ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

РУСНАК Іван Степанович

УДК 373 (71)

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА В КАНАДІ

(кінець ХІХ – ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, завідувач кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти:

-

-

-

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний університет імені М.Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця.

Захист відбудеться " 11 " січня 2001 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою:

04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України.

Автореферат розісланий " 8 " грудня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Легкий М.П.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розбудова національної системи освіти на сучасному етапі розвитку Української держави вимагає залучення до цього процесу багатовікового педагогічного досвіду, в тому числі й того, що створювався українцями, які проживають поза межами нашої Вітчизни. Проте українська діаспора, передусім західна, зберігає і примножує рідну культуру, звичаї, традиції, зрештою свою національну самобутність. Каталізатором цього процесу, як засвідчує історичний досвід, є рідномовне шкільництво. Воно дає молодим поколінням зарубіжних українців не тільки знання рідної мови, а й виховує їх у національному дусі, формує національний характер, свідомість і самосвідомість, спонукає в сучасних умовах шукати нових способів спілкування зі своїми співвітчизниками в материковій Україні.

З огляду на це особливої уваги заслуговує життєдіяльність української діаспори в Канаді, що налічує нині майже один мільйон осіб. Як етносоціальний феномен вона існує вже понад сто років. За цей період відбулася значна її трансформація: з малоосвіченої, політично і національно несвідомої маси іммігрантів наприкінці минулого століття українська етнічна група в Канаді на сучасному етапі перейшла в стадію соціально оформленої діаспори, оскільки має свою сформовану інтелігенцію, яка злилася з місцевою елітою, а також досягла значних матеріально-культурних здобутків, порівняно з іншими (не основними) групами. Завдяки цим якостям вона активно впливає на політику федерального та провінційних урядів не тільки всередині держави, а й на міжнародній арені.

Вирішальним чинником у процесі консолідації розрізнених груп іммігрантів на першому етапі свого перебування в Канаді у потужну сучасну етнічну меншину виступає рідномовне шкільництво. В умовах канадських реалій воно стало насамперед виявом національної свідомості цієї спільноти, і водночас активним чинником національного виховання канадських українців, формування їх самосвідомості, а отже, й збереження самобутності як етнічної меншини від початків еміграції й до нашого часу. Досвід української діаспори Канади в цій галузі суспільного життя може активно використовуватися в сучасних навчально-виховних закладах України. Адже багато з тих проблем, розв’язанням яких ми займаємося лише в останні роки, для канадських українців стали складовими їх історико-педагогічного досвіду. Йдеться передусім про національно-духовне, моральне, родинне виховання тощо. Це важливо ще й тому, що на сучасному етапі філософія української освіти вимагає нового методологічного осмислення. До того ж пізнання історії педагогіки України як цілісного явища неможливе без поглибленого об’єктивного аналізу специфіки її розвитку в окремих регіонах і країнах поселення українців, історико-педагогічні закономірності якого можна виявити на підставі синтезу й узагальнення результатів таких досліджень.

Водночас у нинішніх умовах, що склалися на північноамериканському континенті, українське шкільництво, щоб і надалі виконувати свої консолідуючі етнокультурні функції в житті спільноти, потребує допомоги з боку Української держави, тісної співпраці громадських організацій, наукових і освітніх установ обох країн. Адже підтримка своїх співвітчизників у діаспорі є сучасною нормою міжнародного права.

Аналіз педагогічної ретроспективи дає можливість переконатись, що українське шкільництво в Канаді розвивалося під впливом двох головних факторів. Особливості й тенденції його еволюції зумовлювались насамперед соціально-культурними умовами та державною політикою в галузі освіти федерального і провінційних урядів. Офіційні кола Канади вважали школу найефективнішим чинником асиміляції іммігрантів, тому від витоків еміграції брали під свою опіку молоде покоління поселенців, щоб якомога швидше інтегрувати його в канадське суспільство. Однак визначальним фактором розвитку рідномовного шкільництва все ж таки були внутріетнічні потреби української спільноти дати дітям і молоді знання рідної мови, історії, культури, здійснювати їх національне виховання, готувати до практичної реалізації української національної ідеї. У процесі історичного розвитку змінювалися суспільно-політичні та соціально-культурні умови, розширювався зміст освіти, вдосконалювалися шляхи його реалізації, але стабільною залишилася головна мета українського шкільництва в умовах полікультурного суспільства: сформувати національно свідому, гармонійно розвинену українську людину, яка є патріотом України і громадянином Канади водночас. На сучасному етапі розвитку української етнічної меншини рідномовна освіта й національне виховання можуть бути одним із головних чинників її саморозвитку, засобом збереження етнокультурної самобутності канадських українців і на більш віддалену перспективу. І все ж, незважаючи на важливу етносоціальну роль української діаспори Канади у внутрішньому житті країни і на міжнародному рівні, вона тривалий час залишалася поза увагою вітчизняних дослідників.

