УДК 001(477)(092)+821.161.2(092)

Сохдцькд Є.І.

До 100-річчя від дня народження Б.-І. Антонича (1909-2009рр.)

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ДРУЖБИ: ІВАН ОГІЄНКО ТА Б.-І. АНТОНИЧ

У статті наводяться конкретні факти творчих взаємозв'язків Івана Огієнка та Богдана- Ігоря Антонича.

Ключові слова і словосполучення: національно зорієнтована культура, знавець української мови, творчий вплив, символ національного відродження, пієтет.

"Треба вилікувати найперше нездорові основи нашої епохи" (Б.-І. Антонич) "Служити народові - то служити Богові"

(Іван Огієнко)

Ці два мотто посутньо відбивають суть діяльності двох Великих Українців, злет яких припадає на міжвоєнні часи - 30-ті роки ХХ ст. - на території довоєнної Польщі. В 30-х роках у її столиці Варшаві емігрант Івана Огієнко, екс-міністр УНР, видає свої часописи "Рідна мова" (1933-1939 рр.) і "Наша культура" (1935-1937 рр.), а Б.-І. Антонич видає у Львові свої прижиттєві збірки "Привітання життя" (1931), "Три перстені" (1934) та "Книга Лева" (1936) [дві збірки - "Зелена Євангелія" і "Ротації" - вийшли посмертно 1937 року]. Уже перша поетична книжка Б.-І.Антонича "Привітання життя" привернула до нього увагу львівської громадськості, а друга - "Три перстені" - кваліфікується дослідниками як видатна подія, яка поставила Б.-І. Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній, за влучним спостереженням Д.Павличка, уже яскраво проявилися такі визначальні риси його таланту, як "всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії" [27, 15].

За збірку "Три перстені" Б.-І. Антонич був удостоєний літературної премії Товариства письменників і журналістів. При її врученні 31 січня 1935 року він сказав: "Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну (вид. моє - Є.С.) і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше - ще у формі" [16, 165]

Отож, оце визначальне, стрижневе, найменоване національним, і приваблювало І.Огієнка у поезії Антонича.

Саме про збірку "Три літа" відгукнувся Іван Огієнко у своїй "Нашій культурі", часописі, який, за твердженням дослідника української преси, займав поважне місце в пресі "українського позасовєтського простору" [14, 327]. Він був задуманий передусім як "вільний науковий", а також як "незалежний., що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції" [23, 75]. З самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національно зорієнтованої культури. "Тільки духова культура, - писав його редактор і видавець Іван Огієнко, - творить правдиву національну еліту - духово міцну, етично здорову, в житті витривалу й національно карну" [22, 337].

Іван Огієнко надавав журналу виразно державницького й націєтворчого характеру, що було зрозумілим й виправданим для української діаспори в міжвоєнні часи. Радянська Україна розцінювалася ним як підневільна держава, держава, притлумлена більшовицьким чоботом. Тому, важливим видається Огієнкове твердження: "Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його. З історії маємо немало прикладів, коли фізично сильніший народ підбивав собі народ із більшою духовою культурою, але довго володіти ним не міг: духова культура (вид. моє - Є.С.) завжди перемагає" [22, 338].

Огієнкові програмні постулати проявилися й в його оцінках збірки "Три перстені". Рецензія І.Огієнка на збірку "Три перстені" була продовженням тих оцінок, які висловлювалися ним на адресу поета ще в 1935 у журналі "Рідна мова" (Ч. 6) - "Мова Богдана-Ігоря Антонича" (С. 255-262). Матеріал збірки дав привід І. Огієнкові сказати високі слова похвали поетові за те, що його мова чисто літературна, щиро наддніпрянська [26, 255]. Ця риса імпонувала ідеологічний платформі І.Огієнка як соборника і націєтворця. Врадуваний талантом Антонича І.Огієнко констатує: "Віднині Україна культурною мовою, цебто найголовнішою, стає єдиною Нацією" [28, 255]. Мова Б.-І.Антонича, на думку І.Огієнка, є наочною реалізацією його гасла: для одного народу одна літературна мова. "Мовне чудо над Полтвою" (річка у центрі Львова. - Є.С.) - так образно визначив суть поетичної мови поета І.Огієнко [28, 255].

Знаємо, що неспроста Б.-І.Антонич здобув такий високий титул від глибокого знавця української мови І. Огієнка. За спогадами Ірини Вільде, під час навчання у Львівському університеті йому було важко зблизитися з радикальними студентами-українцями через свій лемківський діалект - дівчата "бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться "приємним" для нас, українок" [5, 61]. Та він уперто вивчав українську літературну мову, українську і світову літератури, слов'янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську, виписував незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектував праці з історії літератури, філософії, мистецтва, перекладав і писав вірші. Збереглися сотні карток, в яких Антонич записував цікаві фрази з творів українських письменників, розставляв наголоси. Був членом гуртка студентів-українців при науковій секції товариства "Прихильників освіти". Все назване в результаті привело до того, що Антонич так опанував українську літературну мову, що в знанні її перевершив друзів-галичан. За віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, а потім із здивуванням питав: "Як, ви - лемко?" [17, 124].

До речі, Б.-І.Антонич, за спогадами його нареченої Ольги Олійник, високо цінив журнал "Рідна мова" І.Огієнка [26, 360]. Сумлінно і послідовно студіював кожний номер. Зберігав річники навіть тоді, коли опанував українську літературну мову так, як ніхто в Західній Україні. Вказуючи на журнал, за Ольгою Олійник, часто говорив: "Це спомин моїх перших років" [26, 360].

У згаданій рецензії, уміщеній