ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Піддубська Інна Валентинівна

УДК 801.559 : 808.3

МОДАЛЬНА І ТЕМПОРАЛЬНА

ТРАНСПОЗИЦІЯ ДІЄСЛІВНИХ ФОРМ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Донецького національного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор,

академік АН ВШ України

Загнітко Анатолій Панасович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Луценко Микола Олексійович,

Донецький національний університет,

кафедра загального мовознавства

та історії мови

кандидат філологічних наук, доцент

Куцова Раїса Адамівна,

Горлівський державний педагогічний

інститут іноземних мов,

кафедра української мови

Провідна установа – Харківський національний університет

ім.В.Н.Каразіна,

кафедра української мови

Захист відбудеться 23 квітня 2001 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 із захисту дисертацій при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24.

Автореферат розісланий 19 березня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, доктор філологічних наук М.Г.Сенів

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема вивчення модально-темпоральних характеристик мови належить до числа дискусійних проблем лінгвістики як у змістовому плані, так і в аспекті формальних засобів вираження категорій модальності й темпоральності в різних мовах. Вона привертала увагу багатьох науковців (О.В.Бондарка, В.В.Виноградова, Вл.Граб’є, А.В.Добіаша, Є.Кржижкової, О.Леш-ки, М.О.Луценка, О.М.Пєшковського, М.С.Поспєлова, О.О.Потебні, З.Я.Тураєвої, А.Г.Широкової та ін.). В україністиці різні аспекти цієї проблеми знайшли відбиття у працях О.І.Бондаря, С.С.Єрмоленка, І.Р.Вихованця, В.І.Кононенка, В.М.Русанівського, О.С.Шевчук, Н.П.Шумарової та інших дослідників.

У вивченні часової дієслівної транспозиції вже існує певна традиція, вироблена пошуками вітчизняних та зарубіжних науковців. При цьому внутрішній механізм транспозиції, як правило, не з’ясовується або розглядається побіжно, не завжди мотивується характер супровідних конотацій, деякі типи функціонування часових форм, які дослідники кваліфікують як переносні вживання, на наш погляд, не є такими.

Транспозиція способових форм досліджена значно меншою мірою, ніж часових, хоча модальній проблематиці дієслова (особливо семантиці й функціонуванню імператива) останнім часом присвячена значна кількість наукових праць (Л.Д.Дмитрієва, Ю.В.Мельник, О.С.Шевчук, М.О.Луценко, Л.О.Бірюлін, Н.В.Головіна, І.А.Шаронов та ін.). Загалом можна говорити про те, що донедавна в лінгвістиці щодо вивчення переносного вживання форм способів дієслова застосовувався описовий підхід, тобто визначались різні типи модальної метафори із вказівкою на їх образно-експресивну функцію, але без аналізу механізму метафоризації граматичного значення. Винятками в цьому плані є ряд праць (Л.Д.Дмитрієва, М.О.Луценко та ін.), побудованих на матеріалі російської мови. Відсутність ґрунтовних досліджень з проблеми транспозиції дієслівних способів в українській мові спонукає до подальших роздумів і пошуків у цьому напрямі. Оскільки способова модальність виявляється у тісній взаємодії із темпоральністю, нам видається доцільним застосувати комплексний підхід щодо аналізу модальних і темпоральних транспозиційних виявів дієслівних форм в українській мові.

Отже, метою пропонованої дисертації є цілісне, системне дослідження метафоричного функціонування способових та часових форм дієслова, здійснене на матеріалі української мови у комунікативно-прагматичному аспекті.

Досягнення сформульованої мети здійснюється шляхом розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати міжкатегорійний характер співвіднесеності модальності, темпоральності, аспектуальності у функціонуванні дієслова як граматичного центра реалізації модально-темпоральних характеристик;

2) визначити систему ядерної спеціалізації дієслівних форм способу й часу;

3) розкрити сутність транспозиції. Дослідити умови, механізм і специфіку способової та часової транспозиції дієслівних форм як основної ланки функціональної периферії модальних і темпоральних значень дієслова;

4) реалізувати комунікативно-прагматичний підхід щодо аналізу функціонування транспозиційних форм часу і способу українського дієслова;

5) описати функціональні типи модальної, темпоральної перехідності дієслова як своєрідні прояви метафоричності мислення нації; дослідити стилістичні можливості транспозиції.

Методологічна основа роботи. Значне місце в розкритті теми дослідження посідає розгляд функціонування категорійних форм модальності й темпоральності щодо трьох сфер: мислення, мова, мовлення. В основу цього підходу покладено дослідження характеру взаємодії, взаємозв’язку плану змісту й плану вираження в мові. А це пов’язано з однією з фундаментальних проблем лінгвістичної теорії – функціонуванням мовних одиниць. Мова при цьому розглядається не як формальна система, абстрагована від умов її використання, а як засіб комунікативної взаємодії, що здійснюється в соціальному контексті.

Оскільки категорії модальності й темпоральності визначаються як актуалізаційні, комунікативні, то до аналізу їх функціонування залучаємо прагматичні фактори. При цьому прагматика розглядається як частина семантики.

