стежках життя, і, куди б вони не поглянули, скрізь маячить перед ними чорна страшна шибениця, – мені здавалося, що зобразити це – значить спробувати зробити те, що необхідно і що стане в пригоді суспільству. І я виконав в міру моїх сил". Правда, реалістичне зображення лондонського дна і його мешканців в цьому романі часто забарвлено романтичними, а іноді мелодраматичними тонами. Олівер Твіст, пройшовши життєву школу Фейгіна, що навчав його злодійському мистецтву, залишається добродійною і чистою дитиною. Він відчуває свою непридатність до ремесла, на яке його штовхає старий шахрай, зате легко і вільно відчуває себе в затишній спальні містера Браунлоу, де зразу ж звертає увагу на портрет молодої жінки, що виявилася згодом його матір'ю [13, 161].
Зло проникає у всі кутки Лондона, понад усе воно поширене серед тих, кого суспільство прирекло на убогість, рабство і страждання. Але, мабуть, найбільш похмурими сторінками в романі виглядають ті, які присвячені робочим домам. Рідка вівсянка три рази на день, дві цибулини в тиждень і півбулки по неділях – ось той мізерний раціон, який підтримував жалюгідних, вічно голодних хлопчиків робочого дому, що тріпали з шести годин ранку прядиво. Коли Олівер, доведений до відчаю голодом, боязко просить у наглядача додаткову порцію каші, хлопчика вважають бунтівником і замикають в холодну комірку. На відміну від попереднього роману, в цьому творі оповідання забарвлено похмурим гумором, розповідач як би насилу вірить, що події, які відбуваються, відносяться до Англії, що чваниться своєю цивілізованістю, демократією і справедливістю. Тут і інший темп оповідання: короткі глави заповнені численними подіями, що становлять суть жанру пригод. В долі маленького Олівера пригоди опиняються неприємностями, коли на сцені з'являється зловісна фігура Монкса, брата Олівера, який ради отримання спадку прагне погубити головного героя, вступивши в змову з Фейгіном і змусивши його зробити з Олівера злодія. В цьому романі Діккенса відчутні риси детективного оповідання, але розслідуванням таємниці Твіста займаються і професійні служителі закону, і ентузіасти, що полюбили хлопчика і що побажали відновити добре ім'я його батька і повернути спадок, що законно належить йому. Характер епізодів також різний. Іноді в романі звучать мелодраматичні ноти. Особливо виразно це відчувається в сцені прощання маленького Олівера і Діка, приреченого на смерть друга героя, який мріє швидше померти, щоб позбавитися жорстоких мук – голоду, покарань і непосильної праці. Особливе значення в "Пригодах Олівера Твіста" набувають соціальні мотивування поведінки людей, що зумовили ті або інші риси їх характерів [13, 162].
Негативні персонажі роману – це носії зла, озлоблені життям, аморальні і цинічні. Хижаки за природою, що завжди наживаються за рахунок інших, вони огидні, дуже гротескні й карикатурні, щоб бути правдоподібними, хоч і не викликають у читача сумнівів в тому, що вони правдиві. Так, глава злодійської зграї Фейгін любить насолоджуватися виглядом вкрадених золотих речей. Він може бути жорстоким і нещадним, якщо йому не скоряються або завдають збитку його справі. Фігура його спільника Сайкса намальована більш детально, ніж усіх інших спільників Фейгіна. Діккенс поєднує в його портреті гротеск, карикатуру і повчальний гумор. Це "суб'єкт міцного складання, паруб'яга років тридцяти п'яти, в чорному вельветовому сюртуку, вельми брудних коротких темних штанях, черевиках на шнуруванні і сірих паперових панчохах, які обтягували товсті ноги з опуклими литками, – такі ноги при такому костюмі завжди справляють враження чогось незакінченого, якщо їх не прикрашають кайдани". Цей "симпатичний" суб'єкт тримає для розправи з дітьми "собачку" по кличці Ліхтарик, і йому не страшний навіть сам Фейгін.
У "Пригодах Олівера Твіста" критичні інтонації пов'язані в основному з характерами персонажів, що охороняють порядок і законність в державі. Позитивні ж герої, такі, як містер Браунлоу, Роз Мейлі, Гарі Мейлі, Олівер, намальовані в традиціях просвітницької літератури, тобто в них підкреслені природна доброта, порядність, чесність [13, 163].
У оповідній лінії роману сильні дидактичні елементи, вірніше, етично-моралізаторські, які в "Посмертних записках Піквікського клубу" були лише вставними епізодами, а в цьому романі Діккенса складають невід'ємну частину розповіді, явну або неявну, виказану в жартівливому або сумному тоні. Але фінал обох романів однаковий. Щасливий кінець вінчає розвиток інтриги. Всі лиходії йдуть зі сцени – їх підступи розгадані, тому їх роль зіграна. Вмирає Монкс в Новому Світі, що одержав-таки частину спадку, призначеного для Олівера, страчений Фейгін, Клейпоул став інформатором, пара Бамблей опинилася в робочому домі. Сайкс загинув, рятуючись від погоні. Діккенс-гуманіст винагороджує своїх позитивних персонажів – Браунлоу всиновлює Олівера, Роз щаслива з Гарі.
Тема самотності маленької беззахисної істоти в жорстокому й несправедливому світі, починаючи з "Олівера Твіста", займе важливе місце в творчості Діккенса, що вміє як ніхто розказати про страждання дитини. Страждає нещасний Олівер, вмирає малятко Нелл (роман "Лавка старовини"), гине Поль Домбі ("Домбі й син"), до останнього ступеня відчаю доведений Смайк ("Ніколас Нікльбі") [14, 163].
"Він був зовсім дитина, – пише Діккенс, – впав у відчай, з голоду і став нерозсудливим від горя", але коли було вирішено, що додаткову порцію каші у наглядача доведеться просити йому, Олівер зробив це. Прохання про додаткову порцію каші сприймається наглядачем як бунт, небезпечний і недозволений в стінах робочого дому. У зв'язку з цією подією збирається "рада", члени якої ухвалюють рішення про неможливість подальшого перебування Олівера в стінах робочого дому. Поважні джентльмени передбачають, що "бунтівник" неодмінно закінчить своє
