КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 111.62:18:008

ПРИГОДА ТАМІЛА МИКОЛАЇВНА

ФЕНОМЕН ПЛАСТИЧНОГО В КУЛЬТУРІ: ЕСТЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.08 – естетика

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Волинському державному університеті імені Лесі Українки на кафедрі культурології

Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології

Волинського державного університету ім. Лесі Українки

БОНДАРУК Сергій Олексійович

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри етики, естетики і культурології

Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка

ЛИЧКОВАХ Володимир Анатолійович

кандидат філософських наук, доцент,

старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України ім. Г.С.Сковороди

АЗАРХІН Андрій Віленович

Провідна установа – Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Захист відбудеться 26 квітня 2001 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: 252001, Київ-1, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “26” березня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Шинкаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна духовна ситуація характеризується глибинними зрушеннями, які проявляються на різних рівнях суспільної свідомості. Світ постає мінливим, багатовимірним, потенційним утворенням у всіх своїх проявах. Оптимальною здається така методологічна установка, яка робить можливим погляд на будь-який процес чи явище з позиції різних альтернатив наявного стану, що припускають нелінійний, плюральний розвиток культури.

У цьому контексті цікавими є тенденції естетизації колективної свідомості, “артизації” дійсності, намагання створити утопічну, уявну реальність, “нову тілесність”, “іншу картину світу” і “сучасний образ людини”. Причому ці та інші процеси свідчать про багатоманітність не лише культурних перспектив, а й сучасної культури і навіть історії.

Пластичне може поставати фокусуючою категорією, яка здатна осягнути і “пояснити” неоднорідне середовище новітньої культури. Виникають нові проблеми, нові завдання, нові підходи до знайомих тем. Це, у свою чергу, ініціює виникнення таких методологічних ситуацій, у яких є можливість виявити інші якості, природу, генезу, функції досліджуваних явищ.

Врешті-решт, все сучасне світовідчуття в цілому можна назвати пластичним, не кажучи вже про першопочаткову буттєву метаморфозу.

Традиційно аналізувались прояви пластичного як художньої пластики, зокрема, скульптури, творчого прийому, принципу чи естетичної якості творів мистецтва. Буттєво-естетичні, культуротворчі і категоріально-методологічні аспекти пластичного як виражальні потенції буття з огляду саме на феномени тілесності, тексту, пластичного образотворення, танцю становлять такий комплекс проблем, аналіз яких дає можливість розглядати пластичне як деяку онтологічну передумову єдиного образу людини і світу, присутності-у-світі, цілісного світовідношення. Дослідження феномену пластичного саме у контексті поліфонічного естетико-філософського дискурсу дозволить не тільки виявити специфіку власне пластичного, але й більш адекватно зрозуміти і осмислити самоусвідомлення сучасної культури й природи культури взагалі. Крім того, феномен пластичного сприяє визначенню “естетики існування”(М.Бахтін), коли опозиції “культура - життя ”, “філософія (література, наука, мистецтво) – життєвий світ” тлумачаться як умовні і творчість реалізується у самому житті творчої особистості, її життям, нею самою.

Ступінь розробленості проблеми. Феномен пластичного, як правило, не розглядається в цілісності своєї багатогранної природи. Хоча різні “фрагменти”, певні “зрізи” пластичного, супутні йому теми і проблеми неодноразово поставали предметом аналізу в філософії, естетиці, мистецтвознавстві.

Сам термін “пластичне”, взятий у мовній формі прикметника, свідчить про його структурно-універсальну безособовість, залежність і зумовленість більш стійкими і самодостатніми явищами. Поняття пластичного існує тільки в контексті певного судження. Воно поєднує волю, статус і статику іменників з пластичністю прикметників шляхом субстантивації прикметників і дієприкметників. Втрачаючи жорсткі закінчення, слово стає відкритим і на рівні філософського поняття. Пластичне набуває “архетипного” значення, яке може мати різні інтерпретаційні рівні.

Концептуальну сферу проблеми окреслюють концепції, в яких пластичне постає принциповою передумовою наступного – естетичного, культурного, мистецького тощо – оформлення і визначає явища “граничні”, перехідні, лімінальні, які знаходяться у просторі “між” (ідеальна тілесність, текст, образ, метафора, танець та ін.). Це “плоть”, “першоприсутність” М.Мерло-Понті, “пластичне” О.Габричевського, “пластика” Ф.Шеллінга, “вираження” О.Лосєва, “ймовірні майбутні” Ю.Лотмана, “сингулярне буття” Ж.Дельоза, “докультура” В.Біблера, “пластика”, “поезіс” М.Мамардашвілі, “Ще-Не-Буття” Є.Блоха, “пафос” С.Ейзенштейна, ін.

