ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Чеботарьова Наталія Василівна

УДК 316.42

Феномен агресії У людському досвіді:

соціально-філософський вимір.

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія
та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Кара-зіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор Корабльова Надія Степанівна, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра філософії

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор Любивий Ярослав Валерійович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний співробітник відділу сучасної зарубіжної філософії;
–

кандидат філософських наук, Требін Михайло Петрович, Харківський військовий університет, начальник кафедри філософії.

Провідна установа – Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 9 січня 2003 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .702.05 при Харківському військовому університеті за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд.Д 606

З дисертацією можна ознайомитися за адресою: 61043, м. Харків, пл. Свободи, 6, ауд.1001

Автореферат розісланий “4” грудня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук,

професор Мануйлов Є.М.

Загальна характеристика роботи

Дослідження агресії і пов’язаного з нею насилля – один із головних напрямів розуміння людської природи. Науковий інтерес фахівців до теоретичної розробки руйнівного та агресивного начал викликаний безпрецедентним зростанням насилля в сучасному світі. Ненависть та брутальне насилля homo sapiens лякає своєю первозданністю. Виникає думка, що саме на сучасному етапі історичного розвитку суспільства “темний бік” людської природи якимось чином вийшов з-під контролю. Цивілізованому XX століттю більше, ніж попереднім, “вдалося” сконцентрувати і гіпертрофу-вати зло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розроблених на її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобами ве-дення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичніші уявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарних режи-мів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму, зло-чинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людсь-кої природи.

З огляду на це неможливо не визнати, що агресія та деструкція відносяться до найбільш серйозних проблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати й звести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності як феномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв’язання.

Актуальність теми дослідження зумовлена такими чинниками:

По-перше, необхідністю дослідити феномен агресії в умовах українського суспільства, яке шукає шляхи свого розвитку, ціннісні ідеали, нові соціальні моделі.

По-друге, можливістю побудови наукової концепції, яка синтезує проблему людської агресії в соціумі, допомагає знайти шляхи зниження деструктивності та регулювання проявів агресії у суспільстві з метою їх блокування.

По-третє, багатогранністю феномену агресії, пов’язаного із агресив-ними проявами індивіду на мікро- та макрорівні соціуму, які впливають на формування різних сторін суспільної і індивідуальної свідомості, соціальну напругу і зростання конфліктів на всіх рівнях соціуму, що вимагає особливої уваги до цієї проблеми.

По-четверте, науково обґрунтовані рекомендації дослідження мають сприяти формуванню екологічної свідомості, це – запорука переведення суспільства у безпечний стан відповідно до сучасних умов розв’язання означеної проблеми.

Отже, за цих умов стає актуальним здійснення соціально-філософського аналізу феномену агресії в умовах трансформації суспільства з лавинним тиском деструктивності, коли серед парадигм, що розглядають сутність людини поряд із розумінням людини як розумної, з’являється розуміння людини як істоти руйнівної. Важливе значення має дослідження людської деструктивності для встановлення ненасильницького світу, оскільки суспільство закладає основи руйнівних процесів.

Ця ідея визначає структуру дослідження. У першому розділі дається науково-теоретичний аналіз агресії та насилля, її укоріння та витоків. У другому розділі здійснено онтологічний аналіз природи агресії як форми прояву зла та деструктивного досвіду соціуму на мікро- та макрорівні. У третьому розділі обґрунтовуються філософсько-методологічні проблеми, пов’язані зі становленням ненасильницького світу, пошуком безпечних шляхів блокування і сублімації людської деструктивності у суспільстві взагалі і в українському зокрема.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами.

Проблеми, що порушуються автором у дослідженні, пов’язані із завдан-ням науково-дослідних робіт "Філософія та різноманітність соціокультурних світів", що здійснюються за за-вданням Міністерства освіти України кафедрою філософії Харківського на-ціонального університету ім. В.Н. Каразіна, отримані результати знайшли ві-дображення у проміжних звітах за даними науково-дослідних робіт.

Міра наукового опрацювання проблеми. Розробка методології проблеми агресії як соціально-філософської теорії дослідних гіпотез є предметом широкого наукового дослідження, яке спирається на праці 3. Фрейда, К. Лоренца, Н. Тінбергена, Т. Флешлі, С. Уошборна, Б. Скіннера, Ч. Ломброзо та інших. У них розкривається природа агресії з різних точок зору: психоаналітичної, інстинктивістської, етологічної, біхевіористичної, біологічної тощо. Істотними недоліками ряду досліджень є одномірний підхід до вивчення феномену агресії, нехтування соціальними детермінантами. Значний інтерес до проблеми агресії виявили західні дослідники, спрямувавши свої пошуки витоків агресії у соціально-психологічне русло. Серед найбільш значних модифікацій можна назвати концепції Е. Фромма, Е. Аронсона, В. Райха, А. Берковіца, Д. Долларда, А. Басса, С. Грофа, Л. Демоза, А. Бандури, Р. Берона, Е. Кречмера, К. Юнга, Е. Шелдона, К. Хорні, О. Кернберга, Р. Уилсона, К. Бютнера, А. Гуггенбюль-Крейга та інших.

Певних зусиль у цьому напрямі докладають російські дослідники: К. Гаджієв, Б. Поршнєв, Б. Діденко, Е. Самовічев, О. Реан, О. Назаретян, Ю. Антонян, Т. Румянцева, В. Гульдан, Л. Дмітрієв, В. Кайтуков й українські дослідники: Л. Балабанова, І. Алексеєнко, О. Бандурка, В. Друзь, Л. Кейсевич, О. Базалук, Н. Корабльова, В. Кришталь та інші.

