На правах рукопису

УДК 355/359(477):327(477:4)

ПУЛИМ Олександр Вікторович

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ ЯК ФАКТОР

СТВОРЕННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІСНУВАННЯ

СИСТЕМИ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ У ЄВРОПІ

Спеціальність: 20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент
Гусєв Віктор Іванович, начальник навчального відділу Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Кондратюк Костянтин Костянтинович, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І.Франка;

кандидат історичних наук, доцент
Пасічник Михайло Степанович, доцент кафедри українознавства Української академії друкарства.

Провідна установа: кафедра історії війн і воєнного мистецтва Національної академії оборони України.

Захист відбудеться 25 травня 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою:
79013, м.Львів-13, вул.. вул. Степана Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м.Львів-13, вул.. Професорська, 1

Автореферат розісланий 24 квітня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

К.35.052.15

доцент Гусєв В.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається тим, що останнім часом стало помітним зростання інтересу науковців і громадськості до миротворчої діяльності Збройних сил України. Але, незважаючи на досить розвинуту історіографію новітнього українського війська, привертає увагу ще недостатньо вивчена проблема його місця та ролі в процесах миротворчості України, участі в миротворчих операціях під егідою Організації Об’єднаних Націй та Організації з безпеки та співробітництва в Європі та в системі міжнародних зв’язків нашої держави.

Обґрунтуванням необхідності проведення даного дослідження є відсутність узагальнюючої роботи, що підбивала б комплексний підсумок історіографічному напрямку цієї проблеми.

Науковий аналіз цих матеріалів, пов’язаний з поставленою у даній дисертації проблемою, покликаний розкрити роль Збройних cил України в процесах створення системи національної безпеки, участі армії України в зовнішньополітичній діяльності держави, формуванні її міжнародного іміджу, ролі і місця незалежної України в регіональній і світовій сис-темах колективної безпеки.

Об’єктом дослідження є миротворча діяльність Збройних cил України в період з 1992 по 2000 рік.

Предметом дослідження є історія розвитку миротворчої діяльності Збройних сил України, участь військових підрозділів українського війська в миротворчих контингентах під егідою Організації Об’єднаних Націй та проводом НАТО.

Зв’язок роботи з планами наукових досліджень. Наукова робота є складовою частиною досліджень із науково-дослідницької проблематики Інституту гуманітарної освіти Національного університету "Львівська політехніка" та Львівського військового ордена Червоної Зірки інституту ім. гетьмана П.Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка". Вона органічно доповнює і розширює плани наукових досліджень, розкриваючи один із аспектів діяльності Збройних сил України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з січня 1992 по грудень 2000 року, тобто проміжок часу, коли власно закладалися підвалини створення українського війська і світ вперше дізнався про існування підрозділів українських миротворців та зміг оцінити їх внесок у створення системи регіональної та світової системи колективної безпеки.

Метою дослідження є всебічне вивчення подій і відтворення цілісної картини участі Збройних cил України в налагодженні військових міжнародних зв’язків та дій у складі миротворчих контингентів на основі опублікованих документів і матеріалів Української держави та військової преси.

Автор поставив за мету всебічно вивчити миротворчу діяльність Збройних cил України як важливого фактору зовнішньої політики Української держави, вплив миротворчих зусиль нашої країни та ставлення світового співтовариства до нової, незалежної України, можливості та здатності українського війська в операціях щодо відновлення та підтримки миру і безпеки у складі багатонаціональних військових формувань.

Завдання дослідження полягає у вивченні участі Української держави у створенні регіональної та світової систем колективної безпеки, ролі і місця Збройних cил України в системі міжнародних зв’язків держави та у процесі зміцнення військово-політичної стабільності на європейському континенті. Крім того було вивчено формування миротворчих підрозділів Збройних cил України та їх спроможність щодо ефективного ведення операцій по підтримці миру на Балканському півострові та інших регіонах світу, еволюцію поглядів на миротворчу політику керівництва держави та органів військового управління.

Методологічну основу дослідження складають загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об’єктивного історизму, світоглядного плюралізму. З метою об’єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів застосовувались системний підхід, загальнонаукові та спеціальні методи.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що це одна з небагатьох на сьогодні спроб комплексного дослідження миротворчої діяльності Української держави та конкретних дій підрозділів Збройних cил України в миротворчих операціях під егідою Організації Об’єднаних Націй та в складі багатонаціональних сил під проводом НАТО.

Вперше узагальнена і хронологічно простежена участь окремих підрозділів Збройних cил України в миротворчих операціях на Балканах, в Анголі та Лівані. В науковий обіг введені справжні найменування військових підрозділів, що дає змогу виключити історіографічні помилки при описанні дій українських миротворців у складі тих чи інших багатонаціональних військових формувань.

