НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ЯРОШ ОКСАНА БОГДАНІВНА

УДК 329.05:329.63

ЖІНОЧІ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Волинському державному університету імені Лесі Українки, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, професор

КІЧИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

завідувач кафедри історії України

Волинського державного університету

імені Лесі Українки

Офіційні опоненти - доктор політичних наук

ЯКУШИК ВАЛЕНТИН МИХАЙЛОВИЧ

професор кафедри політології

Національного Університету

“Києво-Могилянська Академія”

кандидат історичних наук

- ДАРМОГРАЙ НАТАЛЯ МИКОЛАЇВНА

заступник начальника міжнародного відділу

Головного управління зовнішньоекономічних

зв’язків Київської міської державної адміністрації

Провідна установа - кафедра політології філософського

факультету Львівського національного університету

імені Івана Франка

Захист відбудеться “ 27 “ березня 2001 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, Київ, вул.Кутузова, 8, к.202.

З дисертацію можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України ( м.Київ, вул.Кутузова, 8)

Автореферат розіслано “ 27 “ лютого 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Левенець Ю.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ.

Актуальність теми. Громадські об’єднання виступають активними суб’єктами політичного процесу. Вони формуються та функціонують у специфічній суспільній атмосфері, яка стимулює або стримує їх діяльність. Визначальний вплив на це має тип, особливості та характеристики політичного режиму.

В умовах тоталітарного режиму громадські об’єднання знаходяться під суворим контролем держави. Можливості для розвитку масових громадських рухів в цих суспільствах взагалі відсутні. З лібералізацією режиму з’являються можливості для виникнення контрольованих державою громадських об’єднань. Демократизація сприяє появі широкого спектру організацій та рухів, які діють поза контролем держави.

Асоціації, спілки, організації, союзи, рухи створюють складну і взаємопов’язану систему громадських об’єднань, елементи якої перебувають у взаємодії та зазнають постійних взаємовпливів. Вирізняють два основних типи об’єднань: громадські організації та громадські рухи.

Повнота спектру громадських об’єднань та умови їх функціонування є одним із визначальних індикаторів суспільства. Демократичне суспільство не лише декларує, а реально гарантує права і свободи громадян. Громадські об’єднання, разом з державними і партійними структурами виступають основними елементами політичної конструкції суспільства. У демократичних країнах вони перебирають на себе значне коло важливих суспільних функцій.

В даний час в Україні діє понад 100 структурованих і організаційно оформлених жіночих громадських організацій. За останні роки відбулися значні зрушення в електоральній поведінці жінок. Їх, у переважній більшості, не задовольняє роль пасивного спостерігача. Жіночі структури, як суб’єкти політики, все активніше втручаються у процеси державотворення. Загострення соціально-економічних проблем у посткомуністичній Україні активізує пошуки жіночих об’єднань до їх вирішення. Разом з тим, вони ще не сприймаються широкою громадськістю, як структури, що здатні захистити права жінки або ж суттєво вплинути на її становище.

В кінці ХХ століття особливої актуальності набрала проблема теоретичного і практичного визначення місця та ролі жіночих громадських об’єднань як суб’єктів державотворення.

Жіночі об’єднання за своєю суттю не є політичними структурами, однак їх діяльність на утвердження державності часто набуває політичного характеру. Використання громадянами конституційного права на об’єднання втягує їх в орбіту політичних дій. Крім того, до їх складу входять особи, які виражають певні спектри політичних сил. Соціально-політичне призначення об’єднань полягає, насамперед, у тому, щоб звільнити особистість від необхідності самостійно вирішувати проблеми та сприяти ширшому самоврядуванню.

Суб’єктність жіночих об’єднань виявляється в їх практичній і теоретичній діяльності, політичній активності, спрямованій на захист інтересів і потреб своїх членів та реалізацію статутних засад. Основними критеріями суб’єктності є здатність до раціональних та суверенних дій, що мають значимість для задоволення потреб суспільства, постійній та самостійній участі у політичному житті відповідно до власних та колективних інтересів, впливі на інших учасників політичного процесу.

Утвердження суб’єкта політичної дії реалізується в міру того, як він досягає певного рівня самоусвідомлення і самоорганізації. Визнання суб’єктності неможливе без публічного ствердження і обгрунтування своїх ідей, програм, донесення їх до інших учасників політичного процесу, перш за все державних структур, завоювання значимих суспільних позицій.

Проблема жіночих об’єднань та жіночого руху досліджувалася переважно з історичних підходів. При цьому, більш детальне висвітлення отримав дорадянський період в центральних та східних регіонах України до 1917 року та на західних до 1939 року. Сучасні політологічні дослідження з даної проблематики практично відсутні. Фактично, проблема суб’єктності жіночих об’єднань України в державотворчому політичному процесі ставиться вперше.