Високо оцінюючи наукову і практичну значущість досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, зусилля яких були спрямовані на вивчення різних аспектів теорії агресії, відзначаючи науковий внесок згаданих дослідників, варто зауважити, що досі відсутнє комплексне дослідження соціального феномену агресії, не з’ясовано ролі цього феномену в умовах трансформації українського суспільства. Залишається відкритим для вітчизняного праксису дослідження вказаної проблематики у контексті формування ненасильницького світу. Таким чином, відчувається гостра необхідність осягнути агресію як один з соціальних феноменів.

Об’єктом дослідження є людина і та соціально-культурна реальність, у якій діє індивід, де формуються деструктивні та конструктивні процеси.

Предметом дослідження є феномен агресії, його сутність та природа, амбівалентність якої зумовлюють соціальні та політичні процеси.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь розробленості проблеми, а також її багатомірність, здійснити комплексний системний аналіз агресії у соціально-філософському вимірі як одного з феноменів людського буття, розкрити роль людської деструктивності у трансформаціях суспільства.

Реалізації поставленої мети підпорядковане вирішення дослідних завдань:*

розкрити агресію як багатомірний феномен, що передбачає порівняльний аналіз наукових поглядів на проблему агресії, її відпрацювання на матеріалі провідних західних та вітчизняних досліджень.*

здійснити об’єднання та взаємозв’язок різних підходів до аналізу людської агресії та її витоків, вичленити детермінанти соціального і природного у бутті людини, у яких вони укорінені та представляють бінарні опозиції.*

проаналізувати природу людської деструктивності на мікро- та макрорівні соціуму, її онтологічне укорінення у свідомості та реальні витоки з використанням праць екзистенціального напряму, культурологічних концепцій та психоаналізу.*

охарактеризувати проблему формування ненасильницького світу в умовах розвитку сучасного суспільства.*

визначити методологічні проблеми становлення ненасильницького світу та межі застосування досліджуваної моделі, її евристичні можливості та прогностичні функції.

Методи дослідження. У своїй теоретичній основі робота ґрунтується на принципах міждисциплінарного підходу до вивчення феномену агресії. У дисертації використано результати наукових розробок проблем, близьких до проблеми людської агресії, здійснених філософами, соціологами, соціальними психологами. Робота базується на системному, порівняльному підходах філософського дослідження. Використовуються загальнонаукові методи: аналіз-синтез, аналогія, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, типологізація, моделювання, методи структурно-функціонального та історико-філософського аналізу.

Теоретичну основу дослідження і вирішення поставлених проблем складають праці українських учених (О. Чижевський, В. Вернадський, В. Малахов, О. Базалук, Л. Балабанова, О. Єрмоленко, Л. Ситніченко, Н. Корабльова, Л. Кейсевич та інші), російських філософів (М. Бахтін, Г. Батищев, П. Гуревич, А. Гусейнов, К. Гаджієв, М. Лосський, О. Назаретян, О. Руткевич, Б. Поршнєв, В. Лекторський та інші), а також праці зарубіжних дослідників таких напрямів як психоаналіз (З. Фрейд, К. Юнг, М. Мід, Е. Фромм, К. Хорні, С. Гроф, А. Адлер, Л. Демоз, Е. Франкл, В. Райх, Ф. Перлз, А. Кемпінскі), екзистенціалізм (А. Камю, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, М. Ґайдеґґер, М. Бубер, Х. Ортега-і-Гассет), структуралізм (М. Фуко, К. Леві-Стросс, Л. Альтюссер та інші), соціологія (Е. Дюркгейм, К. Поппер, Г. Лебон, Е. Канетті, М. Вебер, Ч.-Х. Кулі, Е. Тоффлер), соціальна психологія (Е. Аронсон, Д. Доллард, Р. Берон, А. Басс, Р. Уолтерс, А. Бандура), культурологічний аналіз (Г. Маркузе, Т. Адорно, М. Хоркхаймер). Важливими для дослідження стали ідеї і положення, викладені в працях, що торкаються проблеми людини і агресії в контексті культури, звернення до матеріалів вітчизняної та зарубіжної періодичної преси, публіцистичної літератури, довідкових та енциклопедичних видань щодо деструктивних процесів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому всеобічно аналізується феномен агресії, узагальнюються результати дослідження з врахуванням факторів та детермінант, що впливають на регуляцію соціальної діяльності, поведінку індивіду, яка відображає різні взаємодії особи та соціального середовища.

У рамках дисертаційної роботи висунуто низку положень, які претендують на новизну і виносяться на захист:*

у соціально-філософській парадигмі здійснено підхід (за рахунок введення багатомірної інтегрально-пояснювальної моделі агресії), який усуває одномірний емпіризм у дослідженні агресії та деструктивності, дозволяє зрозуміти виникнення витоків деструктивності, вказує на особливості формування та проявів агресії на мікро-макрорівні соціуму, робити можливим оптимальний науковий прогноз та побудову відповідних моделей для блокування агресії і пов’язаних з нею процесів;*

запропоновано поняття первинного (підсвідомого) рівня агресії, що містить інстинктивну та перинатальну складові, і вторинного (соціального) рівня агресії, що дозволяє утвердити нове розуміння становлення агресивної поведінки індивіду на різних соціальних рівнях інтерсуб’єктного простору;*

з’ясовано механізм формування витоків деструктивності на мікро- та макрорівні соціуму з урахуванням причин та факторів, що зумовлюють прояви агресивності (перинатальна динамика та соціальні детермінанти);*

зіставлено моделі стереотипізації агресії масової свідомості сучасного західного суспільства та суспільств, що знаходяться у посттрансформаційних станах;*

обґрунтовано методологічні проблеми становлення ненасильниць-кого світу, які уособлені в прогностичних моделях зняття насилля та напру-женості у суспільстві, вказано шляхи трансформації людської агресивності у безпечні соціально сприйнятні форми (творча реалізація людського потенціалу через компаративність, толерантність, ненасилля, екологізацію сучасної свідомості).

