КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БРАЙКО ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ

УДК 821.161.2-3.09

ПОЕТИКА ПРОЗИ

ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

1900-1910-х РОКІВ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури

ХХ століття Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор філологічних наук,

професор

Дем’янівська Людмила Семенівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української літератури

ХХ століття

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук,

професор

Мороз Лариса Захарівна,

Інститут літератури

ім. Т. Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу давньої та класичної української

літератури

кандидат філологічних наук

Векуа Оксана Віталіївна,

Український державний університет

харчових технологій,

старший викладач кафедри українознавства

Провідна установНаціональний педагогічний університет ім.

М.П. Драгоманова, кафедра української літератури,

Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться " 17 " травня 2002 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д .001.15 із захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: 01017, м. Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ – 17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий " 12 " квітня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Л. М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Творчість В. Винниченка належить до найвидатніших явищ українського літературного процесу першої половини ХХ ст. Прозовий доробок В. Винниченка аналізували І.Франко, Леся Українка, А.Річицький, П.Христюк, Г.Костюк, С.Погорілий. В останнє десятиліття в українському материковому винниченкознавстві помітними здобутками стали монографії В.Гуменюка, Т.Гундорової, Л.Мороз, В.Панченка, навчальний посібник О.Гнідан і Л.Дем’янівської, кандидатські дисертації О.Векуа, Л.Йолкіної, С.Михиди, В.Хархун, статті Н.Михальчук, Г. Сиваченко та ін. Інтенсивність критичної рецепції його творчого доробку в останнє десятиліття зумовлена потребою багатогранного аналітичного прочитання спадщини непересічного митця. Наявні дослідження засвідчують увагу до жанрових, проблемно-тематичних, поетикальних, компаративно значущих особливостей його прози й драматургії. Водночас наявні дослідження залишають поза належною увагою проблеми художньої еволюції письменника. Недостатньо з’ясовано особливості взаємодії доробку прозаїка зі стильовим контекстом доби. Поетика прози В. Винниченка здобувала переважно фрагментарне наукове висвітлення. Тому постає потреба в синтетичному монографічному дослідженні, яке базується на широкому методологічному підґрунті. Ця потреба зумовила вибір об`єкта дослідження - прози В. Винниченка 1900 - 1910-х рр. - чи не найпліднішого періоду його творчості. Цією художньою ваговитістю визначений предмет дослідження - поетика прози.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов`язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, зосередженою навколо дослідження розвитку новітньої української літератури.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертації є з`ясування естетичної природи (стильової своєрідності) й художньої генези прози В. Винниченка 1900 - 1910-х рр. як цілісного літературного феномена. Мета дослідження передбачає розв`язання таких завдань:

- дослідити екзистенційно-антропологічну проблематику прози В. Винниченка;

- з`ясувати структурні особливості й естетичне значення сюжетобудови творів В. Винниченка;

- висвітлити специфіку образотворення на рівні деталей;

проаналізувати особливості естетичного функціонування художнього мовлення прози.

Наукова методологія дослідження ґрунтується на принципах структуралізму (праці М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Ц. Тодорова), постструктуралізму (Ж. Дерріда, М. Фуко), герменевтики (Г.Г.Гадамер), рецептивної естетики (Г.Р. Яусс), екзистенціалізму (праці Ж. Батая, М. Бердяєва,

А. Камю, Ж.-П. Сартра), психоаналізу (праці З. Фройда, К.Г. Юнга, Е. Фромма, Ж. Лакана). Використовуються також методологічні підходи українських і зарубіжних дослідників Т.Гундорової, Г. Клочека, Ю. Кузнецова, В. Смілянської, В. Успенського, Л. Левітан, Л. Цілевича та ін.

У дисертаційному дослідженні застосовано історико-генетичний та порівняльно-типологічний методи. Методика дослідження передбачає використання можливостей мікроаналізу, апробацію концептуальних історико-теоретичних моделей розвитку літератури. Зазначені методи і методичні прийоми дозволяють виявити індивідуальну мистецьку своєрідність окремих творів В. Винниченка, окреслити спектр можливих жанрово-композиційних, стильових і дискурсивних модифікацій розглянутих текстів.

Наукова новизна роботи. У дисертації вперше докладно й концептуально з`ясовується зміст таких конститутивних складників художнього мислення Винниченка-прозаїка, як експеримент, гра, ідея (як принцип образотворення). Вперше на основі системно-структурного підходу простежено еволюцію таких рівнів композиційної організації прози В. Винниченка, як сюжетобудова, функціональний рівень деталей, художня розповідь. Це дозволило виявити еволюцію прози від міметичної реалістичної поетики до розбудови складних параболічних та експериментальних жанрових структур, з`ясувати стильову специфіку образотворення прозаїка, розкрити структурно-функціональні особливості ціннісних, фразеологічних та ідеологічних позицій автора й персонажів як засоби модернізації художнього мовлення, продукування сугестивних і аналітичних жанрових моделей.

