До Кам'янця Подільського, що став осередком влади УНР і Диктатора Петрушевича, прибули військові представники Америки, Англії та Франції і їм 30 липня Команда українських армій подала план спільної боротьби під керівництвом Антанти усіх сил – українських, польських і Добровольчої Армії ген. Денікіна проти більшовиків. Українські війська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом і Одесою, ген. Денікін мав би проводити наступ на Харків, Курськ, Орел, а польська армія мала б створити загрозу для Москви зі сторони Білорусі. Українська армія, діставши військовий виряд і амуніцію, могла б збільшитися до 400-500 тисяч.

Надіючись, що Антанта вплине на ген. Денікіна піти на співпрацю в його власному інтересі, Петлюра вирішив розпочати головний наступ на Київ і меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увінчався успіхом. Вночі з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське військо зайняло Київ і обсадило мости на Дніпрі. Але російський імперіалізм так засліпив ген. Денікіна, що його Добровольча Армія, користаючись зі заборони Головного Отамана Петлюри входити в бій з нею, вдерлася з Лівобережжя до Києва і розпочала збройний конфлікт з українською армією, який остаточно закінчився перемогою більшовиків над обома арміями.

Сподівання Петлюри на те, що Антанта таки примусить Денікіна числитися з існуванням незалежної України, завели й тому 24 вересня 1919 р. Петлюра та Петрушевич спільною прокламацією формально виповіли війну Денікіну, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу військову місію Антанти і вона залишила Кам'янець Подільський [21].

Брак військового виряду й амуніції, теплого одягу і взуття, а до того ще й тиф і брак медикаментів спричинили те, що з кінцем жовтня залишилося в УГА тільки чотири тисячі, а в Дієвій Армії тільки дві тисячі вояків здібних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА від остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб він дозволив на переговори з Добровольчою Армією, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволікав з децизією, він сам з конечності рішився на переговори. Тоді Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але військовий суд його оправдав. Пізніше на переговори погодився також і Петлюра, але команда Добровольчої Армії не погодилася на переговори з наддніпрянцями, яких вважала підданими Росії і заключила договір тільки з УГА, що викликало в наддніпрянців закиди зради галичан.

Тому, що на пропозицію Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подільський, д-р Петрушевич вночі з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець і через Румунію і Чехословаччину подався до Відня.

З від'їздом Петрушевича з Кам'янця настала ще більша прірва між урядами УНР і Галичини. Тоді, коли за сподівану поміч проти більшовиків влада УНР зрікалася західних українських земель у користь Польщі, Петрушевич, користаючи з того, що Найвища Рада ще остаточно не вирішила долі Східної Галичини, а тільки уповноважила Польщу її тимчасово мілітарно окупувати, рішився продовжувати боротьбу за неї на міжнароднім полі.

У Відні створив Петрушевич новий уряд Диктатора, який складався з Ради Уповноважених (сурогату Державного Секретаріату) під проводом д-ра Костя Левицького та Військової і Президіяльної канцелярій.

Уряд Диктатора вдержував сталий зв'язок з Галичиною через створену у Львові в 1919 р. Міжпартійну Раду, яка дальше вважала уряд Диктатора за свій законний уряд і бойкотувала, наскільки могла, зарядження польського уряду (перепис населення, вибори і т. п.). Уряд у Відні також опікувався численною еміграцією та інтернованими частинами УГА в Чехо-Словаччині. Найбільше, однак, уваги д-р Петрушевич присвячував обороні прав Галичини серед західних держав і на терені Ліги Націй і Найвищої Ради [21].

Поляки вимагали до того, щоб Найвища Рада змінила своє рішення відносно Східної Галичини. Замість тимчасової мілітарної окупації, вони домагалися інкорпорації Галичини до Польщі. Тому" польський уряд не був задоволений тим, що Найвища Рада 21 листопада 1919 р. ухвалила статут для Сх. Галичини, яким вона фактично позбавляла її права на самовизначення і тимчасову польську окупацію замінювала 25-річною приналежністю її до Польщі у формі автономного краю з точно визначеною границею між Сх. Галичиною і Польщею по лінії Керзона. Надіючись, що дальшими торгами й брехнею можна буде таки осягнути свою ціль, польський уряд цю ухвалу НР відкинув. Була, отже, для Петрушевича ще дальше можливість боронити права українців Сх. Галичини на самовизначення та виступати проти польських намагань інтегрувати Галичину з Польщею. Петрушевич вислав делегацію до Ліги Націй у Женеві, яка вручила ноту в справі Сх. Галичини та відбула ряд розмов. Наслідком цієї акції було ствердження Ради Ліги Націй з 23 лютого 1921 р., що: Східна Галичина лежить поза кордонами Польщі; Польща не дістала мандату заводити свою адміністрацію в Сх. Галичині; Польща дістала право тільки мілітарно окупувати Сх. Галичину; сувереном Сх. Галичини є не Польща, а Антанта. Тому Рада Ліги Націй рішила передати українські домагання до вирішення Раді Амбамадорів, що заступала Найвищу Раду.

В часі польсько-більшовицьких переговорів про мир у Ризі, Петрушевич вислав туди делегацію під проводом Костя Левицького, яка протестувала проти вирішування Конференцією справи приналежності Галичини. Але, як можна було передбачати, протест не мав успіху. 18 березня 1921 р. Російська СФСР і Українська РСР підписали мир з Польщею, на підставі якого західні українські землі, включно