Переконливості цієї легенди сприяла виняткова достовірність, з якою в автобіографічному нарисі розповів про свої поневіряння по Європі, а на сторінках "Повісті про пригоди Артура Гордона Піма" (The Narrative of Arthur Gordon Рут, 1838) описав плавання в південних морях, хоча після подорожі дитиною до Англії і назад жодного разу не покидав рідних берегів. Романтики часто були схильні ототожнювати вигадку з правдою. Образ, що народився в уяві, якому властивий відтінок винятковості і навіть демонізму, приростав до них, примушуючи їх самих у нього повірити: прославляючий обман і справді був вищий за пітьму низьких істин.

Драма останніх років життя багато в чому і зумовлювалася неспівпаданням маски і сутності. Була логіка поведінки, що нав'язується створеною Едгаром По легендою про себе як особистість, над якою не має влади все "людське, занадто людське", – Ніцше, до речі, прямо його згадує, міркуючи про "великих поетів" як "людях хвилини, екзальтованих, чуттєвих, легковірних, легковажних і навіжених у недовір'ї і в довірі" [15, 186]. І у згоді з цією логікою По – швидше за все навмисно – здійснював вчинки, що лише з делікатності йменувалися надмірностями в листуванні тих, хто його любив, тоді як насправді відбувалося стрімке саморуйнування, якому сильніше за все інше сприяв засвоєний ним демонізм і все так само його притягаюча позиція бунтаря проти навколишнього убозтва. Проте була і звичайна житейська невлаштованість, біль самоти, що все заглиблювалася, швидке фізичне згасання. Декілька відчайдушних спроб зупинити вже занесену руку долі – сватання, що розладнується, невдача з філософським трактатом "Eureka" (Еврика, 1848), який повинен був запропонувати не менше як досвід нової космогонії, – лише не наблизили неминучу розв'язку. Останнім шансом для По видертися з безпросвітної нужди були публічні читання, до яких він приступив з вересня 1849 р. в Річмонді. Донині не з'ясовано, що примусило його через місяць перервати цей цикл, відправившись до Нью-Йорка через Балтімор. Його підібрали без свідомості на вулиці і доставили в лікарню, де він помер три дні опісля.

Згодом, як би наперекір інсинуаціям Грісуодда, зміцнилося уявлення про ідеаліста, занапащеного грубою прозаїчністю своєї епохи, про мрійника, змушеного мешкати серед філістерів і плоских утилітаристів і поряд з ними схожого на прибульця з інших світів. Цей образ По зробився найпоширенішим, стимулюючи цілу серію біографічних романів, що зводяться до схемної тези про великого поета, якого не могло і не хотіло прийняти його оточення, що складалося з нікчемностей.

Отже, дія багатьох творів По відбувається або в Європі, або в умовній екзотичній країні. Героям притаманні загальнолюдські, а не конкретно-історичні чи національні риси. Письменник іноді навіть може видатися позанаціональним, надто у порівнянні з такими суто американськими письменниками як Ірвінг або Купер (хоча вони також писали не лише про Америку). Та навіть не відтворивши в яскравих образах національного життя своїх співвітчизників, По – дуже американський художник. Як продовжувач новелістичної традиції того ж таки Ірвінга або Гото-рна і опонент поетів-трансценденталістів, предтеча Марка Твена, Брет-Гарта тощо, як художник, що відгукувався на потреби американських читачів, писав про те, що цікавило і хвилювало саме його співвітчизників і, нарешті, як автор сатиричних творів, в яких він сердито висміював американську самовдоволену діловитість, беззастережний оптимізм та хвалькуватість, висміював пресу і літературу США, – в усьому цьому він безперечно національний митець. Характерні особливості життя батьківщини відбилися в інтелектуальній своєрідності багатьох його оповідань, у культі раціо, в науково-фантастичній тематиці, особливому інтересі до технічних винаходів, оспівуванні вченого, мандрівника, мужнього борця із стихіями.

Федір Достоєвський, молодший сучасник По, один з його уважних читачів, проникливо відзначив саме "американськість" цього митця. Він писав: "У По якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах" [18, 386].

У стилі багатьох оповідань По іде від молодої американської гумористичної традиції, від фольклору, звичайно, суттєво їх трансформуючи. Деякі його улюблені прийоми також зв'язані з національною традицією як фольклорною, так і красного письменства. Це – частий у нього гіперболізм, елементи натуралізму і брутальності в гуморі тощо.

Едгар По був нервової вдачі, непокірливий і непосидючий, ворог усього банального і ницого, часто змінював помешкання і роботу, розходився з приятелями, висловлював категоричні, ущипливі твердження у своїх літературно-критичних виступах, керуючись дуже високими, іноді суб'єктивними, критеріями в оцінці творів своїх колег-письменників. Він часто конфліктував з видавцями, не приймав облуди і фарисейства "унормованого" життя заможних обивателів, виклично не здавався перед пуританськими принципами своїх співгромадян. Він хотів бути вільною людиною в суспільстві невільників моралі, релігійних забобонів, станових і расових упереджень.

В його бунтівничості було щось байронічне, і так само, як на волелюбність Байрона, на його прагнення свободи суспільство реагувало різким запереченням, осудом і плітками.

Розділ 2. Мотив смерті в творчості Е.А. По

2.1. Мотив смерті в поетичних творах письменника

Вже в ранній ліриці По прозвучали мотиви туги, щемливої болі і