Дістало подальший розвиток вивчення участі Збройних cил України в системі міжнародних зв’язків Української держави та у справі будівництва нової системи європейської безпеки, розширено хронологічні рамки попередніх досліджень, уточнено зміст тих чи інших заходів державного та військового керівництва у створенні системи національної безпеки України.

Вперше в такому обсязі розглянуто суто військові аспекти участі Української держави у зміцненні військово-політичної стабільності на європейському континенті та окремих регіонах земної кулі, вплив цих подій на міжнародний імідж країни, економічний внесок Збройних cил України у розбудову держави на підставі участі в миротворчих підрозділах Організації Об’єднаних Націй.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його висновки і рекомендації можуть бути використані органами державного та військового управління для написання науково-дослідних робіт, служити основою для створення узагальнюючих праць з військової історії України, при розробці лекцій та спеціальних курсів для системи української вищої школи, зокрема військових навчальних закладів. Матеріали дослідження можуть бути використані при організації і проведенні різноманітних заходів, спрямованих на ознайомлення особового складу з бойовим досвідом Збройних сил України, набутою нашою армією в сучасних умовах.

Особистий внесок здобувача у розробку проблеми полягає в тому, що він вперше у вітчизняній науці зробив спробу комплексно схарактеризувати становлення і розвиток миротворчої діяльності Збройних сил України, застосування українських військових підрозділів у миротворчих контингентах Організації Об’єднаних Націй та у складі багатонаціональних сил під проводом НАТО.

В опублікованих наукових працях автор самостійно проаналізував розвиток військово-політичних зв’язків Української держави, досягнення українських миротворців у побудові нової архітектури регіональної та світової безпеки.

Апробація результатів дисертації здійснювалася в опублікованих наукових працях, у доповідях і виступах на семінарах і конференціях Національного університету "Львівська політехніка" та Львівського військового інституту, в ході організації навчального процесу інституту та гуманітарної підготовки особового складу. Окремі положення та результати дослідження розглянуті на засіданні кафедри історії України, науки і техніки інституту гуманітарної освіти Національного університету "Львівська політехніка".

Структура та обсяг дисертації складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків та списку використаних джерел. Всього в дисертації 179 аркушів. Список використаних джерел містить 330 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, окреслюються хронологічні межі, формулюється мета та завдання дослідження, визначено ступінь розробки проблеми та її джерельну базу, її методологічні засади, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі - "Історіографія та джерельна база дослідження" розкривається стан наукової розробки дисертаційної проблеми, а також розкривається методологічна основа та джерельна база дослідження.

Відзначено, що сучасна військово-політична обстановка в Європі та довкола України характеризується розвитком відносин партнерства та співробітництва між країнами Заходу та колишнього Варшавського Договору, їх активною участю у створенні нової багатокомпонентної структури європейської колективної безпеки, яка набуває дедалі більшого динамізму, з висуванням на перший план таких євроатлантичних та європейських Організацій, як НАТО, ЄС, ОБСЄ та ЗЄС.

Як вагома складова регіону Центрально-Східної Європи, Україна розглядає поглиблення європейських інтеграційних процесів в якості одного з пріоритетних напрямків зовнішньої політики, прагне посісти гідне місце у своєму геополітичному оточенні і сприяти його демократизації та європеїзації.

Участь Збройних cил України у миротворчій діяльності, міжнародному військовому співробітництві останнім часом набуває особливого значення для зміцнення національної безпеки і оборони держави, розвитку українського війська. Зростання ролі цього фактору зумовлено встановленням і поширенням між Україною і країнами євроатлантичного регіону довіри і партнерства, що особливо позначилося на військовій сфері, поступовим формуванням нової системи безпеки з участю Української держави. Активна участь Збройних cил України у цих процесах значно підви-щила авторитет Української держави на міжнародній арені, забезпечила визнання її як впливового чинника і суб’єкта у політичному житті Європи і світового суспільства.

Приведений в дисертації аналіз джерел свідчить, що хоч проблеми будівництва та розвитку Збройних cил України постійно знаходяться в центрі уваги історичної науки і склалася досить насичена історіографія армії України, питання її участі у зміцненні воєнно-політичної стабільності у регіоні і світі, роль у створенні міжнародного іміджу України висвітлені недостатньо.

Інформаційна база, яка присвячена миротворчій діяльності Збройних cил України поділяється на роботи, які вивчають загальні підходи до участі армії в процесі зміцнення воєнно-політичної безпеки і їх недоліки на різних етапах миротворчості, праці узагальненого інформаційного напрямку і, нарешті, деякі повідомлення про ті, чи інші події за участю українських військовослужбовців в заходах по підтримці миру і безпеки у різних регіонах світу.

