Поліпшення діяльності банківських установ потребує цілого комплексу заходів, як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Так удосконалення системи банківського нагляду та політика НБУ в Україні повинно передовсім бути зосереджено на вдосконалення правил ведення бухгалтерського обліку та звітності банками, їх універсалізації й відповідності міжнародним стандартам, розробці єдиних національних стандартів надання й розкриття фінансової інформації банківським установами вдосконалення методик обробки інформації, що міститься у банківській звітності з метою найретельнішого аналізу й прогнозування, розвитку ефективної системи рефінансування банківської установи і створення конкуренції на фінансовому ринку, підвищення відповідальності керівництва за діяльністю банку, розробці досконалої методики оцінки ризиків, механізмів контролю за діяльністю філії Ощадбанку внаслідок введення єдиних підходів до оцінки ризиків і забезпечення універсалізації цього процесу.

Необхідним елементом є вдосконалення правил класифікації активів за ступенем ризику, нарахуванням резервів тощо. Так, з 1-го липня 2003 року Національний банк України запровадив нову класифікацію кредитного портфеля за ступенем ризику, згідно з якою позичальник з фінансовим станом «А» та «Б» і станом обслуговування боргу «добре» із категорії «стандартна» одразу переходять у категорію «субстандартна». Внаслідок цього майже немає «позичальників», які належать до категорії під контролем. Це ускладнює роботу кредитних фахівців, потребує ретельнішого аналізу фінансового стану позичальників з метою мінімілізації кредитних ризиків.

Цікавим напрямом, який можна запровадити, є визначення класу фінансового стану позичальників з урахуванням «класу застави» і її достатності та кредитного рейтингу позичальника, який має бути визначений на підставі внутрішньо розробленої методики кожного банку. Рейтинг позичальника достатньо визначити на підставі сукупних характеристик позичальника і його фінансових можливостей (на підставі поточної заборгованості позичальника, строку функціонування підприємства та розміру капіталу, даних балансу, форми 2 та 2М, даних оборотно-сальдової відомості, фінансових результатів діяльності підприємства, взаємовідносин підприємства з банком, обсягу грошових потоків, сезонності діяльності, перспектив на майбутнє, суб’єктивних чинників тощо), а також умов кредитного проекту.

Недоліком також є визначені НБУ коефіцієнти резервування: для класу заборгованості «стандартна» - 1%; «під контролем» - 5%, «субстандартна» - 20%; «сумнівна» - 50%; «безнадійна» - 100%. Оскільки позичальники досить рідко належать до категорії «під контролем», і в процесі супроводження кредитної операції при негативних (навіть тимчасових) змінах фінансового стану позичальника обсяг доформування резерву є істотним. Це обмежує фінансові філії Ощадбанку і особливо ускладнює процес супроводження кредитних проектів сільськогосподарських підприємств, діяльність яких є сезонною. Тому доцільно, з боку НБУ, запровадити гнучкішу методику нарахування резервів з урахуванням усіх чинників, а банкові розробити гнучкішу систему оцінки фінансового стану позичальника при здійсненні кредитної операції і в процесі її супроводження. У процесі супроводження кредитних проектів підприємств із сезонною діяльністю необхідно аналізувати фінансовий стан позичальників як на дату здійснення кредитної операції, так і накопичувального для уникнення впливу сезонності виробництва.

Невід’ємним елементом удосконалення банківської діяльності та її орієнтації на потреби економіки є створення досконалого й достатнього законодавчого забезпечення, в тому числі податкового. Існують значні недоліки в сфері законодавчого забезпечення кредитного процесу – основного та найризикованішого виду банківської діяльності. Так, в Україні фактично немає спеціального законодавчого забезпечення кредитної сфери. Досі правовідносини у сфері кредитування регулюються окремими положеннями Цивільного кодексу України та Положенням «Про кредитування». Досі не було прийнято Закон України «Про кредит» та належним чином не захищено права кредиторів (крім Закону України «Про іпотеку»). Треба чітко визначити відповідальність сторін за невиконання своїх зобов’язань, визначити організаційні та правові основи надання, використання й повернення банківських кредитів, порядок врегулювання спорів сторін тощо. На практиці існує чимало проблем, не врегульовано законодавчо. Так, наприклад, негативним моментом є мораторій на реалізацію землі та майна державних підприємств. Це фактично ставить під загрозу розвиток іпотечного кредитування, оскільки «майже половина позичальників є державними підприємствами» [19, с.92]. Існує також чимало розбіжностей між законодавчими аспектами, якими керуються банки. (наприклад, розбіжності між Цивільним кодексом України, Законом України «Про іпотеку» та Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»). Негативним чинником є наявність тіньової економіки внаслідок надмірного податкового тиску. Посилення державного контролю за грошовими потоками та створення досконалої системи оподаткування дасть змогу легалізувати хоча б частину тіньового капіталу, який зможе перейти на банківські рахунки, розширити ресурсну базу банківської установи і збільшити обсяги кредитних ресурсів. Такі засоби мають розв’язати проблему нестачі фінансових ресурсів багатьох українських банків.

Необхідною є подальша активізація діяльності банківської установи на ринку цінних паперів, адже здійснення операцій з цінними паперами є важливим джерелом фінансових ресурсів банків. Його основна перевага полягає у зменшенні витрат за рахунок менш громіздкого механізму залучення коштів, вільному обігові, довготривалих та визначених строках обігу цінних паперів, які дають можливість філії здійснювати довгострокові інвестиції. Активізація діяльності банку на ринку цінних паперів дасть змогу їм диверсифікувати їм свої активи та пов’язані з їх розміщенням ризики, отримувати додаткові прибутки від операцій на фондовому ринку тощо.

Отже, ресурсна політика філії Ощадбанку містить у собі чимало важливих складових, якими є кредитна, депозитна, інвестиційна і валютна політика, політика страхування, посередництва, політика розширення діяльності банку тощо. Розвиток усіх складових елементів ресурсної політики є одним із головних завдань банку. Основними напрямками вдосконалення ресурсної політики банківської установи можна виділити такі:

подальше нарощування власного капіталу. Зростання обсягу банківського капіталу спостерігається з 1996 року, але капіталізація відбувається не досить швидкими темпами для подолання негативних тенденцій, які склалися в економіці України.