Теоретичне значення дослідження полягає у різноаспектності й методологічному синтетизмі проробленого аналізу, що дозволяє створити цілісну модель вагомого художнього феномена - прози В. Винниченка, посприяти докладнішому виробленню історико-теоретичної концепції розвитку української літератури зазначеного періоду, істотно доповнити чи й переосмислити результати наявних досліджень.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у викладанні нормативних і спеціальних вузівських курсів, а також спецсемінарів з історії української літератури та теорії літератури, при написанні відповідних підручників і навчальних посібників.

Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Окремі аспекти дослідження виголошені у формі доповідей на Міжнародній науковій конференції "Формування і діяльність творчої особистості" (Кривий Ріг, 1998), на науково-теоретичній конференції молодих учених (Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2000), на науковій конференції "Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч" (Київ, 2000), на щорічних наукових

конференціях викладачів та аспірантів філологічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (2000, 2001).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації висвітлені у п`яти статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць, двох матеріалах конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (183 найменування). Загальний обсяг роботи - 190 сторінок, з них 178 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовується її актуальність, формулюються мета й завдання дослідження, розкривається наукова новизна. З`ясовано різні значення терміна "поетика".

У першому розділі - "Екзистенційно - антропологічна проблематика прози В. Винниченка 1900 - 1910 - х рр." з`ясовуються особливості художнього моделювання письменницької концепції людського існування. У дискурсивних структурах Винниченкової прози переглядаються раціоналістичні засади культури й суспільства через призму віталістичного іпостасування чи знезмістовлення дискурсу. В його творах біологічне начало людського єства пов`язане з панівними засадами комунікації, які стають джерелом його відчуження. Цінність безособового, родового висувається як антитеза відчуження, стає амбівалентною складовою гри, експерименту. Характерна риса Винниченкових персонажів - зовнішній активізм - постає як чинник руйнування вихідних психологічних та ідеологічних очікувань, "рольового зламу" героїв. Крах новочасного гуманізму, раціоналістичних засад спілкування для героїв прозаїка розкрито через експеримент як засіб моделювання ситуації, зорієнтованої на з`ясування ваги ціннісних засад людського існування. Водночас гра у прозі Винниченка - то випробування персонажем власної значимості й спроможності, потлумачене як новітня форма покладання сутнісних сил людини, форма пошуку нею автентичного змісту речей та ідей, зокрема модерністських міфологізованих світоглядних орієнтирів - нігілізму й естетизму. Самодостатня ігрова сублімація вітальних первнів призводить героя до спрощення ним екзистенційної проблематики. У героїв Винниченка зовнішня активність пов`язана зі спробами утвердження нових цінностей - індивідуальних смислових конструкцій, які висуваються задля ліквідації екзистенційного розриву сущого й належного. "Цінності" в перебізі практичної реалізації перетворюються на свою протилежність, тому що вітальні сили не відповідають первинним засадам дискурсу, "мовної гри". Персонажний дискурс стає знаряддям поширення влади експериментатора на інших людей чи, навпаки, засобом усування владних настанов, виправдання самостійного етичного вибору.

Винниченкові персонажі прагнуть усталити свій етичний вибір через мислительний першообраз сутнісних характеристик буття - ідею. Ідеологічність мислення героя опосередковує сприйняття ним життєвої емпірії ("Дрібниця"). Автор розкриває амбівалентність, релятивну значущість ідеї як царини індивідуального світоглядного вибору ("Рівновага"), надаючи ідеологічній конструкції надміру ціннісно значущої вітальності, що потребує всеохопної заангажованості особи. Водночас теоретичні конструкти виявляються зв`язаними принципом задоволення. В самих ідеях викривається конвенційна природа узвичаєного дискурсу, зручне тимчасове "правило гри".

Другий розділ - "Особливості сюжетобудови прози В.Винниченка" присвячено аналізу сюжетно-фабульних структур окремих творів як складників індивідуального художнього розвитку. Еволюція сюжетобудови відображає складні жанрово-стильові пошуки митця. Повісті й оповідання початку 1900-х рр. зорієнтовані значною мірою на естетичні засади класичного реалізму. Для них характерні розлоге зображальне тло сюжетної дії, нарисовість, включення в тканину розповіді відносно вільних фабульних мотивів. Ослаблення структурних сюжетних зв`язків, нівелювання стадіального розвитку покликане увиразнити смислову повноту зображеного ("На пристані", "Хто ворог?").

У ранніх оповіданнях риси стильової новизни виявляються завдяки просторово-часовому відокремленню сюжетної розв`язки від фабульної, яке забезпечує пріоритет динаміки внутрішньо-психологічної дії перед розвитком побутової події, стає засобом увиразнення екзистенційної проблематики свідомості персонажа ("Антрепреньор Гаркун-Задунайський", "Заручини").