Зв’язок із науковими програмами. Тема дисертації узгоджена з планом наукової роботи кафедри української мови Донецького національного університету й розкриває один із аспектів проблеми “Українська мовно-національна картина світу: семантико-граматичні, соціолінгвістичні й емотивні аспекти”, над якою працює кафедра; тема роботи затверджена вченою радою Донецького університету, узгоджена в такому формулюванні в раді з координації наукових досліджень у галузі мовознавства в Україні.

Наукова новизна роботи полягає в дослідженні специфіки граматичної образності через з’ясування й зіставлення механізмів способової та часової транспозиції, а також у виявленні емпіричним шляхом і поданні у вигляді цілісної системи найбільш повної картини функціонування в українській мові вторинних значень (функціонально-семантичної периферії) часових і способових форм дієслова із аналізом їх прагматичних характеристик.

Об’єктом дослідження виступають модальні й темпоральні дієслівні форми, що функціонують у плані мовлення (дейктичному, діалогічному, комунікативному режимі), оскільки наративний режим (епічний стиль) характеризується відсутністю відношення тексту до мовленнєвої ситуації, а отже, і до моменту мовлення (Е.Бенвеніст, О.Падучева). У зв’язку з цим аналізу підлягають синтаксично незалежні структури – прості речення і головні частини складних.

Предметом дослідження в дисертації є функціональні типи транспозиційних уживань модальних і темпоральних форм дієслова в сучасній українській мові.

Дослідження здійснюється на основі різних стилів мовлення (художнього, розмовного, публіцистичного, офіційно-ділового, наукового).

Матеріалом дослідження стало понад 4 тис. конструкцій з виявами напівпериферійного і периферійного (транспозиційного) функціонування дієслівних форм способу й часу.

Серед методів дослідження виділяються загальнопізнавальні: опис і спостереження, аналіз і синтез, індуктивний і дедуктивний методи; лінгвістичні: компонентний аналіз, зіставний аналіз, мисленнєвий і лінгвістичний експерименти. Застосовуються прийоми зіставлення семних наборів і вичленування диференційних ознак, синтаксична трансформація, перефразування й переведення речення на метамову з метою повної експлікації смислу.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. Праць, написаних у співавторстві, що безпосередньо стосуються теми дисертації, немає.

Теоретичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження є суттєвим внеском в опрацювання проблем теоретичної граматики й прагматики: спостереження над функціонуванням явища модальної і темпоральної транспозиції дієслова дають змогу краще усвідомити структуру категорій способу й часу, працювати над удосконаленням концепцій способовості й темпоральності дієслова. Запропоноване дослідження знайде своє застосування в практиці перекладу, у процесі укладання підручників з української мови як іноземної, у розробці проблем порівняльної лінгвістики.

Практичне значення роботи полягає в тому, що дисертаційні спостереження можуть бути використані при викладанні вузівського курсу сучасної української мови для поглибленого, більш ґрунтовного розуміння студентами структури та характеру функціонування категорій модальності й темпоральності дієслова, для роботи над розвитком мовного чуття студентів, підвищенням культури усного й писемного мовлення.

Апробація роботи. Результати дослідження повідомлялися на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження В.Сосюри (Україна, Донецьк, 1998), на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій роковинам О.Гончара (Дніпропетровськ, 1998), на Другій міжнародній науковій конференції “Функціональна граматика” (Україна, Донецьк, 1999), наукових конференціях викладачів і студентів Донецького національного університету, на Всеукраїнських науково-теоретичних граматичних читаннях (Донецьк, 2000). Окремі розділи та вся дисертація загалом обговорювались на засіданні кафедри української мови Донецького національного університету, в межах міжвузівського науково-теоретичного граматичного семінару (Донецьк, 1998, 1999, 2000). З теми дисертації опубліковано 5 статей і 1 тези доповіді.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списків наукової літератури (174 найменування) та джерел фактичного матеріалу (47 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 185с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, вибір відповідного аспекту дослідження, формулюються мета й завдання, визначаються предмет на-укового розгляду, методологічна основа, розкривається теоретична й практична цінність роботи.

Перший розділ “Функціонально-способова та функціонально-часова спеціалізація дієслова (первинні функції) в аспекті модально-темпорально-видової взаємодії” присвячений встановленню системи ядерних функцій дієслівних форм часу і способу в умовах міжкатегорійних відношень модальності й темпоральності, оскільки дослідження вторинних значень граматичних одиниць можливе лише за умови усвідомлення суті та взаємозалежності первинних (інваріантних) значень.

Підґрунтя в реалізації цього завдання становлять концепції функціонально-семантичних категорій модальності й темпоральності, репрезентовані у дослідженнях вітчизняних та зарубіжних науковців (О.В.Бондарко, О.І.Бондар, А.П.Загнітко та ін.).

Граматичним ядром темпоральності в українській мові, як і в інших слов’янських, є морфологічна категорія часу, що організовується дієслівними формами, перш за все особовими; граматичним ядром функціонально-семантичної категорії модальності виступає дієслівний спосіб.

Вітчизняні науковці (О.К.Безпояско, К.Г.Городенська, В.М.Русанівський) розглядають спосіб як граматичну категорію дієслова, що виражає ставлення мов-ця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану. Семантична суть категорії способу полягає при цьому в протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним діям (недійсні способи). Дієслівний час теж бере участь у реалізації ознаки реальності/ірреальності, адже граматична категорія часу виражає перебіг дій, станів, які відповідно відбуваються в об’єктивній дійсності, є властивими їй (характеризуються ознакою реальності), або які тільки мисляться (поза сферою мовця є ірреальними).