Слід підкреслити, що окремі дані зустрічаються в політологічних дослідженнях, але вищезазначені джерела використовують цю інформацію в дуже стислому вигляді і тільки ілюструють ті чи інші положення або висновки робіт 1) Див. напр. [1] Будкін В. У рамках особливого партнерства. Че-рез співробітництво з НАТО до об’єднаної Європи, ЄС //Політика і час. - 1998. - №9. - с.23-28. [2] Гречаніков В. Миротворчість: нові підходи //По-літика і час.-1998.- №9.- с.11-16. [3] Смолянюк В. Військова сила, цін-ності демократії та національні інтереси: варіанти взаємодії у сучасно-му світі //Людина і політика. - 2000 - №1.-с.35-41. [4] Європейський ви-бір України: Навчальний посібник. - Львів: Військовий інститут, 2000.-216с. [5] Україна і світ: Навчальний посібник. -Львів: Військовий інститут, 1998-189 с. [6] Затинайко О. Збройні сили України - головний фактор незалежності держави //Військо України.-1997. – №9 - 12. - с. 4-7.. Практично немає спеціальних праць, котрі б давали узагальнений аналіз миротворчої діяльності Збройних сил періоду 1992-2000 років, створення системи військового співробітництва, її значення у державному будівництві незалежної України.

Огляд інформаційних джерел, що стосуються проблеми, дає підстави стверджувати, що функція зміцнення військово-політичної стабільності (миротворча діяльність) була і є одним із визначальних компонентів в діяльності Збройних сил України.

Оскільки цей аспект участі української армії в створенні системи національної безпеки на даному етапі не знайшов належного висвітлення в військовій історіографії, то спираючись на досягнення попередників та наявну джерельну базу, у дисертаційній роботі зроблено спробу вирішити це завдання.

У другому розділі "Використання Збройними силами України діяль-ності ООН у вирішенні міжнародних конфліктів" розкриваються та аналізуються дії європейських держав та Організації Об’єднаних Націй щодо захисту миру, боротьби проти агресії, запобіганню конфліктів та підтримці миру.

Питання про операції ООН з підтримки миру і безпеки завжди були одним з найголовніших за всю діяльність Організації Об’єднаних Націй.

Але часто-густо миротворчий потенціал ООН був заблокований, або малорезультативний. Конфронтація періоду "холодної війни", надмірна ідеологія міждержавних стосунків, які стали інструментом блокової політики, надовго паралізували діяльність Організації Об’єднаних Націй, позбавляли її можливості займатися вирішенням практичних справ. До негативного результату "холодної війни" треба віднести те, що через довгий призовний стан ООН у цілій низці випадків не було змоги використовувати механізми цієї Організації для запобігання конфліктів і кровопролиття.

Якщо блокова політика конфронтаціі періоду "холодної війни" не давала змоги ООН займатися попередженням конфліктів та кровопролиття, то зараз, коли новою домінантою відносин Сходу та Заходу стає перехід до якісно іншого міжнародного порядку, який заснований на загальній безпеці, балансі інтересів та моральності, все настійніше розглядається використання миротворчих механізмів ООН, як один з ефективних засобів усунення воєнно-силових методів вирішення суперечливих проблем. Сприяючи переведенню конфліктів у русло мирного врегулювання, операції ООН не тільки дозволяють уникати політичних і матеріальних втрат, втягнення держав у ті або інші конфлікти, але і сприяють розвитку миротворчої співпраці країн у військовій галузі.

Характер операцій щодо підтримання миру протягом останніх років швидко еволюціонує, спостерігаються нові тенденції в справі миротворчості. Сформовані та усталені принципи і практика підтримання миру швидко пристосовуються до вимог часу, тоді як основні умови успіху за-лишаються незмінними: чіткий і реальний мандат; співробітництво сторін у виконанні цього мандата; послідовна підтримка з боку Ради Безпеки; готовність держав-членів ООН надати необхідний військовий, поліцейський і цивільний персонал; ефективне керівництво з боку ООН на рівні її центральних установ і на місцях, належна фінансова і матеріально-технічна підтримка.

На 1 серпня 1999 року під егідою ООН проводилося 15 миротворчих операцій у різних регіонах світу, в яких брали участь 9123 військовослужбовців і біля 3 тисяч цивільних осіб з 37 країн світу. З бюджету ООН на проведення цих операцій було відпущено 900 млн. доларів.

В останні роки ХХ-го століття з’явилося прагнення більшості держав створити загальну систему міжнародної безпеки під егідою ООН та регіональних структур. Дедалі частіше у світі складаються ситуації, коли у відповідь на різні кризи світове співтовариство в особі ООН у тісній взаємодії з регіональними організаціями (НАТО, ЗЄС) створює наднаціональні угрупування збройних сил для деескалації конфліктів, не зупиняючись навіть перед військовим насильством.

Як приклад можна згадати локальну війну у Перській затоці (1991 р.) та події у Югославії у 1999 році. Спільним для цих миротворчих втручань є, по-перше, створення коаліції під егідою ООН (у військовому відношенні очолюваною США та підтриманою іншими країнами-членами НАТО або ЗЄС), по-друге, виступ створеної коаліції на боці одного з учасників конфлікту з метою примусити до миру агресивну сторону.

