МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПЕШОРДА ДАМІР

УДК [821.16-311.6+821.16-2.02]’06

ЖАНРОВІ МОДИФІКАЦІЇ

СУЧАСНОГО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

Спеціальність: 10.01.06. теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі словянської філології Львівського національ-ного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Татаренко Алла Леонідівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри словянської філології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Андрусів Стефанія Миколаївна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор

кафедри зарубіжної преси

кандидат філологічних наук

Нахлік Євген Казимирович,

керівник відділення,

Львівське відділення Інституту літератури

імені Тараса Шевченка НАН України

Провідна установа: Тернопільський педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка Міністерства

освіти і науки України, кафедра теорії

літератури і порівняльного

літературознавства, м.Тернопіль

Захист відбудеться “22 ” червня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.13 з філологічних наук у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79001, м.Львів, вул.Універ-ситетська, 1, тел. 79-47-20).

Із дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м.Львів, вул.Драго-манова, 5).

Автореферат розісланий “21” травня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М.Івашків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історичний роман виявився одним із найжиттєздатніших жанрів** Термін “жанр“ використовується тут відповідно до визначення, яке подає “Літера-турознавчий словник-довідник” (К.: ВЦ “Академія”, 1997). у рамках романного виду. Одну з причин його життєвості ми вбачаємо в іманентній здатності змінюватись, яка пов’язана із тематичністю як основною прикметою історичного роману та релятивною свободою у виборі елементів структури. Певна невизначеність структури цього жанру становить водночас і найбільшу проблему при спробах його типологізації. Сучасна літературна теорія значною мірою деконструювала традиційну термінологічну систему, у зв’язку з чим і жанри дедалі частіше розглядаються як “складні історичні, ідеологічні та політичні конструкти”11 Biti V. Pojmovnik suvremene knjievne teorije. – Zagreb: Matica hrvatska, 1997.
– S.430.. При розгляді жанру центр уваги переміщено з його передбачуваної іманентної когерентності на основу (соціологічну, історичну, ідеологічну тощо), з якої він виростає. Потреба теоретичного осмислення тих змін, що відбулися в рамках жанру історичного роману у ХХ столітті, роз-ширення цих рамок відповідно до вимог актуальної літературної ситуації ставить перед літературознавцями завдання вивчити жанрові модифікації історичного роману, а також створити сучасну типологію цього жанру.

Актуальність теми дослідження продиктована змінами, які вніс час у ка-нони жанру історичного роману, а також необхідністю осмислення модерних процесів його розвитку. Якщо класичний історичний роман неодноразово ставав предметом пильної уваги літературознавців, та постмодерний роман стоїть лише на початку шляху свого теоретичного осмислення. Твори із упізнаваним комплексом прикмет історичного роману і твори, в яких тради-ційна форма поступається місцем формі експериментальній, розглядаються зазвичай окремо, як паралельно існуючі літературні дискурси, а не як різні варіанти розвитку однієї традиції. Постмодерному історичному романові часто відмовляють в “історичності”, оскільки у творах цього типу відсутні певні ознаки, що традиційно асоціюються із приналежністю до згаданого жанру. У подібній ситуації виникає потреба теоретичного осмислення змін, що відбу-ваються в рамках жанру, розроблення типології, яка дозволила б охопити різноманіття існуючих у літературній практиці сьогодення модифікацій цього жанру, а також встановлення критеріїв, які уможливили б класифікацію історичних романів у сучасній літературі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Львівського національного універси-тету імені Івана Франка і узгоджена з планами та тематикою її наукових досліджень, зокрема з проблемою вивчення актуальних питань розвитку слов’янських літератур. Вона має зв’язок також із спеціальністю автора як кроатиста та його літературно-теоретичними зацікавленнями.

За матеріал дослідження обрано різні жанрові модифікації сучасного історичного роману – від класичного до постмодерного, аналіз яких дозволяє зробити висновки щодо константних та варіативних особливостей цього жанру в літературі ХХ століття. Аналіз виконано на матеріалі творів хорватської та української літератур із включенням репрезентативних творів з літератур інших європейських народів. Вибір цих двох слов’янських літератур зумовлений тим, що їх можна вважати парадигматичними для вивчення шляхів розвитку історич-ного роману та його долі в сучасній літературній ситуації. Слова сербського літературного критика та теоретика літератури Предрага Палавестри (вони стосуються оновлення історичного роману в сучасній сербській літературі) про те, що “ренесанс історичного роману переживають ті культури та літератури, чия історична самосвідомість є або придушена, або насильно витіснена“22 Палавестра П. Обнова историског романа Историjски роман: зборник радова / Уредник М.Матицки. – Београд: Институт за кижевност и уметност; Сараjево: Институт за кижевност, 1992. – С. 91., можуть бути застосовані також до хорватської та української літератур. Істо-ричний роман у цих літературах значно ширше представлений, аніж, наприклад, у так званих великих західноєвропейських літературах, якщо говорити про сучасний етап. Крім того, він зберігає у цих літературах певні функції, які в західноєвропейських літературах вже давно втратив. Ми маємо на увазі насамперед функцію зміцнення національно-історичної свідомості і осмислення історичної долі народу.

