в листопаді 1989 р. поклали край комуністичному правлінню. У Чехії виник рух Цивільний форум (ЦФ), а в Словаччині - Громадськість проти насильства (ГПН). Країна отримала нову назву - Чеська і Словацька Федеративна Республіка. На виборах 1990 р. ГПН і Християнсько-демократичний рух (ХДР) набрали найбільшу кількість голосів виборців. У кінці 1990 р. федеральний парламент надав Словаччині право розпоряджатися своїм бюджетом, не вирішивши при цьому питання про гарантії її суверенітету. У 1991 р. федеральні, чеські і словацькі урядові кола провели серію зустрічей, на яких розглядалися питання надання автономії Словаччині, однак угоди не було досягнуто. Рух ГПН розколовся, зокрема щодо питання про сепаратизм, а на виборах 1992 р. нова організація патріотичних сил - Рух за демократичну Словаччину (РЗДС) - здобула більшість місць у словацькому законодавчому органі. У червні 1992 р. лідери федерального, чеського і словацького урядів досягли угоди про мирне розділення Чехословаччини. 1 січня 1993 р. виникли дві самостійні держави: Чеська Республіка і Словацька Республіка. [11] c. 174.
Після оформлення Словаччини як суверенного політичного суб'єкта розвиток її політичної системи характеризувався процесами перегрупування і поляризації сил. Початковий період політичної історії Словацької Республіки пов'язаний з ім'ям прем'єр-міністра Володимира Мечьяра. У період першого терміну перебування на посаді прем'єр-міністра (січень 1993 - березень 1994) Мечьяр виступав за поступовість у проведенні приватизації. Крім того, обіймаючи двічі посаду прем'єр-міністра, а також важливі економічні пости в уряді, Мечьяр дуже сильно впливав на зовнішню політику, що призвело до загострення відносин з Угорщиною.
Йозеф Моравчик, який був раніше міністром закордонних справ в уряді Мечьяра, виступив з обвинуваченнями на його адресу і на початку березня 1994 р. Мечьяр не отримав підтримки в Словацькій національній раді під час обговорення питання про вотум довіри.
16 березня Моравчик був обраний главою тимчасового коаліційного уряду, до якого увійшли представники наступних опозиційних партій: Демократичний союз (ДС), Партія лівих демократів (ПЛД), Християнсько-демократичний рух (ХДР) і Національно-демократична партія (НДП). Однак перемога противників Мечьяра виявилася короткочасною: опозиції не вистачило часу, щоб створити реальну альтернативу Мечьяру. У вересні 1994 р. було заплановане проведення дострокових парламентських виборів. Перші національні вибори в Словаччині, після здобуття нею незалежності, пройшли 30 вересня - 1 жовтня 1994 р. У них взяли участь 18 партій і рухів і 76% всіх зареєстрованих виборців. Найбільшу кількість голосів отримав Рух за демократичну Словаччину В. Мечьяра. Блок "Загальний вибір" (ПЛД, Соціал-демократична партія Словаччини, Партія зелених, Рух аграріїв) отримав 10,41% голосів виборців (18 мандатів), Угорська коаліція (Угорський християнсько-демократичний рух, Рух "Співіснування" і Угорська цивільна партія) - 10,18% (17 мандатів), ХДР - 10,08% (17 мандатів), Демократичний союз - 8,57% (15 мандатів), Об'єднання робітників Словаччини - 7,34% (13 мандатів), Словацька національна партія - 5,4% ( 9 мандатів). РЗДС бере свій початок від руху "Громадськість проти насильства" (ГПН), який виник після "оксамитової революції". Мечьяр був одним із засновників ГПН і обіймав посаду міністра внутрішніх справ у словацькому уряді в січні - червні 1990 р. Під час дебатів про майбутнє Чехословаччини в березні 1991 р. Мечьяр пережив свою першу політичну поразку і змушений був подати у відставку з посади прем'єр-міністра Словаччини, оскільки його звинуватили у завданні шкоди чесько-словацьким відносинам своєю позицією повної автономії Словаччини. Мечьяр вийшов з рядів ГПН і організував РЗДС. Мечьяр залишався при владі з 1994 до 1998 року. У цей час він приєднався до затяжної боротьби з президентом Міхалом Ковачем, його колишнім сподвижником по створенню РЗДС і суперником на президентських виборах. 25-26 вересня 1998 р. в країні відбулися парламентські вибори, у яких взяли участь 17 партій. Мечьяру в боротьбі за владу протистояла опозиція - Словацька демократична коаліція (СДК), що об'єднала п'ять партій, у тому числі християнських консерваторів, Партію зелених і соціалістів; її очолив Мікулаш Дзурінда.
СДК здобула прибл. 23% голосів, а партії, що знаходилися в опозиції до Мечьяра, набрали близько двох третин місць у національних зборах (93 із 150).
Здобувши 57 місць у національних зборах (спільно з СНП), Мечьяр не був переобраний на посаду прем'єр-міністра.
Навесні 1999 р. в Словаччині спалахнула політична криза, пов'язана з відсутністю (з 2 березня 1998 р.) президента країни: Міхал Ковач, обраний парламентською більшістю в 1993 р., вступивши в конфлікт з прем'єр-міністром країни В. Мечьяром, залишив свою посаду. Зазнавши поразки на парламентських виборах у вересні 1998, Мечьяр заявив про свій відхід з політичної сцени, але після прийняття словацьким парламентом у січні 1999 р. рішення про проведення прямих всенародних виборів президента висунув свою кандидатуру.[12] c. 149.
Його опорою стала парламентська опозиція, головним чином РЗДС, що набрала найбільшу кількість голосів (прибл. 500 тис. при 3 млн. голосуючих). Опонентом виступив мер Кошиць 65-річний Рудольф Шустер, в минулому - голова словацького парламенту в ЧССР, член центрального комітету Компартії Словаччини. Шустер, кандидат урядової коаліції, здобув у другому турі виборів (30 травня 1999) 57% голосів, в той час як Мечьяр - 32%. Вибори президента зміцнили позиції парламентської більшості, а також посилили прозахідний курс країни у зовнішній політиці: було заявлено про прагнення максимально швидко вступити в НАТО (навесні-влітку 1999 р. уряд підтримував НАТО під час проведення військової операції проти Югославії, надаючи аеродроми і транспортні комунікації країнам Заходу і відмовляючись надати повітряні коридори літакам Росії) і Європейський Союз (посилюючи монетаристський курс і згущаючи
