книг ХІХ ст. Марко Вовчок іноді називали українською Жорж Санд, хоча вона не наслідувала манеру Жорж Санд одягатися у чоловічий одяг, залишалася уособленням жіночості. Різні духовні портрети представниць жіночої статі подано у повісті «Інститутка» - з полярних соціальних світів - жорстоку і вередливу Інститутку і морально врівноважену, чисту Устину.
Духовна домінанта при поданні жіночих образів простежується і в російській літературі, найяскравіше - у творчості О. Пушкіна - у поетичних зразках «Евгения Онегина» (згадаймо, характеристику зовнішності Ольги - блискуче тілесне втілення і цілковита відсутність яскравих душевних якостей - пересічність як панівний компонент; і репрезентація образу Тетяни - панівна позиція духовності і лише поступове залучення яскравих барв при портретній характеристиці у кінці твору; подібне протиставлення блискучої зовнішності (як уособлення тілесного начала) і душевної пустоти простежується також у реалістичному творі Б. Пруса «Лялька»). Духовна першість виступає визначальною при змалюванні образів жінок у О. Пушкіна - «Капитанская дочка», «Повести Белкина» тощо.
Польські сентименталісти, у творах яких теж яскраво простежується своєрідна конфронтація тілесне-духовне у людині, виходили за межі сентименталістської жанрової системи у напрямку романтизму, проте, істотно відчутною залишалася сентиментально-чуттєва концепція зображення людини. Найбільш відомими на цей період зразками історичної прози були романи Ю. Немцевича. Творцем соціально-побутового роману була Марія Чарториська-Віртембергська («Мальвіна, чи здогадливість серця»), яка представила вельми показовий зразок даного жанру в польській літературі. В українській літературі теж наявний подібний підхід до створення жіночих образів - «Маруся», у російській літературі твори сентиментального зразка наявні у В. Карамзіна «Бедная Лиза».
Безперечно, ми жодною мірою не ототожнюємо поняття «тілесність» і «жіночність», а лише пов'язуємо їх логічно відповідно до естетичних уподобань письменників доби, насправді тілесність слід розглядати набагато ширше, адже тіло не завжди цікавить письменника як самостійний предмет опису чи зовнішня ознака персонажу - воно стає своєрідною знаковою системою, причому такою, яка функціонує у межах інших знакових систем, усталених традицією символічних значень. Ці значення перетікають одне в одне і таким чином взаємоінтерпретуються, а фантазія автора створює з них такі констеляції, які змінюють сенс закріплених у суспільстві уявлень і норм, що потім втілюються в ідеологіях, стереотипах, забобонах тощо. У статті С. Яковенко автором представлена така схема різновидів тілесності: тілесність, уміщена у семіотичному полі релігії, масової культури, тоталітарної ідеології, сексуальності, стереотипів віку (молодості й старості), політики та літературних кліше [5, с. 211].
Нижче ми представимо загальні орієнтири розвитку літературного процесу на українських, російських, польських теренах у І половині ХІХ ст., який демонструє домінацію духовного начала людини в образній системі творів.
Літературна спадщина слов'ян ХІХ століття зберігає своє значення найціннішого внеску до світової культурної скарбниці. Недаремно саме їй належить роль наставника і супутника читача у його морально-естетичних шуканнях. Читач і літературний критик наступного століття віддає данину художнім творам зазначеного періоду, продовжуючи на його фундаменті будівництво словесності, що вражала світ своєю глибиною і художньою майстерністю, а разом з тим здійснює спробу піддати сумніву, а подекуди і нівелювати її успіхи та ключові здобутки.
У ХХ столітті в багатьох слов'янських країнах за часів побудови соціалізму як політичного ладу перегляду підлягали певні літературні традиції і закони, що призвело до ідеологічних і соціологічних похибок у парадигмі загальнолюдських естетичних цінностей, зокрема, до ігнорування необхідності внутрішньої свободи художника, - йдеться про свободу на рівні тілесному і духовному, як результат, - чимало авторів було вилучено з переліку класиків, а дослідники життя і творчості інших вилучали деякі визначні для творчої індивідуальності авторів компоненти (у якості прикладу можна навести творчість Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Лермонтова, М. Гоголя, М. Грабовського).
У сучасних умовах знання особливостей художньої літератури як одного з видів мистецтва набуває особливої цінності. Необхідність повернення художньої словесності до сфери духовних інтересів читача може бути мотивована і тією функцією, яку б вона мала виконувати при становленні особистості, позитивним впливом, що його вона має на формування культурного суспільного клімату.
Вихідний часовий відрізок - перша половина ХІХ століття - характеризувався багатоплановістю та поліфункціональністю основних художніх засобів і прийомів, адже його реалізація здійснювалася на межі літературних періодів, які можна назвати й епохами: від повільного згасання класицистичних настанов до романтизму як ключового літературного напрямку, а далі - до появи реалістичних тенденцій в авторів, які стали виразниками основних мрій і шукань своєї історичної доби.
Романтизм як літературний напрямок виступає своєрідним гаслом епохи, а практично літературною течією, яка тріумфувала в основних літературах Європи упродовж першої половини ХІХ століття; і слов'янські народи, зокрема обрані нами в якості об'єкта дослідження, тут не є виключенням, проте для кожного з слов'янських народів мала виняткове значення. Недаремно їхнє національне пробудження було пов'язане саме з нею. Для багатьох слов'янських народів цей феномен знаменував собою етап національного самоусвідомлення, повернення до своїх національних джерел, а звідси - і до розуміння своєї національної і культурної ідентичності. У росіян і поляків у цей період простежується своєрідне рефлектування уявлень народів про свою історичну долю і як результат - формування відповідних історичних філософій, які з сучасної позиції слід класифікувати як панславізм та месіанізм.
В українській літературі наявна інша ситуація, що була зумовлена своєрідними умовами суспільно- політичного