Стосовно явищ, які виявляють багатогранність і неоднозначність феномену пластичного, можна спостерігати наступні тенденції. Передусім проблема тіла і тілесності, будучи безпосередньо пов’язана з пластичним, є предметом багатьох різнопланових досліджень. Слід відзначити ті концепції, в яких тіло аналізується не в бінарній опозиції до душі і духу, а як самоцінність, як універсальна, сутнісна характеристика людського буття. Тіло як вольовий акт виступає у філософії А.Шопенгауера. Ф.Ніцше розглядає тіло як основоположний чинник культури. На пластичній самодостатності тілесності античної цивілізації наголошує О. Лосєв. Актуальною видається концепція пластично-тілесного принципу А.Пучкова. Атрибутивними ознаками пластичного постають характеристики особливої екстатичної тілесності. Як тіло, що долає власні межі та прагне єдності зі світом (т.зв. “танцююче тіло”), воно є предметом дослідження у Ф.Ніцше, П.Валері, О.Габричевського, Вяч. Іванова, В. Подороги, С.Фейнберга. Особливу увагу привертає концепція тілесності М.Мерло-Понті. Він аналізує тіло як синтез бачення, руху, мислення, як “першоматерію”, у котру вписані всі речі, утворюючи єдине зі світом “феноменологічне тіло”. Проблема цілісності людини як духовно-тілесної істоти і навколишньої дійсності присутня у творах Г.Башляра, Х. Ортеги-і-Гасета, Р.-М. Рільке, М. де Унамуно. Необхідно виокремити сучасні філософські праці, де проблема тіла досліджується з новітніх методологічних позицій: шизоаналіз, семіотика, деструктивізм, філософія симулякрів, ін. (А.Арто, Р.Барт, Ж.Батай, Ж.Бодрійяр, Ф.Ґваттарі, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, С.Зимовець, В.Подорога, М.Риклін, М.Фуко та ін.).

Зміни в сучасній свідомості спричиняють потребу і появу певних альтернативних стратегій до класичної організації тексту, до традиційної книги. З’являються концепції констелятивного підходу у філософії (Т.Адорно, В.Беньямін), різоми (Ф.Гваттарі, Ж.Дельоз), афористичної манери письма (Ж.Дельоз, А.Лаврова, В.Подорога, К.Свасьян, М.Фуко, К.Ясперс). Важливими у цьому контексті є семіотичні інтерпретації тексту (Р.Барт, Д.Сіличев, Ю.Степанов, Б.Успенський). Цікавими є тенденції в дослідженні й оцінці метафори, яка аналізується не лише як літературний прийом, один із засобів образної виразності художніх творів, а як особливий аспект мислення. Окресленою проблемою займались Н.Арутюнова, Г.Башляр, С.Вишенський, М.Мараш, Х.Ортега-і-Гасет, В.Подорога, М.Риклін, Р.Рорті, ін.

Проблем визначення пластичного образу і пластичного світовідношення торкались у своїх працях Ф.Шеллінг, С.Фейнберг, О.Габричевський, М.Бахтін, П.Флоренський. Танець можна назвати найбільш пластичним мистецтвом, власне “абсолютною пластикою”. Тому аналіз деяких його ознак “мимохідь” присутній у багатьох дослідженнях, котрі більшою чи меншою мірою стосуються пластичного. Традиційно, танець розглядається як хореографія, тобто як мистецтвознавче, історико-культурне явище (Л.Блок, А.Волинський, А.Дункан, К.Закс, Е. Корольова, В.Красовська, С.Лифарь, А.Ломакс, С.Лопухов, Ж.-Ж.Новерр, Л.Федорова, С.Фокін, ін.). Танець як естетико-філософський феномен був “на узбіччі” філософської рефлексії. Виняток становлять роботи П.Валері, І.Герасімової, С.Ейзенштейна, В.Мейєрхольда.

Вагоме місце серед естетико-філософських напрацювань займають роботи вітчизняних дослідників сьогодення А. Азархіна, О.Босенка, В.Возняка, Л.Левчук, В. Личковаха, В.Малахова, Н.Соболь, ін.

Такий щільний літературний простір окресленої проблематики дає можливість досліджувати феномен пластичного у взаємозв’язку та взаємозумовленості його характеристик на різних рівнях їх прояву.

Об’єктом дослідження є феномен пластичного в культурі. Предметом аналізу постають виражально-пластичні характеристики буття, які виявляються в екстатичній тілесності, метафоричному мисленні, пластичному формотворенні.

Мета дослідження: розкрити сутність феномену пластичного шляхом аналізу конфігуративної природи таких явищ як тілесність, текст, пластичний образ, танець.

Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію наступних завдань:

- визначити категоріально-понятійні межі феномену пластичного, співвіднести категорії пластичного з категоріями естетичного, виражального;

- дослідити прояви пластичного як універсального принципу формо- і образотворення, як феномену присутнісності, буття-можливості;

- проаналізувати феномен тілесності як одну із сутнісних характеристик людського буття, дослідити основні типи екстатичного тіла;

- з‘ясувати проблемні межі мовного втілення думки у філософському творі, розглянути особливості різних форм пластично-тілесного вираження філософського досвіду у тексті;

- виявити характерні ознаки метафоричного мислення;

- виявити специфіку пластичного образотворення у різних видах мистецтва (музика, графіка, поезія, танець).

Наукова новизна дослідження. На основі різнопланових естетико- філософських досліджень пластичне розглядається як естетична категорія, що виявляє відношення між людиною і світом, як деякий конфігуративний аспект цілісного образу людини і світу. Увага акцентується на мислительно-тілесних інтенціях онтологічної виражальності, яка виявляється в екстатичній тілесності, мовно-пластичних стратегіях тексту, метафоричному мисленні, пластичному образотворенні. В процесі дослідження були обґрунтовані наступні положення, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- сутнісною ознакою пластичного є виражальність - потенційність вираження у процесах універсального формо- і образотворення. Категорія пластичного виражає трансфігуративний образ єдності людини і світу, визначаючи феномени буттєвої присутнісності, буття-можливості, ще-не-буття. Вона виявляє динаміку культурного простору людини;

