ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ГУЙВАНЮК Микола Романович

УДК: 94 (477. 8) “1900 /1914”

СІЧОВИЙ РУХ

У ГАЛИЧИНІ Й НА БУКОВИНІ

(1900-1914 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Добржанський Олександр Володимирович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Юрій Михайло Федорович,

Чернівецький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-

економічного університету,

завідувач кафедри соціально-економічних наук

кандидат історичних наук, доцент

Павлишин Олег Йосифович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри новітньої історії України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії України ХIХ – початку ХХ ст.

Захист відбудеться 30.10.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Л.Українки, 23).

Автореферат розісланий 27.09. 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ротар Н.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризувався бурхливим розвитком у більшості європейських держав різноманітних за змістом та формами діяльності суспільних об'єднань, які стали тими чинниками, що спрямували енергію широких верств населення на вирішення злободенних проблем. Спираючись на світову практику та національні демократичні традиції, на рубежі ХІХ – ХХ століть значний поступ здійснили українські добровільні організації Галичини й Буковини, які стали визначним і унікальним явищем у вітчизняній історії. У цей час працею і боротьбою кількох поколінь тут була створена густа мережа політичних, культурно-освітніх та господарських організацій, діяльність яких відіграла помітну роль у формуванні національної свідомості місцевого українства. Особливо до цього спричинилися пожежно-гімнастичні товариства “Січ” започатковані в 1900 р. коломийським адвокатом Кирилом Трильовським.

Актуальність дослідження зумовлена як науково-пізнавальним інтересом, так і суспільними процесами, що відбуваються у державі. Зокрема, пошуком найоптимальнішої моделі побудови “громадянського суспільства”, де поряд з державними інституціями, політичними партіями, церквою одне з провідних місць займають громадські об'єднання, значення яких у майбутньому буде неухильно зростати. Адже відновлені в наш час численні громадські організації, які успішно діяли в Галичині й на Буковині на рубежі ХІХ – ХХ ст., мають у своєму розвитку значні труднощі, пов'язані з об'єктивними і суб'єктивними обставинами. Тому всебічне вивчення різнопланової діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” дасть певний досвід, який може бути цінним в умовах сучасного державного будівництва.

Одна з причин актуалізації цієї наукової проблеми визначається сучасною парадигмою національної історіографії – необхідністю переосмислення нашого минулого, висвітлення його на основі нових методологічних підходів. Тільки завдяки появі низки спеціальних наукових досліджень зможе викристалізуватися всебічне й об'єктивне розуміння ролі й місця галицьких та буковинських “Січей” в українській історії 1900 – 1914 років, що сприятиме відновленню повноти історичної пам'яті, дасть змогу активізувати процес сприйняття суспільством історичної спадщини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми, яка розробляється кафедрою історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича під назвою: “Актуальні питання історії, історіографії та культури України ХVІІ – ХХ ст.”. Номер державної реєстрації 0199U001874.

Мета дисертації полягає у комплексному вивченні змісту та основних форм діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині на початку ХХ ст.

Для досягнення мети дисертантом були поставлені такі завдання:–

обґрунтувати передумови зародження січового руху в Галичині й Буковині;–

показати процес створення перших січових товариств, проаналізувати їх статути, січову атрибутику;–

проаналізувати організаційну структуру січового руху в Галичині й Буковині;–

визначити головні напрямки протипожежної та гімнастичної діяльності “Січей”;–

з'ясувати стосунки “Січей” із владними структурами та громадськістю Галичини й Буковини;–

показати участь “Січей” у передвиборній боротьбі до австрійського парламенту та Галицького і Буковинського соймів, а також їхню роль в сільськогосподарських страйках на початку ХХ ст.; –

визначити та розкрити головні напрямки громадської роботи січових товариств;

Об'єкт дослідження – суспільно-політичні процеси у Галичині й Буковині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Предмет дослідження – форми і методи діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині (1900 – 1914 рр.) у контексті тогочасних суспільних процесів.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1900 – 1914 рр. Нижня межа пов'язана з датою заснування першого пожежно-гімнастичного товариства “Січ” у с. Завалля на Снятинщині (Галичина), а верхня – з початком Першої світової війни, коли “Січі” фактично припинили свою діяльність і стали базою для формування Легіону Українських Січових Стрільців.