Теоретичне і практичне значення дослідження визначається новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшого вивчення проблеми агресії та визначення сутності і структури такого явища, як деструктивні процеси в умовах демократизації суспільного життя.

Наукові рекомендації, викладені в дослідженні, сприяють більш глибокому розумінню причин і умов виникнення агресії і особливостей формування деструктивних процесів у суспільстві, а також наслідків її впливу (творення і руйнування) на соціальну систему і її суб’єкти різного рівня. Ці рекомендації можуть бути використані державними органами при розробці програм соціального розвитку країни, гуманітарних соціальних технологій, силовими і військовими структурами.

Результати проведеного аналізу феномену агресії знайдуть своє застосування у вузах у навчальному процесі під час викладання низки тем з філософії, культурології, соціології, кримінології, соціальної психології, в педагогічній практиці з виховання нової екологічної свідомості. Пропонується ввести окремо курси з деструктології або патології суспільства.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, практичні висновки та рекомендації, викладені в дисертації, обговорювалися на наукових семінарах та засіданнях кафедри філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, апробовані на міжнародній науково-практичній конференції "Європа: реальність і можливість (Харків, травень, 1998 р. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди), на V Міжнародних Харківських Сковородинівських читаннях "Проблема раціональності наприкінці XX століття" (Харків, 28–29 вересня, 1998 р.), на міжнародній науково-практичній конференції “Доля і освіта нації” (Харків, жовтень, 2002, ХДПУ ім. Г.С. Сковороди).

Ідеї дисертації використовуються в навчальному процесі, автором розроблені та читаються спецкурси "Соціально–філософський аналіз агресивної поведінки", "Соціально–філософський аналіз поведінки натовпу" для студентів 4–5 курсу юридичного і соціологічного факультетів ХДПУ ім. Г.С. Сковороди.

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення у 7 авторських публікаціях, 5 з них надруковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і бібліографії. Обсяг роботи 212 сторінок. Список використаної наукової літератури (11 сторінок) включає 203 джерела, 45 з яких іноземною мовою.

Основний зміст дослідження

У вступі міститься виклад актуальності дисертаційної роботи та визначається мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, вказується його теоретична і методологічна основа, новизна, теоретичне та практичне значення роботи та обґрунтовується узагальнена структура результатів.

У першому розділі “Агресія як предмет соціально-філософського аналізу” проводиться теоретичний аналіз основних наукових концепцій агресії, виділено і обґрунтовано головне поняття – “агресія”, що характеризує деструктивність людини.

У першому підрозділі “Джерела і методи досліджування агресії та її природи”, дається аналіз наукових точок зору на проблему агресії. У пункті “Підходи, еволюція та взаємозв’язок” вводиться багатомірна інтегрально-пояснювальна модель агресії, що об’єднує біосоціальну, перинатальну, соціологічну та космологічну концепції та усуває одномірний емпіризм. Констатується той факт, що теоретичне оформлення різноманітних поглядів на проблему природи і сутності людської агресії відбувається наприкінці XIX – початку XX століття. До теорій, які мали найбільший потенціал саморозвитку, слід віднести інстинктивістські: З. Фрейда, К. Лоренца, Р. Ардрі, Б.Ф. Порш-нєва. Історична еволюція цих теорій агресивності людини характеризується тенденцією послідовного заміщення пояснювальних моделей біологічного типу моделями соціологічного (Д. Уотсон, Б. Скіннер, Є. Толмін, К. Халл) та психологічних типів (А. Басс, Д. Зілманн, А. Бандура), позначеними як серединні конструкти драйв-теорій (Е. Мегарже, Л. Берковіц, Д. Доллард, Р. Берон та інші).

По мірі розкриття розглянутих теоретичних напрямків зроблено висновок, що серед аналітичного ряду соціально-філософських, соціологічних та психологічних теорій людської агресії заслуговують на особливу увагу такі: соціально-філософська концепція Е. Фромма, перинатальна концепція С. Грофа, теорії соціального навчення та впливу А. Бандури, – що найбільш близько підійшли до розуміння чинників та механізмів дії людської деструктивності. Поєднання та взаємозв'язок цих конструктивних концепцій дозволяє тлумачити феномен агресії та обґрунтувати формування первісного (інстинктивного і перинатального) та вторинного (соціального) рівнів агресії, з'ясувати витоки формування детермінант агресії, надає можливість знайти конструктивні підходи до розв'язання проблеми агресії, побудувати соціальні та психотерапевтичні моделі контролю, управління і блокування агресивної поведінки. Наголошується, що соціальні психопатологічні процеси визнача-ються перинатальною та трансперсональною динамікою. Перинатальний рі-вень підсвідомого як резерву агресивних імпульсів являє собою потенційний пласт ментальних порушень. Процес формування вторинного (соціального) рівня агресії відбувається під величезним впливом хворого суспільства, у якому соціалізується індивід. У цьому процесі, підкреслюється у дисертації, важлива роль відводиться вихованню, засобам масової інформації, соціально-психологічним умовам (фрустрація, настанови, інструкції, параноїдальні ідеї).