У полі зору дослідження перебувають романи хорватських письменників Івана Аралиці, Рауля Митровича (Феджі Шеховича), Велько Барбієрі, Горана Трибусона, Павла Павличича, Івана Супека, Вишні Стахуляк, що розглядаються в контексті європейського історичного (в тому числі постмодерного) роману, а також у зіставленні з романами українських майстрів історичної прози – Павла Загребельного, Романа Іваничука, Романа Федоріва, Валерія Шевчука та інших.

Об’єктом дослідження служить широкий зріз історичної романної прози ХІХ та ХХ століття, аналіз якої дозволяє виділити основні тенденції розвитку жанру історичного роману, а також виявити типологічні сходження та розбіж-ності, характерні для його варіацій у національних літературах.

Предметом дослідження є генеза сучасного історичного роману (на прикладі хорватської та української літератур), співвідношення традиційного та новаторського в історичній романній прозі, реалізація концепції історії в ана-лізованих романах, статус історичного шару, особливості літературного втілен-ня, а також домінуюча в них функція історії.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є осмислення актуальної ситуації історичного роману, вивчення його жанрових модифікацій, створення сучасної типології цього жанру, а також виділення найбільш універ-сальних критеріїв його класифікації. Поставлена мета передбачає розв’язання таких дослідницьких завдань:

1. З’ясувати сутність і причини змін та редефініцій історичного роману в ХХ столітті, співвідношення між вальтерскоттівською моделлю історичного роману та моделями, що виникли під впливом модерністської та постмодер-ністської поетик.

2. Окреслити лінію розвитку історичного роману в хорватській та україн-ській літературах, яка в основних рисах повторила лінію розвитку жанру в євро-пейській літературі, враховуючи при цьому його національну специфіку.

3. Визначити основні художні особливості сучасного історичного роману (спираючись переважно на матеріал хорватської та української літератур), подати це явище в різноманітті типів – від класичного до псевдоісторичного або ж пригодницько-історичного.

4. Висвітлити суть такого явища сучасної літератури, як новоісторичний роман, що характеризується критичним ставленням до історії, вкоріненістю в національну традицію та певними елементами постмодерної поетики.

5. Виявити подібність у розвитку жанру історичного роману в україн-ській та хорватській літературах, з’ясувати причини майже одночасного онов-лення інтересу до нього в письменстві цих двох народів.

6. Виділити основні типи сучасного історичного роману, проілюстру-вавши їх прикладами з української та хорватської літератур.

7. Увести в науковий обіг ряд термінів, співвідносних із результатами проведеного аналізу.

Методологічна основа дисертації. Використовувані в дисертації методи дослідження зумовлені специфікою завдання і матеріалу, а також станом теоре-тичного осмислення проблеми. Основними методами, якими дисертант послу-говувався для досягнення поставленої в роботі мети, були теоретичний, зіставно-типологічний, порівняльно-історичний, а також історико-літературний.

Методологічною основою дисертації стали наукові праці з теорії літера-тури, дослідження, присвячені проблемам вивчення жанру історичного роману в хорватській та українській літературах, роботи С. Андрусів, А. Баканова, М. Бахтіна, В. Біті, І. Горського, У. Еко, В. Жмегача, М. Ільницького, С. Колє-вича, В. Кожинова, Н. Копистянської, Д. Лукача, Є. Мелетінського, Ц. Мілані, Є. Нахліка, П. Рудякова, М. Солара, А. Флакера та ін.  

Наукова новизна. Досліджуючи жанр історичного роману, ми дійшли висновку, що питання теоретичного осмислення його жанрових модифікацій у сучасній літературі залишається недостатньо вивченим, а більшість наявних типологій цього жанру підкреслюють один чи найбільше два аспекти істо-ричного роману, залишаючи поза увагою інші. Намагаючись розглянути явище історичного роману в багатьох перспективах і таким чином уникнути одно-бокості, в презентованій у дисертаційному дослідженні типології пропо-нуємо комбінацію чотирьох критеріїв: концепції історії, статусу історичного шару, літературного втілення та домінуючої функції літератури. Для кожного з чо-тирьох критеріїв запропоновано по три можливості, в яких реалізуються конкретні романи історичного жанру. В результаті дослідження виділено чотири основні типи історичного роману: класичний історичний роман, романтичний історичний роман, модерний історичний роман та постмодерний історичний роман.

До розробленої в даному дослідженні класифікації можуть бути певні зауваження як на рівні загального задуму, так і на рівні конкретного літературного аналізу окремих творів, але, на нашу думку, вона являє собою спробу нового комплексного підходу до проблеми типології історичного роману.

