим” матеріалом і його завдання - віртуозне пародіювання, компіляція літературних течій минулого та стилістичних манер попередників.

Гіпертекст - також особливий жанр; суть його в тому, що він складається з множинності текстів, кожен із яких посилається на інші; усі разом вони складають певну єдність. Гіпертексти - явище межове. У найпростішому варіанті вони можливі і в традиційно літературній практиці ( “Гра в класики” Х.Кортасара, “Нескінченний тупик” Д.Галковського, “Полудень” М. Джойса). Комп’ютерні гіпертексти, які розміщені в мережі Інтернет, завдяки своїй будові дозволяють читачеві виявляти різноманітні синтагматичні та парадигматичні зв’язки між фрагментами залежно від шляху, вибраного читачем. Бо читання гіпертексту - то рух вусібіч.

В ситуації постмодерну фрагмент найвиразніше втілює плюралістичний світогляд та світосприйняття. Фрагментарність стає стилістичною домініантою на фоні занепаду категорії авторства, а разом з нею – понять індивідуального стилю та літературного напряму. Подальший розгляд романів В.Набокова, Х.Кортасара та М.Павича ілюструє побутування фрагменту в літературі останніх десятиліть.

Так роман В.Набокова “Блідий вогонь”, що складається з віршованої поеми та коментарів до неї, побудовано у другій частині з різноманітних уривків, обсяг яких залежить від асоціативного ряду, актуалізованого у свідомості коментатора тим чи іншим рядком поеми. Свою фрагментарну сутність він виявляє завдяки структурно-композиційним особливостям фрагменту. Ці статті коментаря поєднують одночасну композиційну відкритість із завершеністю, закритістю: як семантично самостійні утворення вони є епізодами цілісного коментаря, що не оминає жодного рядка поеми.

Прикладом художнього втілення фрагменту в поєднанні зі спробами теоретичного обґрунтування фрагментарної манери є роман Х.Кортасара “Гра в класики”. Роман побудований таким чином, що залишає за читачем право самому обирати способи його прочитання. Об’єднання процесів творчості та сприймання, авторської діяльності та читацької реакції в єдиному естетичному напруженні - характерна риса твору, текст якого є демонстрацією незадоволення традиційними формами оповіді, пропозицією альтернативи і розуміння неможливості створити щось принципово нове на уламках традиції.

Роман Х.Кортасара задовго до суцільної комп’ютеризації продемонстрував можливості гіпертексту в найпростішому його варіанті: подвійна послідовність і посилання лише наприкінці сторінки.

Варіацією на теми гіпертекстуальності є роман-лексикон М.Павича “Хозарський словник”, у якому поєднані різнобічні інтенції фрагментаризму. Форма словника дозволяє створити герметично замкнені шари оповіді, зміст кожного з яких суперечить змістові двох інших. Кожна книга словника оповідає про обставини прийняття хозарами нової віри: відповідно, християнства, іудаїзму та ісламу. Смислова парадоксальність, напруга між рівнозначними частинами роману сприяє творенню мозаїчної цілісності твору. Мета укладачів словника – відтворити тіло першолюдини Адама Кадмона. Оте “відтворення” відсилає до першого розділу нашої дисертації, де йшлося, зокрема, й про дискусію німецьких філософів XVIII століття щодо понять “уламок”, “шматок”, “фрагмент”. Нагадаємо, що тоді дискусія точилася навколо кількох висловів зі Святого Письма, а смисл ії можна визначити одним реченням: наші уявлення про світ недосконалі, бо знання наше є незавершене. Зрештою, ідея незавершеності знаходить своє втілення у фрагменті – творі, для якого незавершеність - іманентна риса. Фрагментарність виявляється безпосередньо пов’язаною з тілесністю. Тілесність у ситуації постмодерну виконує роль посередника між матеріальним та ідеальним; постає третім виміром дійсності, важливою характеристикою сучасного світовідчуття. Спорідненість фрагментарності та тілесності формує ідейну структуру “Хозарського словника”.

Завершує розділ аналіз процесу творення та побутування літературних гіпертекстів у мережі Інтернет. Гіпертекстуальний простір нині насичений продуктами різноманітної літературної діяльності (“РОМАН” Р.Лейбова, “Книга книг” М.Епштейна, “Сад хокку” і т.п.), вивчаючи які, ми маємо справу не тільки із самими текстами, але й із сукупністю альтернативних текстів, що потрапляють у смислове поле, творене комбінаторикою окремих його фрагментів. Смислоформуюча функція переходить від тексту до конфігурації гіперзв’язків. Необмежені можливості культурної диференціації, поліфонічність Інтернету дозволяють вважати гіпертекст продовженням постомодернізму в літературі, на сьогодні - граничним його виявом.

Наостанок стверджується, що фрагмент у ситуації постмодерну став виразником потужних деструктивних тенденцій у культурі, стилістичною домінантою епохи мультиперспективізму.

Розгляд поетики фрагменту та фрагментарності завершують висновки щодо теоретичних та історичних аспектів досліджуваної проблеми. Зокрема, висловлюється сподівання, що вивчення фрагменту дозволить не тільки увиразнити художні ознаки жанру в системі споріднених жанрів, але й зауважити універсальний характер цього жанроутворення. Фрагмент, модифікуючись, змістовно збагачуючись, існує як форма оповіді з потужним креативним потенціалом. Протеїчний характер, різноманітні варіації фрагментарного дискурсу та сталість основних художніх ознак дає змогу долучити фрагментарність до вже існуючих підходів у вивченні літературних епох, творчості письменників та поетики окремих творів.

