Серед видань, які редагував По, найбільш значним був "Гремз мегезін", де він служив з липня 1839 р. При ньому тираж журналу виріс мало не втричі, з'явився серйозно поставлений критичний відділ, а публікації у відділі белетристики, і перш за все твори самого редактора, явно перевершували звичайний рівень періодики тих років. Хоча власник журналу Джордж Грем фактично не втручався в справи, мрія про власне видання не залишала По, що писав у зв'язку з цим Куперу, Готорну, Брайанту, – йому хотілося залучити найкращі пера країни. У жовтні 1845 р. По навіть вдалося придбати "Бродвей джорнул", що прийшов у занепад, і давній задум, здається, був близький до здійснення. Проте вже через три місяці довелося оголосити про припинення видання зважаючи на відсутність засобів [15, 183].

Газети з оповіданнями По рвали з рук, а коли нью-йоркська "Сан" сповістила про незвичайний переліт на повітряній кулі через Атлантику і почала з номера в номер Друкувати "Історію з повітряною кулею", видаючи фантазію за дійсну подію, перед редакцією стояв натовп, що нетерпляче чекав чергового випуску, – про містифікацію і не здогадувалися. Проте єдина порівняно повна добірка новел "Гротески і арабески" розходилася туго і не була повторена. І залишалося правити чужі неграмотні рукописи та вигадувати трактат про раковини, комерційно більш удачливий, ніж будь-які "гротески".

Між тим у літературних колах репутація По до кінця 30-х років була високою. Але обставини залишалися обтяжливими. Й особливо вони посилилися після одруження. Насилу знайшовся свідок, що під присягою підтвердив повноліття нареченої, якій не виповнилося й чотирнадцяти років. Убогість переслідувала невідступно, а до неї додалися турботи, що спричинялися слабким здоров'ям Вірджинії і деякими дивацтвами її характеру.

Збереглося свідчення очевидця, що відноситься до першого літа після весілля, майже таємно відсвяткованого в травні 1836 р. Поспішаючи закінчити оповідання, яке вже чекають в друкарні, По сидить над рукописом за столом, заваленим паперами і гранками, а в саду Розалія, його недоумкувата сестра, і Вірджинія, дружина-підліток, стрибають через мотузочок і злітають вгору-вниз на гойдалках [15, 184]. Прямолінійно фрейдистські тлумачення і біографії По, і його творчості ґрунтуються на впевненості, що його союз із Вірджинією не був шлюбом у прямому й точному значенні слова. Так вважали мало не всі сучасники, що залишили спогади про життя подружньої пари По у Філадельфії, а потім у Нью-Йорку.

Дівчинка, яку обезсмертив у віршах, що прикрашають антології романтичної лірики, – слабка, хвороблива, схожа із сильфом, – померла від сухоти весною 1847 р. І в новелах, і у віршах По її образ виникає неодноразово, хоча наївні старання ототожнити з Вірджинією героїнь "Морелли" і "Лігейї" або віднести прямо до неї ліричний сюжет "Ворона", написаного за два роки до її кончини. Можна лише виділити мотив, який поза сумнівом, володів для По автобіографічним сенсом: згасаюча жінка, яка є ріднею своєму коханому й тому приречена терпіти страждання і цькування, вступаючи в безнадійну сутичку з долею. Ця жінка постає чистим втіленням нематеріальної субстанції, вона – як би сама душа, що випадково знаходиться в гущавині сумовитого буденного розпорядку й стикається з убивчими встановленнями, нестерпним ригоризмом, ненавистю до всього неординарного. Її загибель невідворотна, і ця трагедія пережита героєм, авторським alter ego, як незаперечне свідоцтво одвічної несправедливості, яка уготована дійсній красі, любові, таланту: все прекрасне в світі – приречено.

По пережив Вірджинію тільки на два з невеликим роки. Залишилося багато свідчень про його кінець. У частковостях вони суперечать один одному, але схожі в головному – з них виникає образ людини, що гарячково спалює себе, що відчайдушно чіпляється за примарні надії і воює проти всього світу з граничним озлобленням, яке провіщає швидкий і трагічний фінал.

Не слід, проте, вважати цей образ абсолютно достовірним. Ще з юності Едгара По супроводила репутація бунтаря, що готовий і навіть прагне переступити через будь-які норми і канони в ім'я свого великого призначення і кидає натовпу виклик усвідомленої – піднесеної, месіанської – порочністю етики, вчинків, поведінки. Ця репутація, звичайно, не могла виникнути на пустому місці. По був романтиком не тільки в творчості, він і як особистість втілював у собі характерні риси романтичної свідомості.

Для такої свідомості в тій або іншій формі неминучий конфлікт високих духовних устремлінь і непоказної прози повсякденного буття, як неминуче і пряме зіткнення із загальноприйнятими моральними заповідями і принципами. Вони завжди виявляються дуже убогі, сором'язливі для романтичної натури, що бунтує і вимагає для себе абсолютної свободи. Проте вони обов'язково заявляють про свою владу, породжують у душі романтика бурю суперечностей, колізії болісні і розжарені, але такі, що найчастіше завершуються вимушеними поступками "нормі", яка зневажається.

Сучасників дивувало, як міг По, ледве надрукувавши "Улялюм", вірші, заповнені болем і тугою по померлій коханій, благати іншу жінку зайняти її місце, – цією жінкою була Ельміра Ройстер, вдова Шелтон, що погодилася на шлюб, який, втім, так і не був укладений. Шокуюче