Теоретичне і практичне значення роботи. Результати дослідження мо-жуть бути використані для подальшого вивчення модифікацій жанру історич-ного роману в сучасних літературах, для розв’язання актуальних проблем теорії літератури, серед них і проблем типології. Матеріали дисертації можуть стати основою для підготовки лекційних курсів та спецкурсів з теорії літера-тури, з історії національних літератур (хорватської та української), а також спеціалізованих курсів для бакалаврських та магістерських програм вищої школи, для проведення наукових семінарів, для розроблення методології досліджень у різних галузях літературознавчої науки.

Апробація результатів дослідження. За темою дисертаційної праці було виголошено доповіді на таких наукових форумах: 1. Міжнародній славістичній конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича, Львів, 1-3 квітня 1998 року; 2.ІІ Міжнародному славістичному колоквіумі, Львів, 21-23 травня 1998 року; 3. Міжнародній науковій конференції “И NИЧЕГОЖЕ БЬІСТЬ”, Львів, 23-25 квітня 1999 року; 4. ІV (Четвертих) Міжнародних Чичерінських читаннях “Роман і стиль”, Львів, 25-27 листопада 1999 року; 5. Х Міжна-родному славістичному колоквіуму, Львів, 16-17 травня 2001 року.

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри слов’янської філології Львів-ського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у п’яти публікаціях.

Обсяг і структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 241 позицію. Повний обсяг дисертації – 174 сторінки, з них 159 сторінок основного тексту, 15 сторінок – список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методи аналізу, розкрито наукову новизну дослідження, а також теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ “Історичний роман: від середньовічного псевдоісто-ризму до псевдоісторизму постмодерністського” поділяється на три підроз-діли, перший з яких має назву “Загальні поняття та розвиток жанру”. У ньому подано короткий огляд розвитку жанру історичного роману в зв’язку з розвит-ком роману як літературного виду.

Історичний роман – жанр, що має двохсотлітню історію і ще довшу перед-історію. Він розвинувся в умовах романтизму, точніше, початок йому поклали романи В.Скотта, але в ідейному сенсі він спирається більшою мірою на оптимізм та історизм просвітницької епохи, аніж на ірраціоналізм і песимізм, властивий головній лінії розвитку романтизму. Що стосується наративних методів, то В.Скотт, а пізніше і його численні послідовники запозичили і значну кількість “літературних реквізитів” із лицарсько-авантюрних, готичних, сенти-ментальних і псевдоісторичних романів, які до певної мірі становлять передісто-рію жанру історичного роману.

Суттєвою новизною, яку вносить В.Скотт в історичний роман, був інший погляд на саму історію і спроба оживити специфічний дух епохи, про яку йдеться в тому чи іншому романі, а також прагнення довести зміст до певної кореляції з сучасністю.

Скоттівська модель роману мала величезний успіх в усій Європі, його послідовники з’явились майже у всіх європейських літературах. Не були винят-ками українська й хорватська літератури.

Такий тип історичного роману залишився панівним в європейських літературах протягом усього ХІХ ст. поряд з лише частковою редефініцією жанру в деяких творах періоду зрілого реалізму. Та редефініція була викликана передовсім пристосуванням літературної форми до принципів реалістичної поети-ки (найкра-щим прикладом у цьому плані може бути відомий роман Л. М. Толстого “Війна і мир”).

У літературі ХХ ст. історичний роман зазнає численних змін. Вони відбу-валися під впливом тогочасних поетик, спочатку модерністської, а потім і постмодерністської. Романи Г. Броха “Смерть Вергілія” і М. Юрсенар “Ме-муари Адрiана” могли б являти собою приклад рефлексу модерністської, а романи Дж. Барта і У. Еко – постмодерністської поетики. Слід додати, що істо-ричний роман типу романів В. Скотта й надалі існує, але дещо витіснений на маргіналії літератури.

Основною новизною, яку приніс сучасний історичний роман у порівнянні з його класичним зразком, є неприхований сумнів щодо основних, ще доне-давна беззаперечних, новочасних тез про сенс історії, місце і роль людини в ній. Із того скепсису й релятивізму дедуктивним методом можна було б вивести і основні поетичні особливості сучасної літератури загалом, а сучасного істо-ричного роману зокрема.

Аналізуючи основні вектори розвитку жанру, дисертант зупиняється на питанні причин його життєздатності та продуктивності. Причину цього він убачає в тому факті, що інтерес до історії, тобто історизм як один із ключових чинників новітньої західної цивілізації, свій найяскравіший літературний вияв знайшов саме в історичному романі. Водночас життєспроможність жанру пов’язана з доволі широким і не завжди чітко окресленим його визначенням. Оскільки тематична ознака, тобто увага до певних історичних подій, є основ-ною, а часто й єдиною ознакою, щодо якої серед теоретиків літератури існує консенсус і яка визначає певний роман як історичний або ні, то істо-ричний роман часто перехрещується з сімейним, соціальним, любовним, психо-логіч-ним, пригодницьким або будь-яким іншим різновидом роману. Це надає особливої актуальності проблемі визначення жанру історичного роману.