Відношення до дійсності, що встановлюється з погляду мовця, спосіб дієслова (взагалі модальність) передає безпосередньо, а дієслівний час – опосередковано, через співвіднесеність з вихідним пунктом орієнтації – моментом мовлення.

Структура дієслівної способовості розглядається нами як тричленна (дійсний, умовний, наказовий способи), бажальний спосіб вважаємо одним із часткових значень кон’юнктива, що виявляється контекстуально (О.В.Бондарко, Л.Л.Буланін, А.П.Загнітко, О.С.Шевчук та ін.).

Специфіка кожного способу зумовлена типом співвідношення, характером ієрархії компонентів у семантичній структурі способовості Луценко Н.А. Смысловая структура наклонений и употребление наклонений в русском языке // Ученые записки Тартусского университета, 1987. – Вып.760. – С. 32.. Структура дієслівного способу передбачає наявність 3-х компонентів: S1 – суб’єкт мовлення (мовець), S2 – суб’єкт дії (виконавець дії), V – дія (у широкому розумінні). Характеристику позицій елементів і їх взаємодії у структурі способу можна подати у вигляді таблиці 1.1.

Таблиця 1.1.

Спосіб | І позиція | Характер

взаємодії | ІІ позиція | Характер

взаємодії | ІІІ позиція

Дійсний | V | S2 | S1

Умовний | S2 | V | S1

Наказовий | S1 | V | S2

Позиції елементів визначаються в міру зниження семантичного навантаження у значеннєвій структурі способу: І – елемент, що у семантичному плані певного способу є найбільш акцентованим, первинним, характеризується найповнішим втіленням категорії “реальність”, реалізацією енергії, волевияву; ІІ– елемент, позначений логічним зв’язком із позицією І, показник того, з чим пов’язана енергія, волевияв, у який спосіб вони реалізуються; ІІІ – елемент із семантикою пасивності (або невиявленості – у наративному тексті). У дійсному та умовному способах суб’єкт мовлення є ніби відстороненим і щодо дії пасивним. Характер взаємодії його з іншими елементами структури способу в таблиці є невиявленим.

Дійсний спосіб відбиває поняття реальності в широкому розумінні. Він позначає дію або стан, які відповідно реально відбувалися (відбулися)/не відбувалися (не відбулися) в минулому (до моменту мовлення), відбуваються зараз, мають реальну можливість відбуватися (відбутися)/не відбуватися (не відбутися) у майбутньому (після моменту мовлення). Реальність дії/стану виявляється у часових вимірах.

Дієслівний час у сучасній українській мові характеризується трирівневою системою реалізації: минулий (давноминулий), теперішній, майбутній. Кожен із цих рівнів виявляється у відповідному функціонально-часовому спектрі дієслівних значень.

Найістотнішими серед міжкатегорійних зв’язків є зв’язок категорії часу з категоріями виду і способу.

У сучасній українській мові минулий час дієслова характеризується двома видовими ознаками: доконаністю й недоконаністю. Він означає дію, що здійснилася/здійснювалася до моменту мовлення або була опосередкована ще одним етапом дії (давноминулий).

Видова семантика впливає на значеннєву характеристику минулого часу. Серед основних значень минулого недоконаного видається доцільним виділити: 1) минулий конкретної тривалої дії: Крадіжка, скоєна минулого тижня у Вінниці, явно планувалася заздалегідь і продумувалася до деталей... (Молодь України); 2) минулий повторюваної дії: Снігурі прилітали в кінець городу кожної зими (Ю.Мушкетик); 3) минулий узагальнено-фактичного значення: (Тоня:) – Признайся, Віталику ... То ти писав (=написав) листа? (О.Гончар).

Дієслівні форми минулого доконаного не здатні вживатися в кратному значенні, оскільки семантика доконаності характеризує дію як реальний здійснений факт. Минулий доконаний позначений такими основними різновидами: 1) минулий аористичний: Іринка народилася п’ятого травня, в День радянської преси... (А.Дімаров); 2) минулий перфектний: Сьогодні знов поникли п’яно мої вербени на вікні (В.Сосюра); 3) минулий узагальненого значення: На багатій оженився – під п’ятою опинився (Нар. тв.).

Теперішній час виступає центром категорії часу, оскільки у позамовному світі й у структурі думки актуальне (дане) є водночас і теперішнім, і минулим, і майбутнім. У зв’язку з цим він є найбільш підвладним семантичним модифікаціям, зміщенням. Основний функціонально-семантичний різновид теперішнього часу – теперішній актуальний (власне-теперішній, за І.Р.Вихованцем). Сема процесності, характерна для недоконаного виду, впливає на конкретну функціонально-семантичну реалізацію форм теперішності. Це дає змогу виділити варіанти теперішнього актуального: 1) конкретний теперішній: – Воно таке саме ... Таке саме, як і було, – казав Данченко, не зводячи з міста очей. – Он я бачу вокзал, театр (В.Підмогильний); 2) розширений теперішній: – Як це ви зуміли?//Ви, шановна громадянко, //Не в той поїзд сіли. //– Ні, я їду куди треба. //На Донбас, додому (П.Глазовий). До теперішнього актуального прилягають основні значення теперішнього неактуального (невласне-теперішнього, за І.Р.Вихованцем): 1) абстрактне: ... Сейсмологи кажуть: спокій на поверхні Землі – явище оманливе (І.Падалка); 2) розширене: Цими днями в столиці Фінляндії проходить європейська першість з водних видів спорту (Молодь України); 3) постійне: У лісовому біогеоценозі... безперервно відбувається обмін речовин й енергії (В.Бондаренко).

