є два Савки, і один з них - гайдамака "приборканий", тобто той, що "загасив свічку" власної "пасіонарності". Серед художніх прийомів, які зустрічаємо в оповіданні (обрамлення, віддзеркалення епізодів, симетричність образів тощо), виокремлюємо такий спосіб увиразнення сенсу конкретного епізоду, коли протиставними стають дія та її припинення (горіння свічки та згасання життя Сави Чалого). Образ свічки відтак набуває подвійної конотації (як вітального та танатологічного знаку), яким активно послуговувались символісти (в значенні "згасання" як помирання). Асоціація життя та смерті зі свічкою відтак рівнозначні, оскільки в останньому випадку танатологічна символіка вогню подовжується таким семантично зумовленим рядом образів, як спалення - попіл. Водночас героїзм, боротьба в пасіонарно-романтичному контексті традиційно трактується як горіння, самоспалення, сублімація внутрішнього духовного вогню, що й визначає справжній зміст життя. Герой, що вписує своє життя в механічний світ, переживає згасання внутрішнього вогню ще за життя. Спроба розширення спектру значень цілого ряду традиційних для літератури образів засвідчує не лише модерну природу письма В.Петро ва-Домонто- вича, а й освоєння ним інтелектуального простору літератури, заснованої на грі та експерименті.
Глобус як дзеркальне відображення образу землі виражає механічну, штучну модель живого світу, створеного Богом. Спроектована людиною модель не може передати діалектику природи та вищий задум Творця. Таким чином, образ глобуса увиразнює мотив неможливості пізнання світу в його справжній глибинній сутності, що так само складає один з органічних мотивів екзистенційної літератури.
Споглядання сферичного образу землі покликане гармонізувати внутрішній стан героя, адже сфера доповнює семантику образ кола, що в традиційному символістському дискурсі виражає цілісність, рівновагу. Однак образ глобуса асимілюється в образі екзистенційного простору героя, що корелюється з образом часу.
Саме екзистенційна парадигма письма покликана вказувати на неповторність та самоідентичність людини, адже філософія екзистенціалізму акцентує увагу на таких модусах буття, як ізольованість, самотність, індивідуальний простір, суверенність. Трагізм вимушеної ізоляції породжує феномен бунтівного героя в езистенційній літературі. Бунт-протест підчас може мати найрізноманітніші форми: від епатажної поведінки, виклику або протесту проти суспільної моралі, до смерті як крайньої форми заперечення існуючого світоустрою. Історія українського екзистенціалізму за кордоном починається з появи повісті Ю.Косача "Еней і життя інших". На це, зокрема, вказує Ю.Шерех. Однак екзистенціалізм письменника-емігранта В.Петрова-Домонтовича, що у 1948 році видає повість "Без рунту", позначену так само типологічно виразними, а тому легко розпізнаваними екзистенційними мотивами, має витоки в доеміграційному екзистенційному белетристичному філософствуванні письменника (роман "Доктор Серафікус", 1928-1929 рр.).
Екзистенційна парадигма творчості українських письменників-емігрантів покликана зафіксувати настрої, що панували в колах української інтелігенції, яка виїхала за кордон. З одного боку - відчуття абсурдності того, що відбувається з окремою людиною та цілою націю, змушеними шукати у мандрівках світами свого простору, своєї землі. З іншого - відчуття абсурдності кінцевої мети цієї мандрівки: адже в "чужому" світі "своєї" землі немає. Усе це породжує комплекс "без'рунтярства" - того особливого трагічного переживання втрати рідного рунту антеїс- тично маркованим ментальним світом українців.
Глибина трагедії посилюється також від усвідомлення того, що національно свідома інтелігенція стає чужою на рідній землі. Розв'язати тугий вузол абсурдності життя письменники намагались через пошуки історичних аналогій, образів-знаків культури, зіткнення значень, окремих деталей, що символізують простір перебування їх екзистенційних героїв. Герой В.Петрова-Домонтовича змушений обирати між абстракцією незрозумілої йому "полетики" та конкретикою комфортного йому рустикального способу життя. "Полетика" як віртуальний для Сави Чалого образ втілюється не в дії, а в слові, не в конкретних акціях, а в маніпуляціях чужою свідомістю. Усе це є неприродним для козацького полковника, не відповідає "внутрішній схемі" (І.Василишин) цього героя. Автор тонко нюансує зміни настроїв свого героя, відстежуючи його внутрішню розбалансованість через неможливість ідентифікувати себе в реальному та ірреальному просторах. "В.Домонтович часто використовує зміну реальності (реальне - віртуальне й навпаки) і в деяких епізодах досягає блискучої художньої пластики" [4, с.74].
Історичний час масштабних політичних подій домінує над індивідуальним часом героя, поглинаючи його. Проте історичний часоплин зітканий з індивідуальних хронік героїв, що залишили світ в історії. Масштабність постатей таких героїв вимірюється їх здатністю лишатися достатньо автономними та мар'інальними на тлі історичного розвитку нації. Авторська реляція "особистість - історія" має свої неповторні акценти, коли у тексті поглиблення дискурсу індивідуалізму супроводжує чітко окреслювана антиномічна пара, котра, згідно авторського задуму, виражає різнополюсні ідеї. У зразку інтелектуальної прози - оповіданні "Приборканий гайдамака" В.Петрова-Домонтовича - авторська симпатія вочевидь більшою мірою адресована не освіченому аналітику Пилипу Орлику, а рустикальному Саві Чалому. Ідеям Пилипа Орлика, що оформлені в привабливі словесні шати, протистоїть інтелектуалізм дії Сави Чалого як противага віртуальній політиці. Інтелектуалізм, раціоналізм, реальність має у Сави Чалого свої виміри. Якщо політика є знаряддям здобуття свободи, то чи може людина, що позбавлена приватного простору, бути політиком, сповненим достатньої державотворчої волі.
Доля Сави Чалого стає метафорою долі людини, що не змогла прижитися на 'рунті оцієї "полетики" - інтеграції в європейський простір,- але вже втратила рунт активної державотворчої діяльності. Екзистенційний герой В.Петрова-Домонтовича переживає світоглядну кризу, що спричинена етичним без'рунтянством. Отже, інтелектуальний дискурс прози письменника 'рунтується на таких константах:
Концептуальність, що постає з опертя автора на різноманітні етико-філософські вчення та світоглядно- міфологічні візії світу.
Головний герой його малої прози - особистість, що "приречена" на інтелектуальне освоєння дійсності