У дисертації запропоновано робоче визначення жанру історичного роману як роману з історичною тематикою. На думку автора дослідження, літературний твір, для того, щоб називатися історичним романом, мусить відповідати принаймні трьом умовам. По-перше, він має бути романом, тобто відповідати основним вимогам романного жанру в цілому. По-друге, він мусить містити певне ставлення до часу, або ж певну концепцію історичного часу. По-третє, він має бути в тематичному плані обов’язково пов’язаний із певними історичним подіями минулого, поміщаючи в них окремі людські долі. При цьому важливою є не стільки сама історична достовірність окремих деталей, скільки вміння письменника змалювати колорит епохи.

На основі проведеного аналізу окреслено два основні чинники розвитку історичного роману:

- Історичний роман з’являється в час, коли в європейській філософській та суспільній думці формується новітня концепція історії, яка, з одного боку, рішуче пориває з античним розумінням циклічного руху часу, а з другого боку, пориває й з юдейсько-християнским есхатологічним розумінням, яке сенс історії вбачає у потойбічному і є перетворенням цього есхатологічного потен-ціалу у віру в необмежений прогрес людства. Одним із виявів у літературі цієї віри і сформованої філософією Просвітництва історичної свідомості є істо-ричний роман.

- Із деструкцією та деконструкцією так званих великих, непохитних істин у сучасну постмодерну епоху значною мірою поставлена під сумнів віра у сенсовність історії. Із появою тез про “кінець історії” (Фукуяма) піддано сумніву і доцільність існування історичного роману.

Постмодерний історичний роман є спробою забезпечити старому романному жанру нове місце в літературній системі, у контексті пост-модерної культури.

Другий підрозділ “Вплив національного питання на поетику історич-ного роману (на матеріалі хорватської та української літератур” присвяче-ний становленню жанру в двох слов`янських літературах, які можуть вважатися репрезентативними в плані еволюції цього жанру та в плані його функціону-вання на сучасному етапі. Тут розглянуто специфіку розвитку жанру історич-ного роману, яка є результатом невирішеного національного питання, основні характеристики та напрямки розвитку історичного роману в українській та хорватській літературах.

Розвиток хорватської прози з історичною тематикою починається в сере-дині ХІХ ст., коли спочатку т. зв. гайдуцько-турецька новела, а пізніше твор-чість Августа Шеноа (1838-1881), яка дала назву цілій літературній епосі, витісняють епічну поезію, яка до того часу вважалася найвідповіднішою для обробки історичних тем. Монументалістська концепція історії, національна тенденційність, віра у здатність молодого класу буржуазії в Хорватії реалізувати національні прагнення і привести їх у гармонію із загальнолюдськими та цивілізаційними цінностями – основні характеристики романістики А. Шеноа в ідейному плані, а комбінація романтичних прийомів у побудові фабули із реалістичним змалюванням буржуазного середовища – у плані літературного втілення.

А. Шеноа мав цілий ряд послідовників, які з більшим або меншим успі-хом виступали в жанрі історичного роману (Х. Давила, Дж. Дежелич, Н. Єнко, Я. Трухелка та ін.). “Шеноанський” тип роману розвивався у двох напрямках: з одного боку, за зразками псевдоісторичного роману, призначеного для розваги та зміцнення національної свідомості, без особливих мистецьких претензій (М. Юрич Загорка, Р. Х. Катедралис), а з другого – за зразками літературно вартісних творів, які вносили новації в цей жанр у рамках хорватської літератури (К. Ш. Джальський, М. Ц. Нехаєв).

Романи М. Крлежі (“Знамена”, “Бенкет у Блітві”) та В. Ц. Еміна (“Данун-ціада”) поривають із традицією “шеноанського” історичного роману в хорват-ській літературі. Ці письменники вносять модерністичні інновації в саму манеру оповіді та нове, критичне ставлення до історії.

Сучасний хорватський історичний роман переживає в 70-80-ті роки свій своєрідний ренесанс. Основною прикметою значної частини творів цього жанру є те, що вони, переймаючи певні постмодерністичні прийоми літературного втілення, не відмовляються від деяких функцій, притаманних традиційному історичному роману.