Перетинаючись із категорійним значенням виду, семантика теперішності передається в українській мові в основному формами недоконаного виду. У першу чергу це стосується теперішнього актуального. Форми доконаного виду (теперішньо-майбутній) передають, як правило, значення теперішнього неактуального. Основне функціональне призначення теперішньо-майбутнього – позначати майбутню дію.

Найбільш показовим щодо міжкатегорійних зв’язків є майбутній час – майбутній доконаний і майбутній недоконаний. Базовими функціями майбутнього недоконаного є позначення дії, яка з погляду мовця є реальною, але не результативною, відбуватиметься після моменту мовлення. Недоконаний вид виражає аспектуальні значення недоконаності. Основними функціями майбутнього недоконаного постають: 1) узагальнено-фактична дія: Роль боліт парку для організації відпочинку невелика, вони будуть використовуватися переважно для проведення екскурсій (С.Стойко); 2) конкретно-процесна дія: Буду тебе ждати там, де вишня біла виглядає з саду тихо і несміло... (В.Симоненко); 3) потенційна дія: То нічого, що пострілом він (Трохименко) викриє своє замасковане місце... Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл... (Г.Косинка).

Аналітична і синтетична форми майбутнього недоконаного розрізняються своєю продуктивністю, але рівнозначні з погляду передачі часової семантики (І.Р.Вихованець, В.М.Русанівський). Базовими функціями майбутнього доконаного є позначення дії, яка відбудеться після моменту мовлення; з погляду мовця дія є реальною і результативною (форма доконаного виду містить сему результативності). Основними значеннями майбутнього доконаного є: 1) конкретно-фактична дія: (Віталій:) – Піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі... (О.Гончар); 2) узагальнено-фактична дія: На всякий чмих не наздоровкаєшся (Нар.тв.); 3) потенційна дія: Найбільше звіриних слідів можна бачить взимку... Уважному спостерігачеві сліди розкажуть... про кількість звірів,.. хто з них чим займався.., де снідав (В.Бондаренко).

Майбутній час дієслова вирізняється складністю семантичної структури, оскільки граматичне значення майбутності поєднує в собі семи реальності та ірреальності. Дії, оформлювані формами умовного та наказового способів, з погляду мовця оцінюються також як ірреальні, пов’язані з оцінкою ситуації, в якій вони відбуваються, передають побажання, наказ, вказують на сумнів мовця щодо їх виконання тощо. Таким чином, відбувається взаємодія граматичних категорій часу і способу, темпоральних значень дієслова і модальної семантики.

Майбутній час дієслова є проміжною ланкою між категоріями часу і способу. Тому форми майбутнього виділяються серед інших часових форм багатством модально-експресивних відтінків.

Отже, дієслівні категорії способу й часу позначені широкими спектрами функціонування ядерної семантики. Виділення семантичних компонентів значення дієслівної форми дозволяє передбачити можливості транспозиційного процесу, а також уживання цієї форми в тих чи інших типах мовленнєвих актів.

У другому розділі “Транспозиція як явище системи мови” з’ясовуються сут-ність, механізм, умови транспозиції – основної ланки функціонально-семантичної периферії дієслівних форм.

Перший підрозділ присвячений встановленню змісту поняття транспозиція, визначенню характерних ознак транспозиції як переносного вживання граматичної форми, з’ясуванню етапів транспозиційного процесу.

Термін транспозиція є багатозначним. Ця лексема використовується на позначення 1) конверсії частин мови; 2) уживання слова в функції іншої частини мови; 3) метафоричного вживання граматичної форми (транспозиція функцій) або цілого висловлення (контрастивна транспозиція) тощо.

Об’єднувальним началом різних типів транспозиції виступають такі фактори: 1) транспозиція ґрунтується на семантичному або функціональному зіставленні мовних одиниць; 2) найістотніша ознака транспозиції – переосмислення мовного знака.

Аспектом нашого дослідження є транспозиція функцій і частково – контрастивна транспозиція (у випадках виявлення модальних і темпоральних транспозицій дієслівних форм у транспонованому висловленні).

Розкрити сутність транспозиції як явища системи мови дає змогу семний (компонентний) аналіз. Сема при цьому розглядається як компонент значення граматичної форми. Цей підхід до аналізу транспонованих способових форм на матеріалі російської мови застосовано у ряді робіт сучасних науковців (М.О.Луценко, Л.Д.Дмитрієва та ін.).

Передумовами транспозиції граматичної форми виступають такі чинники: 1) семна структурованість граматичного значення; 2) наявність спільних сем (елементів структури граматичного значення) як основи метафоричного переносу; 3) існування на рівні системи мови синонімічної форми, що вживається в прямому значенні на місці транспонованої форми. Умови транспозиційного процесу: 1) перенесення форми в межах однієї парадигми; 2) наявність синтаксичного оточення (транспозиція форми реалізується в тканині контексту або за підтримки досить сильної відповідної комунікативної ситуації).