У пункті “Джерельна база у вітчизняній науці і філософії” дається аналіз вітчизняних розробок проблеми агресії та конфлікту. Онтологічний підхід в теоретичних шуканнях цілого ряду українських філософів (А. Азархін, О. Єрмоленко, Є. Бистрицький, В. Табачковський, В. Коловсь-кий, В. Малахов, С. Пролєєв, А. Шевченко, В. Мазепа та інш.) змушує порушувати цілий комплекс питань, які раніше розглядались окремо під рубриками антропології, етики, теорії культури, а також теоретико-методологічні проблеми загальнофілософського рівня. Основний внесок у розвиток досліджуваної проблеми зробили філософія, соціальна філософія, психологія, соціологія, кримінологія та політологія. Серед них заслуговує на увагу дослідження О. Чижевського і В. Вернадського, які поповнили парадигму людської агресії космологічною концепцією. Еволюційний підхід у концепції становлення “людини розумної” відображений у працях Б. Поршнєва, О. Назаретяна, Б. Діденко. Дослідження соціальних криз в Україні в контексті екологічних природних катастроф як наслідку зростання людської агресивності – у працях І. Алексеєнко, Л. Кейсевича, О. Базалука, М. Мокляка, В. Касьяна, М. Кисельова, І. Огородника та ін. Аналіз проблемного поля індивіда, архетипова детермінація української та російської культур здійснено в працях М. Поповича, В. Кременя, В. Малахова, Н. Корабльової та ін. Проблемами технологій розв’язання соціальних напруг та політичного маніпулювання займаються дослідники Б. Гаєвський, М. Головатий, А. Баронін, А. Ішмуратов, М. Погребинський, М. Пірен, В.Павленко та ін. Слід відзначити, що у Харкові сформувалась школа з вивчення феномену агресії з точок зору психологічного та соціологічного підходів (О. Зелинський, В. Кришталь, Б. Гульман, О. Бандурка, В. Друзь, Л. Балабанова, В. Шапарь, Н. Корабльова, В. Ґітін та інші.). Зроблено висновок, що у працях вітчизняних вчених феномен агресії не є предметом спеціального дослідження, а підпорядковано рішенню проблем кримінологічного, психологічного, соціального та етичного характеру. Слід констатувати, що у сучасному соціально-філософському знанні і науково-теоретичному досвіді є, безумовно, цінний науково-теоретичний, морально-етичний, конкретно-історичний досвід, що може служити джерелом побудови соціально-філософської концепції насилля-ненасилля, агресії-неагресії, яка спрямована на з’ясування онтологічного змісту цих універсальних соціальних розробок. За межами дослідження залишається український соціально-філософський аналіз феномену агресії та деструктивності.

У другому підрозділі “Буттєва укоріненість агресії та її витоки” розкривається онтологічна укоріненість агресії та її витоки. Історія людства свідчить, що унікальність людини як біологічного виду полягає не тільки в абстрактному розумінні та свідомій і творчій діяльності, а в тому, що знаходячись на найвищому ступені еволюції біосфери, людина увійшла в корінне протиріччя з природою, різко виділившись із природного світу й перетворившись на руйнівний суб’єкт, який знаходиться в перманентному стані війни з природою і собі подібними. Таким чином дослідники людської природи відзначали, що людина є єдиною істотою, яка не пристосована до середовища свого існування (К. Лоренц, Н. Тінберген, Е. Фромм та інш.). У дослідженні проводиться аналіз буттєвої укоріненості агресії з використанням праць представників екзистенціалізму (М. Ґайдеґґер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Бубер). Вони відзначали, що індивід у хворому суспільстві – це хвора реальність, зламана індивідуальність, яка корелює з таким само суспільством (Е. Фромм). У їхніх концепціях розлюдненого суспільства прояв людини на онтогенетичному, так і філогенетичному рівнях наповнюється негативним смислом. Удосконалення розуму зробило людину найжахливішою потворою в ланцюзі біогенезу (Б. Поршнєв, Б. Діденко), об’єктом маніпулювання з боку суспільства, що сприяло створенню репресивних практик, які формують антисоціальний тип людини (М. Фуко). Одноразова субкультура та віртуальна монокультура тиражуючи і закріпляючи одномірні стереотипи сучасної людини (Е. Тоффлер, Г. Маркузе), перетворюються на ерзац-культуру, в якій індивід не може реалізувати себе як етичний феномен. Врятувати власну унікальність людина зможе за умови створення такої форми життя, яка дозволить їй перебувати у стані свободи, отже відповідальності за буття. Як показав екзистенціалізм, людина завжди є тим, що сама обирає. Розуміння свободи як вседозволеності призводить до створення кошар для рабів, де панує бездушшя, байдужість, виправдання вбивства (А. Камю). Сублімовані форми агресивності бурхливо розповсюджуються в сучасному суспільстві. На фоні екокризи в ситуації адаптації індивіду до хворого соціуму продовжує вкорінюватися деструктивна домінанта. За цих умов рівень деструктивності поглиблюється водночас із прогресом цивілізації (Е. Фромм). У процесі цього розвитку людина зруйнувала власну природу та набула біологічної ригідності, яка виявляється в зростанні брутальності і поширенні агресивного психозу (В. Райх).

В основі людського досвіду лежить насилля, укорінене у свідомості. Наголошується, що сучасний соціум знімає усі перешкоди з захисної (інстин-ктивної) та перинатальної агресії, яка трансформується у деструктивну силу та виконує функцію самозахисту у вигляді випереджуючої мобільної агресивно-сті. Деструкція соціальних відносин породжена адаптацією індивіду до хво-рого суспільства. Зроблено висновок, що "сите" – західне та "бідне" – посттрансформа-ційне суспільства мають спільні закономірності проявів де-структивних процесів. Втрата сенсу буття пов’язана з розколотістю Я, вмиран-ням душі, яка редукована до нижчого рангу, переван-тажена і забруднена інформаційним насиллям та аморальністю. Тому негати-вні процеси гальмовані ситістю й високим рівнем добробуту західного суспі-льства споживання ще більш посилюються у бідних посттрансформаційних суспільствах.

