ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ОРЛОВСЬКА НАТАЛЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 343+340.63

ОСУДНІСТЬ ТА ЇЇ ВИДИ

(порівняльний аналіз законодавства України та інших держав)

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Одеса - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник кандидат юридичних наук, доцент

Мірошниченко Наталія Анатоліївна,

Одеська національна юридична

академія, доцент кафедри кримінального права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Грищук Віктор Климович, Львівський національний університет ім.І.Франка, завідувач кафедри кримінального права та кримінології

кандидат юридичних наук, доцент Андрушко Петро Петрович, Київський національний університет ім.Тараса Шевченка, завідувач кафедри кримінального права та кримінології

Провідна установа:

Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою (м.Київ)

Захист відбудеться “30” березня 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул.Піонерська, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий 26 лютого 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чанишева Г.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Закон розглядає злочинця як вільно діючу людину, яка має нести відповідальність за своє діяння; підтвердженням цьому служить презумпція осудності, що означає, що правоохоронні органи вважають особу, яка вчинила злочин, осудною, доки не буде доказане інше.

Принцип суб`єктивного ставлення у вину є одним з основоположних принципів вітчизняного кримінального права, його невід`ємною ознакою є визнання значущості психічного стану суб`єкта злочину або особи, що не є суб'єктом злочину, але вчинила суспільно небезпечне діяння (у випадку визнання такої особи неосудною).

У зв`язку з цим, осудність має велике теоретичне та прикладне значення. Осудність та її види, аналіз яких є предметом даної роботи, стали наслідком теоретичних досліджень та практичних спостережень не тільки правників, але й медиків, увібрали у себе досягнення як юриспруденції, так і психіатрії.

Видатний внесок у розробку вчення про осудність внесли Ю.М. Антонян, С.В. Бородин, Я.М. Брайнін, А.А. Герцензон, В.Х. Кандинський, Ф.В. Кондрат`єв, В.М. Кудрявцев, Н.С. Лейкіна, Д.Р. Лунц, Р.І. Міхеєв, Г.В. Морозов, В.С. Орлов, М.М. Паше-Озерський, Є.Б. Пашуканіс, В.Б. Первомайський, О.А. Піонтковський, В.П. Сербський, І.Ф. Случевський, М.С. Таганцев, С.І. Тихенко, А.Н. Трайнін, В.С. Трахтеров, Б.В. Шостакович та ін.

Окремі питання, пов`язані з осудністю, розробляли З.А. Астеміров, Л.М. Балабанова, Ю.С. Богомягков, М.С. Грінберг, І.І. Карпець, В.Є. Квашис, А.І. Коробєєв, Б.А. Курінов, Д.Й. Майєр, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, Т.П. Печерникова, Б.А. Протченко, Ю. Савенко, І.К. Шахріманьян та ін. Але порівняльно-правове дослідження зарубіжного й вітчизняного законодавства з сучасних, співзвучних часові позицій не проводилося. Сучасні погляди на ступінь психофізіологічного впливу різних одурманюючих речовин, науково-технічний прогрес потребують певних змін у розумінні, нормативному регулюванні окремих питань, пов`язаних з осудністю.

Мова йде, зокрема, про доцільність закріплення у законі поняття осудності та її критеріїв; про проблеми так званої вікової осудності, яка дозволяє диференціювати кримінальну відповідальність осіб певних вікових категорій, що мають суттєві психічні особливості, а також про деякі питання кримінальної відповідальності суб`єктів, які належать до окремих професійних груп або займаються окремими видами діяльності. Крім цього, розглядається можливість диференціації правових наслідків вчинення суспільно небезпечних діянь особами у такому психічному стані, коли вони не можуть усвідомлювати свої діяння або керувати ними, який виник у результаті добровільного споживання одурманюючих речовин з метою уникнути відповідальності за вчинення протиправних діянь.

Що стосується поняття обмеженої осудності, у теперішній час серед спеціалістів немає єдиної точки зору щодо її природи й суті, правових наслідків визнання особи обмежено осудною. Як і досі, обмежена осудність розглядається деякими вченими лише як засіб пом`якшити покарання суб`єкту без урахування характеру та ступеня суспільної небезпеки злочину і особи винного (наприклад, Р.І.Михеєв, А.А.Музика). Більш того, немає одноманітної термінології, що свідчить про значні проблеми у розумінні необхідності кримінально-правової оцінки певних особливостей суб`єкта злочину.

Психічний стан впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб`єкта: сам факт злочину, його характер, обставини тощо. З цим станом щільно пов`язане питання про правові наслідки вчинення особою діяння, що забороняється кримінальним законом.