Механізм транспозиційного процесу виявляється у таких основних етапах: 1-й етап (механічний). Граматична форма (транспоноване) потрапляє в нові, не властиві їй, контекстуальні умови; 2-й етап (якісних змін). Відбувається взаємодія граматичного значення форми і граматичного значення контексту, в результаті чого утворюється синтез іншої якості – граматичне значення комунікативної одиниці, яке охоплює і граматичне значення транспозита, тобто транспонованої форми. Граматичне значення форми й граматичне значення контексту взаємодіють внаслідок накладання їхніх семантичних полів. Як результат цього – зміни у смисловій структурі граматичного значення форми й виникнення супровідних конотацій.

На цих засадах ґрунтується функціонування часової та способової дієслівної метафори.

У другому підрозділі з’ясовується специфіка темпоральної транспозиції дієслова. Переносне вживання часової форми реалізується внаслідок зіткнення уявлень людини про об’єктивний (логічний) і граматичний час певної події. При цьому показником логічного часу виступає контекст, а граматичного часу – транспонована дієслівна форма. У випадку темпоральної метафори логічний і граматичний час не збігаються, а накладаються. У реченні Якщо він цього не зробить, я загинула із значенням майбутнього часу вживається минулий доконаний. Передумовою метафоричного вживання часової форми є спільні семи в граматичному значенні транспонованого дієслова (загинула) й синонімічної йому форми (загину): категорійна сема (“віднесення дії до моменту мовлення”), додаткові семи (“часовий інтервал між описуваною подією і моментом мовлення”, “результативність дії”). Результат накладання темпоральних планів пояснює характер модально-експресивних відтінків, прагматичних ефектів, які є наслідком транспозиції. У наведеному прикладі розкривається глобальна значущість реалізації/нереалізації події для мовця. Темпоральний план дії ніби охоплює весь часовий вектор. У такий спосіб модальність загрози передається не тільки експліцитно (причиново-наслідковий зв’язок між частинами складного речення й лексична наповненість слів), а й імпліцитно – на основі логічного аналізу темпоральної ситуації. У сприйнятті одночасно існують семи майбутнього й минулого часів, співіснують два темпоральні плани, контрастно виявляючись саме на вербальному (словесному) рівні. Отже, в явищі часової дієслівної метафори закладені пере-думови двопланового темпорального сприйняття комунікативної одиниці, коли момент реалізації дії весь час “прагне перейти” на іншу темпоральну дистанцію. На хвилі цього напруження й виникають відповідні стилістичні ефекти (конотація).

У третьому підрозділі з’ясовується специфіка модальної дієслівної транспозиції. Уживання форми певного способу в функції іншого зумовлює перерозподіл граматичних сем у функціонально-семантичній структурі граматичного значення форми та зміну ієрархічного співвідношення між ними внаслідок накладання граматичної семантики транспонованої форми на граматичну семантику контексту. Наприклад: (Анч – Ковальчуку:) – ...А от вам нове завдання. Завтра треба їхати до міста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьєва. Зайдіть до нього і побачите цей портфель на столі. Крім того, ви передасте мої листи (М.Трублаїні). Контекст загалом передає модальне значення повинності, спонукальності (спеціальна модальна лексема треба, імперативна форма зайдіть (виражає спонукально-умовне значення)). В останньому реченні вживається форма майбутнього доконаного (дійсний спосіб) передасте. Але при цьому зберігається значення спонукальності, оскільки наявна комунікативна рамка спонукання. Формально показник її не виражений. Вона встановлюється імпліцитно на основі модальності контексту (комунікативної ситуації). Різновидом комунікативної рамки спонукання в цьому випадку є вимога, що межує з наказом; яскраво виявляється категоричність вимоги.

У результаті вживання форми дійсного способу в значенні наказового відбувається накладання граматичної семантики транспонованої форми на граматичну семантику контексту. При цьому сема активного волевияву імперативного суб’єкта мовлення втрачає домінувальну позицію в семантичній структурі способу. На перший план висувається сема реальності дії. Пасивність суб’єкта дії в імперативі перекривається семою активності суб’єкта дії в індикативі. Позиція суб’єкта мовлення стає відсторонено-пасивною. Із цими змінами пов’язана відповідна конотація повідомлення. Факт сприймається як той, що безумовно здійсниться в майбутньому. Це підкреслює прагматичний ефект безапеляційності вимоги. Суб’єкт, який має виконувати дію, вже ніби займає позицію реального її виконавця, тобто відбувається зміщення: потенційний суб’єкт дії реальний суб’єкт дії. Ці зміни зумовлюють наявність експресивного відтінку категоричності вимоги, посилюють впливовість на співрозмовника. Подальший контекст наочно підтверджує цю думку: (Ковальчук:) – А коли..?//(Анч:) – Що – коли? Ніяких “коли”. Все мусить бути зроблено так, як я кажу, от і все ...(М.Трублаїні).

У третьому розділі “Модально-темпоральна транспозиція дієслова” подається характеристика типів метафоричного вживання способових і часових дієслівних форм із аналізом їх прагматичних характеристик. До уваги беруться такі граматичні й семантичні фактори: характеристика видової семантики дієслова, лексичне значення і віднесеність до тієї чи іншої семантичної групи, уживання стверджувальної або заперечної форми дієслова, експресивність дієслівної семантики і виразу загалом, узуальність функціонування того чи іншого типу транспозиції.