Територіальні межі дослідження охоплюють Галичину й Буковину – частину українських етнічних земель, які на той час перебували у складі Австро-Угорської монархії і мали статус окремих територіально-адміністративних одиниць. Ці землі постійно підтримували історичні зв'язки з іншими етнічними українськими територіями і одночасно піддавалися західноєвропейським цивілізаційним впливам.

Теоретико-методологічні підходи до пізнання досліджуваної теми визначені специфікою об'єкта та предмета дослідження. Виходячи з цього, в основу покладено принципи історизму, наукової об'єктивності, комплексності та системності, які базуються на пріоритеті документованих фактів та відмові від політичної заанґажованості. При висвітленні теми дослідником застосовано загальнонаукові методи – типологізації, класифікації; спеціальноісторичні – проблемно-хронологічний, порівняльний, структурно-систематичний і статистико-аналітичний, що дало можливсть дослідити загальні та особливі тенденції у досліджуваному явищі, показати сутність січового руху, простежити динаміку його розвитку, сприяло розкриттю проблеми в цілому.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації розглядається важлива і актуальна проблема, яка в такій постановці практично не розроблялася раніше в українській історіографії. Автор вперше здійснив спробу комплексного наукового дослідження організаційних форм, ідеологічних засад та практичної діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині в 1900 – 1914 рр. На основі широкого кола історичних джерел сформульовано ряд важливих положень і висновків, що стосуються передумов зародження січового руху та його місця у національному розвитку галицьких і буковинських українців на початку ХХ ст. До наукового обігу залучено значну кількість маловідомих архівних документів, які до цього часу не використовувалися дослідниками. Вперше запропоновано періодизацію січового руху в Галичині й Буковині.

Достовірність висновків, зроблених автором, ґрунтується на широкому обсязі й комплексному характері фактичного матеріалу, на критичному підборі і зіставленні різнопланових джерел, на виборі відповідних методів і прийомів наукового дослідження, які підпорядковані розв'язанню теоретичних проблем та пізнавальних завдань, що були метою дослідження.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається обґрунтуваням певних закономірностей, притаманних розвитку громадських об'єднань Галичини й Буковини, та з'ясуванням особливостей діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ”, які зумовлені відмінністю соціально-економічних та політичних процесів, що мали місце у різних коронних краях Австро-Угорщини – Галичині та Буковині.

Практичне значення дисертації полягає у використанні її результатів при написанні узагальнюючих праць з історії України та історії окремих населених пунктів Галичини й Буковини, при підготовці у вищих навчальних закладах лекційних занять і спецкурсів з історії України, історії українських збройних формувань початку ХХ ст., історії розвитку фізичної культури в Україні та історії пожежної справи на західноукраїнських землях. Результати дослідження також можуть використовуватися під час проведення уроків краєзнавчого характеру в загальноосвітніх навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Крім того, вони знайшли своє відображення у доповідях на: I, II, III та IV історико-краєзнавчих конференціях “Буковина – мій рідний край”, які проводилися в 1996, 1997, 1998, 2000 роках у Чернівцях; Міжнародній науковій конференції “Перша світова війна та історичні долі народів Центральної та Східної Європи”, присвяченій 80-тій річниці Буковинського віча. – Чернівці, 22 – 24 вересня 1998 р.; Міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі XXI ст.”. – Чернівці, 16–18 травня 2000 р.; IV міжнародній Буковинській історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 125 річчю ЧНУ ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 5 жовтня 2000 р.; Науково-практичній конференції “Національно-духовне відродження України в ХІХ – ХХ ст.”. – Коломия, 10 – 11 травня 2001 р.; Науковій конференції “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть”. – Дрогобич, 14 – 15 травня 2001 р.; та у місцевій періодиці.