У сучасних умовах, коли всі сфери життя суспільства охоплені кризою, коли фінансування невідкладних гуманітарних програм майже відсутнє, все більшу увагу привертає питання про психічне здоров`я нації в цілому. Це пов`язане не тільки із загальносвітовими проблемами соціального відокремлення, відчуження від природних факторів забезпечення життєдіяльності людини, які призводять до повсюдного та стабільного зростання кількості психічних розладів різної етиології, але й з падінням рівня життя, що, перш за все, відбивається на сферах освіти та виховання підростаючого покоління, медичного обслуговування населення; алкоголізацією та наркоманізацією молодіжного середовища, наслідками найзначнішої техногенної катастрофи – аварії на ЧАЕС. Серйозні проблеми створює невідповідність психофізіологічних якостей працівників високотехнологічних виробництв та тих підприємств, функціонування яких пов`язане із застосуванням техніки та автоматики. Ця невідповідність – один з чинників, що сприяють підвищенню рівня травматизму та вірогідності настання суспільно небезпечних наслідків (забруднення навколишнього середовища, зупинка роботи виробництва, тощо). Як наслідок, зростає практичне значення модернизації й приведення у відповідність з положеннями міжнародно-правових документів сфери кримінальної юстиціі в цілому та проблем, що пов`язані з осудністю зокрема.

Україна, яка прямує у міжнародну спільноту як держава, що покладає в основу своєї діяльності забезпечення прав та свобод людини, не може допускати прогалин у праві, які стосуються особливостей притягування до відповідальності осіб, що вчинили правопорушення, передбачені кримінальним законом, у різних психічних станах. Це, насамперед, стосується комплексу проблем, пов`язаних з осудністю.

Сучасне розуміння осудності, як такої, принципово не відрізняється від традиційно складених поглядів на цю проблему. В цей же час, спірною видається пропозиція щодо введення у законодавство її формули з відокремленням крім медичного та юридичного критеріїв (подібно до неосудності) ще й емоційного критерію.

Автор розглядає можливість закріплення у законодавстві існуючої в теорії презумпції осудності, що спрямовано на ліквідацію законодавчої прогалини і подальшу диференціацію відповідальності осіб, що вчиняють суспільно небезпечні діяння, які передбачені кримінальним законом у якості злочинів.

Проблема обмеженої осудності є однією з найбільш суперечливих у сукупності питань, пов`язаних з поняттям осудності. Обмежена осудність не повинна розглядатися як проміжне поняття між осудністю та неосудністю, як спроможність знизити покарання злочинцям, чи як засіб полегшити завдання експертів при проведенні судово-психіатричної експертизи. Обмежена осудність – юридична оцінка стану суб`єкта злочину, який характеризується наявністю специфічних особливостей, що не перешкоджає притягуванню цього суб`єкта до кримінальної відповідальності. Існуюче питання, зокрема, щодо виділення з медичного критерію ознаки “інший хворобливий стан” й увібрання ним психічних аномалій, як ознаки медичного критерію обмеженої осудності, свідчить про необхідність детальної розробки обмеженої осудності. Від цього залежить трактування медичного критерію неосудності.

До блоку проблем, поєднаних з обмеженою осудністю, належить й проблема співвідношення хронічного алкоголізму, хронічної наркоманіі та обмеженої осудності. При її вирішенні не слід ототожнювати природу та суть цих понять. Оскільки хронічний алкоголізм та хронічна наркоманія виступають як передумови виникнення патологічних станів психіки, цілком необгрунтовано відносити їх до психічних аномалій.

Актуальною видається проблема вікової осудності, особливо, що стосується неповнолітніх, чий психофізіологічний розвиток не відповідає їх формальній віковій групі. При цьому диференціюються поняття вікової та обмеженої осудності, бо перше зв`язане не з патологічними процесами, а з особливостями розвитку суб`єкта, крім того, вікова осудність не пов`язана з обов`язковим обмеженням психічних здатностей особи. В літературі наведені різні погляди на проблему вікової осудності неповнолітніх (З.А. Астеміров, С.В. Бородін, С.Г. Келіна, В.М. Кудрявцев, Н.С. Лейкіна, Р.І. Міхеєв, Н.А. Носкова та ін.). Автор підкреслює недоцільність розглядання такої невідповідності поза зв`язком з характером та ступенем суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним діяння, як підставу звільнення від кримінальної відповідальності. Вказану особливість розвитку неповнолітнього слід розглядати як обставину, що пом`якшує відповідальність. Основний акцент при вирішенні питання про відповідальність осіб похилого та старечого віку, на наш погляд, доцільно поставити не на специфіці притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності, оскільки вони підлягають неї на загальних підставах, а на особливостях, що характеризують правові наслідки вчинення ними суспільно небезпечних діянь.

Таке явище, як нездатність працівників певних професій у ситуаціях, пов`язаних із стресовими факторами, внаслідок психофізіологічних особливостей розвитку, професійної невідповідності або недосягнення віку, який дозволяв би робітникові правильно, у стислі строки, оцінювати ситуацію та приймати відповідні рішення є серйозним чинником впливу на вірогідність настання суспільно небезпечних наслідків та їхню тяжкість. Але аналіз концепції “спеціальної” осудності доводить, що питання кримінальної відповідальності у таких випадках можуть бути вирішені у рамках суб`єктивного критерію необережності. Доцільно встановити норми, які б чіткіше регламентували вік настання кримінальної відповідальності за вчинення деяких злочинів, пов`язаних з порушенням правил безпеки на виробництві (у тому числі й на транспорті), та кримінальну відповідальність посадових осіб, що винні у некваліфікованому підборі та розставлянні кадрів на небезпечних виробництвах.

