Усвідомлення сутності процесу голосоутворення можливе лише за умови вивчення фізіології голосового апарату, як складної біофізичної системи.

Опрацювання спеціальної вокально-педагогічної літератури дало змогу з’ясувати сутність процесу розвитку співацького голосу. Так, у працях спеціалістів у галузі вокальної педагогіки Д.Аспелунда, Л.Дмітрієва, Д.Євтушенка, А.Менабені, М.Микиші [15;52;63;101;103] розвиток співацького голосу розглянуто, як « процес постановки голосу», що виявляється у підготовці співацького голосу до професійного виконавства, виробленні природності та правильності звукоутворення, вдосконаленні його акустичних якостей, розширенні діапазону, набутті витривалості голосового апарату, усвідомленому керуванні процесом фонації. Л.Дмітрієв стверджує: «Розвиток співацького голосу, відшукання і шліфування голосових якостей пов’язано зі встановленням нового професійного співацького режиму в роботі голосового апарату, з розвитком нових рухових навичок, які потім автоматизуються і дають можливість майже цілком переключити увагу співака на виконання творчих завдань» [52;с. 243]. Д.Люш називає процес вокально-технічного розвитку голосу «створенням музичного інструменту і розвитком техніки гри на ньому» [92;с.4].

Науковець у галузі вокальної підготовки майбутніх педагогів-музикантів Г.Урбанович у поняття техніки володіння співацьким голосом вчителя музики вкладає володіння вчителем добре засвоєними різноманітними вокальними навичками, тренованість та витривалість голосового апарату, тобто здатність його витримувати тривалі нервовофізичні голосові навантаження [155;с. 24].

Л.Дмітрієв наголошує: «Техніку співу потрібно розглядати як результат утворення числених зв’язків у мовноруховому аналізаторі, зв’язків, які виникають для здійснення певного виконавського завдання» [52; с. 232].

Процес формування вокальних рухових навичок як основи вокально-технічного компонента постановки голосу у вокальній педагогіці поділяють на три етапи. Л.Дмітрієв дає таку класифікацію цих етапів: 1) знаходження правильної роботи голосового апарату, правильного звукоутворення на деяких голосних звуках і на обмеженій ділянці діапазону; 2) збереження та уточнення цих навичок правильної роботи під час виконання різних вокальних завдань та під час вимовляння різних слів на всьому діапазоні; 3) автоматизація, вдосконалення та відшукання численних варіантів правильної роботи [52;с.248].

Г.Стулова виділяє п’ять фаз поетапного формування вокальних навичок: виникнення установки на відповідну поведінку на психологічному та фізіологічному рівні; корекція якості співацького звука, точного інтонування, способу звуковидобування; формування навичок використання верхніх резонаторів голосового апарату; набуття динамічної стійкості вокальних навичок, удосконалення координування співацьких рухів; автоматизація навичок голосоутворення [147;с. 118].

Розвиток співацького голосу безпосередньо залежить від усвідомлення вокалістом специфіки вокального мовлення. закономірностей звукоутворення, резонування, артикуляції, дихальних рухів, їх ролі у процесі фонації, знання фізіології голосового апарату.

Розглядаючи спів як одну з функцій організму людини зазначимо, що він підпорядковується основним закономірностям діяльності нервової системи, яка керує життєдіяльністю всього організму загалом. Л.Орбені зазначав, що «спів - це не лише функція гортані, а й складна інтегрована функція всього організму, в якій велику роль відіграють вищі функції центральної нервової системи» [ 65;с. 29]. Механізм роботи мозку, який керує процесом співу, є механізмом утворення умовнорефлекторних зв’язків та діяльності аналізаторів. Даючи характеристику процесу фонації Р.Юссон зазначає, що «фонація виникає як результат складних нервових та рухових процесів: руху м'язів гортані, установок ротоглоткових порожнин, особливих дихальних рухів» [168;с.142]. Учений називає розвиток вокальної техніки складовою частиною поняття керування процесом фонації та виділяє такі способи керування цим процесом: 1) кортикалізований, який контролюється корою головного мозку і передбачає формування нервових імпульсів унаслідок слухового сприйняття звучання співацького голосу; 2) некортикалізований, тобто такий ,що не підлягає контролю з боку головного мозку і змінюється під впливом різних слухових стимулів; 3) наслідувальний, спрямований на пошук необхідного тембрального забарвлення внаслідок наслідування нових слухових вражень; 4) доповнювальний або заміщувальний, який виникає через пошкодження гортані [168; с. 142-143].

У педагогічній науці уміння визначають, як здатність особистості володіти гнучкою системою усвідомлених, цілеспрямованих, узагальнених, взаємопов'язаних розумових і практичних дій, що ґрунтуються на здібностях, знаннях і навичках, дозволяючи успішно виконувати діяльність у змінних умовах. Психологи зазначають, що уміння ґрунтується на знаннях, які утворюють загальну схему процесу діяльності й становлять внутрішні умови вмінь. Уміння безпосередньо характеризують процес виконання діяльності й виявляється у ньому. Знання, вміння та навички є психологічними засобами будь-якого виду діяльності, зокрема навчальної. Окрім знань для успішного виконання діяльності необхідним є наявність певного досвіду опанування діяльністю. Отже, вміння – це готовність людини успішно виконувати діяльність, що ґрунтується на знаннях і навичках.

Вокальні навички – це виконання вокальних дій, доведене до автоматизму, внаслідок багаторазового повторення. Як стверджують психологи [61; 68; 151], навички виробляються у ході безпосереднього виконання діяльності. Міцність засвоєння навичок залежить від частоти та регулярності виконання навчальної діяльності. Основними ознаками автоматизму є: максимально швидке виконання, відсутність зайвих рухів, мінімальна психологічна напруга, зниження контролю [56; с. 24].

Психологи виділяють такі фази засвоєння навчальної діяльності: усвідомлення завдань та способів їх виконання, знання основної схеми виконання діяльності (орієнтування); виконання проблемних дій (тренування), виконання діяльності відбувається повільно, з помилками, надлишком рухів, характерною є підвищення психологічної