У першому підрозділі встановлюється система вторинних функцій способових форм дієслова із аналізом механізму метафоризації граматичного значення, який спирається на запропоноване уявлення про семантичну структуру способу.

У сучасній українській мові транспозиція в площині модальності дієслова охоплює всі три дієслівні способи – дійсний, умовний і наказовий. Найпродуктивнішим з цього погляду виступає наказовий спосіб – він транспонується у сфери значень індикатива й кон’юнктива і має досить розгалужену систему метафоричних уживань. Основна конотація, що супроводжує переносне вживання форми наказового способу, пов’язана із появою суб’єктивно-оцінних смислів, оскільки суб’єктивність є важливою складовою модального плану імператива. Взаємодія семантики наказового та дійсного способів зумовлює поширеність транспозиції імператива у сферу значень індикатива, особливо дебітивності й можливості, які пов’язані з будь-якою темпоральною характеристикою – планом минулого, теперішнього або майбутнього. Найвиразнішою способовою метафорою в цьому випадку виступає незмінний дебітивно-оцінний імператив: Даринка: – ...Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи (А.Дімаров). Близьким до цього типу є імператив із значенням емоційної актуалізації дії: (Мартин:) Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда... Він кричить на сина, на чиновника земського суду – теля, а я мовчи (І.Карпенко-Карий). Для позначення минулої дії функціонує драматичний імператив: Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз “Жигулі” (А .Дімаров).

Розмежовуючи функціонування незмінного й змінного імператива, ми розглядаємо незмінний імператив як центральний тип транспозиційного вживання. Саме незмінний імператив, який, як правило, не є узгодженим, здатний уживатися в значенні власне умовного способу, називаючи ірреальну потенційну дію, яка є/була/може стати умовою реалізації іншої дії: А вимкни я телевізор вчасно, пожежі б не сталося (розм.).

Результат семної взаємодії (на основі категорійної семи “відношення до дії з погляду мовця” та спільності структурних елементів граматичних значень форм способів – дія, суб’єкт дії, суб’єкт мовлення) граматичного значення транспонованої форми наказового способу та дієслова, ужитого в прямому значенні, зумовлює характер супровідних конотацій. Так, незмінний дебітивно-оцінний імператив й імператив із значенням емоційної актуалізації дії передають негативне ставлення суб’єкта до дії або до іншої особи; драматичний імператив супроводжується ефектом несподіваності, раптовості дії; у висловленнях із незмінним умовним імперативом наявна виразна конотація небайдужості суб’єкта мовлення до переданої ним інформації, зацікавленості в реалізації/нереалізації дії підрядного умови; функціонування змінного імператива в узагальнено-особових конструкціях (Переступи його (закон совісті) – і все зруйнується, розлетиться на шмаття сама душа… (Ю.Мушкетик)) супроводжується посиленням динаміки умовно-наслідкового зв’язку, його актуалізацією, появою оцінно-експресивних відтінків. У процесі виникнення конотативних смислів визначальною постає актуалізація (більшою або меншою мірою залежно від різновиду транспозиції) таких сем: “ірреальність дії”, “пасивність суб’єкта дії”, “активність суб’єкта мовлення”.

Функціонально-семантичну периферію дійсного способу становить його транспозиція у сферу значень імператива. Насиченість значення майбутності різноманітними модально-експресивними відтінками створює передумови для активної транспозиції форм майбутнього в площину наказового способу, оскільки суб’єктивність є важливою складовою модального плану імператива. Із значенням спонукання до дії вживаються форми: а) майбутнього доконаного 1-ї особи множини: Я радо зривав листок молодого явора, клав його на руку і дзвінко ляскав://– Підемо, Корнію, не так до Дзюби, як до його жінки! (Г.Косинка); б) майбутнього доконаного 2-ї особи однини й множини: – Кара! Прийдеш потім до мене, я тобі щось передам, – наказав батько... Кара – це чорний. По-казахськи (Б.Харчук); в) майбутнього доконаного в антифразисі: Ви не допоможете мені...? (розм.); г) майбутнього недоконаного 1-ї особи множини: А що, хлопці, будемо рушати? – каже дід (П.Мирний). Дієслова теперішнього і минулого часів мають менше можливостей для передачі неіндикативної семантики. Імперативне значення набувають форми презенса: а) 1-ї особи множини: Йдемо до нас! Веслуємо до берега (розм.); б) 2-ї особи однини й множини: Негайно прибираєш кімнату! (розм.); в) 3-ї особи однини й множини: (Капрал:) – А тепер все, що жиє, стелить ліжка і лягає (М.Яцків). У функції наказового способу вживаються дієслова минулого доконаного у формі однини й множини із значенням: а) спонукання до спільної близької дії: – Пішли до нас, – сказала Липська. – Чого сичем сидіти? (В.Шевчук); б) навчальних дій: – А тепер узяли всі у праву руку молоточки. Хто лівша – у ліву. Не соромтесь (Григір Тютюнник); в) розпорядження: (Учитель:) – Петренко! Поклав на стіл щоденник і вийшов із класу (розм.).

