Ю.Пілсудський не приховував принципово різного ставлення до представників Директорії та до властей Східної Галичини. Американський військовий розвідник передав таке з почутого від "начальника держави": "Легше вести переговори з Петлюрою в Києві, ніж домогтися чогось у районі Львова, бо становище в Києві стабілізувалося – там існує порядок" [10, 275].

Використовуючи соціальні й регіональні розбіжності між УНР і ЗУНР, Польща намагалася розділити дві держави, послабити й ізолювати їх на міжнародній арені. Цей курс вписувався в зовнішньополітичні концепції великих держав-переможниць, котрі, чимдалі менше зважаючи на державницькі й національно-визвольні прагнення українського народу, підтримували, з одного боку, плани польської експансії на Сході, а з другого – сили "єдиної й неділимої" білої Росії. Якщо вони (зрідка) і вступали в діалог з українськими представниками, то хіба що під кутом зору зміцнення антибільшовицького фронту та боротьби з "червоною Москвою". Члени іноземних місій, "згладжуючи" конфлікт у Східній Галичині, нехтували прагненнями українського народу жити самостійно.

Тактика агресора протягом усієї війни 1918-1919 рр. запишалася доволі простою. Заперечуючи саме існування української влади в Східній Галичині й ухиляючись навіть від обговорення її майбутнього устрою, Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. Притому вона розраховувала на свій незрівнянно більший воєнний потенціал і допомогу країн Заходу.

З посиленням збройної боротьби заворушилися лідери колишніх "москвофілів". До французького емісара Вілема звернувся від галицько-руської "Народної ради" В.Курилович. Недавній депутат рейхстагу й кілька його однодумців заявили, що цей орган, "незважаючи на протидію представників національного сепаратизму – українців, також є виразником інтересів російського народу, який населяє Галичину, Буковину й Угорщину". Адепти російської монархії, маючи, очевидно, на увазі останні кроки гетьмана П.Скоропадського, запевняли: "Нині у визволеній від пруссько-австрійської окупації південній Росії стався вирішальний поворот під гаслом "Єдина і неділима Росія". Ці твердження, далекі від сподівань українців, розминалися з дійсністю й були на руку польським претендентам на Львів та їхнім покровителям.

Позиція представника Антанти, на справедливість і безсторонність якого покладалося стільки надій, відіграла не останню роль у схваленні трагічного рішення – залишити Львів, хоч новий український командувач Стефанів заявив про можливість наявними силами утримувати місто ще протягом двох тижнів. Внаслідок цього не вдалося провести організованої евакуації. Були й інші, куди серйозніші негативні наслідки раптового залишення Львова – головного міста Східної Галичини: надзвичайно ускладнився подальший перебіг революційно-визвольної війни, а польські експансіоністи тепер уже мали відчутні стратегічні й морально-політичні переваги.

Прикметним для подій у Східній Галичині було установлення української влади у Львові без жодного пострілу. Протягом свого існування вона виявляла толерантність до жителів міста, зокрема його, неукраїнського населення. І навпаки, зміна влади (це визнавали авторитетні польські діячі) відразу ж призвела до єврейських погромів і розгулу бандитизму, що обурило громадськість.

Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича як президента ЗУНР

2.1. Основні віхи біографі Є. Петрушевича

Євген Петрушевич – один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтрагічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина [21].

Хоча широко розгалужений рід Петрушевичів сягає сивої давнини, задокументованим родоначальником його галицької вітки вважається о. Миколу Петрушевича, пароха села Цетулі, пов. Яворів, який народився правдоподібно у 1710 р. в околиці Ковна на Литві. Його син, о. Григорій Петрушевич (1740-1801) був прадідом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906), батька Євгена.

Отець Омелян ("Емиль") Петрушевич, який від 1860 р. був парохом Буська (Бужська, колишньої столиці Бужського князівства), а від 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем, дарма що рідний брат його батька – о. Антін Петрушевич, крилошанин і кустос Митрополичої Консисторії та історик, був "стовпом" москвофілів. Отець Петрушевич цікавився різними ділянками знання, але найбільше історією, археологією і літературою, а в його великій бібліотеці були твори галицьких, як і наддніпрянських авторів.

Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і мав трьох синів: Степана, Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у 1920 р. недалеко Бірзулі як духівник Української Галицької Армії (УГА). Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камінці Струмиловій і повітовим комісаром за часів Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Весною 1940 р. забрало його НКВД і слід по ньому загинув.

Євген Петрушевич народився в Буську 3 червня 1863 р. Після закінчення Академічної Гімназії у Львові, студіював право на Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був активний у студентському житті і якийсь час очолював "Академічне Братство". Одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости, мама якої була з роду Коцюбів. Від цього подружжя народився у Львові 1892 р. син-одинак, Антін, який закінчив правничі студії у Львові в 1915 р.

Після відбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином засновано в Сокалі Т-во "Просвіта", казино "Руська Бесіда" (якого був головою), казино для українських міщан "Народне Міщанське Казино", бурсу для селянських