Нові екзистенційно-аналітичні принципи художнього мислення Винниченка втілені в повісті "Голота". Цілісний драматичний сюжет розгортається через поєднання описів, реплік, діалогів персонажів, цитат, затримок фабульного руху дії й створення персонажних варіацій єдиного екзистенційного конфлікту.

Друга половина 1900-х рр. у прозі Винниченка пов`язана з відкривавчим періодом активного освоєння й художнього втілення принципів естетики модернізму. Віталістична парадигма мислення визначає експериментальну проблематику численних новел.

У новелі "Зіна" подана персонажем експозиційна картина задає принцип формування й функціонування його способу буття, усталений ледь не на рівні генетичного архетипу. Йому протистоїть романтичний символ напруженого вітального пориву - революціонерка Зіна, з образом якої пов`язана інтенсивна фабульна динаміка.

Перегляд класичних принципів зображення здійснюється в оповіданнях зі значно сповільненим рухом фабули. В "Чеканні" основна фабульна подія визначає простір повсякденного соціального ритуалу, взалежнення від якого, наприклад, одного з персонажів - Козолупа спонукає автора до застосування іншої парадигми сюжетного розвитку - процесу фантастичного формування сакрального часопростору (репліки візника), який складається всередині соціального ритуалу як його індивідуальне потрактування й водночас альтернатива. В оповіданні "Хома Прядка" сакральний часопростір складається у свідомості юнака на початку твору, але поступово нівелюється рухом фабули, яка відображає хронотоп природи завдяки описам - "функції-каталізатору" сюжетної дії (Р. Барт). В оповіданні "Чудний епізод" сакральний і профанний, побутовий виміри сюжету виглядають рівноцінними. Обидва рівні пов`язуються через рецептивне накладання оповідачем естетичної фікції на фабульну реальність. Подієва основа трансформується в драматичний саморозвиток ідеї краси, конфлікту між прекрасним і потворним.

У новелістиці Винниченка динаміка й ціннісне наповнення свідомості персонажа, засвідчене мовно-фразеологічною тканиною твору, стає вагомим об`єктом зображення завдяки внутрісюжетній персонажній оповіді. У "Таємності" маніакальна революційність героїв одивнена профанним опобутовленням фабули. Для цього використано прийом чужого мовлення (розповідь наглядача), як одної з ланок послідовного перевертання ціннісного смислу зображення під час розвитку сюжетної дії. В "Радості" ремарки персонажа-оповідача вказують на сакралізований часопростір революціонерів-невротиків, які поривають з інерцією повсякдення, прагнуть негайних метаморфоз, щоб віднайти у них сублімаційне - рольове й ігрове - вивільнення для психотравматичних станів у винятковій фабульній ситуації. Рух сюжетної дії одивнює вихідну ідеологічно заангажовану інтенцію реплік оповідача.

У романах Винниченка розгалужені сюжетні лінії сприяють оновленню жанрових структур. Романам притаманна значна концентрація фабульного матеріалу, належного до різних сюжетних ліній. В "Рівновазі" рух екзистенційно ціннісної вітальності (зародження кохання) видається антитетичним до соціально-психологічних та ідеологічно детермінованих зв`язків. В "Заповіті батьків" публіцистична заангажованість художнього мислення, закладена в процес перетворення фабульних елементів, вживається як оголений прийом розкриття "прозріння" Заболотька, становлення його ідеї. Дилогія "По-свій" - "Божки" побудована на розгортанні провідних колізій Вадима Стельмашенка, що мали в авторському задумі експериментальне призначення. Заснований на серії мотивів "дитячий" фабульний матеріал стає чинником синтезу імморалістичного сюжету й приземленої, опобутовленої фабули. В "Записках Кирпатого Мефістофеля" мотиви створюють відносно вільні смислові та ідеологічні контексти дії, накреслюючи структуру новітньої свідомості персонажа: засноване на вітальних імпульсах прагнення активного спілкування в межах утопічного простору гармонійного самовияву й раціональне бачення вичерпаності естетизованого формотворчого потенціалу вітальності.

Значне художнє навантаження в романах Винниченка покладене на розширення меж сюжетного часу порівняно з рухом фабульної історії. В "Рівновазі" цей прийом обіграно на активістських настановах Тані Кононенко. Конфліктні вузли, що виникають при цьому, вказують

на присутність сподіваного вірогідного хронотопу - своєрідного знаку незреалізованих людських можливостей. Іноді, як в романі "Хочу!", інфантильна, сюжетно прокреслена інерція минувшини та обставини її актуалізації спонукають письменника до пародійного висвітлення образу Халепи. В "Записках Кирпатого Мефістофеля" уявний ідеальний хронотоп контрастно проектується на сюжетне розгортання віталістичної й ігрової дії.

