Безсумнівний зв'язок повісті «Облога» з тим, що пережив автор у далекому ди-тинстві. Спогади ж героя надають траге-дійного відтінку творові не лише своїм змістом, пронизливістю настрою, а й са-мим фактом їх виникнення — адже то зга-дує дитина, і згадує про татсе далеке мирне життя... Жорстокі реальності одно-го з найскладніших періодів у житті краї-ни насичують недитячим болем ті спога-ди, що, як і тривожні сни хлопця, не мо-жуть заспокоїти його душу, послужити їй захистом від трагедій, породжених вій-ною; вони переплітаються з картинами навколишньої дійсності, взаємопідсилюючи його реакцію на те й друге одночасно. Лаконічно й переконливо зображено все

те тяжке й гірке, що доводиться пережити йому, як і дивовижна, не відповідна його вікові спостережливість, уміння розуміти, відчувати нюанси розмови, мотиви пове-дінки людей, розгадувати їхні приховані думки, його надзвичайна вразливість, здат-ність перейнятися чиєюсь бідою, чиїмось болем. Драматизм твору підсилюється на-явністю світлих моментів на трудному шляху героя, який зустрічається з радян-ськими бійцями-радистами. Гіркий досвід підказує йому не тільки манеру поведін-ки, а й недитяче розуміння своїх почут-тів при розлуці з цими веселими і силь-ними людьми, серед яких і військовий поштар, колишній учитель історії, Калюж-ний, котрий так нагадав Харитонові тата, збирався всиновити його, але загинув,— наче здійснивши болюче передчуття хлоп-ця.

У 70-ті роки з'являються у пресі — рес-публіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ра-нок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий ме-ридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його опові-дань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) по-відомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Розши-рюється тематичний діапазон творів, звер-нутих до гострих морал-ьних проблем су-часного життя, досконало відшліфовується автором кожне слово, фраза, сповнена гармонії і мелодійності. Але, як і раніш, незмінні увага до людини, любов до неї, загостреність відчуттів, вразливість авто-ра та його героїв, що миттєво реагують на моральні відхилення, авторський біль за нереалізовані людські можливості, за нездійснені долі. Чого бракує конкретній людині й чого вона шукає чи мусить шу-кати? Такі питання хвилюють письменни-ка. Далеко не завжди можна знайти від-повідь на них, і тому з'являються нотки трагедійності — тієї, яка надає мистецтву особливої сили і, як відомо, буває дже-релом оптимізму.

Ровесникові Гр. Тютюнника, митцеві, в чомусь істотному відчутно спорідненому з ним, В. Шукшину, належать слова про

те, що без печалі неможливе справжнє мистецтво '. Сумуючи з приводу його пе-редчасної смерті, Гр. Тютюнник висловив не лише розуміння особистості цього мит-ця, а й свої уявлення про природ) х\-дожньої творчості: «З любові й муки на-роджується письменник — іншого шлнх\ для нього нема» 8. Його власний художній світ народжувався — з кожним твором щоразу заново — з великої любові до лю-дей і великого болю.

Цілком природний для художнього сві-ту Тютюнника Санько Бреус з оповідан-ня «Дикий» (присвяченого пам'яті Шук-шина) — з тієї самої породи «диваків», котрим цілком чужий будь-який розраху-нок, котрі шукають «свята для душі» (і не тільки для своєї), намагаються влас-ними зусиллями створити його, це свя-1 то,— не для себе, а для людей; це сучас-на модифікація типу «дивака», відомого літературі з незапам'ятних часів. Пи-сьменника цікавить особливе в людях — те, шо не одразу видне, але що врешті визначає природу особистості, її індиві-дуальну та суспільну цінність. В опові-данні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту лю-дину, поряд з якою всім було добре,— турботливого чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав, хоч не один знав:' любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ йде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...» 9. Цей поетич-ний світ, який пішов з життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, непов-торної й незамінної, дорогі письменнико-ві. Саме такі особистості й приваблювали найбільш його увагу, чи то вічний тру-дівник Юхим Кравчина («У Кравчини обі-дають»), чи скромний сторож Данило Ко-ряк («Деревій»), чи безмежно добра ба-буся Марфа («Груші з копанки» — цикл «Крайнебо»), яка єдиний сенс свого жит-

тя вбачає в тому, щоб робити хоч щось, що в її слабких силах, для людей. Коли її питають, чи не можна тут