Сучасний етап розвитку жіночого руху в Україні потребує об’єктивного аналізу, всебічного осмислення процесів, що відбуваються у ньому, вивчення особливостей, масштабів та характеру впливів на державотворчі процеси. Особливого значення набуває проблема уточнення місця та ролі жіночих об’єднань в утвердженні державності на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що:

По-перше, розвиток державотворчого процесу вимагає грунтовного аналізу становлення і діяльності політичних і громадських структур. Важливе місце серед яких займає організований жіночий рух.

По-друге, жіночий рух, що існував на західноукраїнських землях в 1884 - 1939 роках та в Центральній і Східній Україні до 1917 року після придушення його тоталітарним режимом надовго втратив свою суб’єктність.

По-третє, відроджений в кінці ХХ століття в незалежній Україні жіночий рух, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин переживає значні складності.

По-четверте, подальша активізація жіночих об’єднань в процесах розбудови державності неможлива без грунтовного осмислення впливу організованого жіноцтва на суспільно-політичні процеси.

По-п’яте, особливого значення набуває визначення впливу жіночих об’єднань, як суб’єктів державотворення, в умовах нинішнього етапу реформування економіки і суспільних відносин.

По-шосте, все більш нагальною стає потреба вивчення процесів інституціалізації жіночих структур на регіональному та місцевому рівнях.

Об’єктом дослідження є система громадсько-політичних об’єднань, характер їх взаємодії з політичною системою і громадянським суспільством, участь у процесі державотворення. Ця система розглядається як об’єктивний і необхідний елемент українського суспільства при становленні демократії.

Предметом дослідження є генеза, трансформація і розвиток громадсько-політичних жіночих структур на сучасному етапі українського державотворення. Дисертант аналізує ступінь і прояви суб’єктності жіночих об’єднань, їх форми і принципи діяльності, взаємодію з державними, громадськими і політичними структурами, особливості вираження організованого жіночого руху в Україні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець 80-х – 90-і роки ХХ століття, які характерні наявністю двох чітко виражених тенденцій. З одного боку, прискоренням процесів державотворення, а з іншого – різким загостренням громадсько-політичного, економічного та духовного життя в Україні, у стабілізації якого роль жіночих об’єднань незаперечна.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Національного плану дій щодо поліпшення становища жінок в Україні і підвищення їх ролі в суспільстві на 1997-2000 роки. В дослідженні використано матеріали діяльності Державного комітету у справах сім’ї і молоді та діючих при ньому консультативно-дорадчих органів: Координаційної ради у справах жінок та Ради рівних можливостей (Гендерної ради), державних, регіональних та місцевих структур з даної проблематики.

Мета дослідження – на основі аналізу сучасних політичних процесів, архівних джерел, наукових праць, періодичних видань, статистичних матеріалів комплексно дослідити діяльність жіночих об’єднань України, жіночого, феміністичного та гендерного руху, їх роль і місце у політичному житті, окреслити перспективи розвитку і впливу на суспільно-політичне життя.

Завдання дослідження :

- критично проаналізувати існуючу літературу з даної проблеми, встановити ступінь повноти її розробки;

- виявити специфіку участі жінок у політичному житті, їх заангажованість у державотворчі процеси;

- визначити роль та місце жіночих і феміністичних рухів, особливості відновлення та трансформації жіночих об’єднань, формування загальнонаціональних, регіональних та місцевих жіночих структур та встановити рівень їх суб’єктності.

- накреслити можливі перспективні напрями розвитку жіночих об’єднань в Україні, використовуючи досвід вітчизняного та міжнародного жіночого руху.

Джерельну та фактологічну базу дослідження становлять опубліковані документи та матеріали державних органів влади України, громадських та політичних об’єднань, архівні, статистичні дані. Їх можна згрупувати в кілька груп.

Перша – це Конституція України, Закони та постанови Верховної Ради, Укази Президента України, нормативні та інструктивні акти Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств.

Друга – це документи громадських об’єднань (програмні заяви, матеріали з’їздів, конференцій, рішення керівних органів, матеріали поточних архівів), в яких визначено мету, завдання, права і обов’язки членів громадських об’єднань, їх організаційні структури, форми і методи діяльності.

Третя – статті, інтерв’ю лідерів та членів громадських об’єднань, а також керівників державних установ.

Четверта – довідники, статистичні збірники, в яких містяться матеріали з окремих аспектів і напрямків досліджуваної проблеми. У дисертації використано два типи архівних документів: матеріали, які зберігаються у державних архівах України та документи, що зберігаються у поточних архівах жіночих організацій.

П’ята – монографічна література українських, російських та зарубіжних авторів.