Першою і єдиною в 60-х рр. монографією з проблем еміграції до Канади стала праця А.М.Шлепакова “Українська трудова еміграція в США і Канаду (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.)”.

У наступні десятиліття українська наука не виявляла особливого інтересу до життя українців Канади. Наприкінці 70-х років вийшло одиничне дослідження з даної проблеми - монографія Л.О.Лещенка “Фермерський рух в Канаді. 1900-1939 рр.”.

З початку 90-х рр. дослідження вітчизняною наукою української діаспори в Канаді значно активізувалося. У ґрунтовних працях В.Євтуха, О.Ковальчук, Б.Лановика, Л.Лещенка, В.Макара, Ю.Макара, О.Сича висвітлено важливі аспекти історії та життєдіяльності етнічної меншини канадських українців, її сучасний стан і перспективи розвитку. У цих дослідженнях, а також у дисертаційних роботах Л.Булай, М.Лещенко, С.Федуняка, Г.Філіпчука аналізуються окремі проблеми розвитку українського шкільництва в Канаді.

Науковий інтерес викликають також колективні праці “Українські канадці в істо-ричних зв’язках із землею батьків” (1990), “Зберігаючи українську самобутність” (1992), довідкові видання “Зарубіжні українці” та “Українці в зарубіжному світі” (1991).

Серед періодичних наукових видань заслуговує на увагу збірник “Українська діаспора”, що виходить з 1991 р.

Помітних результатів у дослідженні ряду суттєвих проблем з історії українського шкільництва в Канаді досягнуто зарубіжними україністами. Важливі факти, науково обґрунтовані вірогідні ідеї містять праці канадських дослідників і педагогів-практиків Б.Білаша, І.Боднарчука, М.Боровика, М.Іванчука, П.Кравчука, М.Лупула, О.Мартиновича, М.Марунча-ка, Я.Петришина, Д.Прокопа, Яра Славутича, І.Шкварока та ін.

Проте названими вище працями далеко не вичерпуються проблеми, що стосуються обраної нами теми. В сучасній українській педагогічній науці, як вітчизняній, так і зарубіжній, практично відсутнє дослідження, в якому на широкому, належно опрацьованому фактичному матеріалі українське шкільництво Канади розглядалося б як цілісний динамічний процес, що значною мірою забезпечує розвиток української етнічної спільноти й збереження національної самобутності канадських українців, сприяє гармонізації міжетнічних стосунків у поліетнічній державі; як складова вітчизняної педагогічної думки й освіти та важливий чинник впливу на розвиток рідномовного шкільництва в українській діаспорі.

Все вищеозначене зумовило актуальність і вибір теми дослідження “Розви-ток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до наукової тематики кафедри педагогіки Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича “Історико-педагогічні проблеми професійної підготовки вчителів у системі неперервної освіти” (номер державної реєстрації 0199 u 001862). Його реалізації сприяло стажування автора в Саскачеванському університеті (Канада) у рамках міждержавних науково-культурних зв’язків.

Об’єкт дослідження: національна освіта українців Канади.

Предмет дослідження: процес становлення і розвитку українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХ століття).

Метою дослідження є системне висвітлення процесу становлення й розвитку українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ-ХХ століття).

Відповідно до об’єкта, предмета й мети дослідження визначено такі завдання:

·

·

·

·

·

·

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використані такі методи: загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація тощо зібраного емпіричного матеріалу); хронологічний (у дослідженні процесу становлення й розвитку системи українського шкільництва в Канаді з кінця ХІХ ст і впродовж ХХ ст.); теоретичний (аналіз вітчиз-няної та зарубіжної літератури з досліджуваної проблеми, та архівних джерел); історичний (аналіз передумов і тенденцій розвитку державної і національної освіти канадських українців, теорії і практики навчально-виховної діяльності українських освітніх закладів у Канаді); контент-аналіз матеріалів періодичних видань і архівних даних, документації канадських органів освіти, зарубіжних інформаційних джерел; опитування (бесіди, інтерв’ю з керівниками, учителями та учнями державних і сепаратних шкіл, курсів українознавства; громадсько-культурними діячами); спостереження за організацією навчального процесу в державних двомовних школах.

Джерела дослідження. Для аналізу розвитку українського шкільництва в Канаді автором опрацьовано значну кількість джерел, які зберігаються в державних установах України й Канади, архівах громадських організацій і приватних осіб.