У розвитку історичного жанру в хорватській та українській літературах існують певні спільні моменти. Окремі елементи цього жанру помітні як у середньовічних житіях, літописах і хроніках, так і в романах, що прийшли за посередництвом різних літератур і в хорватську, і в українську літератури. Історія роману в новій українській і в новій хорватській літературах починається історичними романами (“Чорна рада” П. Куліша та “Скарб ювеліра” А. Шеноа). Паралелі можна проводити й далі як щодо розвитку жанру в обох літературах, так і стосовно специфічних тематичних пластів. Особливо очевидною є одно-часність оновлення жанру історичного роману в сучасних хорватській та україн-ській літературах. Певна ідеологізація і властивий їй антиісторичний підхід до історичних тем мали, мабуть, більший вплив на історичний роман в українській літературі, ніж у хорватській, що є цілком зрозумілим, якщо враховувати триваліше існування догматичної політичної системи в Україні. До того ж саме політична й національна неволя сприяли життєздатності жанру історичного роману й інтересу до нього читача в обох літературах. Романна структура забезпечує авторам і солідне алібі проти можливих звинувачень в ідеологічній та політичній упередженості. У будь-якому випадку історичні романи в сучасній хорватській та українській літературах являють собою цікаве літературне явище, на якому свій відбиток залишили позалітературні умови сучасності. Саме цій групі літературних творів присвячено найзначнішу частину реферованої роботи.

Дисертант виділяє декілька специфічних ознак, за якими розвиток жанру історичного роману в літературах народів із нерозв’язаним національним питан-ням (хорватського та українського) відрізняється від розвитку жанру в літера-турах, де воно давно вирішене, а саме:

- історичний роман з’являється в цих літературах раніше від інших романних жанрів, оскільки історична тема виявляється актуальною, сучасною темою, оскільки історична доля цих народів безпосередньо впливала на сучасне становище нації;

- національна функція літератури в історичних романах у цих літературах від самих початків має визначальнішу роль, аніж у літературах тих націй, що раніше вирішили своє національне питання у рамках створеної держави;

- у згаданих літературах історичний роман як жанр не втрачає життє-здатності і в ХХ столітті, навіть переживає певний ренесанс, бо, крім згаданого національного питання, має ще одну додаткову причину – тота-літарний державний устрій, який змушує письменників “маскувати” сучасні обставини, одягаючи їх в історичні одежі.

Третій підрозділ “Сучасний історичний роман: доля традиційного жанру в контексті постмодернізму” присвячено аналізові жанрових модифі-кацій історичного роману, пов’язаних із впливом постмодерністської поетики. Виходячи з положення, що оновлення жанру історичного роману у хорватській літературі не є поодиноким явищем і схожі процеси відбуваються і в деяких інших східноєвропейських літературах, автор дисертації аналізує вплив суспільно-політичних та літературних процесів на ренесанс цього жанру.

Із запізненням вирішивши національне питання, тобто питання створення незалежної держави, хорватська культурна та політична еліта не була в такій вигідній позиції, як західноєвропейська та американська еліти, щоб жонглювати ідеями “кінця історії” або “конфліктів цивілізацій”. Вона мала нещастя бути свідком “кінця історії” (принаймні тої історії, яка складалася з руйнації ко-лишньої, значною мірою вигаданої слави та величі та втрачених шансів), учасником конфлікту цивілізацій – католицької, православної та ісламської, що вилився у війну з сусідами, а інколи й з власними громадянами іншої національ-ності. Всупереч небажаній війні і всьому негативному, що з нею пов’язане, події 90-х рр. ХХ ст. розв’язали основні суперечності, які обтяжували хорватське суспільство, а це питання державних рамок для вільного його розвитку.

Наскільки постійна суспільна напруга, викликана невирішеним у на-лежний спосіб національним питанням, сприяла розквіту історичного роману, настільки загальні літературні процеси в сучасному письменстві цьому не відповідають. Постмодернізм із його релятивістським ставленням до історії не відповідав типу роману, який історичний матеріал трактує серйозно і без застережень.

Такий контекст, літературний та суспільний, призвів до різних літера-турних “відповідностей” у рамках жанру історичного роману, серед яких можна виділити три типи романної прози: новоісторичний роман, запізнілий і вже анахронічний історичний роман вальтерскоттівського (“шеноанського”) типу, а також група різнорідних творів, у яких наявні елементи пригодницької та постмодерністської літератури (аналізові кожного романного типу присвя-чено окрему главу: 1.3.1 – Новоісторичний роман; 1.3.2. – Супутники історич-ного роману; 1.3.3. – Запізнілі послідовники А.Шеноа.

Автор дисертації зупиняється на найпоказовіших жанрових модифікаціях історичного роману в письменстві сучасної Хорватії, присвячуючи особливу увагу недостатньо відомому в українському літературознавстві новоісторичному романові. На думку автора дисертації, новоісторичними можна вважати твори, автори яких відкидають монументалістську концепцію історії, історії ex negativo, і для яких в плані художнього втілення характерне використання цілого репертуару літературних прийомів, знаних із постмодерністської прози. Певна “обмеженість” історією, відсутність ігрових компонентів та вибудова транс-історичних цінностей етичного або естетичного характеру як важливих чинників романної структури не дозволяють ототожнювати новоісторичний роман із постмодерністським історичним романом, і тому дисертант пропонує розглядати його як окремий тип історичного роману. До авторів новоісторич-ного роману в сучасній хорватській літературі слід зарахувати Івана Аралицю, Неделька Фабріо, Рауля Митровича (Феджу Шеховича) та Степана Томаша. Автор дослідження зупиняється на проблемі становлення цієї жанрової моди-фікації, аналізує вплив філософії Фрідріха Ніцше на її формування, а також художньої практики попередників, до яких належать такі письменники, як Мирослав Крлежа, Віктор Цар Емін та Іво Андрич.