У третьому підрозділі “Види і детермінанти агресії” на основі класифікації агресії Е. Фромма досліджено становлення агресивної поведінки як складного багатомірного процесу, у якому взаємодіє безліч факторів. Вичленено і розглянуто детермінанти агресії: соціальні, зовнішні, біологічні, природні, індивідуальні. На підставі аналізу фроммівської моделі структури агресії підкреслюється, що в основі цієї класифікації лежить функціональний підхід, пов’язаний із диференціюючим критерієм: біологічно адаптивна агресія (корисна) – біологічно неадаптивна агресія (шкідлива). Доброякісна агресія виступає у соціально сприйнятних формах, є захисною і творчою силою соціуму, спрямована на розвиток суспільства, а злоякісна агресія є протиприродною формою людського стану, яка продукується нелюдськими умовами. Така точка зору Е. Фромма та інших дослідників дозволяє робити наголоси на тих зовнішніх та соціальних умовах, які можуть прискорювати або гальмувати деструктивні процеси. Оскільки процеси фокусуються в полі соціального контексту, йде домінування соціальних факторів як детермінант агресії, що створює умови для формування хворого патологічного суспільства. І тільки змінення соціальної і духовної настанови суспільства дозволить зменшити вплив негативних соціальних детермінант та розв'язати проблему людської деструктивності.

У другому розділі "Агресія як соціальний феномен" визначено вихідні положення і категорії, що характеризують агресію людини як соціокультур-ний феномен, детермінований онтологічно і функціонально багаторівневою системою чинників, з’ясовано природу людської деструктивності та її реальних витоків. Показано, що ідея людської сутності та її співвіднесеність із буттям бере свій початок ще у античній філософії. Ряд положень щодо природи зла висловили мислителі античності (Сократ, Платон, Епікур, Аристотель та інші) і Сходу (конфуціанство, індуїзм), одержали подальший розвиток в етичних вченнях Р. Декарта, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Ніцше й інших. Велику увагу природі зла і людської деструктивності приділяють представники екзистенціальної філософії (М. Ґайдеґґер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Бубер та інші).

Враховуючи, що шлях до розкриття агресії можливий із використанням феномену зла, у першому підрозділі “Агресія як форма прояву зла та його природа" аналізується онтологічний вимір зла, визначається його понятійний характер. Розглядаючи зло як моральну категорію, зазначаємо, що воно постає як антиблаго і в такому розумінні підриває основи буття, руйнує умови та засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини. З посиланням на праці О. Скрипника, В. Малахова, які відзначають, що першопочатковим для морального зла залишається нереалізована санкція людської волі, досліджено різноманітні концепції природи зла. У розглянутих концепціях простежуються загальні типологічні риси, що утворюють образ зла. До таких рис віднесено: порушення суб’єктом зла порядку та міри, своєцентризм, самоутвердження всупереч усьому і за рахунок цілого, до якого належить суб’єкт зла. Таким чином, моральне зло постає як своєцентристське самоутвердження суб’єкта.

Смислонавантажений аспект подальшого осмислення зла пов’язаний із боротьбою субстанціалістських і антисубстанціалістських концепцій зла, розуміння агресії як зла та його витоків, що дозволило зробити такі висновки. Субстанціональне розуміння зла позначає уособлення зла в образі реальності, зла як духовного та свідомого утворення. Утворена реальність повинна бути наділена свідомістю і можливістю морального вибору. Вона може виступати деструктивним феноменом у своїх проявах і діях. Об’єктом субстанції зла є фанатичні групи людей, які характеризуються яскраво виявленою перевершеністю – етнічною, соціальною, релігійною, расовою, ідейною, перетворюючись, таким чином, на носіїв світового Зла.

Стверджується, що Зло в епоху вседозволеності, тотального звільнення від усіх моральних норм і заборон, у гонитві за технічним прогресом із його ганебними наслідками, можливістю клонування людини набуває, за словами Ж. Бодрійяра, нової форми: зло стає прозорим. Світ існування людини набу-ває віртуальності, кордони добра і зла стають розмитими і рухомими. Зло – всюдисуще. Анаморфоз усіх сучасних форм зла безмірний (екологічна криза, тероризм, насилля, хірургічна естетизація усього брутального). Зроблено висновок, що сьогодні, коли Зло долає всі перешкоди, стало невід’ємною часткою життя людей, коли воно загрожує самій буттєвості, з’являється альтернативна парадигма створення світу без насилля і зла. Отже, суспільна свідомість рефлектує в бік відповідального морального осмислення дійсності і метаспрямованої діяльності суспільства на толерантність стосунків, етику ненасилля й екологізацію свідомості.

