Проте подібна позиція не знайшла підтримки в колах політично змужнілого галицького суспільства, яке остаточно втратило сподівання на прихильну чи бодай нейтральну позицію Відня в боротьбі проти польського засилля в Східній Галичині. Ще 19 жовтня – відразу після того, як керівники "з'їзду мужів довіри" відмовилися навіть обговорювати внесену соціал-демократом М.Ганькевичем резолюцію, що вимагала об'єднання всіх українських земель у єдину самостійну державу, – прихильники соборної України вдалися до рішучих дій. За свідченням О.Кузьми – сотника УГА й найретельнішого історика подій осені 1918 р. у Львові – "невдоволені таким поладнанням справи прихильники соборницької концепції без ріжниці партій зібралися того самого дня на окрему нараду і рішили... вислати до Києва депутацію з заявою про прилучення австро-угорських українських земель до наддніпрянської держави" [10, 271].

На значенні цього кроку наголосив відомий західноукраїнський дослідник, політичний діяч і дипломат М.Лозинський: "Так почав зарисовуватися між українським громадянством поділ на прихильників платформи Української Національної ради і прихильників проголошення з'єдинення. До першої групи належали провідники національно-демократичної і радикальної партії; до другої – часть національних демократів і радикалів, соціальна демократія, студентство і Січові Стрільці". Тим часом розвиток внутрішніх і зовнішніх подій вимагав швидкого подолання роздвоєності в цьому чи не найважливішому для українського революційно-визвольного руху питанні. Згадуваний вище О.Кузьма відзначив, що "через десять днів після державного перевороту український уряд прийняв соборницьку резолюцію як одно із своїх найближчих завдань". Та перед цим слід було створити українську владу в Східній Галичині.

Центральний уряд відмовився од обіцяного поділу Галичини на польську й українську частини. 31 жовтня він підтримав створену в Кракові Польську ліквідаційну комісію, яка претендувала на владу над усім регіоном. Іншим було ставлення до українських прагнень. Фактично заперечувалася можливість установлення української адміністрації навіть в окремих внутрішніх повітах Східної Галичини.

Неприхильну позицію центру підживлювало негативне ставлення до возз'єднання українських земель. Ще 15 вересня 1918 р. намісник у Галичині генерал К.Гуйн звернув увагу старост і директорів поліції у Львові й Кракові на те, що в Тернопільському, Збаразькому та інших повітах "деякі члени... легіону (січових стрільців) провадять серед сільського населення пропаганду у великоукраїнському дусі".

Та як у селах, так і в містах щораз діяльнішу підтримку здобували ті, хто закликав до возз'єднання з Великою Україною. Орієнтації на Відень суперечив досвід світової війни 1914-1918 рр., яка від перших днів і до самого свого кінця кривавила Галичину, Буковину та Волинь. їхніми територіями зі Сходу на Захід, а потім із Заходу на Схід прокотилися армії обох воюючих угруповань із єдиною метою – загарбати нові українські землі. Жорстоких випробувань зазнали й українці Закарпаття. Швидко позбуваючись ілюзій щодо доброго царя чи цісаря, маси чимдалі свідоміше прагнули згуртування української нації та возз'єднання її земель. Найактивніше боролися за цю історичну справу солдати й військовополонені, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Молоді політичні й соціальні сили, перебравши ініціативу в революційно-визвольному русі, енергійно домагалися усунення австрійської військової адміністрації, перш ніж вона передасть владу в Східній Галичині полякам [11].

Подібні тенденції виявилися й при формуванні Української Національної Ради. Соціал-демократи відмовились увійти до її складу. Настрої УСДП здобули підтримку політично активного студентства й молоді, а також солдатів, котрі повернулися з російського полону. Рішуче обстоювали державницькі прагнення українські січові стрільці.

Ці верстви західноукраїнського суспільства віддзеркалювали його соціальну психологію, радикалізовану у вирі світової війни. Остання вкрай загострила як національні, так і соціальні суперечності. Опозиція галицької молоді та соціал-демократів угодовським діям старих політичних авторитетів зумовлювалася не лише їхнім національно-державним патріотизмом, а й прагненням соціальної справедливості. Відбиваючи глибинні настрої суспільних низів, ці тенденції перетворювалися на важливий чинник громадсько-політичного життя, який наближав визрівання революційної ситуації. Потрібна була лише іскра, щоб уся Західна Україна спалахнула полум'ям усенародного національно-визвольного повстання. І воно вибухнуло 1 листопада 1918 р. у Львові. Ця визначна подія заслуговує на особливу увагу.

1.2. Боротьба за головне місто Східної Галичини

Рішучий виступ українців у Львові пришвидшили воєнні приготування польської сторони. Вірна німцям Регентська рада у Варшаві 23 жовтня призначила головнокомандувачем і начальником генштабу відомого своїм екстремізмом уродженця Калушчини генерала Т.Розвадовського, який негайно почав формувати військові частини для дій на Сході. Дедалі активніше до цього підключалася "Польська організація войскова"(ПОВ). Польське командування готувалося 1 листопада перебрати владу у Львові від австро-угорського намісника К.Гуйна, а солдати й офіцери польського походження, звільнені від присяги австрійським імператором Карлом, повинні були присягнути Варшаві. На території Галичини створювалися два військові округи. Особлива роль відводилася Львівському, новопризначений командувач якого вирушив до Львова разом із представниками Польської ліквідаційної комісії. Прихильність Відня провіщала "легальний" перехід влади у Львові до рук новоспеченої польської адміністрації.

Е.Старчевський, президент створеного в липні 1917 р. в Києві Польського демократичного об'єднання, наголошував, що Польща не має права на Львів, рівно як і на Вільно. Ці міста, вважав він, "розташовані, безперечно, в оточенні непольських територій... і є історичними столицями: Вільно – держави литовсько-руської, а Львів – західної гілки українців". Розважливий ідеолог вважав володіння цими містами навіть некорисним для майбутньої Польщі. "В інтересах польського духу, – зазначав він, – цілком достатньо, аби ці міста і території, що їх оточують, перебували під урядуванням влади, нехай чужої в національному відношенні, але цивілізованої та правової" [10, 272].

На жаль, чималий досвід співпраці демократичних сил України й Польщі,