Різнобічний джерелознавчий характер носять матеріали періодичних видань. У дисертації використано дані соціологічних досліджень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній політичній науці розглядається проблема суб’єктності жіночих об’єднань України в процесах державотворення. Аналіз етапів, форм та методів діяльності жіночих структур, механізмів включення їх в політичну систему, особливостей взаємодії з іншими учасниками процесу державотворення дозволяє обгрунтувати сутність і специфіку суб’єктності жіночих об’єднань на сучасному етапі.

Суб’єктність жіночих об’єднань не є іманентною. Вона не відразу присутня у їх діяльності, а завойовується шляхом організаційного утвердження і самоусвідомлення, визнання суспільством їх окремого статусу, ролі і суспільної необхідності. Особливості визрівання статусу суб’єктності по різному проявляються в момент становлення і в період активних дій. Лише в умовах незалежної держави організоване українське жіноцтво стало повноправним компонентом політичного процесу.

У ході підготовки дисертації проведено ряд досліджень, в яких на основі архівних матеріалів, наукових та періодичних видань, не залучених ще до наукового обігу, особистої участі автора у сучасному жіночому русі комплексно висвітлюється діяльність жіночих об’єднань України як суб’єктів державотворення.

У дисертації аналізуються причини та етапи розвитку жіночого руху в кінці 80-х – 90-х роках ХХ століття. Здійснено спробу наукового обгрунтування висновків щодо впливу жіноцтва на процеси державотворення, утвердження громадянського суспільства в Україні та розроблено класифікацію жіночих об’єднань: жіночого, феміністичного, гендерного руху та жіночих громадських організацій.

Елементом новизни є систематизація статистичних даних, широке і комплексне використання первинних документів, узагальнення здобутків міжнародного досвіду. Запропоновано рекомендації для державних установ, політичних партій, жіночих організацій щодо посилення їх суб’єктності та впливу на розв’язання проблем жіночого руху.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що в дослідженні на широкій базі аналітичних матеріалів отримані розгорнуті узагальнення, які характеризують етапи розвитку та специфіку діяльності жіночих об’єднань України досліджуваного періоду.

Дисертаційна робота може бути використана дослідниками, викладачами в подальшому поглибленому опрацюванні даної теми. Матеріали можна використати у навчальному процесі – при створенні спецкурсів, предметів за вибором, в лекційних курсах та на семінарських заняттях. Висновки та матеріали дисертації сприятимуть підготовці конкретних праць з політології, політичної історії та інших суспільних наук.

Узагальнені висновки аналізу міжнародного досвіду варто використати при формуванні державних програм, а також врахувати при виробленні концептуальних засад діяльності жіночого руху в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні позиції дослідження апробовані на Всеукраїнській конференції з гендерної рівності та розвитку “Жінка на порозі нового тисячоліття: проблеми та перспективи”, 17-19 листопада 1999 року, Крим, Судак та на Наукових читаннях з жіночої та гендерної проблематики, присвячених 20-річчю прийняття Конвенції ООН ”Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, 5-річчю Пекінської платформи дій, проведених 17-18 грудня 1999 року Одеським науковим центром жіночих досліджень. Результати дослідження апробовані на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Волинь в новітній історії української державності” (9-10.09.1999р., м. Луцьк), на щорічних наукових конференціях Волинського державного університету імені Лесі Українки та на Міжнародній науковій конференції “Розвиток демократії в Україні”( 29.09-1.10 2000 р., м.Київ), проведеній Міністерством освіти і науки, Центром вивчення демократії Університету Квінз та Канадським агентством міжнародного розвитку. Матеріали дисертації обговорено на конференції Волинської обласної організації Союзу Українок (1998р., м. Луцьк), у науковій проблемній групі “Жіночий рух України: проблеми та перспективи” для студентів історичного факультету спеціальності “Політологія” ВДУ імені Лесі Українки. Проведено круглий стіл, матеріали якого опубліковані в обласних часописах та висвітлено у циклі передач Волинського державного радіомовлення.

Структура роботи зорієнтована на досягнення сформульованої мети і завдань дослідження і складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Обсяг дисертації 195 сторінок, у тому числі, додатки –1 сторінка, список використаних джерел (167) на 10 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження. Сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, а також містяться дані про структуру, обсяги та апробацію одержаних результатів.

Перший розділ роботи “Методологічні підходи та стан наукової розробки проблеми жіночих об’єднань України” присвячений методологічним основам дослідження жіночих об’єднань України, базовим категоріям та науковій розробці теми.