Основою для дослідження стали різноманітні документи і матеріали, які автор опрацював у канадських архівах. Так, з фондів Національного архіву Канади (RG 76, M 2269, M 7, MG 10) дисертант використав повідомлення канадських державних службовців про поселення українців, їх матеріальне становище, побутові умови, господарські успіхи, освітній рівень, володіння англійською мовою, організацію двомовних шкіл і т. ін.

Джерельну базу дисертації склали також офіційні публікації канадських державних установ – звіти міністерств освіти провінцій Манітоба, Альберта, Саскачеван, статистичні збірники, що видавалися статистичною службою Канади, матеріали переписів канадського населення, що проводилися, починаючи з 1901 р., а також українських громадських організацій – матеріали Конгресу українців Канади, Світового Конгресу вільних українців і т.ін.

Досить велику і важливу групу джерел склали численні альманахи, збірники, календарі, мемуари, підручники, посібники, сучасні наукові праці.

Джерельну базу дисертації збагатили матеріали преси. Зокрема, автором широко використані газети українських переселенців “Свобода”, “Канадійський Фармер”, “Канадійський Русин”, “Український Голос”, “Новини” та інші, в яких вміщено корисну інформацію про життєдіяльність української меншини на канадській землі.

Активно використовувалися монографічні дослід-ження, статті, брошури, збірники, альманахи, календарі, газети і журнали, бібліографічні збірники, каталоги з фондів Національної наукової бібліотеки України ім.В.Вернадського, бібліотек української діаспори (м.Київ, м.Львів), бібліотеки Інституту історії НАН України, Наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України, наукових бібліотек Київського, Львівського, Прикарпатського та Чер-нівецького університетів, Одеської державної наукової бібліотеки ім.О.Горького та ін.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІХ-ХХ ст., впродовж якого відбувалася еміграції українців до Канади, становлення і розвиток їх національного шкільництва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дають можливість усунути ряд прогалин в історії вітчизняної освіти і педагогічної науки. Основні положення, висновки, оцінки, зібраний фактичний матеріал можуть бути використані при розробці навчальних програм з історії педагогіки України і загальної педагогіки, програм спецкурсів і спецсемінарів з педагогічних та історичних дисциплін для студентів і слухачів курсів підвищення кваліфікації працівників освітніх закладів; при написанні нових підручників і посібників з історії педагогіки України, проведенні навчальних занять з педагогічних дисциплін у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації та в системі післядипломної освіти, підготовці дипломних робіт, магістерських і кандидатських дисертацій.

У період розбудови національної системи освіти в Україні, інтеграції її у світовий освітній простір доцільно скористатися досвідом канадських українців у реалізації ідей гуманізації навчально-виховного процесу, національного, релігійно-морального та громадянського виховання, взаємодії сім’ї – родини – школи – громадськості у навчанні й вихованні підростаючих поколінь.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані Державним комітетом України у справах національностей та міграції при реалізації урядової програми “Українська діаспора”. Досвід Канади в галузі освіти етнічних груп може стати зразком для Міністерства освіти і науки України при виробленні державної політики щодо освіти національних меншин, підготовці навчальних планів і програм, підручників і посібників, методичних комплексів для їх освітніх закладів.

Результати дослідження впроваджені автором у спецкурс “Педагогіка української діаспори”, що викладається в Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича з 1994 р., а також використовуються викладачами педагогічних дисциплін Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, Львівського національного університету ім. І.Франка, Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка, Запорізького державного університету, Тернопільського педагогічного університету ім. В.Гнатюка.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці досліджено становлення і розвиток українського шкільництва в Канаді, здійснено періодизацію, виявлено тенденції й особливості еволюції цього процесу, проаналізовано вклад громадських організацій та преси канадських українців у розвиток їх національної освіти в цій країні. Здобувач є автором цих ідей і в спільних публікаціях матеріалів і тез конференцій. У монографії “Іван Боднарчук. Життя і педагогічна діяльність” йому належить § 3.2 “Педагогічний потенціал художніх творів І.Боднарчука”.

Апробація результатів дисертації проведена в міжнародних, всеукра-їн-ських і регіональних конференціях: “Общественное сознание и общественные отношения в условиях перестройки” (Чернівці, 1990), “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (Чернівці, 1993), “Молодь і проблема конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (Чернівці, 1994), “Перший український педагогічний конгрес і сучасність” (Івано-Франківськ, 1995), “Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка” (Івано-Франківськ, 1996), “Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці, 1996), “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми” (Чернівці, 1996), “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття” (Київ, 1997), “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), “Ідеї національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 1997), “Підготовка педагогічних кадрів і діяльність закладів нового типу в системі національної освіти: досвід і перспективи розвитку” (Чернівці, 1998), “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (Київ, 1998), “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1998), “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти” (Чернівці, 1999), “Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді” (Івано-Франківськ, 1999), “Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання” (Чернівці, 1999), “Проблеми сучасного підручника” (Київ, 1999).

