УДК: 821.161.2.09(092)

Коваленко Б.О.

Кам 'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка МИКОЛА ЗЕРОВ - ДОСЛІДНИК ТВОРЧОСТІ АНАТОЛЯ СВИДНИЦЬКОГО

У статті проаналізовано праці М. Зерова, присвячені А. Свидницькому - представнику шістдесятників Х1Х ст., автору фольклорно-етнографічних нарисів і оповідань та роману "Люборацькі". Ключові слова: українська література, літературна традиція, новаторство.

У липні цього року минуло 175 років з дня народження Анатоля Патрикійовича Свидницького - відомого в українській літературі як представника шістдесятників ХІХ ст. За життя він опублікував небагато творів - це фольклорно-етнографічні нариси та оповідання, методична праця "Русская азбука", яка складалася з двох частин: "руководство для учащихся" - перша частина і "руководство для преподавателей" - друга.

Найбільш відомим твором є роман "Люборацькі", в якому А. Свидницький виявив глибокі знання звичаїв, побуту та психології українського народу. Така обізнаність стосується насамперед подолян, серед яких він зростав. Про свої враження від односельчан письменник згадував у фольклорно-етнографічній праці "Відьми, чарівниці й опирі...": "Колись я мав щастя жити лице в лице з простим людом українським - колись і я був щасливий!... Кожне словечко того часу незабутньо глибоко запало мені в душу, пройшло всю мою постать... То для мене школа правди і любові!" [5, с. 479].

Творчість письменника в різні часи досліджували І.Франко, О.Огоновський, С.Єфремов, М.Хращевський, М.Бернштейн, В. Герасименко, М.Сиваченко, Н.Жук та ін. Вперше у 1882 році на фольклорно-етнографічні записи А. Свидницького звернув увагу історик української літератури М. Петров, надрукувавши в журналі "Исторический вестник" статтю "Антоній Свидницькій" [3]. Пізніше він знову згадує письменника у своїх "Очерках истории украинской литературы ХІХ стол*тія" [4], "впровадивши автора "Люборацьких" до "гоголівської школи" в українській літературі" [2, с. 325].

Досліджував творчий та життєвий шлях А. Свидницького й український літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер "неокласиків", перекладач античної поезії Микола Зеров. Розглядаючи біографічні відомості письменника, вивчаючи його спадщину, М. Зеров робить доволі сумні висновки: "В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький був невдаха найбільший і найтиповіший". Разом з тим критик називає його найталановитішим, найінщіативнішим з українських прозаїків того часу і як письменника порівнює з І. Нечуєм-Левицьким і Панасом Мирним: "Ті самі риси "інтелігентського пролетарства"; те саме постійне роздвоювання на урядовця коронної служби та українського письменника-народовця, письменницька робота, якій уділяються тільки окрушини часу...". Водночас М. Зеров характеризує А. Свидницького, як "...людину радикальної закваски, людину громадську, соціабельну, без нахилу замикатися у відлюдно-загишному клубі, людину жваву і рухливу, що вміє заражатися і жити ідеями свого часу", що нічого спільного з названими письменниками не має (тут і далі збережено правопис автора - Б.К.) [2, с. 333-337].

М. Зерова як літературного критика зацікавила історія видання роману "Люборацькі", яка свідчить, що рукопис потрапив до видавництва задовго до його закриття: першу частину А. Свидницький подав ще в 1861 р., другу - наступного року. Це переконує в тому, що редакція часопису мала можливість ознайомитися з романом, мала можливість пересвідчитись у його непересічності, однак не поспішала з його виданням. У передмові "Літературні митарства "Люборацьких" до видання роману 1927 р. М. Зеров пише, що від твору А.Свидницького ".. .пахне свіжістю таланту, молодістю реалістичної манєри, чутливістю до нових артистичних тенденцій, - а цим не завжди, оперта на традиції та несмілива, сентиментальністю закрашена, квітчаним етнографізмом перенята, могла тодішня наша проза похвалитись" [1, с. 12].

Найдовершеніший твір А. Свидницького "Люборацькі" - перший в історії української літератури соціально- психологічний роман - був надрукований з ініціативи І. Франка і частково під його наглядом у журналі "Зоря" лише у 1886 р. у Галичині. Наступне видання було здійснене уже київським видавництвом "Вік" у 1901р., тобто в Україні Наддніпрянській. М. Зеров, аналізуючи видання "Люборацьких" 1886 року, зазначає, що крім купюр та поправок, внесених до тексту, "галицька редакція не додержала ні точної назви твору ("Люборадські" зам. "Люборацькі"), ні розподілу на частини" [1, с. 5]. За словами дослідника, чимало у першому виданні й пропусків (від кількох рядків до двох сторінок). "Інколи це пропуски переступних та звязкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діялогах, інколи заміна одного виразу другим, більш як на галицьке вухо приймовним, інколи давання тому-ж самому слову звичайнішого для галицького читача фонетичного вигляду" [1, с. 8-9]. На думку М. Зерова, це продиктовано, перш за все, тим, що галицькі редактори викидають все, що може здатися читачеві замахом на престиж духовенства в громаді. По-друге, це відраза від реалістичного підкреслювання: "редакція намагається тримати стиль повісти на певній висоті" [1, с. 10]. І, по-третє, у зв'язку з цією стилістичною тенденцією стоїть системне переслідування звульгаризованих форм та локальних подільських виразів. Внаслідок "всіх тих змін літературне обличчя повісти значно погіршало; відпала низка колоритних слів, форм, зворотів, випав ряд сцен, нехай і грубих, часами може і перевантажених деталями, але яскравих і мальовничих" [1, с. 12].

У статті "Анатоль Свидницький, його постать і твори" М. Зеров, визначаючи тему "Люборацьких", зазначав, що вона "може бути схарактеризована назвою одної давньої української драми - "Старе гніздо і молоді птахи"; інакше сказати - руйнування старовинного побуту українського духовенства під впливом урядових російських