Крім того, на наш погляд, є потреба вдосконалити чинне законодавство та судову практику стосовно питань, що розглядаються. Вважаємо, що певних змін потребують норми про неосудність, про відбування покарання у вигляді позбавлення волі, доцільно ввести у кримінальній закон норми, що регулюють інститути обмеженої та вікової осудності. Крім того, доцільно доповнити постанови Пленуму Верховного Суду України, що стосуються питань кримінальної відповідальності за порушення трудових прав громадян.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок досліджень знаходиться у безпосередньому зв`язку з науковими планами кафедри кримінального права Одеської національної юридичної академії, з темою кафедри на 1995-2000 р.р. “Основні проблеми боротьби зі злочинністю”.

Мета і задачі дослідження. Дисертаційне дослідження спрямоване на визначення критеріїв осудності і на цій основі поняття осудності та її видів, а також обгрунтування пропозицій щодо удосконалення норм кримінального закону з метою найбільш повного закріплення в них інститутів осудності та неосудності, видів осудності.

З урахуванням цього, автором були поставлені такі задачі:

1. Зробити аналіз розвитку і сучасного стану регламентації інститутів осудності та неосудності.

2. Запропонувати теоретичну концепцію обмеженої осудності.

3. Провести аналіз понять вікової та спеціальної осудності.

4. Проаналізувати кримінальне законодавство інших держав стосовно осудності, неосудності, видів осудності.

5. Запропонувати варіанти норм кримінального законодавства, які б закріпили такі кримінально-правові інститути осудності, обмеженої осудності, вікової осудності.

6. Запропонувати доповнення окремих постанов Пленуму Верховного Суду України з метою вдосконалення правозастосовчої практики.

Об'єктом дослідження виступають проблеми кримінальної відповідальності певних суб'єктів злочину.

Предметом дослідження є чинне законодавство України та зарубіжних держав, практика його застосування, тенденції та закономірності розвитку законодавства про кримінальну відповідальність, зокрема, проекти Кримінального кодексу України, інші пропозиції щодо удосконалення кримінального законодавства України, статистичні дані, система наукових поглядів та розробок стосовно проблем, що розглядаються.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації стали сучасні методи пізнання, що грунтуються на філософії загальнолюдських цінностей. Спеціальними методами дослідження, використаними в дисертації, є методи системного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-догматичний, логічний і статистичний.

Науково-теоретичним підгрунтям для виконання дисертації стали праці з загальної теорії держави та права, історії держави та права України і зарубіжних держав, кримінального, кримінально-виконавчого права. Конкретні проблеми розглядалися автором з урахуванням положень, викладених у роботах вітчизняних та зарубіжних правників, присвячених як загальним проблемам кримінального права, так і питанням осудності, неосудності, обмеженої, вікової та “спеціальної” осудності.

Нормативну базу роботи склали Конституція України, чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України. В роботі наведені положення нормативних актів інших держав. В роботі використані проекти Кримінального кодексу України 1994-2000 р.р.

Емпіричну базу складає судова практика, а також статистичні дані за 10 років щодо розповсюдження психічних аномалій серед певних суб'єктів злочину (на матеріалах Одеської, Міколаївської, Херсонської областей та Автономної Республіки Крим). Автором також представлені результати соціологічного дослідження, проведеного серед суддів південного регіону України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається, перш за все, самою темою, яка ще не була предметом спеціального монографічного дослідження, порівняльним аналізом норм чинного кримінального законодавства України та зарубіжних держав континентальної та англо-саксонської правових сімей; практичною реалізацією норм чинного кримінального законодавства України у світлі положень Конституції України, ратифікованих Верховною Радою міжнародно-правових документів у галузі прав людини, що дозволило запропонувати низку нових теоретико-практичних конструкцій, спрямованих на подальшу диференціацію кримінальної відповідальності певних суб'єктів злочину.

Вперше в українській кримінально-правовій науці на концептуальному рівні представлені інститути обмеженої та вікової осудності із запропонуванням нормативних варіантів їх закріплення.

Дисертантом визначено низку положень, які мають значення для науки й практики:

1. Пропонується закріпити в кримінальному законі осудність та презумпцію осудності.

2. Доводиться, що виділення видів осудності не суперечить концептуальним положенням кримінального права України і сприяє індивідуалізації відповідальності та покарання.

3. Пропонується внести зміни у ст.12 КК України, оскільки неосудність характеризує психічний стан людини не тільки під час вчинення дії, але і бездіяльності.

4. Пропонується не визнавати неосудною особу, яка з метою вчинення діяння привела свою психіку у такий стан, що не здатна була усвідомлювати своє діяння або керувати ним.

5. Пропонується нормативний варіант закріплення у кримінальному законі обмеженої осудності – самостійного вида осудності, із наданням суду права розглядати обмежену осудність як обставину, що пом`якшує відповідальність суб`єкта злочину. Доводиться, що хронічні алкоголіки, наркомани, токсикомани не повинні визнаватися обмежено осудними лише на підставі хронічного алкоголізму, наркоманії, токсикоманії.