Іншим питанням, яке розглядається у зв`язку з новоісторичним романом, є питання співвідношення його з романом постмодерністським. Хоча й не позбавлений рис поетики постмодернізму, новоісторичний роман не до кінця вписується в її канони. Спираючись на матеріали творів І. Аралиці (“Душі рабів”, “Будівничий заїзду”, “Асмодеєва шаль”), Н. Фабріо (“Вправи з життя”, “Волосся Береніки”) та Ф. Шеховича (“Гіркий смак душі”, “Звільнення диявола”, “Вступ до фортеці”), автор дослідження доходить висновку, що жоден із цих письменників не усуває межі між наукою (історія) та мистецтвом (література), а саме стирання меж між цими двома видами текстів є фунда-ментальним питанням нового історизму, який пов`язаний із постструкту-ралістськими пошуками в літературній теорії та постмодерністською кон-цепцією “кінця історії”. Іншу важливу відмінність між хорватським новоісторич-ним та постмодерністським історичним романом автор вбачає у переважанні серйозної, заангажанованої позиції стосовно історії та літератури над позицією homo ludens-а і відсутності ігрового принципу, який є важливою складовою поетики постмодернізму.

Констатуючи “зупинку” новоісторичного роману на півдорозі між вальтерскоттівською парадигмою та постмодерністським історичним романом, дисертант робить висновок про те, що вона є ознакою неспроможності цю парадигму повністю побороти і зупиняється на причинах двоїстості, властивої структурі цього романного типу, що мають не стільки літературний, як позаліте-ратурний характер.

Супутниками історичного роману дисертант називає письменників, твор-чість яких не вкладається в рамки традиційного, новоісторичного або пост-модерністського історичного роману. Твори Івана Супека (“Єретик”, “Екстраординаріус”, “Бунт Яна Паноніуса”) позначені певною традиційністю у плані літературної форми, наголошеним пафосом та виразним ідейним проектом, а також тенденційною філософічністю. Роман Горана Трибусона “Російська рулетка” демонструє можливості розширення рамок історичного роману за допомогою прийомів масової літератури. Як приклад пост-модер-ністського історичного роману наведено роман Велька Барбієрі “Спліт: Роман старого міста”, в якому наявні основні елементи поетики пост-модернізму.

Особливий сегмент сучасного хорватського історичного роману ста-новлять романи, що виникли за зразком парадигми А. Шеноа, з більш або менш значними модифікаціями цієї моделі. Прикладами роману цього типу в сучасній хорватській літературі, разом із романами Р. Филиповича (“Обранець”), можна вважатись романи “Золотий ремез” Вишні Стахуляк та “Чіопа” Свевлада Сламніга.

Як відносно окрему та самостійну гілку історичного роману в хорватській літературі можна виділити і псевдоісторичний, або пригодницько-історичний, роман – тип роману, у якому історичне тло служить здебільшого добрим приводом для нагромадження напружених, романтичних та неймовірних сюжетних поворотів. Вершиною творчості такого типу є романи Марії Юрич-Загорки, але не без того, що, звільнений від національно-дидактичної функції, і шеноанський класичний тип роману піде в цьому напрямку, тобто розвинеться або ретардує, залежно від того, як дивитися на ці речі, у розва-жальне чтиво без якихось суттєвих літературних чи позалітературних претензій.

На основі проаналізованого літературного матеріалу дисертант робить висновок, що завдяки певним історичним обставинам історичний роман у всіх своїх формах – від традиційної до постмодерністської – продовжує існувати в літературах народів, національний розвиток яких був обмеженим.

Другий розділ дисертаційної роботи “Типологія сучасного історичного роману“ містить підрозділи “Основні концепції історії в сучасному історич-ному романі”, “Критерії типології історичного роману” та “Спроби типології сучас-ного історичного роману”. Поява історичного роману є значною мірою наслідком того, що час перестає усвідомлюватися а-історично і виникає новітня концепція історії, яка означає, з одного боку, рішучий розрив з античними уявленнями про циклічний біг часу, а з другого, – розрив із християн-ськими есхатологічними уявленнями, які бачать доцільність історії в потой-бічному і перекомпоновують цей есхатологічний потенціал у віру в необме-жений прогрес людства. Порівнюючи епос і роман, М.Бахтін приписує епосові переживання абсолютного минулого, тоді як у романі переживання минулого є відносним. Отже, історичний роман відображає формування нового розуміння історичних подій, розуміння, згідно з яким явища певної епохи містять у собі елементи як минулого, так і майбутнього. Таким чином, новітня свідомість сприймає історію як континуум, причому такий континуум, для якого доцільність є іманентною. Тож можна стверджувати, що традиція залишила у спадок сучасності три концепції історії, у чиїх підвалинах лежать, якщо можна так висловитися, три типи часу: грецький, а-історичний, в якому історія сприймається як колоподіб-ний рух природи; християнський, есхатологічний, в якому історія означає наближення до спасіння; і, нарешті, новітній, просвітительський, який уможлив-лює бачення історії як поступового прогресу людства в історичному часі.