Особливості розгортання романних структур можна трактувати як складники фабульних історій "прозріння" того чи того персонажа, який, з волі письменника, опинився у змодельованому ним полі експерименту, гри в ситуації комунікативного розриву. Це стосується, наприклад, проекту самоствердження Тетяни ("Рівновага"), або кульмінаційного укрупнення краху раціоналістично-гуманістичних сподівань Заболотька ("Заповіт батьків"). Розмежування подій квазі-прозріння й прозріння реалізує ніцшеанську тему "свободи від" і "свободи для" як ціннісних координат надлюдини ("По-свій!" - "Божки"). Зближення події "прозріння" з зав`язкою, розгортання антитетичного їй самопізнання в подальшому русі фабули, відсутність кульмінації, зовнішній характер розв`язки увиразнюють новітню екзистенційну драму віталістичної декадентської свідомості (роман “Хочу!”).

В. Винниченко прагнув вичерпаності стадіального розвитку фабули при нерозв`язності колізій, у такий спосіб драматизуючи буттєвий чинник існування новітньої ціннісної свідомості індивіда. Фабульна насиченість, напруга дії яскраво прикметні саме епіці В. Винниченка в контексті української прози початку ХХ ст.

Третій розділ - "Поетика деталі як простір текстуального дискурсу" присвячений з`ясуванню специфіки естетичної трансформації номінативно-денотативних словесних одиниць, пов`язаних з мовною фіксацією внутрішніх і зовнішніх реалій.

У новелістиці Винниченка відбито широкий спектр світоглядно-естетичних і стильових шукань початку ХХ ст. В "Рабі краси" деталі витворюють шар надфабульного змісту, втілюють тему гармонізованого, оприродненого світовідчуття, яке стає джерелом катарсису, перегукуючись із постулатами "філософії життя". В "Моменті" сугестивна семантика деталей позначається на структурному й семантичному протистоянні авантюрної фабули й психологічного сюжету. Завдяки деталям здійснюється "перевертання" вихідної (експозиційної) смислової ієрархії буття, висвітлено етичний вимір "любові до життя".

Послідовне нюансування настроїв через деталь "місяць" (новела "Купля") зумовлює текстуальну гру, іронію, є засобом руйнування романтичних визначень новелістичного конфлікту як неадекватних. В експресіоністичному "Глумі" втілена в деталях боротьба проти деструкції ціннісного досвіду спрямована на захист закріплених у сфері почування спогаду й любові як гарантів гуманістичної наповненості індивідуального буття. Постійна схильність героя перебувати у межовій ситуації очікування смерті й переживання болю (деталь "склянка") призводить до божевілля - духовної смерті для інших (візуальна деталь "мертве лице"). В "Тайні" крізь призму деталей розкрито ідеологічну драму різних типів світовідчуття. Сугеровані антитетичними мікрообразами імпресіоністичний сенсуалізм Передерієнка й раціоналістична відчуженість Ляроша випробовуються на додатковій сюжетній історії - взаєминах старця й собаки. Завдяки розв`язці пригоди знято протилежні позиції у вітально наснажених фінальних деталях. Отже, поетика новели виявляє глибинний сенс екзистенційного бунту - віднайдення достотних цінностей комунікації.

В "Радості" прихована семантика портретних деталей розкриває психологічну атмосферу революційного гуртка, де панують незреалізовані амбіційні бажання персонажів, витіснені й сублімовані комплекси, які розхитують сакралізовані духовні засади соціально маргінальної "ідеальної спільноти", втілені свідомістю оповідача в пейзажних деталях.

В романах Винниченка деталі позначають динаміку й семантичне наповнення визначальних модусів існування персонажів. Активістська настанова Тані Кононенко супроти ворожого світу зазнає самокритичного переосмислення після краху ідеологічних ілюзій ("Рівновага"). Особистісний і творчий первень, закодований національно-культуральним символом, втрачено, знижено до рівня кічу в хаотичному просторі людських зв`язків-"ниток". Активістська настанова поступається місцем символу ірраціонального й пасивно-відображального існування - місяцю ("Хочу!"). Спроби реалізації власного ігрового життєвого проекту, віднайдення особистісного "острова" й "первісної мудрості" людського вітального процесу обертаються остаточною підвладністю героя топосові міщанського світу повсякдення, світу "чайника" й "кімнаток", який спотворює захисну особистісну ауру людини ("Записки Кирпатого Мефістофеля").

У четвертому розділі - "Розповідна структура прози В.Винниченка" аналізується співвідношення мовленнєвих партій автора й персонажів, функціонування рольових масок і риторичних стратегій персонажних дискурсів.

Розповідна манера новелістики Винниченка первісно формована як опозиція до штампів української класичної традиції задля показу достотного змісту зображеного. Цей авторський показ насичується психологічно-сугестивною семантикою ("Краса і сила"). Вдаючись до прямих авторських характеристик персонажа ("Заручини"), молодий прозаїк намагається перейти від експресивно-сугестивної оцінки, перетвореної попередниками на метамовне кліше розповідних структур, до безстороннього психологічного аналізу, закласти парадигму епічного розвитку героя, його екзистенційного самостановлення.