Публікації. Основні положення дисертації розкрито в п'яти статтях у наукових збірниках та дев'яти матеріалах конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота написана у проблемно-хронологічному плані. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків (184 сторінки), списку використаних джерел та літератури (550 позицій на 45 сторінках), з 7 додатків на 25 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, її територіальні та хронологічні рамки, визначаються мета і завдання, об'єкт, предмет і методологія дослідження, показується її зв'язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія й аналіз джерельної бази січового руху” аналізується стан наукових досліджень проблеми та характер документальної бази, яка використана при написанні роботи.

Історіографія проблеми бере свій початок фактично з перших років зародження січового руху в Галичині й на Буковині. У дослідженнях, написаних безпосередніми учасниками тих подій на документальному матеріалі, знайшли відображення окремі питання, які стосувалися передумов зародження січового руху1 .

В 1905 р. у період масових переслідувань січового руху К.Трильовський видав польською мовою брошуру “Національний рух русинів та “Січі”2 , де переконливо доводив, що українці нарівні з іншими народами габсбурзької монархії мають право на організацію національних культурно-освітніх товариств.

Своєрідністю відзначається аналітична стаття С.Єфремова “До історії “галицької руїни” 1914 – 1915 рр.”3 . Автор, використовуючи ще збережені на той час унікальні джерельні матеріали, ґрунтовно проаналізував ставлення царського уряду в передвоєнний період до січового руху в Галичині й Буковині.

Особливістю української радянської історичної науки була посилена увага до розробки питань соціальних та політичних протиріч в українському суспільстві, особливо що стосувалося класової боротьби. Проте, в цих роботах для висвітлення діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” на теренах Галичини й Буковини не приділялося достатньо уваги4 . Окремі питання відстоювання економічних та політичних інтересів буковинським селянством, значна частина якого в той час була згуртована у “Січі”, розглядав дослідник В.Ботушанський5 . Але, з відомих причин автор не міг акцентувати увагу на діяльності січових товариств.

Ідеологічно заангажованими є дослідження І.Компанійця6 , у яких цілком безпідставно стверджувалося, що січові товариства виражали виключно інтереси тодішньої “сільської буржуазії”. У такому ж руслі давалася оцінка січового руху в академічному виданні “Історія Української РСР”, у якому на догоду тодішній ідеологічній системі, автори вдалися до навмисного перекручення історичних реалій, пов'язаних з діяльністю “Січей”, стверджуючи, що широкі маси селянства відверталися від цих організацій1 .

Значний доробок у дослідження різноманітних аспектів діяльності “Січей” внесли вітчизняні історики в 1991 – 2002 рр. Уже з початку 90 рр. ХХ ст. (у зв'язку із відзначенням 90-літнього ювілею Завальської “Січі”), в українській історіографії з'явилися праці, в яких простежується переосмислення національно-культурних процесів, які мали місце в дорадянський період на теренах Галичини й Буковини. Серед них слід відзначити дослідження Я.Грицака2 , М.Кугутяка3  та Б.Савчука4 . У цей час вийшло ряд робіт краєзнавця з м. Івано-Франківська П.Арсенича5, цінність яких полягає у використанні та введенні до наукового обігу матеріалів з історії січового руху, що зберігаються у його власній колекції. Але автор обмежується тільки територією Гуцульщини та інколи ідеалізує засади радикалізму.

Вагомий внесок у дослідження окремих аспектів січового руху на Буковині зробив О.Добржанський6 . Впродовж 90 рр. ХХ ст. з-під його пера вийшла низка публікацій з історії національного життя буковинських українців, написаних на основі нових методологічних засад та з використанням широкого спектру джерел, які є важливими для розуміння особливостей політичного підґрунтя діяльності буковинських “Січей”. Надзвичайно цінним внеском в дослідження суспільних процесів на Буковині став вихід у 1999 р. його монографії “Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”, у якій автор відзначає велику організаторську роботу, проведену “Союзом Січей” на Буковині.