6. Запропонована норма, що передбачає можливість призначення обмежено осудному суб'єктові злочину нарівні з покаранням примусових заходів медичного характеру.

7. Обгрунтовується доцільність роздільного утримання у місцях позбавлення волі обмежено осудних осіб та інших засуджених і пропонується внесення змін у діюче законодавство.

8. Доводиться, що вікова осудність неповнолітніх – самостійний вид осудності, оскільки одним з її критеріів є затримка психофізіологічного розвитку, яка викликана причинами непатологічного характеру.

9. Пропонується введення у кримінальний закон норми, згідно якої суд має призначати покарання неповнолітньому, у якого встановлена затримка психофізіологічного розвитку, з урахуванням характера та ступеня суспільної небезпеки діяння та особи правопорушника.

10. Доводиться, що неповнолітньому можуть призначатися примусові заходи як виховного, так і медичного характеру, якщо затримка психофізіологічного розвитку сполучена із розумовим відставанням і значним чином вплинула на поведінку винного, або вона може розглядатися як обставина, що пом`якшує відповідальність.

11. Доцільно розглядати психічні стани суб`єктів злочину та осіб, які не є суб'єктами злочину, але вчинили суспільно небезпечне діяння, похилого та старечого віку у межах осудності, неосудності, обмеженої осудності. Можлива реалізація короткострокового позбавлення волі таких осіб в умовах спеціальних геронтологічних інтернатів із забезпеченням належного ступеню ізоляції.

12. Обгрунтовується недоцільність введення у законодавство “спеціальної” осудності. Питання кримінальної відповідальності працівників певних професій за настання суспільно небезпечних наслідків або загрозу їх настання повинні бути вирішені у рамках необережної форми вини.

13. Пропонується поряд із загальним та зниженим віком кримінальної відповідальності встановити підвищений вік кримінальної відповідальності (18 років) для певного кола спеціальних суб'єктів.

14. Запропоновано внести доповнення у постанови Пленуму Верховного Суду України стосовно кримінальної відповідальності посадових осіб, що винні у некваліфікованому підборі та розстановці кадрів на небезпечних виробництвах.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції дисертанта можуть бути використані в ході чергової кодифікації кримінального законодавства України; підготовці проектів постанов Пленуму Верховного Суду України; для наступних наукових досліджень проблем осудності та неосудності; у практичній діяльності правоохоронних органів; у навчальному процесі при викладенні курсу “Кримінальне право України” та спецкурсів; при підготовці науково-практичних посібників, методичних вказівок.

Особистий внесок здобувача. Для одержання певного наукового результату автор проаналізувала і критично осмислила низку нормативних джерел, наукових досліджень, узагальнила судову практику, обгрунтувала теоретичні положення і запропонувала практичні рекомендації, спрямовані на реалізацію та ефективний захист прав і свобод особи. В дисертації використані розробки щодо можливості законодавчого регулювання обмеженої осудності, які належать науковому керівнику Н.А. Мірошниченко: у співавторстві опублікована стаття “Обмежена осудність та її законодавче вирішення” в журналі “Право України”, 1997, №7. Особистий внесок здобувача полягає у визначенні термінології, критеріїв обмеженої осудності та кола осіб, до яких можливо застосовувати це поняття.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації висвітлюються у наукових публікаціях автора, що надруковані у фахових виданнях. Висновки та рекомендації, що містяться в дисертації, доповідалися на засіданнях кафедри кримінального права ОНЮА, а також на регіональній науково-практичній конференції, що присвячена актуальним проблемам діяльності органів внутрішніх справ з попередження, розкриття та розслідування злочинів (19-20 жовтня 2000 р., м.Одеса). Опубліковані результати дисертаційного дослідження обговорювалися спеціалістами на сторінках наукових видань, зокрема у журналі “Право України” (1998 р., №4, с.38-41, 49).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у п'яти статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у матеріалах конференції.

Структура дисертації складається із вступу, 3 розділів і 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Загальний обсяг дисертації – 222 сторінки, із них список використаних джерел у кількості 189 найменувань – 17 сторінок, додатки - 3 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Розділ 1 “Ретроспективний аналіз підходів до теоретичного осмислення та законодавчого регулювання осудності та неосудності” містить в собі стислий історичний огляд зарубіжної та вітчизняної спеціальної літератури з питань осудності та неосудності та відповідних положень кримінального законодавства різних історичних періодів.

В цьому розділі охарактеризований основний напрямок розвитку теоретичних поглядів правників та психіатрів на осудність та неосудність, які репрезентують англо-саксонську (з середніх століть до другої половини ХХ ст.) й континентальну (з ХУ111 ст. до другої третини ХХ ст.) системи права. Окреслюється загальна тенденція переходу на певному етапі розвитку кримінального права та психіатрії від медичного (психіатричного) розуміння осудності та неосудності до їхнього розуміння як правових характеристик психічних станів осіб, що вчинили протиправні діяння.

З критичної точки зору проаналізовані також теоретичні положення щодо обмеженої осудності з часу з'явлення цієї проблеми у науковому середовищі. В цьому розділі безпосередньо наведений текст окремих нормативних положень щодо неосудності, примусових заходів медичного характеру та поданий їх аналіз. Особлива увага приділена вітчизняним теоретичним і нормативним положенням, які стосуються питань, що розглядаються.