У другому підрозділі “Своєцентризм як виток напруги для самоусвідомлюваного індивіду” проводиться теоретичний аналіз концепції своєцентризму як підходу до витоків агресії з використанням методології Г. Батищева, в основі якої лежить типологія зв’язків, що характеризують суб’єктно-особистісний світ людини. Виявлено причинно-наслідкові зв’язки між витоками деградаційних процесів і проявами деструктивності на основі аналізу типів зв’язків, зіставних із субстанціоналізмом і антисубстанціоналіз-мом як формами людського своєцентризму. Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що найнебезпечнішим є колективний своєцентризм (груповий, класовий), який руйнує в людині творчого суб’єкта, породжуючи в ньому деструктивні витоки. Субстанціоналізм і антисубстан-ціоналізм – це деструктивні форми, яким відповідають сцієнтизм, ірраціона-лізм, авторитаризм, тоталітаризм, нігілізм, культурний анархізм. Підкреслю-ється що закриті атомістичні зв’язки прирікають індивіда на реду-кцію, на нетворчість, агресію та деструкцію, призводять до формування нарцистич-ного, мазохістського і садистського типів особи. Відкриті співтворчі зв’язки мають дух творчості і творення, життєлюбності, нового етико-філософського мислення за домінантою загальнолюдських цінностей. А такі зв’язки можливі за умови реалізації індивіду як творчої особи, що несе в собі біофілійну оріє-нтацію.

У ході подальшого дослідження в третьому підрозділі "Людина маси як деструктивний досвід одиничної агресії" здійснено аналіз мікрорівня деструктивності в соціумі, з яким пов’язаний феномен людини маси. Проблема людини маси одержала своє відображення і розвиток у працях Г. Лебона, Г. Тарда, В. Вундта, X. Ортеги-і-Гассета, Е. Канетті та багатьох інших. У дисертації обґрунтовується феномен людини маси з використанням праць дослідників у галузі філософії та соціальної психології. Зважаючи на різні погляди, зроблено висновок, що за умов нестабільного стану українського суспільства (переважання трансформаційних процесів) людина маси живе завищеним очікуванням, з нечітко вираженою індивідуальністю і національною культурою, тяжіє до глухості і закритості існування, духовної збідненості, схильна до сугестії та маніпуляції з боку деструктивних сил. На-голошується, що потенціал деструктивності на макрорівні сумується з n-агресивних складових деструктивності мікрорівня, може досягнути критичного рівня і призвести до спонтанних жахливих вибухів неконтрольованої агресії. Слід звернути увагу на висновок, що синдром соціальної деструктивності виникає і набирає силу в умовах соціально-економічної нестабільності, екокризи в суспільстві, що збільшує кількість психічно неповноцінних людей, які становлять соціальну небезпеку.

Згубний вплив людини маси збільшується на макрорівні, тому для пояснення механізму деструктивності в множинній площині у четвертому підрозділі “Субстанціональна агресія як множинний досвід деструктивності” розглянуто руйнівне на основі онтогенезу субстанційного зла та психології масової агресії із використанням праць О. Шпенглера, Ф.Ніцше, К. Поппера, Т. Адорно, К. Юнга, В. Райха, М. Фуко, С. Грофа, Л. Демоза, С. Богардуса, Р. Парка та інших.

У процесі розвитку людської формації фундаментом субстанціональної агресії є психологія мас, натовпу. Натовп є найпростішою спільнотою, яка має такі риси: стадність, абсолютна анонімність, знеособлення людського Я, нульовій ступінь відповідальності. Маса потенційно деструктивна і має потребу включення до системи тотального пригнічення (Г. Лебон, Г. Тард, 3. Фрейд). Ірраціональне функціонує в структурі особи, у мисленні, набуває форми характерологічного захисту у вигляді жорстокості і насилля (В. Райх). Підґрунтям тоталітарних систем, війн, революцій, конфліктів та вогнищ напруженості є площина перинатальних імпульсів (С. Гроф, Л. Демоз), індивідуальна та інтровертована форми з накладанням гіпертрофованого хворого суспільства (Е. Фромм). У дисертації підкреслюється, що в основу ідеологічних настанов тоталітарних систем покладено зв’язок між витоками деструктивності та раціональними і ірраціональними ідеями і теоріями (К. Поппер, К. Юнг, Т. Адорно). Передумовою формування деструктивної особи є комплекс неповноцінності (А. Адлер) і біологічної ригідності (В. Райх). Цей комплекс як синдром хвороби суспільства активізує класові і расові ідеології, маргінальні прошарки з домінантою насилля.

В основу ірраціональних теорій покладено формулу – парадигму міжлюдських стосунків "Ми – Вони", "Свій – Чужий", яка укорінена у свідомості людини. Оскільки з біологічної точки зору людина є хворою твариною (Б. Поршнєв), у якої розум – інструмент агресії (О. Назаретян), то усі процеси і явища соціуму логічно обґрунтовані психологічною структурою хворого людства. Зроблено висновок, що хвора соціальна система активізує множинну руйнівність, яка має патологічний характери із періодичними сплесками немотивованої агресії, що дуже небезпечно. Підкреслюється, що причина аномалії людської природи полягає не в національному характері народу, нації, а в жорстокій системі протиріччя “Ми – Вони” з деструктивними настановами, відповідними ідеологіями з їх параноїдальними і мілітаристськими ідеями, що звільнюють приховані інстинкти людини, формуючи єдиний потік масового божевілля.

Слід відзначити, що енергії агресивності спрацьовують як на деструктивне, так і на конструктивне. Ці сили здатні не тільки динамізувати активність деструктивних процесів, але й захищати від впливу деструктивних сил, відстоювати честь країни, служити вітчизні та будувати майбутнє.