Таким чином, наприкінці ХХ-го століття все більш виразно складається тенденція переходу системи міжнародних відносин у новий якісний стан. Усунення ідеологічних мотивів у поділі Європи, зміцнення Організації Об’єднаних Націй, набутий міжнародним співтовариством досвід урегулювання міждержавних і внутрішньодержавних ситуацій суттєво змінили підходи у вирішенні військових конфліктів. Динаміка становлення системи миротворчості визначається не стільки змаганням окремих центрів сили, скільки їх співпрацею, в процесі якої вирішуються основні протиріччя в міру їх виникнення.

Докорінні соціально-політичні перетворення в Європі зумовили кардинальні зміни геополітичного простору на європейському континенті. Світова спільнота все більше усвідомлює, що новий світовий порядок може бути припустимий для всіх країн і народів за умови, що він буде ґрунтуватися не на чиїсь гегемонії, а на положеннях Статуту ООН та принципах мирного співіснування. Управління світовими процесами все більшою мірою здійснюється на підставі координації економічної та міжнародної політики провідних держав світу в рамках Організації Об’єднаних Націй.

Сучасний світовий порядок спирається на основоположні принципи та норми, які визнані усіма державами, закріплені в Статуті ООН і обов’язкові для всіх держав. Статут ООН заперечує застосування сили або загрозу силою у міжнародних відносинах і вимагає вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами. За роки існування ООН набула унікальний досвід врегулювання - в багатьох випадках безкровного - різноманітних конфліктів. Напрацьовано принципово новий набір засобів розведення ворогуючих сил і угрупувань, підтримання стану припинення вогню, налагодження діалогу між сторонами, які з успіхом використовуються на практиці силами ООН. Дійсність показала, що в будь-якому випадку, витрати на миротворчість ООН безмірно малі в порівнянні з багатомільйонними втратами, яке несе людство під час виникнення регіональ-них конфліктів.

У третьому розділі дисертації - "Залучення Збройних cил України у справу будівництва нової системи європейської безпеки" - узагальнюється досвід України у системі міжнародних військових зв’язків та участі в миротворчих операціях під егідою ООН.

З моменту набуття незалежності у 1991 році Україна поступово інтегрується у європейські та трансатлантичні структури, робить значний внесок у зміцнення безпеки і стабільності у європейському регіоні. Цьому сприяють політичні та економічні перетворення у країні, участь нашої держави в заходах міжнародних систем безпеки, проведення миротворчих та гуманітарних операцій за кордоном.

На самому початку визначення Україною нових політичних орієнтирів Верховна Рада звернулася 5 грудня 1991 року з відозвою "До парламентарів і народів світу". В ній зазначилось, що Україна, як одна з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, у повній відповідності з метою і принципами Статуту цієї впливової міжнародної організації, буде спрямовувати свою повсякденну політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на безперечне дотримання загальновизнаних принципів міжнародного права.

Вагомий внесок у справу миротворчої діяльності зробили Збройні cили України. Протягом 1992-1993 років було організовано співробітництво у військовій галузі з Польщею, Угорщиною, Болгарією, Румунією, Чехією, Латвією, Німеччиною, Францією, Великобританією, Туреччиною, Сполученими Штатами Америки.

Політичне і військове керівництво України з самого початку незалежності розглядало безпеку української держави не тільки через призму боєздатності її армії, а й через вміння мирної і доброчинної співпраці між сусідами. Вся міжнародна діяльність Міністерства оборони України почала концентруватися на таких головних напрямках: добрі і рівноправні відносини з усіма сусідами; ділові і партнерські відносини із Заходом; взаємовигідні контакти з іншими країнами, співробітництво з якими могло принести певну користь передусім у військово-технічному плані.

Інтенсивні і динамічні міжнародні взаємини українського військового відомства примушували шукати нові підходи у діяльності Управління зовнішніх зв’язків Генерального штабу Збройних сил України. Ця структура поступово перетворювалась із такої, що займалася, в основному, протокольними питаннями, на структуру, яка вирішувала і політичні питання. На початку 1996 року Управління було трансформовано - виділена окрема структура, яка почала займатися і співробітництвом з НАТО за програмою "Партнерство заради миру". Інший підрозділ почав відповідати за військове співробітництво з країнами СНД. Обсяг роботи, який виконало Міністерство оборони України характеризує наступне: вже до вересня 1996 року було укладено міжнародно-правові документи з міністерствами оборони (більш як) 30 країн світу. Найбільшу кількість документів було укладено з Міністерством оборони Російської Федерації (понад 30), Білорусі (понад 10), Республіки Болгарії (7 документів), Молдови (6 документів). Готувалася також база для співробітництва з Міністерствами оборони Республіки Польща, Словацької Республіки, Азербайджану, Туркменістану, країн Південно-Азіатського регіону.