- феномен тілесності розглядається як мисле-форма і мисляче тіло, тобто як деяка мислительно-тілесна конфігурація присутності-у-світі. Перевтілені форми концепту виявляються у різних модусах екстатичного тіла. Екстатичність взагалі і екстатична тілесність зокрема виступають принциповою характеристикою власне людського буття, культури як стану самоспрямованості, сутнісної незавершеності, потенційності;

- пластично-тілесними стратегіями вираження мислимого у тексті є “маріонеточне” письмо, афористична манера, констелятивний підхід, різома, які є спробою вирішення проблеми мовного втілення філософського досвіду. Метафоричне мислення синтезує як первинні інтерпретаційні потенції мислення, так і категоріальний зріз реальності. Воно виражає єдність і зумовленість деякого цілісного образу людини у світі;

- пластичне образотворення виявляється як загальновиражальний принцип формотворення у культурі та мистецтві; як конкретна, предметна межа реалізації творчого задуму; як втілення образу універсуму у людині, людській фігурі, що поєднує універсальне буття в образі “одухотвореного” тіла; як найзагальніший образ “я” – “пустий” образ становлення людського у світі. Абсолютним пластичним образом є танець.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Суперечлива природа досліджуваного явища вимагає виокремлення особливої “смислової сфери” пластичного з різноаспектного естетико-філософського матеріалу. Пластичне розглядається як “концептуальна метафора”, яка може утворювати нові концепти на рівні вже досліджених і визнаних понять. З метою визначення природи і специфіки пластичного був проведений аналіз пластично-виражальних характеристик тіла, тексту, пластичного образу, який виявив проблемологічні теми присутності, “позакультурного”, екстатичної тілесності, “танцюючого мислення”, метафори, абсолютного пластичного образу, танцю.

Для з’ясування змісту ряду категорій і явищ практикувались структурно-функціональні методи. Окремі феномени розглядались як семіотичні одиниці. Використовувалися методи теоретичного моделювання певних концептуальних ситуацій, проблематизації досліджуваного матеріалу. Застосовувалися методи культорологічної концептуалізації проблеми, комплексний підхід у побудові цілісного образу феномену пластичного в культурі.

Крім того, у тексті дисертаційного дослідження здійснюється спроба “пластичного” стилю як реалізація тих методологічних установок, які походять з проблеми пластичного.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Здійснений естетико-філософський аналіз пластичного і напрацьовані теоретико-методологічні матеріали дисертації актуалізують ряд проблем, неоднозначних феноменів і тенденцій в сучасній культурі, які можуть стати предметом осібних досліджень (проблеми “нової тілесності”, сучасного “третього образу” людини, пластичного світовідношення, особливої текстової реальності, ін.). Залучення ряду понять, явищ і практик у певному взаємозв’язку і взаємозалежності свідчать про потенційність їхнього змісту і статусу.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її результати можуть бути використані при вивченні сучасної філософії мистецтва, естетики, культурології, сучасної культури в цілому. Слід зазначити екзистенційний, життєво-практичний (а не лише гносеологічний) вимір зроблених висновків щодо особливої естетики цілісного способу життя філософа, синкретичної єдності “естетичної активності” людини.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені і викладені у шістьох опублікованих статтях автора. Концептуальні положення обговорювались на засіданнях кафедри культурології Волинського державного університету імені Лесі Українки. Результати дослідження пройшли апробацію на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Волинського державного університету імені Лесі Українки (Луцьк, 1995 - 2000), на міжнародних філософсько-людинознавчих читаннях “Гуманізм. Людина. Моральність”, “Гуманізм. Людина. Мистецтво”, “Гуманізм. Людина. Віра” (Дрогобич, 1996 - 1998), на VI філософсько-методичних читаннях “Інтелект в дзеркалі філософської методології”(Львів, 1997), на філософських круглих столах, присвячених 200-річчю з дня народження Р.Декарта (Львів, 1996), і 100-річчю з дня народження Ж.Батая “Людина у пошуках самоідентифікації” (Львів, 1997), на науковій конференції “Філософсько-методологічні проблеми спілкування”(Львів, 1998). Матеріали дослідження використовувалися автором при читанні лекцій з естетики і філософії мистецтва, сучасної культури Старого і Нового світу, культури середньовічної Азії на відділенні культурології Інституту соціальних наук Волинського державного університету імені Лесі Українки.

Структура дисертації. Специфіка мети та завдань дослідження, логіка викладу матеріалу зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів та списку використаних джерел.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються мета і завдання, теоретико-методологічні засади роботи, формулюється її наукова новизна та положення, які виносяться на захист. Також з’ясовується теоретичне і практичне значення дисертації та апробація її основних положень.

У першому розділі “До визначення феномену пластичного” виявляються понятійні межі пластичного як естетико-онтологічної категорії у співвіднесенні його з категоріями естетичного і виражального, досліджуються прояви пластичного як принципу формо- і образотворення, розглядаються смислові сфери категорій пластичне / культурне, пластичне / природне, пластичне / тілесне, з’ясовуються характеристики пластичного як феномену буттєвої присутності.

Визначаючи зміст пластичного як структурної категорії, дисертант вдається до “структуралістської діяльності” (Р.Барт), коли у взаємозв’язках з іншими категоріями об’єкт моделюється таким чином, що у конструкції виявляються його концептуальні і функціональні чинники. З’ясовується структурний зв’язок пластичного з категоріями естетичного та виражального.

Автор осмислює естетичне як деякий цілісний феномен, невіддільний від людської життєдіяльності та її результатів. Сферою естетичного є сфера вираження, виражальних форм культури.