У першому параграфі цього розділу “Методологічні засади дослідження жіночих об’єднань України” вирішуючи проблему суб’єктності жіночих об’єднань у процесі державотворення дисертант широко використовував метод системного аналізу. Це дозволило вичленити проблему із широкого спектру суспільних відносин і дати їй сутнісну характеристику. Велике значення мав структурно-функціональний підхід, який визначив ієрархію жіночих об’єднань та їх специфічну роль у становленні громадянського суспільства. Важливим був історико-політологічний підхід до явищ у процесі їх становлення та розвитку. Сутність інституційного методу полягала у відслідковуванні та аналізі діяльності жіночих об’єднань. Він дозволив вичленити три види взаємозв’язків. Перший: між самими жіночими об’єднаннями, другий: між жіночими об’єднаннями і державою, третій: між жіночими об’єднаннями і суспільством. Соціологічний метод наповнив дослідження емпіричним матеріалом. Ціннісно-нормативний метод дав можливість порівняти сприйняття ідеї рівноправності та її реалізацію у суспільствах з різним політичним устроєм.

Використання у дисертації різноманітних методів та підходів зумовлене характером дослідження, поставленою метою та завданнями теоретичного аналізу тісно пов’язаними з політичною практикою.

У другому параграфі першого розділу вивчено сучасний стан розробки теми вітчизняною наукою. Безперечний інтерес для роботи становлять пошуки підходів до визначення і класифікації громадсько-політичних об’єднань. Проблему “громадських об’єднань” аналізували в українській науковій думці І.Антонович, В.Бабкін, Т.Базовкін, В.Бебик, А.Білоус, М.Василик, В.Журавський, В.Кремінь, І.Курас, Б.Кухта, В.Литвин, М.Михальченко, С.Рябов, Ф.Рудич, В.Танчер, М.Томенко, Л.Угрин, В.Якушик та інші.

Світова історіографія з вивчення проблеми, умовно окресленої як “жінка і суспільство”, має більш ніж двохсотлітню історію. У практиці наукових пошуків загальноприйнятими є визначення “дослідження жіночих проблем”, “феміністичні дослідження”, або “ жіночі студії”. На сучасному етапі дедалі більше входить у науковий обіг поняття “гендерні дослідження”.

Українська історіографія жіночих студій започаткувала свої традиції ще у середині ХІХ століття. У полі зору дослідників перебувала історія правових норм, які регламентували суспільне становище жінки. Це було відправною позицією, поштовхом для вивчення жіночого руху та організацій на Україні.

Проблема жіночих об’єднань висвітлювалася переважно в історико-етнографічних дослідженнях. Безперечний інтерес мають праці Х.Алчевської, О.Кисілевської, І.Книш, С.Кобаровської, О.Кобилянської, Н.Кобринської, Н.Ковальської, О.Козулі, З.Мирної, Т.Олександрової, І.Павликовської, Н.Полонської-Василенко, М.Павлика, С.Русової, О.Пчілки, Й.Роллє, М.Рудницької, І.Франка, які розробляли тему жіночої особистості в історичному аспекті.

Серед сучасних дослідників розвитку світового та українського жіночого, феміністичного, гендерного руху вагомий внесок зроблено в працях М.Богачевської-Хомяк, Н.Дармограй, Н.Зборовської, І.Жеребкіної, О.Іващенко, А.Кормич, Л.Кормич, Н.Кутузової, Н.Лавриненко, О.Лень, Л.Лобанової, О.Луценко, С.Павличко, В.Підгорної, О.Рибак, Л.Смоляр, Г.Ткаченко, Г.Терещенка, В. Фесенка, Н.Храмова.

Аналізу політико-правової сфери сучасного українського суспільства, ролі жінок у формуванні державності присвячені монографія та праці Т.Мельник, статті Л.Батіг, Л.Васильєвої, О.Кусайкіна, Л.Таран, О.Сапеляк, Є.Слободанюк.

Тема суб’єктності громадських жіночих об’єднань недостатньо розкрита в українській науковій думці. Саме такого підходу до розгляду проблеми дотримувався дисертант.

Другий розділ ”Жіночі об’єднання в національно-визвольних та державотворчих процесах” аналізує роль і місце жіночих об’єднань у політичному житті. Вивчаючи жіночий рух України, дисертант вичленяє його етапність та стверджує, що він мав ряд національних особливостей, але водночас органічно використовував світовий процес.

Перший параграф другого розділу “Роль і місце жіночих об’єднань у політичному житті” присвячений визначенню ролі і місця жіночих рухів та організацій у світовій практиці.

Для досягнення рiвноправності жінок та чоловіків у світі вироблені механізми співпраці владних, політичних та громадських структур. Це: інформування жiнок про їх особистi права, а також про шляхи їх практичної реалізації; заходи з пiдвищення соцiальної свiдомостi та освiтнi програми для громадських агентiв з питань досягнення рiвноправ’я; розширення дослiдницької роботи з проб---лем статi; спiвпраця на основi партнерства, пiдтримка або лобiювання питань рiвноправ’я жiнок та чоловіків.