1 жовтня 1998 року Головне управління зовнішніх зв’язків Генерального штабу Збройних cил України було перетворено на Департамент міжнародного співробітництва Міністерства оборони України.

У 1996-1998 рр. Україною було підписано стільки нормативно-договірних документів, що вони складають понад 50 відсотків договірно-правової бази, створеної у 1992 році. Протягом 1998 року було проведено близько 500 заходів міжнародного військового співробітництва з іншими країнами. На 1 грудня 1999 року було укладено і діяло 200 міжнародно-договірних документів з питань військового та військово-технічного співробітництва України майже з 40 країнами світу. Були встановлені зв’язки з військовими структурами 70 держав.

Україна була серед перших країн, яка позитивно відгукнулась на запрошення Північноатлантичного альянсу прийняти участь у програмі "Партнерство заради миру", яка трансформувала взаємини між НАТО та іншими державами Європи й сприяла діалогу і кооперації у військовій галузі.

Наприкінці 1994 року українські військовослужбовці брали участь у навчанні у рамках програми ПЗМ, а вже у 1995 році представники та підрозділи Збройних cил України взяли участь у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996 році Збройні cили України провели військові багатонаціональні навчання "Щит миру-96" та були задіяні у 53 заходах програми "Партнерство заради миру". У березні 1997 року відбулася прес-конференція, на якій Міністр оборони України генерал-полковник О.Кузьмук повідомив, що участь Збройних сил в програмі ПЗМ розширюється. Зокрема, у 1997 році українські військовики планували взяти участь у 170 спільних заходах. Завдяки програмі ПЗМ за п’ять років співробітництва 370 українських офіцерів опанували іноземну мову, ще 158 пройшли підготовку у військових навчальних закладах США, Великобританії та Німеччини. Окрім того, на території України було проведено низку багатонаціональних масштабних навчань.

9 липня 1997 року Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, яка передбачає розширення та поглиблення відносин між Україною та НАТО, визначає принципи розвитку відносин, сфери консультацій і співробітництва, практичні механізми для консультацій та співробітництва між Україною та НАТО.

Співробітництво Збройних cил України з НАТО у 1997 році визначалось, головним чином, участю в плануванні та проведенні навчань з операцій по підтриманню миру, пошуково-рятувальних операцій та надання гуманітарної допомоги. ЗС України взяли участь у 157 заходах в рамках та в контексті програми ПЗМ, у тому числі у 20 навчаннях. Серед них два багатонаціональні навчання - "Спільний сусід-97" та "Сі Бриз-97", які відбулися на території України.

Починаючи з 1998 року Міністерство оборони України зосередило головну увагу на участі у навчаннях та заходах, пов’язаних з ними. Ці заходи найбільш повно сприяли досягненню головної мети військового відомства - сумісності із Збройними силами Альянсу та країн-партнерів. У 1998 році більша увага приділялася якісному компоненту виконання програми ПЗМ, тому Збройні cили України брали участь у 99 заходах (порівняно з 157 заходами у 1997 р.), серед яких було 16 військових навчань в рамках ПЗМ та 6 багатонаціональних навчаннях в дусі ПЗМ, 2 із яких - "Щит миру-98" та "Сі Бриз-98" - були проведені на території України.

4 листопада 1998 року Президент України підписав Указ, що затвердив Державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 року, яка охоплювала співпрацю в політичній, військовій, військово-технічній, економічній, науковій та екологічній галузях. Програма являла собою частину конкретного механізму імплементації Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

В Україні, яка є членом Організації Об’єднаних Націй з моменту її заснування, добре усвідомлюють виняткове значення цієї універсальної організації, як рушивної сили миру і розвитку, забезпечення кращого майбутнього для людства. Саме тому державне і політичне керівництво України всіляко сприяє підвищенню ролі та авторитету ООН.

Сьогодні Україна здобула статус активного учасника миротворчих операцій ООН і надалі готова збільшувати свій внесок у діяльність світового співтовариства у галузі підтримання міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна є не лише споживачем стабільності й безпеки, а стала їхнім активним виробником, беручи участь у миротворчих операціях на європейському континенті та інших регіонах світу. Адже, коли тільки виникли проблеми в колишній Югославії, Україна відразу відгукнулася і з 1992 року стала учасником миротворчих операцій в цьому регіоні.

Наша країна з липня 1992 року брала безпосередню участь в операціях ООН у Боснії та Герцеговині, а з травня 1994 року по листопад 1995 року - у Хорватії.

За трирічну історію участі України у врегулюванні Югославського конфлікту українські військовослужбовці за свою мужність та високий професіоналізм здобули високу оцінку та заслужену повагу з боку командування миротворчих сил та керівництва ООН, зміцнивши міжнародний авторитет молодої української держави.