Наукову цінність становлять праці О.Вацеби та Б.Трофим'яка1. У них розглядається діяльність пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у контексті розвитку фізичної культури на західноукраїнських землях у досліджуваний нами період. Деякі аспекти співпраці “Січей” з “Просвітою” висвітлював Б.Якимович2 . Вдалу спробу написання життєпису К.Трильовського в наш час здійснили Л.Різник та О.Павлишин3 .

Цінними є роботи дослідника із м. Тернополя М.Лазаровича, присвячені національно-патріотичній та культурно-освітній діяльності січового стрілецтва, у яких автор прийшов до висновку, що саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний і фізичний гарт у “Січах” і “Соколах”, виникла думка про збройне виборювання власної державності4 .

Важливими заходами, які сприяли зацікавленню широких кіл українського суспільства історією січового руху, стало відзначення громадськістю 95-літнього (1995 р.) та 100-літнього (2000 р.) ювілеїв першого пожежно-гімнастичного товариства “Січ” у с. Завалля на Снятинщині. У рамках цих святкувань 25 березня у с. Завалля Снятинського району Івано-Франківської області проводилася науково-практична конференція “Завальська “Січ” – початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності”, у якій поряд з краєзнавцями, взяли участь провідні вітчизняні науковці С.Макарчук (Львів), О.Добржанський, Ю.Макар, О.Масан й Т.Яценюк (Чернівці), В.Грабовецький та П.Арсенич (Івано-Франківськ)1 .

Питання громадсько-політичного життя галицьких і буковинських українців, складовою частиною якого був січовий рух, розглядалися представниками української діаспорної історіографії. Більшість з них свого часу були активними діячами українського національного руху. Для дослідників є цікавою їхня оцінка соціально-політичних процесів, безпосередніми учасниками яких вони самі виступали. Зокрема П.Феденко2  відзначав активну участь січовиків у сільськогосподарських страйках. Цінне дослідження з питань діяльності українських молодіжних організацій на теренах Галичини й Буковини у період, що нас цікавить належить В.Ленику3 .

Питання, які тою чи іншою мірою стосуються діяльності “Січей”, зустрічаються також у працях зарубіжних істориків. Польський історик Й.Бушко4  вірно наголошував на тому, що соціальні конфлікти у Галичині призвели до страйків сільськогосподарських робітників, і відзначав важливу роль у цьому українських товариств “Січ”. Відомий у Польщі дослідник Людвік Кульчицький5  оцінював діяльність “Січей” як шкідливу для польської спільноти в Галичині. Американський історик Дж.Армстронг 6  справедливо відзначив, що ідея українських національних військових формувань середини ХХ ст. зародилася у галицьких “Січах” та “Січових Стрільцях”.

Отже, аналіз історіографії засвідчує, незважаючи на те, що окремі аспекти діяльності січових товариств частково розглядалися окремими дослідниками, проте ще досі немає комплексного дослідження з даного питання. Тому проблема всебічного і неупередженого вивчення діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині на початку ХХ ст. і досі продовжує залишатися актуальною для науковців.

Джерельну базу дисертації становлять архівні, насамперед неопубліковані матеріали і документи, періодика та спогади учасників тогочасних подій. Серед найголовніших неопублікованих джерел з історії діяльності “Січей” є матеріали, що безпосередньо стосуються діяльності “Січей”, зокрема документи про їх реєстрацію, що відклалися у Центральному державному історичному архіві у Львові (далі ЦДІА у Львові) (ф. 146) “Галицьке намісництво” та Державному архіві Чернівецької області (далі ДАЧО) (ф. 3) “Крайова управа Буковини”.