На національному рівні до цих механiзмiв, перш за все відноситься мiжмiнiстер---ська спiвпраця та угоди між недержавними органiзацiями. Спiвпраця на мiжмiнiстерському рiвнi - це запровадження в них посад рад---никiв та консультантів з питань рiвноправ’я або створення центрiв, що займаються цими питан---нями. Iнший шлях - це пiдписання угод та протоколiв мiж державни---ми структурами та окремими формуваннями заради досягнення конкретної мети.

Важливою складовою становлення демократії є гендерний процес, який утверджує громадянські, політичні і соціальні права людини без дискримінації статі. Гендерна демократія – це система волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у можливостях і правах, що законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових принципах і діях.

Україна перебуває лише на початку формування гендерної демократії і творення нової суспільної і політико-державної системи, в якій жінки і чоловіки розглядатимуться як рівні суб’єкти. Нові права, обов’язки, відповідальність, що набувають у сучасних умовах чоловіки і жінки - це творення відносин суспільства нового часу з урахуванням всього прогресивного, що напрацьоване в країні та набуте людством. Однак, в посткомуністичних країнах на заваді цьому залишки тоталітарних режимів і наявність авторитарних тенденцій.

Національний механізм – це комплексно організована система органів, які знаходяться у різних відомствах. Для досяг---нення рiвностi потрiбнi сутнісні змiни в полiтицi уряду, зокрема відносно пiдприємницької дiяльностi та домашнього господар---ства. Економiчна i соцiальна криза вимагає захисту iнтересiв як жiнок, так і чоловіків. В умовах розвитку демократії необхідні ефективні правозахисні механізми гендерного спрямування, які б реально і фактично діяли у повсякденному житті.

Для творення нових форм і загальнолюдських стандартів для жінок і чоловіків, формування гендерної культури сучасного взірця Україна потребує перебудови у контексті світового демократичного співтовариства, розбудови нових форм спілкування і міжнаціональних взаємовідносин.

Другий параграф другого розділу “Особливості та етапи розвитку жіночого руху в Україні” розкриває процеси зародження, форми становлення та специфіку розвитку жіночого руху в Україні.

Жіночий рух Наддніпрянської України характеризувався різноманітністю жіночих організацій, фінансовою незалежністю, орієнтацією на ініціативну поведінку жінок. У ньому вирізнялися (за Л.Смоляр) три ідейних течії: ліберально-демократична, соціал-демократична та національно-демократична. На межі століть він виконував ряд функцій: організаційну – формування різноманітних бюро, відділів, шкіл освіти, майстерень, притулків, проведення акцій, ініціатив; інтеграційну – згуртування жінок та залучення їх до суспільного життя; ідеологічну – поширення ідей рівноправності та суверенності жіночої особистості; виховну – формування почуття власної гідності, прагнення до самоутвердження та саморозвитку; координаційну – співпраця з політичними партіями та громадськими організаціями, органами влади.

Український жіночий рух на західноукраїнських землях до початку Другої світової війни пройшов шлях цілісного ідейно-теоретичного та організаційного структурування. Найхарактернішими його рисами були: домінування концепцій ліберального фемінізму, які тісно пов’язувалися із завданнями національно-визвольної боротьби і формуванням організаційних структур, відповідних тогочасним європейським аналогам.

У радянський період жінок законодавчо прирівняли до чоловіків, їх максимально залучили до суспільного виробництва, надали відповідні пільги при народженні і вихованні дітей. Однак ці заходи були мало ефективними. Вони поглибили проблему подвійної зайнятості: на виробництві та в обслуговуванні домашнього господарства.

Аналіз розвитку українського жіночого руху дозволяє виділити шість основних етапів:

1. Перший- початки українського жіночого руху (1884 –1914 р.р.)

2. Другий – жіночий рух у період Першої світової війни і українських визвольних змагань.

3. Третій – міжвоєнний період.

4. Четвертий – жіночий рух на еміграції.

5. П’ятий – радянський період.

6. Шостий – сучасний період.

Всі вони мали свої сутнісні характеристики та особливості форм вияву. Домінуючою тенденцією було зростання впливу і авторитету жіночого руху. Жіночий рух не припинявся, а набрав нових форм, які відповідали конкретній ситуації. Не зважаючи на переслідування, утиски та репресії жіночий рух проявляв все більшу суб’єктність у відродженні української державності.

Третій розділ “Жіночі об’єднання як суб’єкти сучасних державотворчих процесів України” розкриває функціонування інституцій України, які займаються проблемами “жінка і суспільство” та “жінка і держава”. Також пропонується типологізація та класифікація жіночих організацій та жіночого руху України.

Перший параграф третього розділу “Владні та політичні інституції і проблеми жіноцтва” розкриває державну політику щодо сім’ї та жінок, яка в Україні ще не стала пріоритетним напрямком. Однак на рівні владних структур, особливо виконавчих, прийнято чимало постанов для узгодження дій у цьому напрямку.