Буття виявляється в процесі мислення у формі тіла буття, набуваючи якості виражального. У виражальності буття постає як присутність. Виражальність надає можливості відбутися певним мисле-формам і свідчить про наявність “інтелігібельної матерії” (М.Мамардашвілі), здатність до першорозуміння, передрозуміння, можливість мисленнєвої офомленості у світі.

Виражальне є тим категоріальним оператором, який вказує на відмінності між естетичним і власне пластичним. Виражальність може виявлятися різною мірою, на різних стадіях вираження. Пластичне є виражальне, тобто виражає можливість, здатність вираження у всій його багатоманітності і ймовірнісності ще-не-оформленого стану, є ще-не-естетичне. Естетичне ж є виражене, втілене у деякій формі, реалізоване у спрямованому творчому акті. Пластичне може бути естетично вираженим, естетично оформленим. Воно є сферою і станом онтологічного зазору між виразимим, виражальним і вираженим, що робить процес вираження багатоваріантним.

Далі в роботі аналізуються ознаки пластичного як загальновиражального принципу мистецтва, завдяки якому здійснюється єдність реального та ідеального. У такому контексті пластичне має абсолютний характер, коли всі можливості постають як дійсні і містяться в абсолютній нерозрізненості, і є формою вираження, для якої матерія як предметність стає тілом, людською фігурою.

Важливими ознаками пластичного як універсального, первинного принципу формотворення є: 1) стійке начало, протиставлення безформенній, стихійній процесуальності; 2) подолання відособлення, зняття антитези “я” і “не-я”, своєрідна “де-феноменологізація” явищ і процесів. Воно характеризує процеси антропоморфізації інобуття, появу, функціонування і співвідношення “виражальних оболонок” людини. Однією з таких оболонок людини є культурний універсум. Беручи до уваги зміст, який мають категорії виражального та пластичного, в дисертації зроблено висновок про “позакультурний” характер пластичного в культурі. Такий позакультурний простір є певною онтологічною умовою культурного процесу і можливістю інваріантних культурних перспектив, своєрідним екстатичним потенціалом “реалізації” культурних форм. Він може бути наділений різноманітними культурними ознаками, сприйматися і інтерпретуватися через певні культурні форми. Феномен пластичного аналізується як “буття-можливість”, ймовірнісні характеристики котрого виявляють феномен присутності, першоприсутності, першоплоті. М.Мерло-Понті вводить поняття додосвідної (тілесної) екзистенції, яка реалізується в процесі безконечного діалогу людини зі світом, що складає “один і єдиний простір”. При такому методологічному підході образ людини як світовий образ, феномен антропності перестає бути домінуючими. Окреслено такі культурологічні тенденції детериторіалізації, деантропологізації, деіндивідуалізації людської присутності у світі, які констатують естетизований знаковий простір (текстуру) зі специфічною новою формою тілесності, а відтак, і людини.

Пластичне тлумачиться як деякий межовий, перехідний, граничний стан між мислимим і немислимим, передумова усіх майбутніх реалізацій. Реальність такої буттєвої ще-не-оформленості позначається терміном “ще-не-мислиме”, у тому ж контексті, “ще-не-втілене”, “ще-не-назване”, “ще-не-оформлене”, “ще-не-естетичне”. Світ ще-не-інший, але вже-не-єдиний, втрачаючи цілісність власної автентичності. Онтологія пластичного як “ще-не-буття”, виявляє характеристики глибинних засад людського існування та особливого “сингулярного буття” (Ж.Дельоз), поверхнева реальність якого може породжувати тілесні події, мову, речі.

Отже, категорія пластичного є певною конфігуративною моделлю цілісного образу людини і світу, якій притаманні універсальна здатність вираження, первинна присутність-у-світі. Пластичне характеризує ще-не-оформлений стан, який зумовлює можливість, здатність вираження – виражальність, визначаючи наступну естетичну мислительно-тілесну оформленість людського буття.

У другому розділі “Тілесність: модуси екстатичного тіла” аналізується феномен тілесності як універсальна характеристика людського світу, досліджуються типи екстатичного тіла.

Тіло розглядається як рухлива семіотична одиниця, яку можна інтерпретувати на різних рівнях семіозису. Це деяка погранична ідеальна тілесність, “рухомий синтез” (П.Валері), пластичний посередник між можливими біологічними, психофізіологічними та культурно-історичними процесами, який є джерелом семіотичних тлумачень на всіх рівнях взаємодії цих процесів. Певна можливість мислення, яка міститься у світі, є формою, естетично оформленим тілом. Таке ідеальне тіло “конструює” певне реальне тіло, яке має конкретні речові та речовинні характеристики. Будь-який вольовий мислительний акт є тілесним, мисле-формою. Іншим аспектом тілесності виступає власне мисляче тіло – жива плоть конкретної людини. Причому, мова йде про рухливу, мінливу і пластичну мислительну тілесність, яка вписана у простір, будучи його органічною частиною . У цьому контексті мислення є “ідеальною пластикою”(А.Пучков). І тоді справді: “платонівська ідея – це танець, доведений до своєї понятійної межі”(О.Лосєв). Постає проблема пластичного, т. зв. “танцюючого мислення” та його тілесно-пластичних характеристик.

Далі автор досліджує феномен перевтіленості, котрий є атрибутивною тенденцією людської сутності і людського світовідношення, особливістю яких є квазисубстанційне походження. Інтерпретується поняття “неперевтіленого змісту”(В.Табачковський) тілесності, від якого власне ”еманують” різноманітні концептуальні утворення “станів”, “канонів”, “типів”, “ефектів” тіла.