В усіх типах уживання дійсного способу в значенні наказового у смисловій структурі способовості висловлення актуалізуються семи “реальність дії”, “активність суб’єкта дії”, “пасивність суб’єкта мовлення”. У результаті виникають відповідні експресивно-смислові відтінки: актуалізується, унаочнюється дія при вживанні минулого доконаного, відбувається зниження відтінку наказовості і разом з тим акцентування обов’язковості реалізації дії при використанні форм 2-ї особи однини й множини майбутнього доконаного і т. д.

Умовний спосіб характеризується найвужчим спектром транспозиційних уживань, хоча може функціонувати із значеннями імператива й індикатива. Однією з причин мало розвиненої периферії форм кон’юнктива є те, що в усіх стилях мовлення частота вживання форм умовного способу досить низька. У межах вираження імперативної семантики, взаємодіючи з іншими засобами – контекстом (у першу чергу частками) та інтонацією, кон’юнктив вирізняється можливістю оформлювати різні типи мовленнєвих актів: поради, прохання, наказу, вимоги, застереження тощо.

Уживаючись метафорично, кон’юнктив може називати реальну дію. У першу чергу це стосується перформативних висловлень: (Декан:) – Послухайте, молодий чоловіче, я просив би вас поводитися пристойніше (В.Шевчук). Кон’юнктив широко функціонує у сферах модальних значень індикатива, пов’язаних із семантикою ірреальності: можливість/неможливість, доцільність/недоцільність, ймовірність, бажаність, припущення, побоювання тощо. При цьому відповідна модальність може передаватися як імпліцитно: Ось іще один слід. Він схожий на собачий, але звідки б сюди прибігла собака? (В.Бондаренко), так і експліцитно: А де б це він міг пропадати? (розм.). У сферу дійсного способу в неперформативних висловленнях найчастіше транспонуються дієслова на позначення виявів емоційно-чуттєвої сфери людини, оскільки вони називають нестійкі, нестабільні стани людської психіки, тобто передають дію, яка легко долає кордон на межі реальності й ірреальності: 64,5% білорусів хотіли б, щоб Білорусь була суверенною, незалежною державою (Молодь України).

У результаті переносного вживання форм умовного способу актуалізуються семи “ірреальність дії”, “пасивність суб’єкта мовлення”, “активність/пасивність суб’єкта дії” (вибір варіанта останньої семи залежить від різновиду транспозиції). Це позбавляє висловлення категоричності, вимогливості, однозначності щодо обов’язковості/необов’язковості реалізації дії. Твердість тону замінюється м’якшими інтонаціями, з’являються відтінки міркування, роздуму, певної невизначеності.

Другий підрозділ присвячений аналізу системи вторинних функцій часових форм дієслова. При цьому встановлюється внутрішній механізм метафоризації темпоральної семантики, виникнення супровідних стилістичних ефектів.

Транспозиція часових форм у сучасній українській мові охоплює всі три темпоральні дистанції: минулий, теперішній, майбутній. Переносне вживання часових форм виявляється в тісній взаємодії з видовою та модальною семантикою, здійснюється на основі спільних сем граматичних значень транспонованої форми та синонімічної форми, що вживається в первинній функції. Серед спільних сем виділяється базова, зумовлена приналежністю до парадигми часових форм, – “здійснення дії щодо моменту мовлення”, і додаткові – “охоплення/неохоплення виявом дії моменту мовлення”, “реальність/ірреальність дії”, “результатив-ність/нерезультативність”, “одноактність/процесність” тощо (залежно від різновиду транспозиції). Внаслідок взаємодії темпоральної семантики обох форм відбувається актуалізація певних сем, яка зумовлює появу відповідних конотацій (актуалізація сем “збіг дії з моментом мовлення”, “реальність дії” викликає ефект наочності в теперішньому історичному, теперішньому уявної майбутньої дії, ефект рішучого наміру виконати дію в теперішньому наміченої дії і т.д.).

Минулий час уживається із значеннями теперішнього і майбутнього. Причому в процесі метафоризації беруть участь форми доконаного і недоконаного видів. Транспозиція форм минулого часу в зону презенса реалізується насамперед у плані абстрактного теперішнього (Здається, немає нічого простішого від вимірювання температури: поклав під пахву термометр і чекай собі, поки ртутний стовпчик підніметься до певної позначки... (Г.Навроцька)) й розширеного теперішнього ((Пшеничний:) – ...Та хіба він (Скрипка) у нашій школі засидиться! Мусив їздити, поки в районі не було місця для нього, а звільниться місце – тільки ми його й бачили (Є.Гуцало)). Уживання минулого часу в функції актуального теперішнього значно обмежене не тільки контекстуально: минулий доконаний в антифразисі типу Так я тобі й повірила (=Я тобі не вірю), а й семантикою дієслів: минулий недоконаний демонструє транспозицію небагатьох лексем, зокрема хотіти: (Продавець до покупця:) – Що ви хотіли?

Транспозиція минулого в площину майбутнього також обмежується низкою факторів – лінгвістичними (ознака “доконаність”, лексична семантика дієслів, вербальний, інтонаційний контекст), паралінгвістичними (ситуативний контекст). Найпоказовішими в цьому плані є минулий у значенні небажаного майбутнього: (Кушта:) – ...А хіба мені завжди бути рибаком? Десь проштрафлюся – й загриміло за мною (Є.Гуцало), минулий із значенням близького майбутнього: – Що ж, пішов і я, – кажу. – Щасливо. Ти не йдеш, Маню? (Григір Тютюнник), минулий із значенням допустового майбутнього: Отже, (припустимо) я погодився на вашу пропозицію – і що з цього? (розм.).