Про зростання суб’єктності жіночих об’єднань в політичних процесах свідчить формування і діяльність жіночих партій. Окремі жіночі громадські організації не вдовольняють рамки громадських організацій і вони переростають у політичні партії.

Жіночі об’єднання України реалізують свої статутні засади через активізацію своєї участі у процесі сучасного державотворення. Вони діють не в абстрактному просторі, а в конкретному суспільстві з його специфічними особливостями. Жіночі структури можуть найширше проявити себе як повноправні суб’єкти суспільно-політичного життя лише в демократичному суспільстві. Реалізація їх суб’єктності відбувається в Україні в умовах несприйняття більшістю населення феміністичних ідей, консервативності та патріархальності суспільної думки щодо жіночого руху як такого.

Другий параграф третього розділу “Структуризація жіночих організацій України” розкриває характер громадських об’єднань, які створюються на добровільних засадах для задоволення різноманітних суспільних потреб та інтересів. Вони, як правило, є масовими об’єднаннями громадян, що свідомо формуються для реалізації довгострокових цілей, мають свої статути і відповідний рівень структуризації.

До найбільш поширених різновидів громадських об’єднань відносяться жіночі організації, які виражають специфічні потреби та інтереси жінок. За своєю природою жіночі організації безпосередньо не займаються політикою, але для вирішення їх проблем потрібно впливати на владні відносини. Їх діяльність часто тісно пов’язана з впливом на центри політичних рішень, формуванням власної стратегії. Таким чином вони виступають суб’єктами державотворення.

Ознаками громадських організацій виступають: добровільність, вільне волевиявлення, наявність програми, організаційної структури, ієрархічність відносин, статутні норми, які регламентують методи та форми діяльності. Жіночим об’єднанням притаманні такі принципи діяльності: самоврядування, поєднання особистих та суспільних інтересів, рівноправність, гласність, законність, наближеність до конкретної жіночої особистості.

Серед функцій жіночих громадських організацій необхідно виділити:

а) вираження інтересів своїх членів; б) захисна; в) інформаційна; г) творча; д) виховна; е) культурна; є) комунікативна та інші.

Структурування жіночих організацій можливе за наступною типологією:

За масштабами діяльності: міжнародні, всеукраїнські, регіональні та місцеві. Вони вирішують різні завдання, різняться за ступенем впливу на населення. При цьому міжнародні та всеукраїнські користуються більшою самостійністю та можливостями впливу, а отже більшою суб’єктністю. Місцеві та регіональні характерні високою залежністю від відповідних владних структур, а значить і меншою суб’єктністю.

За відношенням до влади: громадські, громадсько-політичні, політичні. Громадські ставлять за мету вирішення конкретних соціальних питань. Громадсько-політичні впливають на вирішення проблем, що мають суттєвий політичний вимір. Суто політичні жіночі організації тісно зв’язані з політичними партіями або ж самі намагаються вирішувати владні відносини.

За інтегрованістю у політичну систему: формальні та неформальні. Формальні юридично зареєстровані та мають чітку організаційну структуру.

За масовістю: багаточисельні (великі) та малочисельні (малі).

За рівнем самоорганізації: високоорганізовані та слабоорганізовані.

За структурованістю: централізовані та дифузні.

За ціннісною орієнтацією: державницькі, антидержавницькі, індиферентні.

За професійною орієнтацією: освітянські, культурологічні, аграрні, економічні, екологічні тощо.

За конфесійною приналежністю: православні, католицькі, мусульманські.

За етнічною ідентифікацією: однонаціональні, представництво національних меншин, багатонаціональні.

Жіночі об’єднання розрізняють за наявними інтересами. Більшість інтересів не є первісно політичними і багато з них взагалі не виходить на рівень політики. Це характерно і для жіночих інституцій культурно-просвітницької спрямованості. Разом з тим існують у жіночому русі України об’єднання, які ставлять перед собою політичні цілі. Саме ці організації є посередниками між членами групи та державою. Такі групи інтересів мають чітко виражений політичний вимір, а їх активність спрямовується не лише на вузькі проблеми, а й на широку політику.

Групи інтересів функціонують як політичні організації, коли вони виконують суто політичні завдання або домагаються своїх інтересів політичними методами. Вони на відміну від політичних партій не ставлять цілей завоювання влади. А намагаються впливати різними засобами на органи влади, політичних діячів для прийняття потрібних їм рішень. Взаємодія жіночих об’єднань з владними структурами передбачає дві форми: через виборну систему та через силу громадської думки. Громадські інституції вирішують завдання перетворення морального авторитету громадської думки у форму морального тиску на органи влади.

