нашому існуванню як нації. Головне лихо в тому, що ми всі, починаючи від робітника чи селянина і кінчаючи міністрами та депутатами Верховної Ради, ще не усвідомили себе представниками державної нації, носіями незалежності та державності.
Нам постійно нав'язувалися і нав'язуються думки про те, що ми не проживемо без допомоги "старшого брата", про перевагу його культури та науки над нашою, що призвело до втрати історичної пам'яті, ознак національно-культурної гордості, до втрати багатьох цінностей, що визначають обличчя нації.
У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії українського народу, історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття наново призабутих пам'яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру, починаючи з відомих імен Юрія Котермака, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і завершуючи постатями останнього століття: Михайла Остроградського, Архипа Люльки, Івана Пулюя, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті як Ілля Рєпін, Петро Чайковський, Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Володимир Короленко та багато інших.
На світанку становлення російської академії наук з-поміж 20-ти академіків 13 були українцями, 90 відсотків шкіл Росії відкриті українцями, першим міністром освіти Росії був українець – випускник Києво-Могилянської академії граф Завадовський. У 1751 році із 10-ти членів священного Синоду 9 були українці. Усі єпископські кафедри Росії займали лише українці. Але ж і там, як писав наш відомий учений-філолог і громадський діяч І. І. Огієнко, "вони виявили талановитість нашу, славили себе і свою Вкраїну" [10, 42].
Отже, ми можемо і мусимо перебороти в собі клятий мікроб неповноцінності. Ніхто: ні француз, ні японець, ні американець – не прийде вчити нас національної гідності. Ми самі маємо осмислити нашу природу й історію, прислухатися до голосу крові й зрозуміти, що ми є часткою великого і гордого народу, що нам є чим пишатися, що ми заслуговуємо на повагу до себе.
Погляньмо правді в вічі. Якщо раніше наші діти мали хоч якісь ідеали, соціальні орієнтири, нехай навіть штучні, надумані, і могли зіставляти з ними власні вчинки, то тепер кіно, телебачення і ринково-вулична література виставляють героями гангстерів, сумнівних закордонних суперменів та повій, що негативно впливає на формування свідомості молодих громадян України.
Порівнюючи, наприклад, наших підлітків із підлітками Польщі, слід відзначити одну надто суттєву різницю в їхній поведінці та світогляді, різницю, що відразу впадає в око. А саме: наші підлітки соромляться бути м'якими, добрими і ввічливими, сприймаючи ?речність і шанобливість щодо інших людей як ознаку недосконалості й відсталості. Натомість вони готові кинути виклик будь-кому, виявити брутальність, зухвалість і нахабство. І ще: польські діти – це переконані маленькі патріоти, які знають, за що вони люблять свою Батьківщину і пишаються нею, а наші – відверто сміються з цього святого поняття, бо в нашій державі мовби на зло робиться все можливе для викоренення національної самосвідомості українців як необхідної основи самовідданої любові до України.
У нашій пам'яті збереглися абсурдні слова популярної пісеньки радянських часів "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз", яку завдяки засобам масової інформації знала і наспівувала майже кожна дитина: знали учні й слова гімну України, яка "в Союзі Радянськім щастя знайшла" Сьогодні ж переважна більшість учнів не знає навіть перших двох рядків державного Гімну незалежної України, бо немає тексту Гімну ні в шкільних підручниках, ні на щоденниках, ні на зошитах, не виконується він і по радіо та телебаченню [41, 43].
Чому? Та тому, що за роки незалежності навіть не узаконено тексту державного Гімну. Бо фракціям комуністів і соціалістів у Верховній Раді не потрібна виховна сила Гімну, що проголошує: "душу й тіло ми положим за нашу свободу".
Чи може школа і сім'я в таких умовах використовувати Гімн у виховній роботі з учнями для формування національної свідомості й патріотизму? Безумовно, ні. Водночас телебачення щодня пропагує вульгарну "масову культуру" західного світу, яка формує бажання нашої молоді жити за взірцем американських зірок, мільйонерів та мільярдерів, які твердять, що батьківщина там, де гроші, байдуже, як вони здобуті. Мимоволі згадуються слова Т.Г. Шевченка:
Нащо нас мати призвела:
Чи для добра, чи то для зла?
Нащо живем, чого жадаєм?
Український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу. Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".
Дуже актуальними є думки відомого журналіста і громадського діяча Віталія Карпенка про державну ідеологію, зміст яких у тому, що хочемо ми того чи не хочемо, а без ідеології як системи політичних, економічних, правових, філософських, моральних, етнічних поглядів – невід'ємної частини суспільної свідомості – не може обійтися жодне суспільство. Заяви про те, що ми нині живемо в деідеологізованому просторі, – політична безграмотність або злий умисел – такого не буває. Ідеї про новий союз, про двомовність, про подвійне громадянство – не що інше, як ідеологія, тільки ідеологія антиукраїнська. Ми повинні усвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію, якщо хочемо мати український народ,