Одними з найцінніших видів використаних нами джерел є документи первинних осередків січових організацій та розпорядження керівних органів січового руху, які збереглися в ЦДІА у Львові (ф. 146, 309). Другу групу неопублікованих джерел становлять офіційні документи владних структур. Найбільший масив цього виду джерел знаходиться у вже згадуваному нами 146 фонді ЦДІА у Львові. Цікавими є документи про нагляд за українським рухом та донесення повітових старост про стан “Січей” у підвладних їм повітах. Аналогічну категорію джерел зустрічаємо в ДАЧО (ф. 3).

Найменш опрацьованою дослідниками є неопублікована епістолярна спадщина визначних діячів січового руху, насамперед через розпорошеність листів по різних архівних і музейних установах, а також приватних колекціях, що утруднює введення їх до наукового обігу.

Найбільший масив епістолярної спадщини, яка має безпосереднє відношення до січового руху, зберігається в ЦДІА у м. Львові (ф. 309) “НТШ”, (ф. 381) “Весоловський Ярослав” та (ф. 663) “Михайло Павлик”.

Цінна для нас епістолярна спадщина, яка знаходиться у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України в м. Києві. Тут зберігаються листи К.Трильовського до І.Франка (ф. 3), О.Маковея (ф. 59) та І.Белея (ф. 100). У листах розкриваються окремі напрямки співпраці згаданих осіб з січовим рухом. Також викликає науковий інтерес кореспонденція, що відклалася у Відділі рукописів наукової бібліотеки ім. В.Стефаника у м. Львові.

Питання співпраці наддніпрянських українців з галицькими “Січами” зустрічаємо у листуванні К.Трильовського з С.Єфремовим та редакцією газети “Київська старовина”, які зберігаються в Інституті рукопису національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України у м. Києві (ф. 3).

Вагомим як за об'ємом так і за змістовністю є блок матеріалів діяльності громадських організацій та окремих осіб, що мали безпосереднє відношення до січового руху. Великий пласт документів цієї категорії зберігається в ЦДІА у м. Львові (ф. 182) “Товариство ім. Михайла Качковського”, (ф. 309) “НТШ”, (ф. 312) “Українське спортивне товариство “Сокіл-Батько” у Львові”, (ф. 352) “Збірна станиця Українських Січових Стрільців” та (ф. 353) “Легіон Українських Січових Стрільців”.

Значення мемуарів як джерела з вивчення січового руху, визначається насамперед, наявністю в них багатого фактологічного матеріалу. Надзвичайно цінним джерелом для нашого дослідження є пропам'ятна книга-альманах “Січей” “Гей, там на горі “Січ” іде!”1 , впорядкована сином К.Трильовського Петром і видана в Канаді. Тут вміщено 198 різнопланових публікацій, зокрема спогади, пісні, унікальні фотографії.

Питання, пов'язані з передумовами зародження та окремими аспектами діяльності січового руху, широко висвітлюються у працях мемуарного характеру Д.Дорошенка, І.Макуха, І.Стрийського, С.Смаль-Стоцького, О.Поповича та Т.Галіпа2 .

Найціннішим мемуарним джерелом для дисертаційного дослідження стали спогади організатора січового руху К.Трильовського3 . Незважаючи на те, що вони не мають якоїсь тематичної чи хронологічної послідовності, неординарною є авторська оцінка подій та ролі тих чи інших осіб пов'язаних з січовим рухом.

Важливим історичним джерелом, яке зберегло для дослідників відомості про діяльність пожежно-гімнастичних товариств “Січ”, є тогочасна періодика, особливо січова: “Січові вісти” (Львів), “Запорожець” (Коломия), “Зоря” (Коломия), “Отаман” (Коломия), “Приятель” (Коломия), “Вісти з Січи” (Чернівці). Для вивчення січового руху також має цінність видавнича продукція Радикальної партії: “Громадський голос” (Львів), “Народна справа” (Чернівці), “Громадянин” (Чернівці). Часописи народовського спрямування “Діло” (Львів), “Поступ” (Коломия), “Буковина” (Чернівці), “Руска рада” (Чернівці) відводили чільне місце висвітленню діяльності “Січей”, відносячи їх до важливих чинників українського національного руху.