Основні положення та висновки дослідження висвітлювались у виступах на обласних нарадах-семінарах педагогічних працівників, в обласному інституті післядипломної освіти, на засіданнях методичних об’єднань у загальноосвітніх школах.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в трьох монографіях (загальний обсяг – 34 друк. арк.) та у 43 статтях, тезах доповідей, з них - 34 одноосібних.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний текст дисертації викладено на сторінках. Робота містить ... таблиці, ... додатків. Список використаних джерел складає ... найменування.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, її хронологічні рамки, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, показується його зв’язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Соціально-економічні та культурологічні умови розвитку української спільноти в Канаді як передумова виникнення шкільництва” розглядаються основні періоди й особливості формування української спільноти в Канаді як рушійного чинника становлення й розвитку етнічного шкільництва.

Встановлено, що еміграція українців до Канади та інших держав наприкінці ХІХ ст. зумовлена надзвичайно складним економічним становищем, політичним і національним гнітом, якого зазнавав тоді український народ. Уряд Канади, зацікавлений у розв’язанні певних економічних і соціальних проблем (освоєння необжитих прерій Заходу, збільшення кількості населення, приріст робочої сили) прийняв щодо іммігрантів ліберальні закони: відсутність обмежень стосовно національності, освіти, віросповідань, політичних поглядів. Крім того, переселенці мали можливість швидко отримати земельний наділ (гомстед) розміром 160 акрів, працевлаштуватись. Ці передумови й визначали активність імміграції українців: з 1891 р. до початку першої світової війни їх прибуло до Канади понад 170 тисяч.

У міжвоєнний період (20-30-і рр.) імміграційні закони 1919 р. (підвищення розмірів майнового цензу при в’їзді, тестування на грамотність) і 1936 р. (переселення для об’єднання родин або ведення власного сільськогосподарського виробництва), економічна криза 1929 - 30 рр. змінили динаміку імміграції. Однак і за цих умов українську спільноту Канади поповнили понад 67 тисяч переселенців.

У післявоєнний період федеральний уряд внаслідок наполегливих дій української спільноти, насамперед Комітету Українців Канади (КУК), дозволив в’їзд українцям, які знаходилися в таборах для переміщених осіб, але при умові, що вони мали родичів тут і не були військовими злочинцями. За таких обставин до цієї країни у 1947-1954 рр. прибуло приблизно 37 тисяч осіб, а в наступні десятиліття – більше дев’яти тисяч переселенців.

Імміграційні закони Канади 90-х рр. суттєво пригальмували в’їзд українців до країни. За кількістю іммігрантів Україна посідає 58 місце, а за умовами імміграції українці перебувають на 146 місці. У зв’язку з цим українські громадські організації Канади розгорнули масову кампанію за внесення змін до імміграційного законодавства щодо “пом’якшення” умов в’їзду до Канади своїх земляків з України та інших країн Європи.

Досліджено, що основи формування української етнічної спільноти заклала масова імміграція українців до Канади, що відбулася в 1896-1913 рр. Емігранти заселяли необжиту територію степових провінцій - Манітоби, Альберти, Саскачевану. Поселялися груповим, блоковим типом, що допомагало поселенцям легше виживати в складних кліматичних, соціально - економічних та побутових умовах прибраної батьківщини і водночас продовжувати родинне та громадське життя тим способом, до якого звикли в рідному краї. Вони давали новим населеним пунктам українські назви (Правда, Ярослав, Дніпро, Богдан, Куліш, Січ, Буковина та ін.), будували тут церкви, читальні, народні доми, налагоджували культурно-просвітницьку роботу. Організатором національно-духовного життя в цей період виступала церква. З метою збереження етнічної тотожності в українських поселеннях засновувалися світські організації і товариства (“Просвіта”, “Січ”, “Сокіл”, “Рідна Школа”). Вони розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність для навчання молоді української мови, історії, культури, передачі їй віри батьків, звичаїв і традицій рідного народу. Першими центрами громадського життя іммігрантів стали столиці провінцій Манітоби - Вінніпег, Альберти - Едмонтон. Згодом культурно-просвітницькі організації виникли і в провінціях Саскачеван, Британська Колумбія, Онтаріо. Вони представляли різні релігійні та політичні течії, але співпрацювали у вирішенні загальноукраїнських справ (вивчення рідної мови, організація державних двомовних, рідних і парафіяльних шкіл, виступи проти шовіністичної політики англосаксонців та ін.). Важливим чинником внутріетнічної консолідації і захисту етнокультурних прав поселенців виступала українська преса (“Канадійський Фармер”, “Український Голос”, “Канадійський Русин” та ін.), народні віча і провінційні з’їзди українців, які обговорювали стан і перспективи розвитку українства в Канаді, виробляли шляхи інтеграції етнічної спільноти в канадське суспільство.