Надалі провідним чинником модернізації наративних структур малої прози стає образ оповідача. Просторово-часове співвідношення різних ціннісних позицій оповідача дозволяє виявити психологічну закоріненість мовлення Я персонажа у несвідомому, його сублімативну сексуальну природу ("Купля"). Підкреслена літературність опрацювання фабули визначає орієнтацію на самоспоглядання й коментар своїх учинків, на моделювання екзистенційних суперечностей ("Ланцюг"). Розповідна манера демонструє подолання соціально-історичних просторово-часових координат дії заради експресії абсолютного етичного змісту ("Ланцюг"), задля перетворення часу на функцію переживання й об`єкт владного мовлення, яке прагне диктувати етичні імперативи ("Момент"). Мовлення оповідача навіює імовірну модель сприйняття межової ситуації смертеочікування ("Глум"); стає об`єктом сюжетного випробування як парадигма сенсуалістично-імпресіоністичного, естетично-гедоністичного ставлення до світу, матеріалізованого психосоматичною єдністю змісту мовлення ("Тайна"); кодує індивідуальний розрив з поширеною формою соціально-політичної заангажованості, демаскуючи останню як владу психологічного фантома ("Таємність").

В аналізі розповідної структури ранніх романів Винниченка з`ясовано питомий генетико-типологічний контекст обстоюваних ним жанрових структур (проза Ф.Достоєвського, А.Кримського, О.Плюща). В. Винниченко переймає від Ф. Достоєвського й художньо випробовує інтенції владного означування світу, олітературнення світоглядних конструкцій, поліфонічного розщеплення персонажного дискурсу задля виявлення значущості його смислових складників і їхньої взаємодії. Для романних структур Винниченка характерний акцент на посейбічному характері дискурсу, на відсутності його гарантій з боку абсолютного авторитету - сакрального слова, присутність якого алюзійна й інтертекстуальна в романах Достоєвського. Секуляризація дискурсу обертається мовною грою, зміною риторичних масок суб`єктом мовлення і, зрештою, безвладністю персонажного дискурсу, запрограмованого на фіксацію натуралістичних детермінант існування.

Переосмислюючи досвід своїх попередників, Винниченко вдається до ідеологічної риторики, котра регламентує персонажний праксис, чин як неодмінні супутники рефлексії. Ця риторика у героїв Винниченка загрожує перетворитися на штамп, який розчиняє індивідуальні інтенції мовця в панівному, "модному" дискурсі. Ця риторика постає знаковою маскою екзистенційної невідбутості мовця й відкидається за більш сприятливої сюжетної кон`юнктури. На відміну від ігрового доведення раціоналізму до самозаперечення (А. Кримський) і деструкції раціонального дискурсу (О. Плющ), у Винниченка раціоналізм і відповідна мовленнєва практика персонажа - складові позитивного індивідуального активізму.

В романі "Чесність з собою" складається модерний простір мовленнєвих персонажних практик, вітальна значущість яких є предметом романного дискурсу. Так, Дара прагне раціоналізувати віртуальний простір дії, надати через власне мовлення владної функції й етичної доцільності макабричному денотатові принципу "чесності з собою" - припущенню про злочин Мирона. Ідея "чесності з собою", втілена в Мироновому програмному тексті, піддається сюжетному обігруванню, спробам викрити прагматичні інтенції мовця з боку інших персонажів.

До сфери мовної умовності, автономії висловлювання потрапляє й письмове зізнання Мирона - невідправлений лист до Дари, оформлений як словесна гра. Лист співвідноситься в романі зі сповідальним зверненням Тараса Щербини до коханої Віри. Для Тараса властивий пошук вітального наративу, здатного обґрунтувати різноманітні модуси й загальний сенс людського існування, не спотворюючи їх. Лист Тараса, заснований на апологетиці й сакралізації кохання, ритмомелодійній автосугестії, протистоїть Мироновому скепсису й виявляється мовною реїфікацією репресованих сексуальних бажань. Відтак передсмертний лист Тараса, на відміну від проблематичного прагматичного статусу Миронового "Відношення...", виявляється однозначною декларацією, потвердженою актом самогубства, отже, поневоленням індивідуального дискурсу сугерованою собі владою вітальності.

В "Рівновазі" іронічний мисленний коментар Тані до містичного тексту перетворює мову, яка прагне проголошувати сакральні істини, на сферу гри, маніпуляції, неупередженої оцінки, створює значущий розрив між явищем та його потрактуванням. В "Заповіті батьків" використання прийомів переповідання й поліфонії, узагальнена декларативність мовлення Заболотька одивнює кожну з модельованих ідеологічних позицій, випробовує через проблемну заангажованість мовців означувальну вагу їхніх дискурсів.