Розділ 2 “Осудність та неосудність в кримінальному праві України та зарубіжних держав” містить три підрозділи. У підрозділі 2.1. “Осудність як ознака суб'єкта злочину” розглядається осудність, яка виступає як невід'ємна ознака суб'єкта злочину та передумова кримінальної відповідальності, що тісно пов'язана із взаємною залежністю норми та відхилень від неї як діалектичних категорій, а також з проблемою свободної та несвободної поведінки людини, психічним здоров'ям та іншими психічними станами індивіда. У підрозділі наводяться та аналізуються різні підходи до визначення осудності: осудність як психічний стан; осудність як категорія, що характеризує здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене діяння.

Дисертантом відстоюється теза щодо осудності як такого психічного стану суб'єкта під час вчинення злочину, який характеризується його здатністю усвідомлювати своє діяння та керувати ним в повній мірі (з урахуванням обмеженої осудності). Підкреслюється правове розуміння терміну “психічний стан” з огляду на точку зору, що психічний стан – це лише передумова визнання особи осудною або неосудною. На наш погляд, у якості передумови відсутності у особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння свідомих або вольових функцій виступають захворювання психіки. При цьому психічне захворювання само по собі не виключає можливості суб'єкта усвідомлювати свої діяння або керувати ними.

Значна увага приділена взаємозв'язку осудності та вини, аналізуються їх сутність і зміст, підкреслюється їх відносна самостійність. Недоцільність закріплення формули осудності доводиться за допомогою аналізу теоретичних положень, які репрезентують наявність фактично лише одного, так званого юридичного критерію осудності (“медичним” критерієм у випадку, що розглядається, охоплюються майже всі стани людської психіки: від психічного здоров'я до хронічної душевної хвороби, чим розмиваються медичні критерії неосудності та обмеженої осудності).

Логічним завершенням розгляду осудності виступає варіант законодавчого закріплення цього інституту, який враховує не тільки взаємозв'язок осудності, віку, стану здоров'я, рівня психофізіологічного розвитку, але й наявність обмеженої осудності.

Підрозділ 2.2. “Неосудність в науці кримінального права і законодавстві” присвячений аналізу неосудності, оскільки вона виступає як законодавче закріплена протилежність осудності та вирішальним чином впливає на питання кримінальної відповідальності особи. Це кримінально-правове поняття означає відсутність підстав кримінальної відповідальності, оскільки особа не здатна була під час вчинення суспільно небезпечного діяння внаслідок наявності глибоких психічних розладів усвідомлювати свої діяння або керувати ними. При цьому підкреслюється той факт, що неосудна особа не може звільнятися від кримінальної відповідальності, бо вона взагалі їй не підлягає. Згідно з законодавче закріпленою формулою неосудності розглядаються ознаки її медичного та юридичного критеріїв; при цьому поданий критичний аналіз пропозицій щодо оновлення цієї формули (зокрема, щодо ускладнення структури існуючого юридичного критерію або введення нового юридичного критерію неосудності (факт вчинення суспільно небезпечного діяння)). Проаналізований правовий статус неосудної особи та його відмінність від правового статусу осіб, які захворіли на хронічну душевну хворобу до проголошення вироку або у період відбування покарання. Розглянуті питання природи та застосування примусових заходів медичного характеру. Дисертант підтримує пропозиції щодо закріплення можливості незастосування положень про неосудність у тих випадках, коли особа з метою вчинення злочину привела свою психіку у стан такого розладу, що не усвідомлювала своє діяння або не могла керувати ним. В цьому підрозділі наведені постанови Пленуму Верховного Суду України, а також статистичні дані, що репрезентують питому вагу неосудних серед осіб, які були направлені на судово-психіатричну експертизу.

Підрозділ 2.3. “Законодавство зарубіжних держав з питань осудності та неосудності” присвячений порівняльному аналізу зарубіжного законодавства. У підрозділі наведені норми міжнародно-правових документів, зокрема, Загальної декларації прав людини, Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими, т.п.

Особлива увага приділена нормативним актам Канади, Великої Британії, США, оскільки законодавство цих держав внаслідок особливостей, притаманних англо-саксонській системі права, значно відрізняється від відповідних законодавчих положень України. Зокрема, це стосується ознак медичного та юридичного критеріїв неосудності, процессу встановлення осудності. Нормативний варіант неосудності в кожній зі вказаних держав представляє певну модифікацію спільного підходу до цього поняття. Так, згідно з доктринами цих країн, медичний критерій неосудності являє собою юридичне формулювання. Це формулювання наповнюється конкретним змістом у кожному окремому випадку за наявності певних особливостей, що мають бути притаманні захворюванням, які можуть бути включені у перелік ознак медичного критерію. Конструкція юридичного критерію являє собою сукупність ознак, які характеризують насамперед інтелектуальні можливості індивіда. Специфічною особливістю, яка характеризує неосудність в країнах англо-саксонської системи права, є процесс визнання особи неосудною. Він полягає у доведенні цією особою (її представниками) того факту, що в неї були наявні ознаки медичного та юридичного критеріїв неосудності під час вчинення протиправного діяння. Нормативні положення країн континентальної системи права (Франція, Німеччина, Японія), незважаючи на більшу схожість із вітчизняними, все ж мають певні особливості, наприклад, інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності охоплює нездатність особи усвідомлювати не тільки фактичний бік та суспільну небезпеку свого діяння та його наслідків, але й протиправність своєї поведінки. Ці особливості витікають з формального розуміння злочину, яке розглядає злочин як, насамперед, порушення формальної норми, відмовляючись від такої його ознаки як суспільна небезпека.