У ході дослідження визначається, що деструктивний людський досвід при-зводить до усвідомлення істини, яка протистоїть конфліктному, катастрофічному баченню світу – це шлях до створення на компаративних началах світу без насилля і зла, що знаходить свій вияв у розширеній основі етики ненасилля, толерантності, екологізації сучасної свідомості, екофемінізмі, що спрямоване на зняття протистояння людини і природи. Ця важлива ідея розкривається у третьому розділі “Становлення ненасильницького світу та виховання неагресії”. У першому підрозділі “Ненасилля як теоретична реальність, ідеологічний принцип, соціальний ідеал” обґрунтовано концепцію ненасильства, що сягає стародавнього Заходу і Сходу. Поява заповіді "Не вбий" стала зламним моментом, який К. Ясперс визначив як осьовий час у розвитку людства. Ідеал ненасильства зазначив різкий поворот в історії європейської культури. З того часу відбувається усвідомлення людиною імпритингу людиновбивства (Б. Діденко). Заповіді непротивства злу насиллям, любові до ворогів настільки суперечили природним інстинктам і соціальним мотивам людини, що зберегли з дійсністю лише негативні зв’язки (Ж. Госс, А. Гусейнов). Прихильники ідеї ненасильства (М. Ганді, Л. Толстой, А. Швейцер, М.-Л. Кінг, Г. Торо та інші), нереволюційних шляхів соціальної активності, засобів політичного опору (Ф. Достоєвський, І. Ільїн, М. Федоров, В. Розанов, Л. Карсавін, М. Лосський, В. Соловйов, С. Булгаков, С.Л. Франк, М. Бердяєв ) виходять в її обґрунтуванні або з принципу святості життя, що характерне для східних цивілізацій, або з іудейсько-християнської парадигми "Не вбий". Особливого значення принципи відмови від війн, насилля набувають із середини XX століття, в якому питання мирного співіснування різних ідеологій, політичних систем, світових релігій стає життєво необхідним, без якого існування людства стає проблематичним. Ненасильство у тому вигляді, якого воно набуло в теорії та практиці XX століття є ефективним засобом розв’язання суспільних конфліктів: масові протести проти насилля, формування гуманістично-орієнтованої свідомості, впровадження ненасиль-ницьких технологій (Дж. Шарп, Ж. Госс, Г. Гжегорчик, C. Запасник, В. Штернштайн, С. Літс, Дж. Кроуелл, Ш. Ауробіндо, К. Перрі, Ю. Согомо-нов, І. Мамед-Заде).

Наголошується, що ненасилля, як явище суспільного життя, ідеологічний принцип, соціальний ідеал, механізм соціальної регуляції та засіб розв’язання конфліктів уявляє соціальний архетип і атрибут соціального морфогенезу, що задає основоположні “смисли” цивілізованому співжиттю людей. Феномен боротьби з насиллям – це соціальна активність, орієнтація на конструктивну силу у відстоюванні прав та свобод у актах самореалізації волі і прагнень.

Зроблено висновок, що за цих умов мирне співіснування диктується суворою реальністю та імперативом виживання людства, інакше світ поглине хвиля руйнівного зла.

Підкреслюється, що сьогодні світ підлягає дуже серйозним випробуванням (тероризм, релігійні секти, торгівля смертю, неофашизм, неокомунізм, корупція влади), які постають на фоні деградації культури, девальвації цінностей, політичного експериментування, ідеологічного маніпулювання, маргіналізації суспільства, цілеспрямованої пропаганди культу споживання, насилля, розподілу людства на еліту та чернь, дроблення суспільства за національною ознакою, падіння авторитету релігії, реальної загрози переходу до влади ставлеників кримінального світу. Наголошується, що доля людства як єдиного цілого залежить від духовної свідомості кожної людини. І тому потрібно керуватися принципами нової етики – глибинної екології (А. Наесс). Екосвідомість – це виховання ненасилля і толерантності, що отримує свою реалізацію у вигляді рухів, організацій. педагогічних ідей, духовної комунікації (Ю. Хабермас, М. Бахтін, А. Адлер, А.-О. Апель, Д. Бьолер, В.Гьосле та інші). Єдиний шлях до Іншого та Іншої культури міститься в діалозі взаєморозуміння, поваги і компромісу.

Підґрунтям толерантності є єдність духовної природи, про що йдеться в другому підрозділі “Ідея толерантності, її вплив на самосвідомість нації”. У ході дослідження акцентується увага на тому, що ідея толерантності актуальна для сучасного суспільства, особливо для українського. Україна відноситься до поліетничних держав, тому побудова громадського суспільства повинна припускати не тільки створення толерантних міжетнічних відносин, а й формування уявлень про культурний і соціальний плюралізм (М. Костомаров, Г. Сковорода, О. Андрущенко, І. Бичко, А. Бичко, П. Гнатенко, М. Михаль-ченко, Л. Ситніченко та ін.). Аналізуючи особливості толерантності суспільної свідомості на сучасному етапі, відзначено, що ідеологічний вакуум призвів до розмитості суспільних норм, зниження терпимості, що має прояв в зростаючих агресивності і ворожості. Підставою для їх проявів є посилення соціального розшарування, різко негативне ставлення не лише до іншої нації, а й до своєї влади, держави. Зроблено висновок, що тільки компаративні ідеали, ненасилля й толерантність як соціальні імперативи іманентно знижують і знімають проблему руйнівного у суспільстві, переводячи ментальність індивіду і суспільства на вищий рівень духовності шляхом укорінення загальнолюдських цінностей. Стверджується необхідність орієнтації суспільства на ідеї ненасилля і толерантності як підходу до розв’язання суспільних проблем.

У третьому підрозділі “Прогностичні моделі зняття агресії та насилля у соціумі” підсумовується аналіз феномену агресії, пропонується комплекс заходів, спрямованих на формування у людини позитивної мотивації творчої життєдіяльності, на блокування руйнівного у природі людини.