Третій параграф третього розділу “Форми та специфіка вираження організованого жіночого руху в Україні на сучасному етапі” розкриває особливості розвитку жіночого руху, які визначаються типом політичної системи, специфікою історичного розвитку, характером здійснення соціально-економічних перетворень, культурним середовищем. Активність неурядових жіночих організацій, динаміка їх розвитку сприяють вдосконаленню законодавства, поліпшенню становища жінок, утвердженню гендерної рівноправності в суспільстві. Жiночий рух кінця ХХ століття є формою легiтимiзацiї полiтичних дома---гань, вiдбиттям процесів трансформації соцiальної структури суспiльства, розвитку економiчних перетворень, духовного вiдродження.

В Україні вирізняється жіночий, феміністичний та гендерний рухи. Жіночий рух – це організована громадсько-політична діяльність жінок. Феміністичний – більш вужчий , спрямований на викорінення дискримінації щодо жінок та існуючих патріархальних засад суспільства. Гендерний рух – новий для українського суспільства, який ставить своїм завданням впровадження гендерної рівності та врахування гендерних аспектів у всіх сферах життя.

Рухи поділяють на традиційні (класичні) та нові (альтернативні). Нові (альтернативні) рухи почали формуватися у 70-х роках ХХ століття. В їх основі – лежать зміни в системі потреб та вартостей у свідомості людей. Такими новими рухами для українського суспільства є феміністичний та гендерний, діяльність яких пов’язана з пошуком альтернативних шляхів розвитку цивілізації на основі врахування гендерного фактору у всіх сферах життя. В Україні прослідковується виразна тенденція зростання впливу жіночого, феміністичного та особливо, гендерного руху.

Жіночий, феміністичний, гендерний рухи класифікуються за критеріями:

За масштабами: всеукраїнський, міжнародний масштаб.

За ціллями: жіночий рух має переважно соціально-культурологічну, а гендерний та феміністичний ще й соціально-політичну.

За кількістю учасників: малочисельні, вони в Україні ще не набули масового характеру. Особливо це стосується гендерного.

За місцем у політичному спектрі: центристське, бо переважна частина його учасників не ставить під сумнів демократичні цінності та існування державності.

Терміном існування. Жіночий рух в Україні веде свою історію з 1884 року. В кінці ХІХ століття Н.Кобринською була витворена особлива форма фемінізму – прагматичний чи практичний фемінізм. У 90-х роках ХХ століття жіночий рух в Україні відродився і набув нового змісту, а саме збагатився гендерним підходом. У зв’язку з цим жіночий рух в Україні можна характеризувати як довготривалий.

Інституціоналізація суб’єктів сучасного жіночого руху розпочалася у кінці 80-х років. З 1991 року до 1994 року проходив другий етап жіночого руху. Це період формування та артикуляції устремлінь, вироблення стратегії. З 1994 року, коли відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій, розпочався етап координації зусиль.

Жiночий рух, як суб’єкт державотворення, проходить певнi стадії розвитку:

1)

2)

3)

4) координація зусиль, нарощення суспільно-політичної активності .

Наявний світовий досвід свідчить про два можливих варіанти розвитку жіночого руху. Перший – оформлення в потужну громадсько-політичну організацію чи політичну партію та участь в політичній владі. Другий – після досягнення першочергових цілей розвиток припиняється. Жіночий рух України в кінці ХХ століття проходить четверту стадію розвитку. Частину активу жіночого руху не задовольнили рамки існуючих громадських організацій . Вони перейшли до формування жіночих політичних партій.

Специфiка українського жiночого руху проявляється в наступному:

1. Якщо на початковому етапі у жiночому русi України переважала кон---сервативна iдеологiя "материнського призначення жiнки", то поступово в ньому все більш чітко наростають тенденції поміркованого фемінізму та гендерні. На психо---логiчному рiвнi загал не сприймає фемiнiстичних орiєнтацiй. Радикальна течія фемінізму в Україні, на думку автора, найближчим часом не знайде такого широкого поширення, як у Північній Америці чи Європі.

2. Жіноцтво України взявши активну участь в боротьбі за незалежність не знаходить у повній мірі в умовах конкретної розбудови державності застосування своєї політичної і соціальної суб’єктності.

3. Український жiночий рух ще не став масовим. Лише змiна офiцiйного ставлення до проблем жiноцтва та правова просвіта населення дасть можливість жiнкам України більш чітко усвідомити свої права. Переорієнтація масової жіночої соцiальної i громадсько-політичної активності на змiну суспiльного статусу ще попереду.

4. При розв’язанні жiночого питання в Українi з боку владних структур спостерiгається, так званий, "подвiйний стандарт", який залишився з радянських часiв. Попри твердження державних чиновників про рiвноправнiсть жiнок i чо---ловiкiв, в реальному життi суспiльство залишається у значнiй мiрi патрiархальним.