Крім безпосереднього наведення тексту нормативних положень зарубіжних країн обох систем права, вони проаналізовані з урахуванням вітчизняних поглядів на осудність та неосудність.

Розділ 3 “Види осудності: проблеми законодавчого закріплення та практичного застосування” присвячений характеристиці обмеженої, вікової осудності та проблемі так званої спеціальної осудності. Розділ містить 4 підрозділи.

Підрозділ 3.1. “Обмежена осудність: поняття і правові наслідки визнання особи обмежено осудною” присвячений огляду спеціальної літератури, її аналізу та створенню закінченої концепції обмеженої осудності. На початку підрозділу дисертант викладає теоретичні погляди фахівців у галузі кримінального права і психіатрії на проблему обмеженої осудності. Зокрема, критично аналізується підхід до обмеженої осудності як до спроби надати якогось специфічного кримінально-правового статусу психічним аномаліям, при цьому відмічається наявність у суду можливості пом'якшувати покарання суб'єктам злочинів з такими аномаліями й без введення у законодавства нового поняття. За даними соціологічного опитування суддів південного регіону України, проведеного в рамках даного дослідження, на наявність психічних аномалій суб'єкта злочину, що обмежують його здатності усвідомлювати своє діяння або керувати ним, звертає увагу тільки 71,5% з 250 опитаних, оцінює міру обмеження цих здатностей 81% респондентів. Таким чином, значна кількість суддів розглядає питання про міру здійснення підсудними психічних функцій незалежно від наявності у них психічних порушень. Однак більшість опитаних суддів вважають зниження психічних здатностей суб'єкта злочину нейтральною обставиною, яка не відбивається на виді і розмірі кримінального покарання і не відображається у вироку. Цієї точки зору дотримується дві третини суддів зі стажем роботи 6-15 років. Біля 48% суддів зі стажем роботи від 2 до 5 років розглядають дану обставину як таку, що пом'якшує відповідальність. Видається, це ілюструє професійні переваги суддів з різним досвідом роботи. Самостійну оцінку рекомендаціям експертів-психіатрів з приводу особливостей відбування покарання осіб з таким обмеженням психічних здатностей (наприклад, систематичне спостереження психіатра в місцях позбавлення волі, доцільність більш жорстких (в порівнянні з іншими осудженими) вимог по дотриманню режиму, т.п.) дає лише 49,2% опитаних. Таким чином, можна говорити не тільки про необхідність реформування кримінального законодавства, але і про насущну потребу формування нових професійних поглядів правозастосувальників із вказаної проблеми.

Автором критично аналізуються й підходи до обмеженої осудності як до проміжної категорії між осудністью та неосудністю, як до самостійного кримінально-правового поняття, яке не є видом осудності. Розглядаються ознаки цього поняття, його місце серед інших кримінально-правових категорій та зв'язок з ними. Зокрема, аргументується неправомірність розуміння обмеженої осудності як обставини, що “зменшує вину”. Автором відстоюється теза, що обмежена осудність – це вид осудності, який не порушує логічних конструкцій права. Обмежена осудність – такий психічний стан особи під час вчинення злочину, коли вона не здатна усвідомлювати своє діяння або керувати ним у повній мірі, при цьому мається на увазі суттєве, істотне обмеження психічних здатностей, бо незначне їх обмеження розцінюється як осудність. Обмежена осудність не означає ізольовану оцінку психічних аномалій суб'єкта злочину. Вона не діагноз, а юридичне поняття. Обмежена осудність не означає біологізаторського підходу до вирішення питання про притягнення особи з психічними вадами до кримінальної відповідальності.

Дисертант підтримує точку зору на психічні аномалії не як на причину вчинення правопорушень, а як на фактор, що спричиняє розвиток деформацій особистості, які, в свою чергу, сприяють вчиненню злочина. Наявність психічних аномалій звужує можливості альтернативного вибору поведінки. Злочинні дії осіб з такими аномаліями в більшій мірі, ніж психічно здорових, зумовлені ситуацією.

Проведене автором дослідження показало, що у лавах Збройних Сил України (серед військовослужбовців термінової служби, прапорщиків і офіцерів), які вчинили злочини (як військові, так і загальнокримінальні) на території Південного оперативного командування, висока питома вага осіб з психічними аномаліями, що вплинули на здатності суб'єктів усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Це число коливається від 13.3% до 40%. При цьому з 1991 р. по 1993 р. спостерігалося зменшення питомої ваги суб'єктів злочину з такими аномаліями - з 28% до 13.3%, а з 1994 р. по 1996 р. - збільшення - з 30.2% до 37.3%. Переважна кількість злочинів, що вчинюються в цьому середовищі, відноситься до військових. При цьому питома вага осіб, що вчинили військові злочини і мають психічні аномалії, коливається від 9.3% (в 1992 р.) до 35.5% (в 1996 р.), а серед осіб, що вчинили загальнокримінальні злочини, суб'єкти з аномаліями, які вплинули на здійснення психічних функцій, складають від 1.8% до 12.5%.