Узагальнюючим, концептуалізуючим моментом попередніх положень є поняття екстатичного тіла. Можна виділити два основних підходи до його визначення: 1) екстатичне тіло можна вважати одним із модусів тіла чи одним із структурних рівнів проблеми тілесності; 2) екстатичність взагалі і екстатичне тіло зокрема є атрибутивними характеристиками творчого процесу, людської сутності, феномену людського в цілому. У такому аспекті екстатична тілесність є специфічним утворенням на межі між світом і людиною, позначаючи особливе екстатичне середовище взаємозв’язку і взаємопереходу людини і навколишньої дійсності. Така тілесність володіє універсальною здатністю виходити за власні межі, втрачаючи рівновагу, бути сутнісно незавершеною, мінливою і потенційною реальністю, яка є живильним джерелом нових культурних, естетичних, мистецьких форм , образних характеристик буття.

Екстатичне тіло може поставати як “природнім”, конструктивним –діонісійське тіло, гротескове тіло, танцююче тіло, так і штучним, “ортопедичним”, генерованим цивілізацією, виробництвом, – симулятивне тіло, тіло спокуси, тіло без органів, тіло афекту.

Автор розглядає гротесковий канон тіла М.Бахтіна і акцентує, що гротеск – це не просто одна з культурно-історичних форм конкретної епохи, а певний структурний зріз такого естетико-культурологічного феномену як тілесність. Гротескове тіло – це амбівалентне, діалогічне тіло в становленні, яке виходить за власні межі, зачинаючи нові тілесні події і явища. Воно розкриває можливість іншого світу і потенційної форми реальності. Далі виявляється специфіка діонісійського, танцюючого тіла . Таке тіло характеризує ідеальний стан злиття людини з єдиним. Це тіло надмірне, яке виходить за межі конкретної, емпіричної тілесності у безлику стихію, долаючи індивідуацію, тобто будь-які відособлюючі, суб’єктивні начала. Танцююче тіло – це тіло руху, яке порушує рівновагу власного стану і оточуючого простору, виступаючи динамічною основою цілісного світовідношення.

Симулятивна тілесність є своєрідним симптомом сучасної культури, будучи найменш “тілесною”, “реальною”. Вона позбавлена референтного співвіднесення з дійсністю.Тіло перетворюється у знак. Знак у такому контексті стає самозамінним і самодостатнім, не позначаючи і не відображуючи якоїсь глибинної реальності. Єдиною альтернативою “холодній” тотальній симуляції є симуляція “гаряча” – спокуса – тіло, яке спокушає, і тіло, яке спокушають. Тіло спокуси – неприродне і неспродуковане – належить до штучного світу знаку і ритуалу. Воно позбавлене глибинного виміру бажання і постає як чиста формальна гра “стратегій видимості”. Буття такого тіла – це “буття-для-іншого” (С.Кіркегор), яке збувається лише у грі з іншим, у момент самовтрати. Але найменш антропоморфним є тіло без органів (А.Арто, Ф.Ґваттарі, Ж.Дельоз). Воно теж позбавлене психофізіологічних і топологічних ознак, є виключно “культурним” тілом, яке за межами умовної знакової системи втрачає значення та існування. Це тіло реактивне, “надживе”, завжди зовнішнє собі, - тіло без образу. Таке “безтілесне”, до-індивідуальне тіло, будучи нелокалізованим, “ковзає” по поверхні між речами і реченнями, між тілами і мовою, між минулим і майбутнім, породжуючи мову й інші “безтілесні ” явища буття.

Отже, тіло репрезентує собою певний естетичний феномен, “естетичний знак”, який виявляє відношення між людиною і дійсністю. Аналіз тілесності показав її “пластичну” природу у модусі мислительно-тілесної конфігурації людини і світу та екстатичного тіла.

Третій розділ “Пластично-тілесні форми мовного вираження філософського досвіду” присвячений проблемі текстового втілення думки у філософському творі. Особлива увага звертається на комунікативно-інтерпретаційні характеристики тексту.

Дисертант окреслює проблемну ситуацію, яка спричиняє появу певних “текстових” альтернатив традиційним формам вираження, спрямованих на зміну дуалістичного світобачення. Переоцінка актів самосвідомості, які сприймаються як єдино можливий, знаково організований текст, породжують певні труднощі при формуванні проблем пізнання, при з’ясуванні термінологічного змісту слів. Процес вираження і розуміння думки включає різноманітні комунікативні засоби і цінності, момент сприйняття, процедуру інтерпретації, впровадження в інші мовні стратегії і життєві практики. Враховуючи ту позицію, при якій світ розглядається як деякий плюральний текст і констатовані процеси “олітературювання” важливих смисложиттєвих принципів людського, автор досліджує спроби таких форм вираження, які, на відміну від традиційних способів філософської та мовної комунікації, безпосередньо звернені до завдання тілесного вираження мислительного досвіду.

У роботі аналізуються ідеї П.Флоренського про визначення терміну як центральної одиниці “втіленої духовності”. Але у такому випадку філософія перетворюється в науку про походження філософських термінів та закономірності “найменування” духовно-мислительної активності. Постійне переосмислення словесних подій ставить дослідника у ситуацію безконечних естетико-філософських суперечок, генеалогічних пошуків різних категоріальних систем.