На основі аналізу джерельної бази показано, що еволюція української етнічної спільноти в Канаді значно прискорилась у 20-30-і рр. Вирішальний вплив на цей процес мало завершення першої світової війни і в зв’язку з цим відновлення імміграції українців до Канади. Оскільки основну масу переселенців складали учасники визвольних змагань і національно-визвольного руху, вони активно включались у громадське життя меншини, почали створювати нові політичні й культурно-просвітницькі організації (Український Центральний Комітет, Канадійська Січова Організація, Союз Українців Самостійників, Стоваришення Український Робітничий Дім, Організація Українок Канади, Українське Національне Об’єднання, Молоді Українські Націоналісти та ін.). Чисельність їх постійно зростала (наприкінці 30-х рр. УНО мало понад 50 осередків, ОУК - 33, МУН - 38), вплив на життєдіяльність громади з кожним роком посилювався, що, безперечно, підвищувало національну свідомість і громадську активність її членів. Крім того, в цей період почали створюватись організації соціалістичного спрямування, які також проводили цілеспрямовану культурно-просвітницьку роботу на відповідних ідеологічних засадах.

У дослідженні з’ясовано, що найбільш ефективними осередками діяльності громадських організацій, як і раніше, були читальні “Просвіти”, “Рідної Школи”, народні доми, рідномовні школи, при яких працювали хорові, драматичні, музичні і спортивні гуртки, бібліотеки, молодіжні табори. В середині 30-х рр. в українських громадах діяло 287 осередків просвітніх товариств, 185 читалень “Просвіти”, 106 бібліотек при народних домах і школах. Традиційними формами культурно-просвітницької роботи були концерти в установах етнічних організацій з нагоди релігійних чи національних свят, тематичні вечори, концертні поїздки в місця компактного проживання українців, виступи на фестивалях і в муніципальних культурно-освітніх установах.

Стверджується, що особливо активно розвиток української общини в Канаді відбувався у післявоєнний період, коли до країни в’їхали іммігранти, які мали вищий, аніж їх попередники, освітній рівень і кращу професійну підготовку. Це допомогло їм швидше інтегруватися в канадське суспільство, піднести соціально-політичний статус етнічної спільноти, більшу частину якої вже складали уродженці Канади. У зв’язку з цим діаспорні організації здебільшого зорієнтовані на суспільну, політичну і наукову діяльність, а основне їх завдання полягає у пропаганді українських цінностей на американському континенті.

Аналіз джерельної бази засвідчує, що поряд з позитивними результатами повної інтеграції української спільноти в канадське суспільство все активніше проявляються негативні, асиміляційні процеси. Найбільше підвладні їм молоді покоління канадських українців, які народилися в полікультурному середовищі. Якщо в 1971р. українська меншина ввійшла до 10 етнічних груп, що володіють рідною мовою і займала третє місце, то в 1991 р. вона перемістилася на п’яте, а в 1996 р.- вже на восьме місце. У дослідженні показано, що причинами цього явища є вплив полікультурного суспільства, мішані шлюби, низький рівень національної свідомості і т. ін. Названі процеси зумовили появу програми виходу з етнокультурної кризи “Будування майбутнього. Канадські українці в ХХІ столітті “, реалізація якої почалася з другої половини 80-х рр. і охоплює всі сторони життєдіяльності української діаспори в Канаді.

На основі аналізу джерельної бази показано, що досвід і діяльність у розбудові етнокультурного життя забезпечать українській меншині перспективу і в майбутньому столітті.

У другому розділі “Становлення українського шкільництва в Канаді (1989-1916 рр.)” розкриваються умови зародження національної освіти українців у канадському суспільстві на межі двох століть. Зокрема стверджується, що розвиток шкільництва іммігрантів українців цілком залежав від державної політики в галузі освіти. Обов’язкове навчання дітей державною мовою в Канаді введено в 1867 р. Його здійснювали два типи елементарних (початкових) шкіл: народні, які працювали за рахунок держави, і “відокремлені” (сепаратні), що перебували на утриманні муніципалітетів і приватних осіб. Середні школи (молодша і старша) діяли у містах і готували дітей до навчання в університеті (академічний профіль) або давали робітничу професію (практичний ухил). Головне завдання школи полягало в соціалізації особистості. Щодо дітей іммігрантів, то визначалась єдина мета: асиміляція. Тому на вивчення англійської мови відводилося 8-12 годин на тиждень, а на навчання математики і громадянських (соціальних) дисциплін майже втричі менше. Учителів для них готували педагогічні училища.