Слід зазначити, що деякі аномалії психіки суміжного характеру є кримінально-прогностично значущими (наприклад, психопатії, органічні поразки центральної нервової системи). За нашим даними, серед психічних аномалій, що зустрічаються частіше за все, найбільше прогностичне значення мають наслідки ураження центральної нервової системи і головного мозку, пов'язані з емоційно-вольовими порушеннями. Так, з 231 людини, що вчинили злочини на території Південного оперативного командування та були направлені на судово-психіатричну експертизу з 1991 р. по 1999 р., вказана аномалія була диагнозована у 25,5% випадків. Наступними за значенням в даному контексті йдуть неврози різної етіології - 17,7% випадків і олігофренія - приблизно 15%.

Обмежена осудність пов'язана не з виною, а з відповідальністю, вона розглядається як обставина, що знижує суспільну небезпеку особи винного. Саме в цьому контексті може бути вирішене питання про пом'якшення покарання обмежено осудній особі.

Дисертант характеризує обмежену осудність за допомогою формули, яка складається з 3 критеріїв: медичного, юридичного, клінічного. Як ознаки медичного критерію розглядаються психічні аномалії, що не становлять чітко структурованої системи, але об'єднуються в єдину групу за загальною ознакою – неглибоким рівнем ураження психіки. Юридичний критерій умовно підрозділяється на інтелектуальну та вольову ознаки, які характеризують збережені психічні функції індивида усвідомлювати своє діяння (інтелектуальна ознака) або керувати ним (вольова ознака). Той факт, що обмежена осудність має місце лише за наявності обмежених психічних здатностей суб'єкта злочину внаслідок психічної аномалії, зумовлює введення в її формулу клінічного критерію, який характеризує міру, ступінь цих втрачених здатностей.

Дисертантом розглядаються правові наслідки визнання особи обмежено осудною. Зокрема, підкреслюється, що підставою настання кримінальної відповідальності як для осудної, так і для обмежено осудної особи є вчинення цим суб'єктом діяння, яке містить всі ознаки складу злочину. Визнання обмеженої осудності викликає необхідність вирішення питання про призначення обмежено осудним особам заходів медичного характеру з оглядом на вимоги додержання прав людини, з однієї сторони, та примусовою природою таких заходів, з іншої. Розглядається можливість їх реалізації як в діючих установах кримінально-виконавчої системи, так і в установах, спеціально створених для виконання покарання у вигляді позбавлення волі для даної категорії осіб. Поряд з цим поданий критичний аналіз спроб надання психічним аномаліям суб'єкта злочину особливого правового статусу в процесі виконання покарання поза вирішенням питання щодо здатності індивіда усвідомлювати своє діяння або керувати ним (зокрема, пропозиції про введення в законодавство обмеженої виправно-трудової дієздатності).

Внаслідок того, що фізіологічний афект, хронічний алкоголізм і наркоманія мають певну схожість з обмеженою осудністю, дисертантом розглядаються ці кримінально-правові поняття. Так, проводиться порівняльно-правовий аналіз фізіологічного афекту, хронічних алкоголізму та наркоманії і обмеженої осудності; з'ясовуються їх схожість та відмінність. На підставі цього аналізу робиться висновок про неправомірність ототожнення розглядаємих кримінально-правових понять.

Крім того, значна увага приділена кримінальному законодавству зарубіжних країн з питань обмеженої осудності. Зокрема, наводяться нормативні положення Канади, Англії, США, Франції, ФРН, Японії, Чехії, Польщі, Угорщини, Російської Федерації, Куби. Проводиться їх критичний аналіз із урахуванням вітчизняних теоретичних поглядів та загальної кримінально-правової доктрини нашої держави.

Підрозділ 3.2. “Проблеми вікової осудності” присвячений аналізу питань, пов'язаних з кримінальною відповідальністю суб'єктів, чиї вікові характеристики мають певну специфіку. Зокрема, розглядається проблема кримінальної відповідальності осіб із затримкою психофізіологічного розвитку, які формально досягли віку кримінальної відповідальності, але за рівнем психофізіологічного розвитку не відповідають своїй віковій групі. Наведений критичний аналіз теоретичних поглядів та нормативних положень зарубіжного законодавства з цієї проблеми. Зокрема, дисертантом розвивається погляд на вікову осудність неповнолітніх із вказаною затримкою як на вид осудності.