Багатофункціональність та поширеність фрагменту обертається різноплановістю застосування фрагментарності, зокрема, у якості методу дослідження. У цьому, зокрема, полягає одна з можливостей теоретичного та практичного застосування результатів дисертаційного дослідження.

Список основної використаної літератури по темі роботи містить 109 позицій.

Основні положення дисертації викладені у

публікаціях:

1. До типології фрагментаризму (проза Г.Гайне) // Вікно в світ, 1999. – № 2. -- с. 215-222. – 0,5 д.а.

2. Фрагмент та його поеттика в теоретичних концепціях модернізму // Вісник. Літературознавчі студії. – К.: МІЛП, 2000. – Випуск ІІ. – с.152-158.

3. Фрагмент у творчості Вальтера Беньяміна // Актуальні проблеми сучасної філології. Серія: Літературознавство. – Рівне: РДГУ, 2000. – Вип.VIII. – с.3-12.

4.

Додаткові публікації:

1. Становлення фрагменту: від античності до романтизму // От барокко до постмодернизма. – Днепропетровск, 2000. -- с. 64-68.– 0,6 д.а.

2. Фрагмент і пастиш // Критика, 1998. – № 6. – с.30-31. – 0,3 д.а.

3. Гіпертекст як потойбічне літератури // Критика, 1998. – № 8. – с.30-31. – 0,4 д.а.

4. Нариси сучасної жанрології // Наукові читання – 1998. Праці молодих учених України. – К.: Українська книга, 1999. – с. 84-102. - 1 д.а.

5. Х.Кортасар та його роман “Гра в класики”: форма як презентація світоглядних зрушень // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. Тези доповідей. – Дніпропетровськ, 1998. – с.123-124. – 0,1 д. а.

6. Фрагмент у Пушкина // Современные проблемы изучения творчества А.С.Пушкина. Тезисы. – Донецк, 1998. -- с.98-99. – 0,1 д.а.

АНОТАЦІЯ

Костюк В.І. Поетика фрагменту і художня цілісність твору. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000. – Рукопис.

У дисертації викладені результати поетапного дослідження жанру фрагмента і явища фрагментарності як стилістичної і формальної характеристики художнього твору. З позицій фрагментаризму інтерпретуються здобутки Ф.Шлегеля, Новаліса, Г.Гайне, Ф.Тютчева, В.Беньяміна, В.Стефаника, М.Хвильового, завдяки чому виявляються основні поетологічні ознаки фрагменту, форми його історичної трансформації, втілені в здобутках різних епох і напрямків. На підставі проведеного аналізу зроблені висновки про місце і роль фрагменту в естетичних системах романтизму, модернізму і постмодерну.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фрагмент, фрагментарність, цілісність, поетика, іронія, гіпертекст, пастиш.

АННОТАЦИЯ

Костюк В.И. Поэтика фрагмента и художественная целостность произведения. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. – Институт литературы им.Т.Г.Шевченка НАН Украины, Киев, 2000. – Рукопись.

В диссертации изложены результаты поэтапного исследования жанра фрагмента и явления фрагментарности как стилистической и формальной характеристики художественного произведения. В первом разделе "Фрагмент эпохи романтизма" рассматривается история становления жанра и фрагментарного способа мышления. Большая часть раздела посвящена анализу эстетической программы иенской школы романтиков. Установлено, что утверждение в литературной практике фрагмента отвечало романтическим теориям природы творчества, роли творца и органического характера произведения. Експериментальным воплощением принципа фрагментарности стал роман Ф.Шлегеля "Люцинда". Эклектическое смешение в романе элементов различных жанров стало одним из принципов построения фрагментарных произведений. Трансформация жанра романтического фрагмента исследуется на примере прозы Г.Гейне и стихотворений Ф.Тютчева. Если фрагмент у Г.Гейне едва ли не впервые становится формой художественного повествования, то творчество Ф.Тютчева, исследуемое з позиций фрагментаризма, выступает в качестве переходного звена между романтическим и модернистическим этапом становления жанра.

Во втором разделе "Фрагмент эпохи модернизма" сопоставляются различные взгляды на характер модернистической литературы. В частности, предлагается интепретация феномена "открытой формы" произведения собственно как фрагментарности. В процесе анализа результатов исследований теоретиков фрагментаризма В.Беньямина и Т.Адорно установлено, что эпоха модернизма подтвердила жанровый статус фрагмента, унаследовав от романтизма формально-структурные особенности жанра.

Одним из жанровых последствий фрагментаризма стало появление на рубеже ХIX-ХХ веков различных прозаических "малых жанров". Изучение фрагментарных форм в украинской малой прозе позволило выяснить обстоятельства распостранения этих жанров. На основании анализа произведений В.Стефаныка, Г.Косынки, М.Хвылевого выявляются поэтологические признаки фрагмента, формы его исторической и творческой трансформации в украинской литературе.

Третий раздел "Фрагмент в ситуации постомодернизма" выявляет место фрагментарных форм в системе стилистического плюрализма постомодернистической эстетики. Анализ произведений, относящихся ко времени становления постулатов постмодернизма и гипертекстуальных образований позволяет определить фрагментарность стилистической доминантой эпохи мультиперспективизма. На основании проведенного анализа сделаны выводы о месте и роли фрагмента в эстетических системах романтизма, модернизма и постмодерна.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: фрагмент, фрагментарность, целостность, поэтика, ирония, гипертекст, пастиш.

ANNOTATION

Kostyuk V.I. The poetics of fragment and artistic unity of