За участь у миротворчих силах ООН на теренах колишньої Югославії з 1992 року по 1 січня 1996 року Україна отримала 33 млн. доларів, з яких 16,9 млн. було використано на утримання контингенту. За станом на червень 1999 року українські миротворці за роки незалежності заробили понад 92 млн. доларів.

На Самміті тисячоліття Генеральний секретар ООН Кофі Аннан відзначив, що Україна відіграє особливу роль у миротворчих операціях ООН. За останні 8 років більш як 12 тисяч військовослужбовців Збройних cил України у складі миротворчих сил Організації Об’єднаних Націй несли службу в Анголі, Гватемалі, Боснії і Герцеговині, Македонії, Таджикистані, Хорватії, серед яких: один генерал, 1225 офіцерів, 1059 прапорщиків, понад 8500 солдатів. За час участі України в миротворчих акціях 19 чоловік загинуло і 60 отримали поранення. На кінець 2000 року українські миротворці у складі сил ООН перебували у Східному Тиморі, Афга-ністані, Лівані та Сьєрра-Леоне.

Таким чином, міжнародне співробітництво Збройних cил України сприяє зміцненню міжнародної довіри до України, поліпшенню її іміджу як надійного, передбачуваного й активного партнера у справі будівництва нової системи безпеки.

Співпраця у військово-технічній галузі, в питаннях військової освіти, обмін досвідом щодо вдосконалення систем керівництва військами, використання бойових сил та заходів, обмін підрозділами, спілкування армій, сприяє будівництву та розвитку Збройних сил України, підвищенню бойової готовності та якісного вирішення питань підготовки військ.

Особливе партнерство України з НАТО сприяє досягненню максимально можливого узгодження інтересів держав-членів НАТО та України в ключовій сфері європейської безпеки, організації практичної взаємодії у досягненні конкретних цілей, забезпеченні більшої прозорості у військово-політичній галузі.

Військове співробітництво з НАТО безпосередньо впливає на зміцнення зовнішніх гарантій національної безпеки України, набуттю і використанню досвіду країн НАТО у реформуванні та розбудові сучасних національних Збройних сил і наближають за параметрами Збройні cили України до кращих світових стандартів.

Постійна участь українських військовослужбовців у миротворчих операціях ООН є вагомими внеском у справу підтримання міжнародного миру. Україна набула свого міжнародного статусу як держава-миротворець, що спроможна оперативно вирішувати складні та відповідальні завдання світової спільноти, а її миротворча діяльність стала дійовим чинником підвищення її авторитету на міжнародній арені, одним із важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами.

Миротворчість України стала вагомим фактором створення колективної системи безпеки, сприяє міждержавним стосункам, перетворюється на важливий напрям глобального і регіонального співробітництва України з іншими державами, спрямованого на створення доброзичливого клімату у міжнародних відносинах. Збройні cили України активно беруть на себе нові функції - функції засобу підтримання і зміцнення стабільності та миру у світовому й регіональному масштабі, руйнуючи старі стереотипи про призначення армії, як засобу ведення війни.

У четвертому розділі - "Збройні cили України в миротворчих операціях Організації Об’єднаних Націй на Балканах" зосереджена увага на участі українських військовослужбовців в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії.

Наша держава бере участь у миротворчих операціях з 1992 року, коли згідно з рішенням Верховної Ради до колишньої Югославії було направлено 240-й окремий спеціальний батальйон Збройних сил України.

У 1992 році з метою сприяння політичному врегулюванню Югославського конфлікту та захисту цивільного населення були розгорнуті сили ООН - ЮНПРОФОР. Генеральний секретар ООН звернувся з проханням до керівництва України надіслати військовий контингент до складу сил ООН у зонах конфлікту на території колишньої Югославії.

240-й окремий спеціальний батальйон у складі 67 офіцерів та прапорщиків і 345 сержантів та солдатів прибув до Сараєво 29 липня 1992 року. На нього було покладено охорону та функціонування аеропорту, супровід конвоїв з гуманітарною допомогою як у місті, так і у віддалених районах країни, охорону району свого розташування, забезпечення ремонту систем водо- та електропостачання.

Інтенсивність виконання завдань диктувалася різними факторами. Ближче до зими 1992 року значно виросла кількість конвоїв з гуманітарною допомогою. Так, у серпні 1992 року батальйон провів 199 конвоїв, в жовтні вже понад 250, а в листопаді понад 400.

19 листопада 1993 року Верховна Рада України ухвалила Постанову про збільшення чисельності батальйону Збройних cил України в миротворчих силах ООН на території колишньої Югославії та встановила граничну чисельність українських військ до 1220 військовослужбовців.

Після збільшення свого контингенту у складі миротворчих сил ООН Україна ввійшла до першої двадцятки країн, які брали участь у миротворчих операціях.