Стосунки духовенства з січовим рухом широко висвітлювали часописи “Руслан” та “Дзвін”, які видавалися у Львові.

Не обділили своєю “увагою” діяльність галицьких і буковинських “Січей” часописи москвофільського спрямування: “Галичанин” (Львів), “Голосъ народа” (Львів), “Русская правда” (Чернівці).

Наявний джерельний матеріал дає можливість відтворити головні напрями діяльності пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині й Буковині в 1900 – 1914 рр.

У другому розділі “Зародження та організаційні засади січового руху” прослідковано передумови зародження січового руху і розкрито процес утворення перших січових товариств. На основі залучення широкого кола джерельного матеріалу проаналізовано й показано організаційну структуру та стан “Січей” в Галичині й Буковині. Прослідковано трансформацію “Січей” в парамілітарні товариства “Українські Січові Стрільці” (1913 – середина 1914 рр.).

З другої половини ХІХ ст. український національний рух в Галичині й Буковині набрав досить відчутної сили і розмаху. Тут діяла низка українських товариств: “Просвіта”, “Руська бесіда”, “Сокіл”, “Сільський господар” та інші. Більшість з них проводили активну просвітницьку роботу серед українського населення, особливо інтелігенції. Проте сільська молодь залишалося осторонь громадського життя. Потрібна була нова організація, яка б сприяла згуртуванню селянства, піднімала його освітній та культурний рівень. На початок ХХ ст. у Галичині й Буковині склалися передумови для зародження нового явища – січового руху, зокрема, автор виділив: політичні, освітні, соціально-культурні.

Ідеологію та організаційні засади діяльності “Січей” розробив Кирило Трильовський, максимально враховуючи практичні потреби Радикальної партії. Правове поле діяльності січових товариств визначалося законодавчими актами центральних органів державної влади у Відні, а також нормативними документами Галицького намісництва (Львів) та Крайового управління Буковини (Чернівці). Пожежно-гімнастичні товариства “Січ” керувалися статутами, затвердженими органами місцевої влади. У січових статутах доступно були викладені завдання та головні форми діяльності “Січей”.

Перше пожежно-гімнастичне товариство “Січ” було засноване 5 травня 1900 р. у с. Завалля на Снятинщині. За короткий термін січові товариства здобули прихильність українського селянства краю. Велику допомогу К.Трильовському в організації “Січей” надавали: В.Стефаник, І.Семанюк (Марко Черемшина), І.Сандуляк, Ю.Соломійчук, П.Шекерик-Доників та І.Чупрей.

Січовий рух набув поширення і на Буковині, де першу “Січ” заснували 2 листопада 1902 р. у м. Кіцмань. У перші роки січовий рух на Буковині перебував під впливом народовців, що визначало його зміст та головні форми і методи діяльності. До активних прихильників та поширювачів січової ідеї на Буковині належали: С.Яричевський, Є.Пігуляк, Т.Галіп, О.Безпалко, брати Ілько й Остап Поповичі, а також М.Василько та С.Смаль-Стоцький.

Пожежно-гімнастичні товариства “Січ” у Галичині й Буковині мали чітку організаційну структуру, яка визначалася статутом. На відміну від інших тогочасних громадсько-політичних об'єднань українців, “Січі” мали внутрішню організаційну структуру від низу до верху, тобто кожне січове товариство було самостійною одиницею із досить широким спектром діяльності. “Головний січовий комітет”, а згодом “Український січовий союз” у Галичині та “Союз Січей” на Буковині виконували тільки координаційну функцію січового руху. Така структура ускладнювала ліквідацію “Січей” у період найактивніших переслідувань січового руху.