На підставі нового методологічного підходу дослідження проблеми аг-ресії визначено шляхи обмеження і трансформації агресії у безпечні соціально сприйнятні форми. Зважаючи на різні точки зору, формується висновок, що агресія та насилля завжди були складовою невід’ємною частиною людського досвіду соціального життя. За допомогою адельфофагії агресивність була каналізована з природного стану людства у розум, який еволюціював у інструмент агресії. Знищити або вилучити агресію з суспільства не можна, її можна лише звести до мінімуму або сублімувати, можна тримати її під соціальним контролем, оскільки агресія та деструкція є продуктом людського розуму. Взаємно підсилюючи, доповнюючи та активізуючи одна одну, руйнівність біосфери і криза цивілізації ініціюють процеси деградації суспільства і людини. Прогрес науки призводить до зниження пластичності геному в людській популяції. Як наслідок патологічних мутацій є хвора фізично і психічно людина, а це – хворе суспільство.

Підкреслюється, що сьогодні соціальні інститути повинні взяти на себе відповідальність у справах практичної реалізації стратегії ненасильницького розвитку цивілізації – це лібералізація механізмів індивідуального примусу, універсальні структури цивілізаційного досвіду, суміжні теоретико-світоглядні системи: етика, педагогіка, соціологія, соціальна психологія; ненасильницькі технології.

Наголошується, що у сучасних умовах виникає потреба у нових інтегральних категоріальних символах, які б змогли сприяти формуванню нових змістових контекстів: загальнолюдські тенденції, етнокультурні прояви. На практичному плані – це пошук механізмів та засобів соціального регулювання суспільних відносин у інтерсуб’єктному просторі. Пропонуються підходи, що спрямовані на подолання відчуження індивіду і подолання репресивно-насильницьких механізмів організації суспільного буття у соціальному досвіді: екзистенціально-комунікативна методологічна стратегія, соціально-детермінистський, натуралістичний, ціннісний з позиції аксіології.

Підкреслюється, що методи і засоби контролю і управління агресією лежать в соціально-економічній, політичній, педагогічній, медико-біологічній, психосоціальній і етичній площинах. Завдання зняття деструктивних процесів в Україні лежить в площині вирішення проблеми оздоровлення суспільства, організації конструктивного соціуму з новою суспільною екосвідомістю, з оптимальною законодавчою базою, з мобільними силами реагування для блокування вогнищ напруженості і агресії.

Висновки

У висновках формулюються теоретичні підсумки дослідження, пропонуються рекомендації теоретичного, методологічного і практичного характеру, визначаються можливі напрямки подальшого вивчення проблеми.

Результати дослідження конкретизовані у таких положеннях:

1. Феномен агресії є багатомірним соціальним феноменом, що формує деструктивні і конструктивні процеси та впливає на загальний розвиток соціуму.

2. Людина запустила механізми еволюції в зворотній бік та впровадила у біосферу новий для її сучасного розвитку еволюційний фактор. Криза цивілізації і руйнівність біосфери ініціюють процеси деградації суспільства і особи.

3. Знищити або вилучити агресію з суспільства не можна, оскільки агресія та деструкція є продуктом людського розуму, який еволюціював у інструмент агресії. Прогрес науки привів до створення хворого суспільства.

4. Запропонована інтегрально-пояснювальна модель агресії, яка дозволяє зрозуміти виникнення витоків деструктивності, вказує на особливості формування та проявів агресії на мікро – та макрорівні соціуму (перинатальна динамика та соціальні детермінанти).

5. Соціальні психопатологічні процеси визначаються перинатальною та транс персональною динамикою.

6. Синдром соціальної деструктивності виникає і набирає силу в умовах соціально-економічної нестабільності, нереалізованості людського потенціалу, екокризи, дроблення суспільства за національною, релігійною, етнічною та ідейною ознакою, і тільки змінення соціальної і духовної настанови суспільства дозволить зменшити вплив негативних соціальних детермінант та розв'язати проблему людської деструктивності.

7. Агресію можна тримати під соціальним контролем, трансформувати у безпечні форми, зменшувати її негативний вплив.

8. Становлення ненасильницького світу можливе за умови соціально-економічної стабільності, орієнтування суспільства на ідеї ненасилля й толерантності шляхом впровадження загальнолюдських цінностей у суспільну свідомість (національне та інтернаціональне виховання, виховання екосвідомості, освіта, духовні практики, спорт, мистецтво, література, політика), що знімає проблему руйнівного у суспільстві або дозволяє його сублімацію.

Список опублікованих автором робіт за темою дисертації:

1. Чеботарева Н.В. Анализ деструктивності в европейской культуре // Збірник наукових праць. Філософія, соціологія, політологія. Випуск 2. – Харків: ХДАДТУ, 1998. – С. .

2. Чеботарьова Н.В. Проблеми насильства і зла у сучасному контексті // Науковий вісник. Філософія. Випуск 1. – Харків: ХДПУ, 1998. – С. .

3. Чеботарева Н.В. Армия и силовые структуры как путь по блокировке и сублимации агрессии // Наукові записки. Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія – Харків: ХВУ, 1999 – Вип. II. – С. .

4. Чеботарьова Н.В. Толерантність у самосвідомості нації // Науковий вісник. Філософія. Випуск 9. – Харків: ХДПУ, 2001, – С. 

5. Чеботарьова Н.В. Жінка та агресія: соціальні тенденції та культурні аспекти // Науковий вісник. Філософія. Випуск 11. – Харків: ХДПУ, 2002. – С 128-129.

6. Чеботарева Н.В. Рационально–смысловое в теории человеческой агрессивности // Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинівських читань. – Харків: Університет внутр. справ, 1998. – С. .

7. Чеботарьова Н.В. Етика ненасильства як розв’язання протиріч між добром і злом // Світова та вітчизняна