Автор зосереджується на проблемі т.зв. “танцюючого мислення”, а відтак ,танцю як виду письма у С.Кіркегора та Ф.Ніцше. У роботі зазначається, що саме ці мислителі, як ніхто інший, осмислювали власне життя і реально “проживали” свої думки, піддаючи рефлексії власну біографію, інтерпретуючи смисл і смислові можливості кожної події і переживання так, що врешті-решт їхнє життя і їхні думки постають як щось завершене ціле. Свій екзистенційний досвід Кіркегор передає через терміни руху, “руху маріонетки”, тобто руху віртуальної істоти, фрагменту ідеальної тілесності, що відображає афектовані типи рухів, унаочнюючи екзистенційні стани людини.

Спробою подолання “відстані розуміння” між поняттям і річчю, між людиною і дійсністю є констелятивний підхід, міметична модель “естетичної раціональності”, яка може бути реалізована лише у дискурсі тілесності і бажання. Вона позначає можливість нетотожного, творчого понятійно-образного синтезу у цілісному світовідношенні.

У роботі аналізується феномен книги як 1) певної картини світу, 2) способу мислення, 3) образу людини і 4) певної форми об’єктивації конкретного досвіду. Відповідно до цього, умовно розрізняються т.зв. класична книга, афористична манера письма і різома. Картезіанський зразок книги-критики, “книгу-корінь”, характеризує логоцентризм, жорстка структурованість і відображувальний принцип. Афоризм (на прикладі творчого методу Ф.Ніцше) є найбільш адекватною формою “танцюючого мислення”. У ньому позамовні можливості тексту (тілесні і топологічні характеристики) мають не менше значення, ніж власне мовні. Афоризм інтерпретує дискретне, фрагментоване буття з певною ритмічною закономірністю, забезпечуючи пластичність, багатозначність вислову і його сприйняття. Різома виражає новий тип тексту, специфічного мислення, образ світу, який визначається процесами декодування і детериторіалізації. Не існує різниці між тим, про що у книзі говориться, і тим, як це робиться. Це “тіло без органів”, завдяки якому стає можливим здійснення множинності тексту, смислу, світу, що пропонує кон’юнкцію.

Проблема тільки теоретичного, понятійно-категоріального пізнання світу породжує спроби змінити гіпертрофовані знаково-символічні, умовні картини реальності, відображені в традиційних об’єктиваціях досвіду. На противагу їм з’являються такі мовні стратегії, які ще більше релятивізують відношення світ/уявлення про світ.

Вище окреслені тенденції виявляють такий феномен категоріально-методологічних зрушень як текст, що розглядається як своєрідна гранична, “межова” мовна реальність, пластично-смислові інтенції якої виявляють особливе метафоричне бачення. Між світом і нашими уявленнями про нього існує безперечний розрив, який можна знехтувати або зафіксувати при процедурі сприйняття і розуміння світу. Лише категоріальний зріз дійсності не може бути визнаний єдиним і бездоганним і вичерпати проблему ефективності мислення. Так Ф.Ніцше наполягав на естетичному ставленні, на естетично-метафоричному перекладі реальності на особливу мову. Метафора втілює цю межу і перехід як безпосереднє перетворення, як переживання. Важливо не протиставляти понятійно-категоріальний простір метафоричному мисленню, а визнати їх взаємопереплетіння і взаємовизначеність. Метафора може виступати концептуальним чинником, який здатний формувати нові наукові поняття. У такому контексті, наукове мислення зміщується з суб’єкт-об’єктної позиції на чуттєво-образні засади сприйняття світу. Виявляється деякий “маточний розчин” (М. Мерло-Понті), у котрий вписані всі речі, які, у свою чергу, бачить і сприймає людина. Образи цих речей постають внаслідок специфічних транссубстантивацій людської тілесності і дійсності, коли видимий світ і світ моторних проектів є цілісними частинами одного буття і єдиного простору. Метафоричне сприйняття виражає особливого роду самосвідомість екстатичного тіла, яка виникає не шляхом прямого відображення, перетворення у мислиме, а через взаємоперехід, змішування, нарцисизм того, хто бачить, і того, що він бачить. Вона виявляється “зануреною” у речі, а речі – “інкрустовані” в тілесність, складаючи частину її повного визначення. Таким чином, метафора є і дією, і наслідком первинної інтерпретаційної сили, виражальних потенцій самого буття, які співпадають з порухами і потоками універсальної тілесності. Наукове поняття – це вторинне, похідне утворення, де зміст метафори є абстрактно оформлений, а значення – інтерпретаційно обмежене.

Метафора є “найближчою” основою, на якій створюється картина світу. Істина постає “рухливою армією метафор”. Мінливість метафор забезпечує свободу творчості і самореалізації. Зміна метафори як певного словника веде до появи не лише нових лексичних форм, а й оновленого образу людини у світі. Вона дає можливість “переописати” (Р.Рорті) реальність, наділяючи її виражальними, пластично-тілесними характеристиками, тим самим звільняючи буття від однозначності, категоричності та імперативності “наукової картини світу”. У цьому ж контексті можна говорити про “пойєтичну філософію”, “метафоричну естетику”, “поетику філософії”, котрі орієнтовані не лише на теоретичну “правильність” пізнання, а й на безпосереднє переживання, особливу буттєву достовірність і відкритість процесу осягнення світу. Виділяючи поняття “матеріальної метафори”, автор аналізує панметафоричне сприйняття реальності на прикладі тотальної метафоризації у творчості Ф.Кафки та матеріальних образів стихій Г.Башляра.