В дилогії "По-свій" - "Божки" автор дозволяє героєві розповісти про сюжетно значущі події у формі власних "записок". Первинна, провокативна етична інтенція "співчуття до скривджених природою й суспільством" зазнає поразки у внутрішньому діалозі Вадима - свідомо конструйованій дискусії з приводу планованого експерименту. Діалог виявляє на кону свідомості протистояння двох раціональних екзистенційних наративів. Становлення нового, позасланського наративу втілене в мовленні Вадимових "записок" через коментар героя до зафіксованої ним на письмі події. Цей засіб дає зримий образ психологічних зрушень, увиразнює колізію між модною маскою імморалізму й пошуками самості, які руйнують впливову ніцшеанську формулу поведінки. Симптоматичною є орієнтація етичної проблематики дилогії на включення до мовних партій персонажів "чужого слова", його переосмислення, своєрідна гра з ціннісними контекстами інших, яка розкриває їхнє екзистенціальне й релятивне наповнення. Так, соціалістка Ріна виявляє внутрішній сенс чужого дискурсу: значення певного ключового слова, його вплив на людину, зміст реалій, до яких воно прикладається. Ріна вводить у власний дискурс відстоюваний нею етичний простір самозвітності (його аналогом є скептик-запитувач у нотатках Вадима). Над цим простором не владні прагматично орієнтовані й екзистенційно заангажовані слова. Відносність значення екзистенційних мовних практик у дилогії увиразнена також поліцентризмом "персонажного" забарвлення розповіді. Герой-протагоніст висуває практику перманентного й неусталеного означування мінливих реалій буття. Ця практика стає самодостатнім аналогом вітального руху.

В романі "Хочу!" індивідуальне мовомислення Халепи прагне піднести власний досвід на рівень метафізичної теорії, універсального закону, через співвіднесення з яким реалізується діяльна інтенція особистості - відторгнення нею несвідомого природоподібного способу існування. Натомість подальший сюжетний розвиток відкриває у невласне прямій мові Халепи сферу ціннісно значущих вітальних переживань і досвіду колективного несвідомого, який стимулює подальшу оптимістичну дискурсивну стратегію героя. Водночас дискурси батька й сина Сосненків (взірців для Халепи) через свої комунікативні засади (антиполіфонізм, монологізм, камерна замкненість) постають як непридатні до модерної верифікації. У сюжетному розвитку невласне пряма мова Халепи стає деструктивним, переосмислювальним чинником, що омовлює й конституює сферу наявного буття як антитезу утопічних дискурсивних проектів.

В "Записках Кирпатого Мефістофеля" основою розповідної структури є мовленнєва кореляція екзистенційних проектів Михайлюка, його "диявольських" ролей. Центральна інтенція "записок" як одноосібного персонажного мовлення - артикуляція тих "законів життя", які Кирпатий Мефістофель прагне нав`язати іншим, а почасти й собі як адекватний вимір людської реальності. Невласне пряма мова Михайлюка, вписуючись у сюжетні ситуації, закладає інший вимір Мефістофелевих вчинків, відмінний від конвенційної парадигми дискурсу взятої на себе ролі й закорінений у переживанні власної "здатності бути". Невласне пряма мова фіксує розриви між втіленням ролей спокусника, закоханого та їх індивідуальним осмисленням, відкриваючи обтяжливість комунікації, вчинку, обов`язку, індивідуального призначення як перейнятих екзистенціалами "нудьги" й "туги". Поряд з накиданням іншим персонажам словесних утопій виявляється фантасмагорична, егоцентрична, некомунікативна природа екзистенційного дискурсу протагоніста. На противагу цьому невласне пряма мова Михайлюка в останній частині роману відображає складання й посилення безособової влади батьківського інстинкту, проти якого безсилий останній мефістофелівський проект - "синовбивця".

У "Висновках" підбито результати дослідження. Дисертант констатує, що становлення стильової манери Винниченка-прозаїка відбувається на ґрунті розширення можливостей реалістичного образотворення, в якому акцентується кут зору персонажа, фіксується його багатогранний чуттєвий досвід. Винниченко висуває як визначальний чинник існування новітньої людини сферу вітальних процесів, самопокладання особистості через експеримент, гру, утопічний ідеологізований дискурс.

Через експеримент персонажа автор прагне змоделювати рухому структуру ціннісного "горизонту очікувань", показати "помежів`я" етичного досвіду особи. Гра розкриває сугестивне й автосугестивне значення втілюваного персонажем рольового проекту, мета якого - віднайдення справжніх, а не фантомних рис існування й спілкування. Сюжетне функціонування ідей здійснює

синтез онтологічних, екзистенційних, моделювальних, означувальних, владних інтенцій персонажа, а також їх випробування, визначальне своїм естетичним смислопороджувальним потенціалом.

В поетиці прози Винниченка на різних структурних рівнях можна визначити такі домінанти.

