винахідливими, - відмічає академік І. Дзюба, - щоб побачити разючий занепад художньої і теоретичної думки, відчути страхітливі кадрові проломи. Звузилася тематика й проблематика української літератури, збіднила поетика: із засудженням "формалізму" згасли стильові шукання, ... авангардизм було ошельмовано, а зі складної амальгами натуралізму і революційної романтики залишилися здебільшого описовість та патетична фраза. На перший план виходить соціально замовлене оспівування героїки культурної революції, що включала в себе конструювання "нової лінії" та "нової моралі". І ще - боротьба ... з націоналізмом, з куркулями, із троцькістами, зі шкідниками, із шпигунами, із релігійним дурманом і т. д." [23.-С.46-47].
У ці роки всі види творчої діяльності переживали особливе піднесення своєї незалежності, самостійності творчої ініціативи, що втілилося у багатобарвності літературних напрямів і творчих організацій. Відомості з біографічних довідок, назви літературознавчих і критичних праць, творів, публікації їх у тих чи інших журналах дозволяють пов'язати імена літературних діячів з літературними течіями.
Неокласики: М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Филипович, О. Бургардт (Клен), М. Рильський. На відміну від усіх інших груп, майже всі мали закінчену класичну вищу філологічну освіту, добру персональну культуру. Символісти: Я. Савченко. Редагував "Літературно-критичний альманах" символістів (К., 1918); Д. Загул - один із видатних представників української школи символістів.
Футуристи: О. Слісаренко, М. Бажан, О. Влизько, Г. Шкурупій. Семенко М. - творець і лідер українського футуризму. Відзначився цікавими формальними шуканнями в поезії та прозі. У 191831 рр. випустив коло 20 книг, перші з яких "Прелюд" (1913), "Дерзання", "Кверофутуризм" (1914). Організатор групи і журналу "Наукова генерація" (Харків, 1927-31).
У це десятиріччя вперше в історій української літератури було налагоджено систематичні переклади зі світових літератур Сходу і Заходу. Російською мовою перекладали твори українських письменників С. Васильченко, М. Вороний, Є. Григорук, І. Дніпровський, М. Доленго, О. Донченко,
Еллан, Д. Загул, М. Зеров, М. Йогансен, І. Кириленко, В. Кобилянський, Г. Коляда, О. Копиленко, А. Кримський, І. Кулик, М. Куліш, А. Любченко, О. Олесь, Т. Осьмачка та ін. У 1927 р. М. Слісаренко в літературної дискусії виступив проти тези М. Горького, що твори російської літератури на українську мову перекладати не варто, бо українці, мовляв, розуміють російську мову.
Як майстри перекладів європейської літератури виявили себе Д. Загул (балади Гете, перша частина "Фауста"), В. Свідзінський (із старогрецької, латинської, німецької), В. Филипович (з французької, латинської), М. Зеров (перекладач античної поезії: "Антологія античної поезії" - К.: Друкар, 1920), В. Бобинський (з французької, німецької, польської, найкращі переклади поезій А. Рембо); М. Драй-Хмара (з французької), В. Мисик (перекладач творів р. Кіплінга, р. Бернса), В. Підмогильний (переклав українською мовою А. Франса, О. де Бальзака, Гі де Мопассана, Стендаля) тощо.
Літературознавці називають 1917-33 рр. терміном "ренесанс" та "відродження" - короткочасна, але велика за змістом і напругою, цілком закінчена доба [24.-С. 957]. Ці десять років (1917-27) були благословенні нечувано рясним урожаєм на дуже молоді таланти. Імена їх, поряд із молодими неоромантиками, дебютантами попереднього п'ятиріччя (А. Любченко, І. Дніпровський, М. Йогансен, Ю. Смолич, П. Панч, Гжицький та ін.) назавше остануться в історії української культури: М. Куліш, І. Сенченко, М. Бажан, Ю. Яновський, Є. Плужник, О. Влизько, В. Мисик... Початок нової української сатирі дали О. Вишня, М. Семенко, В. Поліщук. Вперше в історії України сформувався окремий фаховий цех професійних літераторів і журналістів, і вперше утворився суцільний органічний літературний процес із стильовими течіями (футуризм, неокласика, експресіонізм, символізм тощо) і змаганнями, що групувались навколо альманахів і журналів [24.-
956].
Ренесанс української літератури і культури - короткий, але важливий в історії української літератури. Ю. Луцький вважає, що приводом до цього була рання напівавтономія України, яка була наслідком визвольної боротьби українського народу в 1917-1919 рр. Хоч за цей час в Україні не вдалося закріпити незалежність України, все ж таки було завойовано чимало прав у радянській республіці. Комуністична партія пішла на тимчасові поступки республікам, сподіваючись, що вони тісніше об'єднаються з Росією [25.-С.139].
З 30-х років починається селекція і трансформація культурного життя. Державна ідеологія проникає в усі його сфери, у тому числі й літературу. Ліквідовуються всі літературні угруповання в Україні. Державна ідеологія вимагала від представників письменництва та їхніх творів визнати і керуватися так званим "класовим підходом". Відповідно до нього літературу було поділено на пролетарську, селянську, "супутню", відмова від літератури і мистецтва "старого світу" як класово невитриманих супроводжувалося їхнім знищенням. Потім настала черга "лівого" мистецтва як "незрозумілого пролетаріату".
У цілому З0-ті роки знаменувалися становленням української радянської літератури з єдиним засадничим творчим методом - соціалістичним реалізмом, творці якого були "колективізовані" до Спілки письменників. Мистецтво стало повністю контрольованим державою (Спілки письменників, державні видавництва, державна цензура тощо) [20.-С.321].
У ці роки українська література зазнала значних і трагічних втрат. 13 травня 1933 р. на знак протесту тоталітарним тенденціям у культурі самогубством покінчив життя М. Хвильовий (тут і далі наводяться прізвища письменників, які ввійшли до покажчика "Десять років української літератури"). Після вбивства 1 грудня 1934 р. в Ленінграді С.М. Кірова, в Україні було викрито так зване "Об'єднання українських націоналістів". 13-15 грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР в Києві розглянула справу 37 осіб. Серед інших до розстрілу
