Розділ 3. Процес творення західноукраїнської державності

2.1. Будівництво національної держави

Під час вуличних боїв у Львові розгорнувся нелегкий процес творення західноукраїнської державності (листопад 1918 – червень 1919). Він становить цілісне явище, в якому віддзеркалились притаманні галицькому суспільству риси – як успадковані від минулого, так і набуті у вирі революційних змагань. Основна увага зосереджувалася на розбудові урядово-адміністративного апарату, тобто створенні елементарних норм функціонування національно-державного життя, визначенні соціально-економічних і політичних параметрів внутрішнього розвитку державності, її місця у визвольній боротьбі всієї України.

Але проблемою кардинальною, від якої залежала сама можливість вирішення всіх інших питань, був захист власної території від іноземної агресії.

Урядові й державні структури формувалися спроквола, в часовому відриві од здобуття влади у Львові. Уряд – Тимчасовий державний секретаріат – було утворено 9 листопада. Тут спочатку переважали представники старих партійних структур – діячі з минулої австрійської доби. Вони мусили ухвалювати рішення під чимдалі більшим тиском нових політико-соціальних сил, передусім молодого офіцерства. Саме на вимогу останнього почали здійснюватися перші практичні кроки на шляху об'єднання з Великою Україною.

Складанню урядом присяги передувало рішення тимчасового парламенту. В ньому зазначалося: "Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархії у змаганні до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу".

Справу державотворення підкріпив Тимчасовий основний закон про державну самостійність, який підтверджував перше рішення УНРади про територію суверенної держави, визначав її назву – "Західноукраїнська Народна Республіка". Значення Тимчасового закону виходило за рамки його п'яти статей. На зміну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли нові, суголосні з настроями й прагненнями всього українського народу, що піднявся на рішучу боротьбу проти монархізму [10, 276].

В принциповому положенні закону зазначалося, що влада в новій державі належить народові. Він мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола".

В умовах війни на виживання втілювати в життя ці демократичні права було надзвичайно важко, то більше, що щиро бажали цього далеко не всі політичні сили, які брали участь у роботі УНРади. Таке становище віддзеркалилось у двох наступних її законах – про тимчасову адміністрацію й тимчасову організацію судів та судової влади.

Наступний етап державотворення тісно пов'язаний зі Станіславом, де найдовше перебували керівні органи ЗУНР. На початку січня 1919 р. туди перебрались із Відня українські діячі. Нарешті, з'явилася можливість завершити реорганізацію державно-урядової структури. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради (президентом став Є.Петрушевич). Було створено й уряд – Раду державних секретарів – на чолі з С.Голубовичем. Більшість у ній, як і в попередній Раді, керованій до кінця грудня 1918 р. К.Левицьким, становили націонал-демократи, два місця належали радикалам. Партійне представництво в УНРаді стало ширшим – до неї входили представники і соціал-демократів, і селянсько-радикальної групи.

3.2. Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР

Відбулися ще дві сесії Української Національної Ради. Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були "Про основи шкільництва" й "Про мову". Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин "на школу рідною мовою". Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись "їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами".

Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квітня. її роботу ускладнювали внутрішні та зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся в Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог – надання землі галицькому селянству.

У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української Національної Ради, які забезпечили б опрацювання потрібного селянам земельного закону. Попри заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В.СІрком і К.Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, УНРада 14 квітня – напередодні завершення роботи сесії – ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "...наділення землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому" [10, 277].

Отже, йшлося не так про "впорядкування" земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адміністративній владі право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовільне захоплення, ділення привласнених на основі сього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентарю і земних плодів на них".

Те, що земельний закон зовсім не відповідав вимогам селянства, не