Сучасність встановлює нові стосунки практично в усіх галузях людської інтелектуальної і творчої діяльності. Це змушує говорити і про нову, пост-модерну концепцію історії.

Вважаючи питання типології одним із най-актуаль-ніших у вивченні жанрових модифікацій сучасного історичного роману, дисертант пропонує своє вирішення цієї проблеми. Зробивши огляд основних спроб створення універ-сальних типологій жанру в працях теоретиків літератури, він виділяє базові критерії для створення сучасної типології історичного роману. Оскільки, на думку автора дисертації, більшість наявних типологій цього жанру підкрес-люють один чи найбільше два аспекти історичного роману, він пропонує власну типологію, в основі якої лежать чотири критерії типологічного поділу: концепція історії, статус історичного шару, літературне втілення та домінуюча функція літератури.

Для кожного з чотирьох названих критеріїв запропоновано по три можливості, в яких реалізуються конкретні твори історичного жанру. Для критерію “концепція історії” це: просвітительська концепція історії, критична концепція історії та музейна (постмодерна) концепція історії; для критерію “статус історичного шару” це: декоративний, евокативний та алюзійний статус історичного шару; для критерію “літературне втілення” це: традиційне, модерне й постмодерне літературне втілення; для критерію “панівна функція літера-тури” це: національно-дидактична, експресивна та ігрова функція літератури.

Виходячи з цих критеріїв, дисертант виділяє декілька типів істо-ричного роману, більшою або меншою мірою представлених у сучасній літера-турі. Першим з них є класичний, або справжній історичний роман. Це роман із просвітницьким баченням історії, написаний у манері традиційної літератури, з евокативним статусом “історичного шару” і виразною національно-дидак-тичною функцією. Цей тип романної практики в сучасній літературі справляє враження анахронічного, але він не є вичерпаним. Доказом цього можуть слу-жити романи сучасних хорватських письменників В. Стахуляк та С. Сламніга. Другий тип роману дістав назву “історичний романтичний роман”. Це тип історичного роману, в якому концепція історії є просвітницькою (хоча в сучасних творах у ньому можуть бути наявні домішки двох інших концепцій), статус історичного шару – декоративний, літературне втілення традиційне (з помітним впливом жанрових конвенцій), а панівна функція літератури – розважальна. Саме ця остання ознака – функція розваги – і пов’язане з нею дотримання певних жанрових конвенцій, характерних для розважальної літера-тури, є основною прикметою історичного романтичного роману. Термін “historical romance” запозичено у Дж. Т. Шіплі** Shipley J.T. Dictionary of World Literary Terms. – London, 1970., який використовує його на позначення того типу історичних романів, які задовольняють прагнення втечі від сірості сьогодення в екзотичне минуле. Численні романи письменниці початку ХХ століття М. Юрич Загорки, які й сьогодні радо читають, є найрепре-зентативнішими зразками цього типу роману в хорватській літературі (“Гордана”, “Гричська чаклунка”, “Витязь славонської рівнини” та ін.). Із творів сучасної хорватської літератури, з певними застереженнями, до цього типу роману можна зарахувати “Російську рулетку” Г. Трибусона. Наступним типом є модерний історичний роман, у якому концепція історії є критичною, статус “історичного шару” – алюзійний, літературне втілення – модерне, панівна функція літератури – експресивна. Дисертант зазначає, що в межах цього типу роману можна говорити про два варіанти, дві групи творів. До першої належать модерні історичні романи, написані дещо раніше, для яких в ідейному плані та в плані літературної форми є характерною певна перехідність від парадигми В. Скотта до новоісторичного роману (в хорватській літературі це романи М. Крлежі та “Данунціада” В. Цара Еміна, в європейській літературі – романи Г. Броха “Смерть Вергілія” і М. Юрсенар “Мемуари Адріана” й “Чорна зміна”) . Другу відносно самостійну групу в межах цього типу роману, який дістав загальну для обох груп назву “модерний історичний роман”, у хорватській літературі складають новоісторичні романи (твори І. Аралиці, Н. Фабріо, Ф. Шеховича та ін.). З творів європейських письменників до цієї групи можна зарахувати, наприклад, роман німецького письменника Зіґфріда Ленца “Урок німецької”, а з української літератури (з деякими застереженнями) романи П. Загребельного.

