Росії, що прийшов на зміну феодального. Цей процес проходив і в Україні на приєднаних до Росії землях. На цей же період припадає і формування української нації та української національної мови, що завершується у другій половині XIX ст.
На першому етапі формування українська національна мова функціонувала переважно як усне мовлення з розгалуженою сіткою територіально-діалектних різновидів. На другому етапі свого розвитку вона виступає як загальнонародна мова з розвиненими літературними стилями.
За радянських часів наруга над українською мовою тривала, тільки боролися з нею підступніше і витонченіше, а то й завуальованіше. Проголошуючи на словах рівноправність мов народів СРСР, фактично приймалися постанови — офіційні й таємні — про сприяння розвитку тільки однієї, російської, а отже, скеровані на витіснення всіх інших, на занепад національних мов. Доречно зазначити, що за період з 1926 по 1959 рік (роки перепису населення) в СРСР зникли майже 90 етнічних спільнот і, звичайно, їхні мови. Така доля чекала й інші народи, в тому числі й український.
1933 p. — телеграма Сталіна на Україну про припинення тут «українізації».
1938 p. — постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», унаслідок чого почалося масове закриття україномовних шкіл і переведення їх на російськомовні.
1958 p. — внесення до законодавства положення про вільний «вибір мови» навчання, про вивчення за бажанням учнів і батьків, окрім російської, іншої мови.
1970 p. — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.
1978 p. — постанова про посилене вивчення та викладання російської мови і літератури.
1983 p. — постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів у національних школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови.
1989 p. — постанова про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 p. — «Закон про мови народів СРСР», де російській мові надається статус офіційної...
Яка б ще мова, крім української, могла витримати таку наругу? Витримала! І кожного разу після тих заборон-знищень, вона, ніби міфічний Фенікс, відроджувалася, бо український народ, „говорячи словами Лесі Українки, «у серці має те, що не вмирає» Виховання громадянина. – К., 1997. – С. 204-205. .
Наша земля створила народ у центрі Європи, з усіма ознаками добра та краси, який назвав себе «народ у країні». Ця земля — Україна погребує від свого українця допомоги. Українець — це гармонія землі та мови. Земля без нації — пустеля. Земля — з вандалами — імперія. Люди без рідної мови — «російськомовне» населення. Немає нації без землі, без природи, немає держави без нації, яка дала їй імення. Немає нації без мови. Це історична закономірність. Отже, українська мова має бути панівною в українській родині. Лише за цієї умови можна виховати у молоді почуття належності до великої української нації. «Нація — найвища природна форма об'єднання людей. Завдяки мові нормально функціонує її організм як у політичному, так і в економічному й культурному відношеннях. Мова — найголовніший чинник консолідації нації, її основна ознака... Втрачаючи мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже етнічної спільноти... Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовною розвитку нації: словник — це те, що знає нація про світ, а граматика — це те, що вона про цей світ говорить. Знати, берегти й примножувати це знання — обов'язок кожного українця»,— пише доктор філологічних наук Андрій Бурячок. І веде далі: «Велике значення мови для культури нації. Розвиток культури починається з розвитку мови. Чим розвиненіша мова, тим багатша культура, і навпаки — багатство національної культури забезпечує багатство мови, повноту її структури. Тому кожен із нас повинен дбати про мову як засіб творення національної духовності та національної культури... Ми зобов'язані зміцнювати позиції нашої мови в суспільстві, не допустити, щоб на нашому поколінні обірвався цей предковічний мовно-культурний зв'язок поколінь українського народу, що йде в майбуття з глибини тисячоліть» Бурячок А. Мова і консолідація нації // Вечірній Київ. – 1996. – 12 січня. .
У запеклій боротьбі проти усіляких заборон з боку російського самодержавства українська національна мова, успадкувавши надбання усього попереднього періоду, не тільки вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала виразові засоби. Поєднуючи минуле народу з сучасним і прийдешнім, українська національна мова є його історичною пам'яттю, скарбницею духовності.
Поняття «національна мова» охоплює загальнонародну українську мову — як літературну, так і діалекти.
3. Сучасна українська літературна мова та територіальні діалекти
Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.
Літературна мова — це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.
Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.
Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіальне обмежених діалектів як форм побутового мовлення,