На основі аналізу джерельної бази встановлено, що внаслідок угоди Льоріє в 1897 р. прийнято шкільний акт про двомовне навчання, згідно з яким у місцях компактного проживання іммігрантів відкривалися елементарні двомовні школи. Перша українська школа “Галичина” почала діяти 1 червня 1898 р. в Гімлі (провінція Манітоба). Поступово такі школи були організовані в інших населених пунктах провінцій Манітоба, Альберта, Саскачеван, де в цей час проживала основна маса українців. До кінця дії угоди Льоріє (1916 р.) їх працювало понад 400. Навчальний процес у них забезпечували двомовні учителі, яких готували відповідні семінарії в Вінніпегу, Брендоні, Ріджайні. Їх випускники отримували диплом ІІІ рівня, що дозволяв їм працювати лише в народних (елементарних) школах. Учительські семінарії за час своєї діяльності випустили понад 300 національно свідомих подвижників українського культурно-просвітницького життя. У 1907 р. вони провели першу вчительську конвенцію (конференцію) і створили Організацію Українських Учителів, яка стала важливим чинником активізації громадського життя поселенців, розвитку їх національної освіти.

У дослідженні з’ясовано, що в діяльності двомовних шкіл було чимало труднощів. Навчання з учнями різних відділів (класів) проводилося в одно- або двокімнатному приміщенні одним або, в кращому разі, двома вчителями за привезеними з України підручниками. Але в 1911 р. уряд заборонив їх, а нові (“Манітоба: русько-англійська читанка” з двох частин) з’явилися лише в 1913 р. Вони були не досконалі, не в усьому зрозумілі дітям, видані невеликим тиражем. У цей же період в англомовній шовіністичній пресі почалися нападки на двомовну систему (за 1911-1913 рр.) лише в “Фрі Прес” опубліковано майже 30 статей наклепницького змісту). Українські часописи (“Український Голос”, “Канадийський Русин”, “Новини” та ін.) виступили на захист двомовної системи, стали ініціаторами українських віч, конференцій, зібрань, петицій до уряду. І все ж п’ятирічна боротьба національних меншин зазнала поразки: у березні 1916 р. закон про ліквідацію двомовної шкільної системи вступив у дію.

У дисертаційній роботі аргументується, що українці з перших років перебування на канадській землі прагнули дати дітям знання рідної мови, історії, традицій, обрядів, тобто виховати національно свідомими, справжніми патріотами України. Державні школи виконати цю місію не могли, оскільки ставили собі іншу мету – асиміляцію іммігрантів. Тому українські церкви й просвітницькі товариства, особливо преса, почали піклуватися про відкриття приватних рідних (національних) шкіл. Найбільшу активність у цьому процесі впродовж досліджуваного періоду виявляла газета “Український Голос”. У ній проблеми освіти і виховання молоді й дорослих, створення і діяльність інституцій, що забезпечували їх розв’язання, займали чільне місце і постійно привертали увагу громадськості. Її редакція повсякчас піклувалася про розвиток рідномовного шкільництва, адже, як засвідчує аналіз джерельної бази, рідна школа в умовах діаспори є тим осередком, навколо якого гуртується етнічна спільнота, який закладає фундамент національної свідомості, дає своїм вихованцям знання рідної мови, історії, культури, звичаїв і традицій.

Ініціаторами відкриття в Канаді українських рідних шкіл виступили парафії греко-католицької церкви та осередки товариства “Просвіта”. Вони, де тільки була можливість, організовували навчальні заклади трьох типів: повного дня (паралельні з державними), вечірні, вакаційні (на час літніх канікулів).

Установлено, що перша цілоденна (повного дня) українська школа відкрита 1905 р. у Вібер Лейку (провінція Манібота). У ній навчалося 60 дітей. Заняття проводили сестри-служебниці, які прибули з Галичини і мали гімназійну освіту. Крім обов’язкових дисциплін, визначених департаментом освіти для публічних шкіл, вивчалися українська мова (8-10 годин на тиждень), історія України (3 год.), релігія (4 год.), мистецтво (різьблення, вишивка, писанкарство – 2-3 год.). У додатковий час працювали музичний, хоровий, драматичний, танцювальний гуртки.

Навчальний план вечірніх шкіл, які відкривалися при церквах, народних і робітничих домах, читальнях “Просвіти” і працювали 3-4 рази на тиждень після занять у державній школі, передбачав вивчення української мови (5 год.), історії та літератури (по 2 год.), релігії (3 год.), декоративно-ужиткового мистецтва (1 год.). Названі предмети мали виховувати любов до рідної мови, культури, історії України.