Підкреслюється різниця між обмеженою та віковою осудністю. Затримка психофізіологічного розвитку неповнолітньої особи не пов'язана з наявністю психічних аномалій, вона може й не впливати на здатності індивіда усвідомлювати своє діяння або керувати ним. При цьому доцільно розглядати питання щодо можливості призначення такій особі примусових заходів виховного характеру. В цей же час, слід зауважити, що у випадку, коли особа втрачає здатність у повній мірі усвідомлювати своє діяння або керувати ним, можна припустити наявність в неї психічних аномалій. В залежності від ступеня розумового відставання такої особи та суспільної небезпеки вчиненого нею діяння доцільно розглядати можливість визнання її обмежено осудною та застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Якщо суд визнає за необхідне призначити такій особі покарання, затримка психофізіологічного розвитку може розглядатися як обставина, що пом'якшує відповідальність. Автором пропонуються відповідні зміни у діючі норми кримінального законодавства, а також варіанти нових положень щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою психофізіологічного розвитку.

Що стосується особливостей кримінальної відповідальності осіб похилого та старечого віку, то дисертант робить акцент не на особливостях усвідомлення такими особами свого злочинного діяння або керування ним (особи похилого та старечого віку визнаються осудними, обмежено осудними або неосудними у загальному порядку), а на питанні призначення їм примусових заходів медичного характеру та диференціації відбування ними покарання у вигляді короткотермінових строків позбавлення волі у сполученні з примусовим лікуванням.

У підрозділі 3.3. “Проблема спеціальної осудності” розглядаються питання щодо поняття і природи так званої спеціальної осудності, що пов'язана з особливостями усвідомлення діянь та керування ними особами, професія або діяльність яких сполучена із необхідністю витримувати на виробництві значні психоемоційні та нервові навантаження, приймати в цих умовах відповідальні рішення у досить короткий проміжок часу (у тому числі й тими, хто не досяг 18 років, але вимушений працювати в таких умовах). Крім того, аналізуються співвідношення спеціальної осудності з іншими кримінально-правовими поняттями та доцільність введення її у кримінальне законодавство. Значна увага приділена розгляду спеціальної літератури з цієї проблеми та критичному аналізу запропонованих варіантів нормативних положень. Дисертант приєднується до точки зору, що проблеми, пов'язані з особливостями протікання психічних процесів у осіб, на яких в процесі праці істотним чином впливають дратівні фактори (у тому числі й у тих, хто не досяг 18 років, але вимушений працювати в таких умовах), повинні вирішуватися у рамках необережної форми вини (зокрема, злочинної недбалості) або казусу (якщо суб'єктивний критерій недбалості відсутній). З метою узгодження норм кримінального і трудового права щодо віку, з якого робітник може займати посаду або займатися діяльністю, що пов'язані із перенесенням нервово-психічних навантажень, а також з метою підвищення відповідальності осіб, які здійснюють підбір і розставляння кадрів на виробництві, запропоновано для суб'єктів, які вчинили злочини проти суспільної небезпеки (ст.ст. 215-2, 215-4, 215-5, 218, 219, 220, 228, 228-1 КК України) або посадові злочини, встановити кримінальну відповідальність з 18 років.

Підрозділ 3.4. “Кодифікація кримінального законодавства України і проблеми удосконалення інституту осудності” присвячений аналізу проектів Кримінального кодекса України щодо проблем, які стали предметом розгляду в даній роботі. Основна увага приділена обмеженій осудності, оскільки інші види осудності цими проектами не передбачені. Ретельно проаналізовані три проекти КК України, які були представлені Комісією з питань правопорядку і боротьби зі злочинністю Верховної Ради України та робочою групою Кабінету Міністрів України. Крім того, у цьому підрозділі наведені рішення Конституційного Суду України щодо відмови від смертної кари та відповідні зміни, внесені Верховною Радою України у Кримінальний, Кримінально-процесуальний та Виправно-трудовий кодекси України.

ВИСНОВКИ

У висновках автор підсумовує виконану роботу і пропонує:

1. Доповнити визначення суб'єкта злочину, розроблене наукою кримінального права, виклавши його таким чином:

Суб'єкт злочину - фізична особа, яка на час вчинення злочину досягла встановленого законом віку та вчинила злочин у стані осудності або обмеженої осудності.

2. Поряд із загальним та зниженим віком кримінальної відповідальності встановити підвищений вік кримінальної відповідальності (18 років) для певного кола спеціальних суб'єктів.

3. Доповнити КК України ст. 10-1 “Осудність”, виклавши її в такій редакції:

Ч.1. Особа підлягає відповідальності за даним Кодексом, якщо під час вчинення злочину вона за своїм віком, розвитком і станом психічного здоров'я здатна була в повній мірі усвідомлювати своє діяння і керувати ним.

Ч.2. Особа, що досягла віку кримінальної відповідальності і вчинила злочин, вважається осудною, поки не буде доведене інше.

4. Доповнити КК України ст. 10-2 “Відповідальність неповнолітніх із затримкою психічного розвитку”, виклавши її в такій редакції:

Ч.1. Не звільняється від кримінальної відповідальності особа, що досягла віку кримінальної відповідальності, чий психічний розвиток не відповідає вимогам, що пред'являються до осіб цього віку внаслідок причин, не пов'язаних з хворобливими порушеннями психічної діяльності. Така затримка психічного розвитку може розглядатися судом як обставина, що пом'якшує відповідальність.

Ч.2. До