Згідно з наказом ЮНПРОФОР 60-й окремий спеціальний батальйон (Укрбат-2), який першим увійшов до блокованого мусульманського анклаву в районі Горадже і доклав максимальних зусиль для ослаблення напруги бойових дій. Після виконання цього завдання батальйон здійснив перехід до містечка Глина, яке знаходилося у зоні зіткнення одразу п’яти сторін протиборства: боснійські серби, хорвати, боснійські мусульмани, війська самопроголошеної Республіки Сербська Країна та мусульмани-автономісти.

Виступаючи за якнайшвидше врегулювання югославського конфлікту, Україна всіляко підтримувала миротворчу діяльність ООН. Виходячи з цього, наша країна з липня 1992 року брала безпосередньо участь в операціях ООН у Боснії, а з травня 1994 до листопаду 1995 року - в Хорватії (60-й окремий спеціальний батальйон). Крім того, у складі сил ООН з 1994 року перебувала група військових спостерігачів, а з липня 1995 року - вертолітний підрозділ Збройних сил України. За трирічну історію нашої участі у врегулюванні югославського конфлікту почесну місію миротворців виконало близько 7 тисяч військовослужбовців (кожні півроку здійснювалася ротація особового складу), Україна втратила 15 військовослужбовців і понад 50 миротворців було поранено.

Процес мирного врегулювання дав підставу Раді Безпеки ООН скоротити чисельність військового континенту ЮНПРОФОР, а потім передати НАТО повноваження щодо втілення військових аспектів Паризької мирної угоди.

60-й окремий спеціальний батальйон був виведений в Україну, а 240-й - увійшов до складу багатонаціональних сил ІФОР, які у вересні 1996 року після мирного проведення виборів, успішно завершили свою місію. Слід зазначити, що крім 240-го ОСБ у складі сил ІФОР, на теренах колишньої Югославії перебували дві вертолітні ескадрильї - транспортна та бойова і 70-а окрема танкова рота у Східній Югославії.

Згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН сили ІФОР передали свої повноваження Стабілізаційним силам (СФОР)- і 240-й окремий спеціальний батальйон був переведений на південь Боснії. Зона його відповідальності стала сягати 50 км з півночі на південь і 78 км із заходу на схід.

У жовтні 1996 року 64-а окрема спеціальна механізована рота замінила 70-у окрему танкову роту у Східній Славонії, а на базі двох вер-толітних ескадрилій була сформована 17-а окрема вертолітна ескадрилья.

Наприкінці 1999 року дислоковані у Боснії і Герцеговині миротворчі сили було скорочено майже удвічі, тому командуванням багатонаціональних сил було прийнято рішення про відправку 240-го окремого спеціального батальйону в Україну.

Після закінчення військової кампанії НАТО проти Югославії Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1244, яка передбачала розгортання в сербському краї Косово міжнародних сил - КФОР. 2 липня 1999 року Верховна Рада України ухвалила заяву, згідно з якою погоджувалася на участь українських вояків у миротворчій операції в Косово.

10 грудня 1999 року український контингент у складі 37-ої окремої спеціальної роти забезпечення та 14-ї вертолітної ескадрильї закінчив передислокацію до Косова. Зону відповідальності 37-ї окремої спеціальної роти складали два сербських села, в яких проживало 430 чоловік, та чотири албанські - загалом 2000 мешканців. На роту були покладені завдання, пов’язані з встановленням миру в зоні відповідальності. 14-й окремий вертолітний загін увійшов до складу тактичної авіаційної групи багатонаціональних сил. На нього було покладено перевезення особового складу КФОР, гуманітарної допомоги та вантажів.

Наприкінці липня 2000 року до складу загального українського контингенту в Косові увійшли 267 військовослужбовців української частини українсько-польського батальйону, 90 десантників 37-ї окремої спеціальної роти забезпечення, чотири вертольоти Мі-8 і 10 пілотів та авіатехніків 14-го окремого вертолітного загону. Загальне керівництво всім українським контингентом було покладено на полковника С.Полякова.

Таким чином, участь підрозділів Збройних cил України в миротворчих операціях під егідою ООН у Південно-Східній Європі ще раз підтвердила, що Україна бере активну участь у справах зміцнення миру на континенті, поступово крокує вперед шляхом інтеграції до європейського співтовариства.

Участь військового контингенту України в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії була корисною в плані набуття досвіду врегулювання збройних конфліктів, ознайомлення з досвідом інших держав у галузі оборонного планування та дій військових підрозділів, набуття практичних навичок у бойових умовах та у ході спільних дій з силами НАТО і партнерами. Крім того, участь України в цих операціях значно сприяла зростанню рівня довіри до нашої держави і підвищенню міжнародного авторитету Збройних сил України, зміцнювала мир та стабільність в Європі.