У сюжетобудові процес становлення й руху свідомості персонажа, фіксація й інтерпретація плинних моментів існування структурно переважають над фабульними перипетіями. Сюжетна дія розгортається як стратегія активного персонажного переформування вихідного ціннісного смислу зображеної ситуації, сугестивного інтенціювання свідомості персонажа й параболізації жанрової структури. Сюжетобудова зрілої новелістики Винниченка заснована на конструюванні альтернативних, взаємозамінних і взаємодоповнювальних персонажних і авторських хронотопів, суміщенні ігрових і побутових, сакралізованих і профанних персонажних принципів розгортання дії. Сюжетобудова романів В. Винниченка моделює процес експериментального означування персонажем власної вольової включеності в комунікативні структури, неспроможність експериментальних настанов запобігти перманентним екзистенційним колізіям. В сюжетобудові оприявнюється функціональна залежність психологічно закорінених координат і смислових параметрів романної дії від впроваджуваних фабулою нових модусів існування персонажа. Сюжети романів - це розгортання драми втілення проектів існування, розкриття їх багатозначності у сюжетно-композиційній організації творів.

Деталі втрачають безпосередню предметну семантику, художньо моделюють часопростір віртуальних дискурсивних схем і ситуацій парадоксального екзистенційного вибору, кодують ті чи інші виміри людської включеності у світ. Оригінальна поетика деталей в новелістиці В.Винниченка закладається як спонтанне сегментування знакових фрагментів індивідуального досвіду, через які оприявнюється новітня структура сугестивного зображення. Семантика деталей позначена алегоричністю, метафоризмом, символізацією сюжетотвірних і параболічно-моделювальних структур дії.

Розповідна структура малої прози Винниченка розгортає взаємодію рівнозначних дискурсів уявлення, словесної агональної гри, омовлює різні психосоматичні модуси як знаряддя дискурсу й сугестії. В романістиці Винниченка одивнюється ідеологічний потенціал персонажного мовлення, реалізується структурне протиставлення словесних утопій та констатації персонажем сфери наявного буття.

Проза В.Винниченка 1900 - 1910-х рр. освоює широкий спектр стильових тенденцій українського літературного процесу поч. ХХ ст. Рання проза Винниченка формувалася в річищі неореалістичної стильової парадигми, яка ґрунтується на аналізі індивідуальної психології у плинних екзистенційних ситуаціях, переосмисленні рольової заангажованості й ціннісного вибору персонажа. Згодом автор творчо переосмислює складники імпресіоністичної, неоромантичної,

натуралістичної та експресіоністичної поетики. Домінантою такого мистецького синтезу стає настанова на експеримент, на моделювання парадоксального розгортання естетико-пізнавального процесу. Проаналізована в дисертації поетика прози В. Винниченка засвідчує становлення в українській літературі модерністських структур художньої практики.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях:

1. Особливості сюжетобудови повісті В. Винниченка "Голота" //Слово і час. - 1999. - №.11. - С. 58 - 59 (0,2 др. арк.).

2. Особливості сюжетобудови дитячої новелістики Володимира Винниченка //Українська мова та література. - 2000. – Число 14. - С. 10 - 11 (0,45 др. арк.).

3. Особливості сюжетобудови романів Володимира Винниченка 1910-х рр. //Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. - К., 2000. - Вип. 3. - С. 74 - 87 (0,8 др. арк.).

4. Поетика деталі в новелістиці В. Винниченка //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія "Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика". - К., 2000. - Вип. 9. - С. 12 - 15 (0,4 др. арк.).

5. Естетика модернізму в поетиці новел В. Винниченка //Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. - К., 2001. - С.33 - 36 (0,2 др. арк.).

6. Поетика деталі в романах Володимира Винниченка 1910-х років //Українська мова та література. - 2002. - Число 3. - С. 22 – 23 (0,3 др. арк.).

7. Особливості творчої манери в малій прозі Володимира Винниченка //Формування і діяльність творчої особистості. Матеріали Міжнародної наукової конференції 28 квітня 1998 р. в м. Кривому Розі. Секція І. Філологія. - Дніпропетровськ, 1998. - С. 125 - 137 (0,5 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Брайко О.В. Поетика прози Володимира Винниченка 1900 - 1910-х рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

У дисертації з позицій структуралізму, постструктуралізму, рецептивної естетики аналізується поетика прози В.Винниченка 1900 - 1910-х рр. В ході дослідження з`ясовуються особливості формування й функціонування художнього мислення В. Винниченка-прозаїка. Аналізується концепція людини, висунута прозаїком, структура його творів, яка передбачає вивчення трьох рівнів: сюжетобудови, поетики деталей, розповідної структури. На кожному рівні

дисертантом простежується еволюція структурних і жанрових моделей та їх концептуальне навантаження.

У дисертації з`ясовується взаємодія прози В.Винниченка зі стильовими течіями української літератури початку ХХ ст., місце його доробку серед найбільш показових явищ вітчизняного літературного контексту.