Отже, загальні тенденції ”літературизації” світу, коли дійсність перетворюється на деяку текстову реальність і наділяється смислом лише через інтерпретацію її як тексту, особливого значення набувають позамовні, граничні – пластичні – стратегії вираження, звернені на тілесну фіксацію досвіду. Сучасні методологічні зміни виявляють можливість і дієвість категоріально-метафоричного синтезу у процесах цілісного світобачення і становлення “естетики філософського існування”.

У четвертому розділі “Пластичне образотворення у мистецтві” досліджуються вияви пластичного образотворення в музиці, графіці, словесності; аналізуються особливості пластичного образу в танці.

Визначаються основні аспекти пластичного образу: 1) як моменту будь-якого образотворення, загальновиражального принципу формотворення взагалі і мистецтва зокрема; 2) як речовинної, предметної форми для вираження творчих ідей, тобто конкретної межі здійснення творчого задуму в матеріалі; 3) як втілення образу універсуму через людську тілесність (а не тільки через внутрішній ідеальний світ), що поєднує в собі універсальне буття в образі людського “одухотвореного” тіла, яке є зовнішнім виразником внутрішніх рухів і змін; 4) як загальний образ “я”, що продукує образи світу, іншого, інших “я”.

Аналізуючи певний етап формотворення у музиці як момент пластичного образу, зазначається, що музичний матеріал – звук, звучання, що поширюється у просторі, - має таку ж реальну речовинну природу, як і пластичні мистецтва. Власне музичні образи формуються, інтонуються з цього конкретного матеріалу, породжуючи мелодичну лінію музичного руху. Пізніше вони набувають інтелектуальних конотацій і втрачають свою безпосередню просторову пластичність. У графіці образ формується на основі руху без фіксації у статичному матеріалі шляхом побудови специфічного “рухового простору” і окреслення уявної внутрішності предмету. Досвід такого руху закріплюється в прокресленій лінії жесту або дотику. У музиці і графіці відбувається своєрідна взаємодія матеріалу і творчого задуму. Вони, зливаючись у русі, “танцюючи”, творять особливий мистецький простір і образ самої людини. У поезії слово теж може мати пластичну природу при умові, що за основу береться його звучання (близьке до музики), або ієрогліфічна знаковість, коли важливий тілесний, зримий праобраз словесної форми (графічний момент), або ж цінність слова самого по собі як пластичної (мінливої, багатозначної) інстанції, а не лише як репрезентації названого ним об’єкта. Досліджується синтез різних видів мистецтва, який реалізується, наприклад, у кінематографі, в експериментах С.Ейзенштейна, в аванґардних пошуках сучасного мистецтва.

Структурою, яка інтегрована в поняття екстатичного тіла, танцюючого мислення, позамовних факторів вираження, пластичного образотворення є танець. Танець є безпосередньою пластикою. Автор робить короткий огляд походження танцю, його первісних форм, фольклорної (стихійно-імітаційної та консервативної) хореографії, класичного балету. Виявляється, що танець виступає дієвим чинником становлення образу людини у світі. Пізніше його професійні, регламентовані форми постають як “обернений епіграф” (С.Фейнберг) до нашарованих на нього музичних тем та літературних сюжетів. Виявляється, що танець є абсолютним пластичним образом лише у момент свого безпосереднього здійснення. Як тільки рух його зупиняється, він перетворюється у “мистецтво внутрішнього образу” (С.Фейнберг). Дисертант розглядає феномен кінестезичного мислення, що означає не лише конкретно-ситуативне мислення танцівника під час танцю, який мислить усім тілом, а й всезагальний зв’язок, взаєморух і взаємообмін між людиною і світом.

Як абсолютний пластичний образ, танець не має образу. Тобто образ танцю – це порожнеча, “сингуляр”, деяке узгодження сил і можливостей людини і навколишнього. І тому у танці “я-відсутність”, а не “я-присутність”. Розутілене, розречевлене “я” стає пустим образом самого танцю, а відтак, єдності людини і світу. Він ніби творить власне людський простір, образ реальності, образ людини, і разом з тим є втратою їх єдиного, стійкого образу. Образ танцю – це стан передобразотворення, становлення майбутніх образів деякого нерозпредметненого залишку, який і виступає основним результатом творчого процесу і джерелом життєвості твору мистецтва.

Отже, пластичний образ є певним етапом мистецького і культурного формотворення і становлення образу людини у світі. Як момент образотворення, він виявляє пластичну природу музики, графіки, словесності. Абсолютним пластичним образом є танець, у якому розпредметнене людське тіло (я) виступає загальним образом універсуму і є конкретною межею процесу втілення.

У висновках дисертації показано загальний підсумок роботи та окреслено перспективи подальшої розробки проблеми. У результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:

1. Феномен пластичного розглядається як певна структура, яка виявляє мінливість, багатозначність і потенційність різних понять, предметів, явищ. Пластичне - це естетична категорія, сутністю якої є виражальність - здатність, можливість вираження в культурі і мистецтві. Будучи основоположним принципом образо- і формотворення, пластичне також виступає принципом оберненого процесу подолання інобуття. Воно характерне феномену буттєвої присутності, "першоплоті", у яку можуть бути вписані предмети і явища світу. Пластичним є стан світу, коли світ ще не став іншим сам собі у людській культуротворчій діяльності. Пластичне - ще-не-інше, ще-не-оформлене, ще-не-втілене, але воно вже небайдуже, сповнене пророчої потенційності майбутніх реалізацій.