Теперішній час транспонується в площину минулого й майбутнього. Транспозиція презенса в зону минулого реалізується в таких основних різновидах: а) теперішній історичний: – Позавчора ви, Макаре Тихоновичу, – звернувся (директор) до завуча..., – йдете по коридору, а шнурки на черевиках не зав’язані, пливуть собі по підлозі, як вуса в сома (Є.Гуцало); б) теперішній емоційної актуалізації: (Святослав:) – ...Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!.. Подумати тільки – один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город! Це ж просто божевілля! (В.Малик); в) теперішній хронологічний: На початку нашого століття організовується мережа національних парків в Аргентині, Мексиці та інших країнах Нового Світу... У 1918-1938 рр. вони вже функціонують в Іспанії, Польщі, Румунії, Болгарії, Італії. У повоєнні роки створюються національні парки у більшості європейських країн (С.Стойко). Основною ознакою цих типів темпоральної метафори є унаочнення й актуалізація подій минулого. Більш уживаними у функції теперішнього історичного й теперішнього емоційної актуалізації виступають лексеми на позначення найважливіших дій фізичної та інтелектуальної сфери людини (йти, їхати, сидіти, говорити, бачити, дивитись, запитувати, відповідати, думати тощо).

Теперішній час із значенням майбутньої дії реалізується як: а) теперішній наміченої дії: (Антон Родіонович:) – ...Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову... (Г.Косинка); б) теперішній негайної дії: Залунали кроки, ввійшов старшина. Гапочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:// – Ну, що там? // – Принесли боєприпаси.// – Зараз іду (А.Дімаров); в) теперішній актуалізованого майбутнього: Зокрема вона підкреслювала, що якийсь денікінський полковник навколішках благав її їхати з собою до Англії.//– Ну й чого б я поїхала? – мрійно спитала вона. – Коли англійського язика я не знаю? Ну от вийду на вулицю – і нічого не понімаю... (В.Підмогильний).

Найчастіше у функції прогнозованого й негайного теперішнього зустрічаються дієслова із значенням руху, переміщення у просторі (йти, їхати, від’їжджати, повертатись тощо). План майбутнього, як правило, встановлюють відповідні лексичні показники (завтра, незабаром, через тиждень тощо). Віднесеність дії до майбутнього може також передаватися сусідством із формами майбутнього недоконаного, випливати із загального значення контексту.

Майбутній час транспонується у сфери значень минулого і теперішнього, характеризуючись тісною взаємодією з категорією модальності. Найширший спектр метафоричних уживань мають форми майбутнього доконаного. Майбутній доконаний реалізується в різних типах передачі минулої дії: а) повторювана відносно тривала дія: (Єва:) – ...Затишок створював Руслан... Доки я, бувало, сплю.., Руслан зготує сніданок, принесе мені в постіль (В.Чемерис); б) повторювана несподівана дія: А, бувало, Григорій раптом запропонує весело:// – Знаєш що, давай проведемо збори з Кольваком! (Григір Тютюнник); в) короткочасна інтенсивна дія з визначеною кратністю: Аж чую крізь сон – літак гуде... Раптом як гурконе – і раз, і вдруге, і втретє... (Григір Тютюнник) тощо. Майбутній недоконаний реалізує значення майбутнього емоційної актуалізації: (Ліна:) – Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рота розтулити не можна! // (Василь Гнатович:) – Образили ж не тебе – та й не мішайся (А.Дімаров).

У значенні теперішнього часу широко функціонують форми футурума дієслова бути (як самостійно, так і в складеному дієслівному присудку). Семантика цієї лексеми характеризується абстрактністю, узагальненістю. В її структурі нарівні з основним компонентом значення (сема буття, існування) міститься багато “супроводжувальних” компонентів (додаткові модальні семи спроможності, можливості тощо): – Часи пан має? – запитав він знову, не спускаючи пильних маленьких, хитрих очей. // – Де там у нас часи ті будуть! – відповів я в тон солдатові... (Г.Косинка) – майбутній на позначення властивості предмета; – Як будемо зватись?// – Дмитром (Г.Кулеба) – майбутній кваліфікаційний тощо. Як правило, дієслово бути у функції теперішнього часу називає узагальнену дію. Із значенням презенса можуть уживатися й дієслова іншої семантики: (Адамець:) Проситиму (=прошу) тебе, Никифоре Миновичу, аби на деньок відпустив Гаранжу до нас, нехай би поворожив. А я перед тобою в боргу не залишуся (Г.Кулеба) – план актуального теперішнього; Тектонічні рухи спостерігаються на Західному Поліссі і тепер, тому теорія блоково-тектонічного походження озерних котловин є найбільш сучасною і потребуватиме (=потребує) подальшої розробки та інтерпретації (С.Стойко) – план розширеного теперішнього.

У висновках узагальнюються основні спостереження, зроблені при аналізі модальної і темпоральної дієслівної метафори. Зокрема зазначається, що:

1. Явище транспозиції як переносного вживання граматичних форм підпорядковане загальним закономірностям функціонування метафори в мовленні: 1) транспозиція здійснюється в результаті переносу граматичної форми з природного для неї, граматично обумовленого оточення в інше, яке є