Ключові слова: поетика, структура твору, експеримент, гра, ідея, сюжет, фабула, деталь, розповідь.

АННОТАЦИЯ

Брайко А.В. Поэтика прозы Владимира Винниченко 1900 - 1910-х гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

В диссертации с методологических позиций структурализма, постструктурализма, рецептивной эстетики анализируется поэтика прозы В. Винниченко 1900 - 1910-х гг. Рассматриваются содержательные составляющие индивидуальной поэтики: эксперимент, игра, идея, выражающие поиск самоопределения литературного героя эпохи модернизма.

В диссертации исследуется структура прозаических произведений В. Винниченко, в которых анализируются три уровня: сюжетосложение, уровень деталей, повествовательная структура. На уровне сюжетосложения прослеживается эволюция прозаика от реалистической установки, отмеченной перевесом изобразительного начала над динамикой действия и характера, тяготением к форме очерка. Сюжетосложение зрелой прозы В. Винниченко свидетельствует о становлении в украинской литературе модернистского художественного мышления. В новеллистике доминантой становится разворачивание внутреннего сюжета, опосредованного новейшей проблематикой релятивного значения витальных смыслов, ценностных ожиданий, установок сознания, которые структурируют экспериментальную динамику жанра. Центральный конфликт романов В.Винниченко отражает парадоксы экзистенциально-психологического воплощения индивидуальной идеи в системе фабульных событий и ситуаций.

Деталь в новеллистике Винниченко эволюционирует от фиксации субъективной данности и индивидуальной персонажной оценки до средства символизации витальных начал, моделирования экспериментального психоаналитического нарратива, экспрессии переживаний персонажа. Переосмыслению миметического или импрессионистического образа жизненного мира содействует также демонстративное объединение в одном произведении различных означающих систем (моделей интерпретации действия) как ограниченных в своих онтологических, гносеологических и аксиологических претензиях, опосредованных автосуггестивной парадигмой существования. В романах поэтика детали очерчивает изменчивую структуру волевого.

самоопределения персонажа, модернистскую топику игровых, властных интенций и стихийных форм упорядочивания витальности, связывания ее в модальностях индивидуально-личностного Я.

Для новеллистики прозаика характерна значительная субъективизация повествовательной структуры, акцентирование позиции персонажа-рассказчика, которая является объектом авторского изображения. Благодаря этому кодируется текстовый разрыв между позициями автора, нарратора и читателя. Характерная черта романов Винниченко - приоритет в повествовании речи персонажа-протагониста, образ которого образует стержень развития сюжета. При этом исключается авторитарность идеологической и ценностной позиции героя, существенно ограничивается авторское вмешательство в повествование. Использование персонажной речи в эпическом повествовании усиливает разнообразные экзистенциальные интенции, ценностное структурирование которых составляет проблемное поле романного действия. Применение определенных речевых структур и их смысловое наполнение определяются доминантами художественного мышления прозаика. Эти доминанты определяют ориентацию на отображение беспрерывного психического процесса в его дискурсивной значимости (романы "Равновесие", "Хочу!", "Записки Курносого Мефистофеля"); на обобщенно-схематизированное выражение идеологических и социальных противоречий эпохи и индивидуального сознания, подвластного перипетиям парадоксов экспериментального этического мышления ("Честность с собой", "Заветы отцов"); на широкое эпическое разворачивание развития экзистенциальной идеи "имморализма" и общечеловеческой "правды" в контексте полифонической структуры идеологических и эмоционально-психологических "правд" отдельных персонажей (дилогия "По-свою!" - "Божки").

В диссертации утверждается, что проза В. Винниченко взаимодействует с широким спектром стилевого развития украинской литературы начала ХХ в. и знаменует становление в ней модернистских структур художественной практики.

Ключевые слова: поэтика, структура произведения, эксперимент, игра, идея, сюжет, фабула, деталь, повествование.

SUMMARY

Brayko O.V. Poetics of V. Vynnychenko prose, 1900 - 1910s. - Manuscript.

Dissertation for a candidate degree in filology by speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2002.

In the dissertation from the methodical position of the structuralism, poststructuralism, receptive aestetics is analised the poetics of V. Vynnychenko prose, 1900 - 1910s.

During the study is ascertained the peculiarity of the atristic mentality of Vynnychenko-prosaic formation and functioning. It is analised the advanced conception of the person, the structure of his works which intends the study of three levels: plot composing, poetics of the details, narrative structure. On each level the dissertator traces the evolution of the structural and genre models as well their conceptional load.

In the dissertation it is ascertained the interaction of V. Vynnychenko prose whit the style trends of the Ukrainian literature of the erly part of the XX century, the place of his works among the most significant fenomena of the native literary context.

Key words : poetics, structure of the work, experiment, play, idea, plot, story, detail, narration.