Висновки. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення питання участі Збройних cил України у миротворчій діяльності нашої держави, у створенні та забезпеченні існування системи колективної безпеки у Європі в умовах сучасних міжнародних відносин. Продовжено і поглиблено розпочате українськими вченими вивчення найважливіших аспектів функціонування армії незалежної Української держави, хронологічно висвітлено розвиток подій і конкретизовано участь окремих підрозділів Збройних сил у миротворчих місіях під егідою Організації Об’єднаних Націй у складі багатонаціональних сил, заходи України у попередженні конфліктів на світовому та регіональному рівні. Матеріали дослідження розширюють та доповнюють історіографію сучасного українського війська, знайомлять з бойовим досвідом Збройних сил України, набутим за роки незалежності.

Історичний досвід, висновки в рекомендації, зроблені у дослідженні, можуть мати вагоме значення для подальшої роботи з даної проблематики, при написанні підручників, навчально-методичних посібників з військової історії, історії державотворення, міжнародних відносин, підготовки лекційних курсів для ВВНЗ, а також в процесі підготовки викладачів до занять з курсантами, студентами та слухачами.

Крім цього, вони можуть бути корисними для організації і проведення різноманітних заходів, спрямованих на доведення до особового складу Збройних сил України бойового досвіду, набутого нашою армією в сучасних умовах, вихованні всіх прошарків населення у дусі патріотизму.

1. Міжнародне співробітництво Збройних cил України сприяє зміцненню міжнародної довіри до України, поліпшенню її іміджу у справі будівництва європейської і світової систем колективної безпеки, значною мірою прискорює процес інтегрування України у європейську спільноту. Військова співпраця, обмін досвідом у військово-технічній галузі та системі керівництва військами, участь у миротворчих навчаннях, досвід модернізації війська на тлі скорочення витрат на потреби оборони активно впливають на розвиток Збройних cил України та якісне вирішення проблем українського війська.

Розбудова Української держави з новою силою поставила питання пошуку стратегічних партнерів, поглиблення двох- та багатостороннього співробітництва. Європейські та євроатлантичні інтеграційні прагнення України знайшли реальне втілення у співробітництві з Північноатлантичним Альянсом.

Партнерство нашої країни і НАТО розширюється у всіх галузях: військовій, військово-технічній, економічній та екологічній сферах, у плануванні при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру.

Особливе партнерство України з Альянсом виходить за межі численних заходів, які здійснюються в рамках співпраці. Поряд з процесом розширення Північноатлантичного Альянсу, Основоположним актом НАТО - Росія, Хартія Україна - НАТО відіграє важливу роль у створенні системи європейської безпеки.

Програма "Партнерство заради миру" сприяє розвитку контактів українських військовослужбовців з вояками інших країн, серед допоміжних військово-оборонних кіл, а також у військових навчальних закладах.

2. Аналіз участі українських військовослужбовців у миротворчих операціях ООН на теренах колишньої Югославії, в Анголі, Лівані та Сьєра-Леоне, присутність українських військових спостерігачів у Таджикистані, Молдові, Македонії та Гватемалі показала, що миротворча діяльність Збройних cил України є вагомим внеском у справу підтримання міжнародного миру.

Участь Збройних cил України в проведенні миротворчих операцій сприяє міждержавним стосункам, перетворюється на важливий напрям глобального і регіонального співробітництва України з іншими державами, спрямований на створення доброзичливого клімату у міжнародних відносинах.

В ході миротворчих операцій українські військові підрозділи набувають досвіду спільних дій з арміями інших країн, удосконалюють питання взаємосумісності в галузі управління, взаємодії, зв’язку, розвідки та тилового забезпечення.

Склалася і ефективно діє система підготовки миротворчих підрозділів, в ході якої особовий склад додатково до вмінь та навичок, необхідних для досягнення перемоги на полі бою, отримує також спеціальну підготовку для дій в операціях з підтримки миру.

Миротворча діяльність Збройних cил України в операціях під егідою Організації Об’єднаних Націй є також вагомим внеском нашої армії в економічній розвиток держави. За сім років миротворчості (з липня 1992 по червень 1999 рр.) українські миротворці поповнили державну казну на 92 млн. доларів.

3. Поодинокі публікації у пресі, споминання у загальних рисах про участь військових підрозділів України у деяких наукових працях, не дають цілісної картини діяльності українських миротворців на Балканах. Результати дисертаційного дослідження виключають історіографічні помилки і невизначеність в описанні миротворчої діяльності українських військовослужбовців, наповнюють загальні поняття конкретним змістом.

Вивчення участі Збройних cил України в миротворчих операціях ООН у Південно-Східній Європі показує, що з липня 1992 року по грудень 2000 року українські військовослужбовці брали участь у миротворчос-ті чотирьох багатонаціональних сил: ЮНПРОФОР, ІФОР, СФОР і КФОР.

У складі сил ЮНПРОФОР Україну представляли 240-й окремий спеціальний батальйон і 60-й окремий спеціальний