У роки Першої світової війни чехи і словаки виступили з вимогою єдиної держави. Словацький генерал Мілан Штефаник разом з чеськими лідерами Томашем Масариком і Едуардом Бенешем провели роки війни на Заході, домагаючись підтримки з боку Франції і Великобританії. У самій Словаччині до створення нової країни закликали священик Андрій Глінка і Вавро Шробар; Мілан Годжа став глашатаєм чехословацьких і словацьких інтересів у Відні. Як тільки рух за незалежність почав діяти всередині Словаччини і за кордоном, словаки в США вийшли з ініціативою підписання угоди з чехами щодо створення чехословацької держави. Пітсбурзька декларація 30 травня 1918 року, підписана в присутності Масаріка, не мала статусу офіційного документа; в ній говорилося, що Словаччина повинна стати автономною частиною нової держави з власним парламентом, адміністрацією, судовою системою, передбачалося використання словацької мови як офіційної. Чеська національна рада 28 жовтня 1918 р. проголосила в Празі незалежність Чехословаччини, а 30 жовтня Словацька національна рада в м. Турчанскі-Свєті-Мартін (суч. Мартін) заявила про відділення Словаччини від Угорщини й утворення чехословацької держави (т.зв. Мартінська декларація).[7]c. 161.

Спільна держава була відтворена на основі об'єднання двох народів після десяти століть розділення, але питання про чіткі взаємовідносини між ними залишалося відкритим. У конституційних дебатах перемогу здобула централістська тенденція, що отримала підтримку більшості чехів. Чехословаччина була проголошена єдиною і неподільною республікою. Ідея єдиної нації, що використовує спільну мову, знайшла підтримку і в Празі, і у частини словацького населення. І все ж централістський характер нової республіки не влаштовував багатьох громадян Словаччини, насамперед прихильників Народної партії Глінки, а також Йозефа Тісо, які виступали з вимогою повної автономії для цієї частини країни і отримали на виборах у 1925 р. 32% голосів словаків. Частину голосів у Словаччині здобули також більш помірковані партії, що виступали проти автономії. Провідну роль у більш екстремістських рухах відігравали католики.

У результаті словацьке питання перетворилося в центральну проблему нової держави, а антагонізм і напруженість у відносинах між чехами і словаками часто заступали справжні досягнення в розвитку Словаччини. Деякі з її найбільш поміркованих лідерів обіймали високі посади в чехословацькому уряді.
У 1938 р. після Мюнхенської угоди багато словаків з числа екстремістського крила автономістів виступили з вимогами повного відділення від чехословацької держави. Коли в березні 1939 р. Гітлер захопив Прагу, німецькі і словацькі нацисти створили окрему словацьку державу. Її уряд являв собою нацистську диктатуру на чолі з президентом Тісо. Пізніше на радянсько-німецький фронт були направлені словацькі війська для демонстрації підтримки німецького вторгнення в СРСР. У роки війни деякі словацькі лідери (Штефан Осуський, Юрай Славік тощо) співробітничали з емігрантським урядом Чехос, який не мав великого впливу в Словаччині і розгорнув активну діяльність у Москві. У грудні 1943 року була створена Словацька національна рада, що стала на чолі підпільного руху опору, в якому брали участь комуністичні і некомуністичні сили. Рада виступила проти режиму Тісо, визнала необхідність відновлення Чехословаччини на основі рівноправного партнерства між чехами і словаками і почала підготовку збройного повстання. Воно почалося в серпні 1944 р. в районі м. Банська-Бистриця під керівництвом партизанів-комуністів. Незважаючи на допомогу, надану радянським наступом з Польщі, словацькі партизани були розгромлені німецькими військами. У кінці війни Словацька національна рада взяла під контроль всю Словаччину. Використовуючи гасла словацького націоналізму, комуністи прагнули утримати владу, але на виборах 1946 р. некомуністичні партії здобули в раді 63% місць. Тоді комуністи змінили свою тактику, роблячи ставку не на переконання, а на насильство; в країні почалися масові арешти. Після захоплення влади комуністами в 1948 р. Словаччина вперше отримала широку автономію, яка надалі була значно урізана. Суверенітет Словаччини став однією з головних цілей визвольного руху 1968 р. в Чехословаччині. Незважаючи на вторгнення в серпні 1968 р. до Чехословаччини збройних сил країн Варшавського Договору, 30 жовтня 1968 р. був ухвалений конституційний закон, що засновував у Чехословаччині федеративну державу. Новий закон, що набрав чинності 1 січня 1969 року, надавав широкі повноваження чеській і словацькій регіональним адміністраціям, засновував двопалатні національні збори, в одній з палат яких чехи і словаки мали рівне представництво. Демонстрації