2. Тілесність виступає пластично-виражальною сутністю людського світу. Тіло є 1) певною мисле-формою, тілесністю, предметністю мислительного акту і 2) "мислячим тілом", конкретною людською тілесністю. Перевтіленість (тіла) розглядається як атрибутивний феномен культури, який констатує процес відчудження автентичних форм і становлення людського, власне культури. Тіло характеризується як "естетичний знак", що являє відношення між людиною і реальністю.

Рухливою, пластично-мислительною формою, що виражає взаємозалежність людини і світу, є екстатична тілесність. Екстатичне тіло може бути гротескним, танцюючим, діонісійським, виступаючи умовою творчості. Але воно може мати штучну, "безтілесну" природу - симулятивне тіло, тіло спокуси, тіло без органів, тіло аффекту.

3. Проблема подолання дуалістичного світобачення ставить завдання адекватного мовного вираження філософського досвіду. Це може бути досягнуте завдяки включенню у текст позамовних (тілесно-пластичних) засобів вираження. Спробою таких текстових стратегій є т. зв. “танцююче мислення”, притаманне творчій манері С. Кіркегора (відображення екзистенційного досвіду віри в афективних рухах маріонетки-фрагменті ідеальної тілесності) та афористичному письму Ф. Ніцше. Збереження певного негативного простору між річчю і поняттям пропонується у констелятивному підході Т. Адорно.

Поряд з класичною книгою більш відповідно втілює філософський досвід у мові афоризм (вираження “танцюючого мислення”) і різома (яка реалізує множинність і світу, і тексту в детериторіалізованій формі книги).

Метафора виступає як онтологічно-естетичний феномен, який забезпечує цілісне світосприймання, включаючи категоріальний зріз дійсності. Вона є дією і наслідком первинної інтерпретаційної сили самого буття.

4. Пластичний образ як момент образотворення як виражальний “першопочаток” притаманний музиці, графіці, словесності, танцю. Музичне звучання має просторово-речовинну природу. В графіці предмет окреслюється через досвід жестів і дотиків без фіксації у статичному матеріалі. Слово теж може мати пластичну умову як звучання, ієрогліфічний знак чи самодостатня поетична одиниця. Танець є абсолютним пластичним образом у момент свого безпосереднього здійснення. Образ танцю – “пустий” образ становлення майбутнього формотворення. Розутілене “я” у танці є універсальним образом світу, цілісності людини і навколишнього.

Основний зміст дисертації представлено у публікаціях:

1. Пластичне як позакультурний ефект культури// Науковий вісник Волинського державного університету: Філософські науки. - Луцьк, 1999. - № 11. - С.191-195.

2. Як виразити "танцююче мислення" // Науковий вісник Волинського державного університету: Філософські науки . - Луцьк. - 1999. - № 12.

3. Руки (Досвід семіозису доторків) // Науковий вісник Волинського державного університету: Філософські науки. - Луцьк, 1998. - № 10. - С.180-186.

4. Силуети //Науковий вісник Волинського державного університету: Філософські науки. - Луцьк, 1997. - № 9. - С.134-137.

5. Замальовки на тлі (ін-тонації реальності в сюрреалізмі) // Науковий вісник Волинського державного університету: Філософія, соціологія, культура. - Луцьк, 1996. - № 2. - С.40-42.

6. Філософія сюрреалізму і мистецтво // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах. - Львів, 1997. - С.82-89.

Анотації

Пригода Т.М. Феномен пластичного в культурі: естетико-філософський аналіз. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 – естетика. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2001.

Дисертація присвячена естетико-філософському аналізу феномену пластичного в культурі. Пластичне розглядається як естетико-онтологічна категорія, яка визначає деякий єдиний конфігуративний образ людини і світу. Виражальні характеристики пластичного повідомляють феномен первинної присутності-у-світі. Людина і світ осмислюється як цілісна метаморфоза буття, мислительно-тілесні інтенції якого виявляються в екстатичній тілесності, тексті, пластичному образотворенні.

Ключові слова: пластичне, виражальне, вираження, тілесність, екстатичне тіло, текст, метафора, пластичний образ, танець.

Пригода Т. М. Феномен пластического в культуре: эстетико–философский анализ. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08. – эстетика. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2001.

Диссертация посвящена эстетико–философскому анализу феномена пластического в культуре. Пластическое рассматривается как эстетико–онтологическая категория, определяющая единий конфигуративный образ человека и мира. Человек и мир осмысливаются как целостная метаморфоза бытия, выразительные интенции которого обнаруживаются в феноменах экстатической телесности, текста, пластического образотворчества.

При сопоставлении категорий эстетического, выразительного и пластического отмечается, что пластическое сообщает возможность, способность выражения, тем самым предопределяя последующую эстетическую мыслительно–телесную оформленность человеческого бытия. В диссертации раскрываются возможностные и вероятностные характеристики пластического. Исходя из этого положения, устанавливается “внекультурный” статус особого состояния культуры, являющегося онтологическим условием культурного развития и инвариантных культурных перспектив. Пластическое характеризирует феномен первоприсутствия, “первоплоти”, определяющий образ человека включенным в некий целостный мировой образ и лишенным доминирующего положения.

Телесность рассматривается как эстетический феномен, совмещающий понятия мысле-формы, тела бытия, и мыслящего тела, живой человеческой “одухотворенной плоти”. Пластическое основание телесности непосредственно проявляется в экстатической телесности, отражающей метаморфозы человеческого существования в изменчивом и непостоянном бытии. Модусами тела является тело гротескное, танцующее, дионисийское, симулятивное, тело соблазна, тело без органов, тело аффекта.

Исследуются попытки таких форм коммуникативного влияния и интерпретационных средств, целью