Вакаційні школи працювали впродовж 4-6 тижнів за навчальним планом елементарних шкіл. У них щоденно вивчалися українська мова, література, історія України, музика і співи. Після навчальних занять учні займалися спортом, культурно-просвітницькою роботою, перебуваючи у повному рідномовному заглибленні.

Рідні школи знаходилися під опікою громадських товариств, які створювали відповідні шкільні ради (комітети) для забезпечення їх нормальної діяльності (обладнання приміщення, підбір учителів, фінансування, формування контингенту учнів, залучення педагогів та школярів до культурно-просвітницької роботи в громаді). Учителями здебільшого працювали випускники двомовних учительських семінарій, а також іммігранти, які здобули в старому краї педагогічну освіту.

Аналіз засвідчує, що рідні школи діяли там, де були сильні церковні парафії та осередки громадсько-культурних товариств, які могли утримувати їх на власні кошти. Початкову українознавчу освіту в них здобували діти віком 6-12 років. Але поза впливом національних освітніх закладів залишалась молодь, яка навчалася в середніх школах, коледжах та університетах і зазнавала ще більшого, ніж в елементарних двомовних школах, асиміляційного тиску. Для забезпечення її національної освіти й виховання релігійні об’єднання та культурно-просвітницькі товариства, починаючи з 1911 р., стали засновувати бурси (згодом інститути). Крім проживання, їх вихованці щотижня вивчали тут українську мову (4 год.), літературу (2 год.), історію України (2год.), оволодівали співом і музикою, декламували поезії. Бурси діяли на принципах самофінансування і самоврядування, що загалом сприяло підготовці їх вихованців до громадської діяльності. Найбільш відомими закладами цього типу були бурси та інститути ім. А.Коцка, А.Шептицького, П.Могили, інститут Т.Шевченка. Завдяки цим інституціям формувалася свідома українська інтелігенція, яка посідала чільне місце в етнічній спільноті, ставала кваліфікованими працівниками в різних ділянках канадського життя.

Здійснений аналіз дає підстави зробити висновки, що в цей період закладено основи навчально-виховної системи, яка допомогла українцям зберегти національну самобутність та інтегруватися як спільноті в канадське суспільство.

У третьому розділі “Громадсько-педагогічний рух за розвиток українського шкільництва в Канаді (1917-1970 рр.)” висвітлюється діяльність професійних, політичних, культурно-просвітницьких організацій і церковних об’єднань щодо забезпечення еволюції українського шкільництва в Канаді в досліджуваний період.

Установлено, що скасування в 1916 р. двомовної шкільної системи спонукало передову частину української спільноти до розширення мережі рідномовної освіти. Особливу активність у цьому процесі виявляли вчителі державних шкіл Альберти. Вони заснували професійну організацію, яка виступила ініціатором проведення народних з’їздів, організатором рідних шкіл та науково-методичної роботи серед своїх членів. Учителі Манітоби створили Головний Комітет Рідних Шкіл, а згодом Товариство Українських Учителів Канади, які проводили широку організаційно-педагогічну діяльність у розвитку національної освіти канадських українців (організовували рідні школи, конвенції вчителів, літні вчительські курси українознавства). Велику активність у справах рідномовного шкільництва виявляли учителі Саскачевану. Завдяки цілеспрямованій роботі педагогічних і культурно-просвітницьких організацій у 30-х рр. у Канаді діяло понад сто рідних шкіл, у яких навчалося більше 5 тисяч учнів. Працювало також дев’ять шкіл при монастирях сестер-служебниць і три школи при братстві оо.Василіян. У них вивчалися українська мова й окремі українознавчі дисципліни (історія, література, мистецтво).

У дослідженні з’ясовано, що важливу роль у розвитку українського шкільництва відіграли громадські організації канадських українців, які, щоправда, перебували на різних політичних позиціях і в ставленні до національної ідеї також не були однодумцями. Організації соціалістичної орієнтації (Стоваришення Український Робітничий Дім, згодом Товариство Український Робітничо-Фармерський Дім) створювали освітні комітети, українські дитячі школи (наприкінці 20-х рр. їх було понад 50), що діяли на відповідній ідеологічній платформі.

Високу активність в освітянських справах у 30-і рр. виявляло Українське Національне Об’єднання. Воно створювало шкільні ради, комітети, які забезпечували організацію та діяльність рідних шкіл при осередках об’єднання.

Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що, починаючи з 1940 р., подальший розвиток українського шкільництва в Канаді забезпечувався передусім діяльністю Комітету Українців Канади. На його конгресах постійно обговорювалися стан і перспективи розвитку рідномовного навчання і національного виховання молоді, вироблялась політика взаємодії з державними органами щодо освіти канадських українців, зокрема введення української мови в публічні школи й університети Канади.

Заходами етнічної громади у Саскачеванському університеті в 1944-1945 навчальному році введено некредитовані курси української мови, наступного року відкрито першу на американському континенті кафедру української мови, а згодом – відділ славістики. У 1946-1947 н.р. запроваджено курс української літератури. З 1950 р. українська мова викладалася тут нарівні з англійською, французькою, німецькою та класичними мовами. Наприкінці 50-х рр. відкрито вечірні, заочні, кореспонденційні та літні курси української мови та літератури.

Українці Саскачевану домоглися введення української мови, починаючи з 1952-1953 н.р., у державні середні школи. Щороку її вивчали 800-1000 учнів.

Активну роль у розширенні прав української мови в цій провінції відіграло Товариство Українських Учителів Саскачевану. Воно забезпечувало підготовку і видання навчальних програм, підручників і методичних посібників з української мови, науково-педагогічного журналу “Тема”, проведення методичної роботи, вивчення передового педагогічного досвіду, налагодження співпраці з професійними організаціями та освітніми установами інших провінцій.

На основі вивчення джерельної бази показано, що державний статус української мови активно виборювали українці Альберти. У грудні 1948 р. вони обрали відповідний комітет, який запропонував ректору Альбертського університету ввести до навчального плану українознавчі дисципліни. Відповідь виявилась негативною. Однак у 1952 р. відкрито вечірні курси української мови, а через рік ще три таких курси. Їх відвідували 135 студентів. Оскільки ці курси не були кредитовані, інтерес до них поступово втрачався: у 1958 р. їх слухачами були лише 25 студентів. Місцевий відділ КУК розгорнув широку кампанію щодо впровадження української мови і в середніх школах провінції. Він ініціював створення видавничої спілки Гейтвей”, видання підручників української мови, автором яких був Яр Славутич, відкриття літніх курсів української мови для вчителів, налагодив методичну роботу з метою впровадження зорово-слухової методики навчання рідної мови в школах і університетах провінції. Завдяки цим енергійним заходам українську мову в 1972 р. вже вивчали понад 2 тисячі слухачів.

У дослідженні з’ясовано, що активну боротьбу за рівноправність рідної мови вели українці Манітоби. Вони домоглися відкриття в 1951 р. славістичного департаменту в Манітобському університеті, створили комісію для підготовки навчальних програм, підручників і посібників з української мови для середньої школи, де вона могла б викладатися як вибірковий предмет. У вересні 1967 р. сенат Манітобського університету після довгих дебатів надав українській мові матрикуляційних прав нарівні з іншими мовами, що вивчалися як вибіркові предмети. Наступного року запроваджено вивчення української мови в 10 середніх школах. Через рік кількість класів, де вивчалась українська мова, збільшилась з 17 до 100, чисельність учнів зросла із 395 до 1625. У 1970 р. уряд дозволив її вивчення як окремого предмета з першого класу. Українці, маючи на меті розширити права рідної мови, організовують у Вінніпегу “Комітет для заложення українських діточих садочків”, який розгортає активну діяльність у 70-80-х рр.

У квітні 1970 р. Королівська комісія для справ двокультурності та двомовності опублікувала четвертий том своїх звітів, у якому стверджувала, що Канада – двомовна і двокультурна, тобто англо-французька країна. Але як демократична держава вона не заперечує проти розвитку в межах, визначених відповідними законами, мови і культури інших етнічних спільнот. Такий підхід уряду активізував боротьбу громадських і професійних організацій канадських українців за перетворення офіційної політики двокультурності в політику багатокультурності, а самої Канади в офіційну полікультурну державу.

У розділі робиться висновок про те, що професійні учительські і культурно-просвітницькі організації та релігійні об’єднання в досліджуваний період домоглися розширення мережі українського шкільництва в Канаді, вивчення української мови в середніх школах і університетах тих провінцій, де компактно проживає переважна більшість канадських українців. У процесі цієї боротьби нагромаджено великий досвід організаційно-педагогічної та культурно-просвітницької роботи щодо розвитку національної освіти й виховання членів української діаспори в Канаді.

У четвертому розділі “Розвиток системи національної освіти українців у Канаді” аналізується діяльність основних складових структур системи рідномовного шкільництва, їх роль у формуванні національної свідомості та національному вихованні молодого покоління канадських українців.

На основі аналізу джерельної бази стверджується, що у системі українського шкільництва в Канаді першим і найголовнішим типом навчального закладу,