Модерний історичний роман наголошує на універсальному, на тому, що є позачасовим. На концепції історії в цих романах все ще досить сильно відображається вкорінений просвітительсько-раціоналістичний спосіб мислен-ня, але в той же час вона є глибоко критичною по відношенню до нього. В цих романах з’являються образи, яким вдається піднятися над власним часом, осягнути універсальні істини або ж засумніватися в їхньому існуванні. Модер-ний історичний роман характеризує пошук позачасового в історії, і наслідком цього є алюзійне відношення до історичного шару в цих романах. Прикладом такого ставлення до історії та історичного шару в структурі роману може слу-жити роман “Диво” П. Загребельного.

Останнім великим типом сучасного історичного роману, який виділяє дисертант, є постмодерний історичний роман. Йдеться про той тип історич-ного роману, який на часовій шкалі зміни літературних парадигм є найсучаснішим, найактуальнішим, що, звичайно, не тягне за собою його механічної літературно-ціннісної кваліфікації. Зразкові моделі подібного роману знаходимо у творчості таких всесвітньо відомих письменників, як Дж. Барт, У. Еко, М. Павич та інші. Основною прикметою цих романів є рафінована інтертекстуальність, усві-домлення “вичерпаності” літературних шаблонів, неприйняття великих уто-пічних проектів західної цивілізації і, відповідно, ставлення до історії як до “музею”, в якому важливе й неважливе, далеке й близьке з минувшини нашої цивілізації мирно стоять поруч, бо мають однакову вартість, а їхня однакова вартість продиктована відсутністю центрального незаперечного авторитету, який міг би бути опорою у встановленні ієрархії. Концепція історії тут є музейною, статус “історичного шару” – алюзійним, а літературне втілення – постмодер-ністським. Що стосується панівної функції літератури, то вона в більшості випадків є ігровою.

Крім згаданих типів історичного роману, можна умовно говорити про ще один тип художньої прози, у якому дискурс історичного роману, а нерідко й історіографічної прози поєднується з фантастикою або ж із повністю вигада-ними історичними “фактами”, яких ніколи не було насправді. Можна зарахувати “Бенкет у Блітві” М. Крлежі та “Злий дух влади” І.Раоса до цієї групи романів. Однак лише в рамках постмодерністичного експерименту з жанрами такий тип роману, сама оксюмо-ронна назва якого вказує на улюблене для постмодернізму поєднання непоєднуваного, дочекався справжнього виз-нання своєї легітимності в жанровій системі романних різновидів.

Спільною рисою цих романів є комбінація історичного та фантастичного. Застосувавши до них запропоновані нами типологічні критерії, можна дійти висновку, що йдеться про постмодерністський історичний роман. Однак жоден із цих творів не відповідає повністю наведеній дефініції історичного роману, оскільки в тематичному плані не виходить з певної дійсної історичної події. Отже, їх не можна вважати історичними романами, а лише романами про історію, причому під історією тут розуміється історичний дискурс або певна концепція історії, а не історичні події як такі. Водночас їх не можна не згадати у дослідженні про історичний роман, оскільки ці твори натхнені історією і є відгомоном її трактування.

Кожен із виділених типів та підтипів історичного роману проілюстровано прикладами з української та хорватської літератур.

У Висновках підсумовано головні положення дисертаційного досліджен-ня; названо основні жанрові модифікації сучасного історичного роману (на прикладі хорватської та української літератур із залученням матеріалу інших європейських літератур), визначено основні критерії його типологічної класифікації, запропоновано типологічний інструментарій, який дозволить систематизувати художнє різноманіття зразків цього жанру. Виходячи із таких критеріїв, як концепція історії, статус історичного шару, літературне втілення та панівна функція літератури, дисертант виділяє чотири основні типи сучасного історичного роману: класичний, або справжній, історичний роман, історичний романтичний роман, модерний історичний роман та постмодерний історичний роман.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

АНОТАЦІЯ

Пешорда Д. Жанрові модифікації сучасного історичного роману.– Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06. теорія літератури. Львівський національний універ-ситет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Дисертація присвячена вивченню жанрових модифікацій сучасного істо-ричного роману в світлі історико-літературних змін у поетиці жанру. На матеріалі сучасного хорватського та українського історичного роману (із вико-ристанням парадигматичних творів з інших європейських літератур) дослі-джуються різні типи романів цього жанру. На основі виділених у результаті дослідження базових критеріїв класифікації розроблено типологію сучасного історичного роману. У науковий обіг уведено новий типологічний поділ істо-ричного роману на чотири основні типи: класичний, або справжній, історичний роман, романтичний історичний роман, модерний історичний роман та постмодерний історичний роман.

Ключові слова: історичний роман, жанрові модифікації, функція літера-тури, типологія, новоісторичний роман, постмодернізм, концепція історії.

SUMMARY

Peorda D. Genre modifications of modern historical novel. Manuscript.

Thesis for the degree of Candidate of Sciences by speciality 10.01.06. theory of literature. Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2001.

The dissertation is devoted to the study of genre modifications of modern historical novel from the