ідеалами, художнім багатством та істотною філософською компонентою у середині ХІХ століття починає вичерпувати себе як літературний напрямок, проте, не можна говорити про органічний перехід від романтизму до реалізму, скоріше, про певну конфронтацію між течіями. У якості стильової тональності він залишається і пізніше, проте, спостерігається побудова синтезованої моделі, що виявила ознаки романтизму і реалізму, яка отримала у літературознавстві назву «бідермаєра».
Подібна модель доволі скромно представлена в українській, російській і польській літературах, переважно домінувала вона у поетичних жанрах, зокрема, у віршах Ф. Тютчева, Ц. Норвіда, П. Куліша, Ю. Федьковича, але заявила про себе і в прозі, яскравим зразком тут виступатимуть російськомовні твори Т. Шевченка.
Навіть після остаточного згасання романтизму як літературного напрямку продовжуються спроби нівеляції основних здобутків аж до повного заперечення його існування.
Реалізм успадкував від попереднього періоду деякі важливі компоненти романтичної естетики, а також принцип історизму, який на базі фундаментальних знань відкрив слов'янським народам відомості про їхнє історичне минуле, їхню національну індивідуальність. Поза увагою реалістів не залишається і усна народна творчість.
Зв'язковою ланкою між літературними течіями можна вважати і «натуральну школу», найяскравіше представлену у творчості М. Гоголя, завдяки художньому доробкові якої про слов'янські літератури, зокрема, про романтичний період в їх історії, дізналися на Заході.
Реалізм як сформований літературний напрямок репрезентує читачеві наступні координати для сприйняття його доробку, насамперед, домінування у ньому прозових творів (на відміну від попереднього періоду), органічне поєднання засад типізації та індивідуалізації, а також залучення характерних ознак інших художніх систем.
Реалізм у польській, російській, українській літературах репрезентований цілою галереєю знакових постатей національного масштабу, а подекуди і митців світового значення. У цілому реалізм на слов' янських теренах характеризується послабленням зв'язку між окремими літературами, оскільки авторська увага концентрується на соціальних і політичних проблемах у межах нації, проте, щодо аналізованих нами літератур можна говорити про образно-тематичну схожість, а подекуди і наявність певного географічного і культурного пограниччя, яке, щоправда, яскравіше було представлено у попередній, романтичний період. У якості прикладу тут можна залучити російськомовну прозу Т. Шевченка, повісті І. Франка, ідейно- тематично близькі до літератури польської (які хронологічно виходять за межі нашого дослідження, проте є показовими), російськомовні твори Г. Квітки- Основ'яненка, твори М. Гоголя та А. Погорєльського, а також представників «української школи» «польських романтиків», у чиїй художній спадщині відчутний яскравий український тематичний компонент.
Звертаючись до жанрової системи у добу реалізму, простежуємо в ній характерні ознаки і попереднього літературного періоду, а також і більш ранніх стильових епох, проте їхні функції змінюються, а тематичне коло - розширюється. У якості прикладу можна навести реалістичну баладну оповідь, яка досить далеко відійшла від усталених зразків балади у класичному розумінні. Зокрема, коли говорити про сюжет, то тут вісь координат зміщується у бік історико-героїчної тематики, як і у романтизмі, йдеться про визволення політично залежних слов' янських народів, отже можна говорити про появу у баладі сучасної авторові соціально- політичної тематики. Транс-формації зазнає і баладний герой, який втрачає частково свої індивідуальні риси і залишається лише представником певної суспільної верстви, духовний світ героя вже не привертає уваги автора, його класифікують як типового представника. Дія перестає бути розгорнутою, як і в романтичній баладі, ключовим виступає момент, у який наступає кульмінація, автору ж відводяться функції спостерігача, а читач отримує можливість домислювати як попереднє життя героя, так і майбутнє дійової особи, а герой, у свою чергу, теж може стати оповідачем і репрезентувати розповідь про себе.
Жанрова система також не втрачає і віршових зразків, тематично близьких до «натуральної школи», проте із залученням ліричного компоненту.
Широко представлений у реалізмі й історичний роман, який наслідує традиції романтичного героїчного роману. Для реалістичного роману, зокрема й історичного, характерне використання типізації, коли йдеться про зображення звичайних представників певних соціальних верств і груп населення, а також звернення до унікальних, непересічних явищ, отже можна говорити у цьому випадку про створення автором свідомо напруженої ситуації. Саме завдяки останній тенденції відбувається вихід за межі, чітко окреслені територіальними, часовими вимірами, на істотно нові естетичні, подекуди філософські орбіти, і як результат, здійснюється спроба авторові дати, а читачеві - отримати відповідь на питання, які і на сучасному етапі не перестають хвилювати людей. Це дає підстави говорити про те, що реалістам майже завжди вдавалася спроба зробити свої твори актуальними не лише для сучасного їм читача, а й читача майбутнього.ЛІТЕРАТУРА
Бедзир Н.П. Русская постмодернистская проза в восточно- и западнославянском литературном контексте. - Ужгород: Видавництво Олександра Гаркуші, 2007.
Кременцов Л.П. Русская литература ХІХ века. - М.: Флинта, 2006.
Ткаченко О.М. «Жінка без тілесного»: образ жінки «західного світу» в історичному романі ХІХ ст. // Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. - Вип. 6. - К., 2006.
Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур. - К.: Видавничий Дім «Академія», 2005.
Яковенко Сергій. Семіотика тіла у прозі Вітольда Гомбровича і Мілана Кундери // Українська полоністика. - Вип. 2. - Житомир, 2005.