Таким чином, сучасний жiночий рух в Українi може бути визна---чений як достатньо традицiйний, який наслiдує радянськi i дорадянськi цiнностi. Жіночим об’єднанням ще не вдалося підготувати українське суспiльство до сприйняття таких по---нять, як "жiноча рiвноправнiсть" або "жiноча дискримiнацiя". Це у значній мiрi гальмує подальше розгортання масового жiночого руху.

Iснуючi жiночi структури ще не висунули своїми першочерговими полiтичними цілями реальнi iнтереси i потреби українських жiнок. Це пов’язано з фактичною неоформленістю специфiчного "жiночого пи---тання", як важливої частини полiтичного і суспільного процесу. Вiдсутнiсть жiночого полiтичного дискурсу веде до iгнорування специфiчних жiночих проблем у сучаснiй полiтицi. Все це свiдчить про слабкiсть жiночого руху, його за---лежнiсть вiд позицiї владних структур.

Українське суспільство ще не усвідомило загального зацікавлення у значному підвищенні суб’єктності жіночих об’єднань, їх активної участі у процесах розбудови державності. Про рівень демократизму держави, розвиненості громадянського суспільства свідчитиме широка підтримка жіночих об’єднань, зміцнення їх сили та авторитету. Для підвищення суб’єктності жіночих об’єднань, на думку дисертанта, необхідно:

1. Створити національний координаційний центр вироблення політики щодо жіночих проблем, до якого входили б представники законодавчої, виконавчої, судової, інформаційної гілок влади і за обов’язкової участі в ньому жіночих об’єднань.

2. Вищому законодавчому органу – Верховній Раді вдосконалювати існуюче законодавство з метою вироблення ефективного механізму поліпшення захищеності і підняття статусу жінки в суспільстві з врахуванням гендерного підходу до всіх законодавчих актів. Ситуація вимагає введення відповідної квоти жіночого представництва для всіх владних структур за умови обов’язкової професійної підготовки кадрів.

3. Виконавча владна вертикаль потребує корінного реформування нинішніх управлінь (відділів, департаментів), що займаються жіночими проблемами. Ці структури повинні мати право пріоритетного входження із своїми проектами і пропозиціями до органів самоврядування.

4. Громадським об’єднанням активно ініціювати створення філій Національної ради жінок на місцях. Це сприятиме максимальному врахуванню регіональних та місцевих потреб і особливостей.

5. Законодавчо гарантувати ширший доступ жіночих організацій до засобів масової інформації, що дозволить суттєвіше впливати на громадську думку.

6. Надати жіночим громадським об’єднанням право законодавчої ініціативи на всіх рівнях і створити механізми контролю за повнотою реалізації законів.

У Висновках зроблено підсумки здійсненої роботи :

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Список опублікованих праць:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8. Ярош О.Б. Жіночі об’єднання України як суб’єкти державотворення кінця ХХ століття // Тези доповідей. Міжнародна конференція “Розвиток демократії в Україні”. – Київ, 29 вересня -1 жовтня 2000 р.-С.27.

АНОТАЦІЯ

Ярош О.Б. Жіночі об’єднання України як суб’єкти державотворення кінця ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02.-політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, 2000.

Захищається рукопис дисертації, що аналізує розвиток жіночих об’єднань України та їх внесок у державотворення. Встановлено, що необхідною умовою становлення суб’єктності є їх активна позиція у визвольній боротьбі та державницькій діяльності. Визначено класифікацію жіночих об’єднань за змістом та напрямками діяльності. Висвітлено специфіку і силу впливів міжнародних жіночих об’єднань на характер розвитку жіночого руху в Україні. Доведено, що прояв суб’єктності жіночих об’єднань України тісно пов’язаний з конкретними соціально-економічними та духовними можливостями суспільства.

Зроблено рекомендації для підвищення суб’єктності жіночих об’єднань, які можуть бути використані для подальшого теоретичного аналізу та практичного застосування державними та політичними інституціями України.

Ключові слова: суб’єкт державотворення, жіночі об’єднання, громадська організація, громадський рух, громадсько-політичний рух, жіноча організація, жіноча партія, жіночий рух, феміністичний рух, гендерний рух.

ANNOTATION

Yarosh O.B. The Women’s Affiliations of Ukraine as the Subjects of State Building at the end of the XX century. – Manuscript.

A thesis for a degree of candidate of political sciences in the speciality 23.00.02 – Political Institutions and Processes. Institute of Political and Ethnic Studies, National Academy of Sciences, Kiyv, 2000.

The manuscript of the thesis which analyzes the development of the women’s affiliations in Ukraine and their contribution in a creation of a state building is defended.

It is established, that the indispensable condition of for mation of subjects is their fissile stand in liberation strife and state-creating activity. Women s affiliations are classified according to the content and directions of activity.

The research shows the specificity and force of influence of internal women s affiliations on a