Кількість пожежно-гімнастичних товариств “Січ” у Галичині була прямо пропорційною впливу Радикальної партії. Напередодні Першої світової війни їх нараховувалося близько однієї тисячі. Зокрема, найгустішу мережу “Січей” спостерігаємо у Снятинському, Коломийському, Косівському, Надвірнянському й Станіславівському повітах. У так званих “нерадикальних” повітах (сучасна Тернопільщина і Львівщина. – М.Г.) за кількістю “Січі” поступалися місцевим осередкам “Сокола Батька”, але були помітним явищем у суспільно-політичному житті місцевих українців. Поодинокі січові товариства зустрічалися і в місцях компактного проживання українців на теренах Західної Галичини. На Буковині – густота “Січей” залежала від чисельності українського населення в окремих повітах. Найбільше січових товариств нараховувалося у Кіцманському, Заставнівському, Чернівецькому, Вашковецькому та Вижницькому повітах. В українських громадах Південної Буковини також зустрічалися пожежно-гімнастичні товариства “Січ”. За нашими підрахунками станом на 1914 р. на Буковині діяло 123 “Січі”.

У 1913 – 1914 рр. пожежно-гімнастичні товариства “Січ” стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва. Завдяки старанням К.Трильовського стрілецький рух набув значного поширення. Напередодні Першої світової війни нараховувалося 96 стрілецьких товариства у Галичині та одне на Буковині, а колишні січовики стали основою формування легіону УСС.

У третьому розділі “Участь “Січей” у вирішенні соціально-економічних проблем галицького й буковинського селянства” розкривається протипожежна та гімнастична діяльність січових товариств, а також окреслюються головні напрямки їх соціально-економічної діяльності.

Успішній діяльності “Січей” при гасінні пожеж сприяла чітка регламентація статутом обов'язків та правил поведінки січовиків. “Січі” завжди брали активну участь у гасінні всіх пожеж, які виникали у їхніх населених пунктах. Навіть у період найбільш інтенсивних переслідувань, січовики гасили пожежі у своїх недоброзичливців (євреїв, поляків, українців-москвофілів), чим здобували їхню повагу, а згодом – і прихильність. Важливо, що сусідні “Січі” у критичні моменти допомагали одна одній. Це сприяло успішному гасінню пожеж, гуртувало сусідні громади.

З метою забезпечення ефективної діяльності січовиків під час гасіння пожеж К.Трильовський впровадив курси навчання інструкторів з пожежної та гімнастичної підготовки для січових товариств. До організації та проведення курсів активно залучалися інструктори державної пожежної служби. Суттєву допомогу в цьому також надавали українці – колишні вояки цісарської армії. Вони навчали селян дисципліни, умінню виконувати команди, необхідні при гасінні вогню. За нашими підрахунками, січові пожежно-гімнастичні курси проводилися в Коломиї 3 – 4 рази на рік. Дещо рідше, 1 – 2 рази на рік, проводилися в повітових центрах – Снятині, Косові, Печеніжині, Долині, Надвірній, Стрию, Тернополі, Заліщиках та ін. В згаданих курсах мали можливість брати участь січовики віддалених громад.

Поряд із протипожежною діяльністю важливе місце відводилося фізичному зміцненню селян-січовиків шляхом тренування рухливості, витривалості, організованості.

На перших порах якоїсь чіткої, науково обґрунтованої методики, та регламентації проведення спортивних вправ не було. У більшості випадків їх на свій лад проводили колишні військовослужбовці австрійської армії. Згодом організатори січового руху розробили спеціальні січові вправи. Вони взяли за основу вправи польських і чеських спортивних товариств та доробок на цій ниві українського “Сокола”. Січові вправи проводилися після обіду кожної неділі та у релігійні свята на громадських толоках, сільських вулицях, а коли будували “січові домівки” (власні доми січового товариства), то біля них завжди влаштовувалися великі майдани для спортивних вправ. Січовики не використовували спеціальної спортивної форми. Усі заняття проводилися у повсякденному одязі, тільки вимагалося, щоби цей одяг був у всіх однаковий.

Початок ХХ ст. ознаменувався активізацією українського громадсько-політичного життя в Галичинi й Буковинi. Одним із його проявів стало піднесення страйкової боротьби селянства. У тих громадах, де сформувалися міцні “Січі”, саме січовики були найорганiзованішою частиною селянства, а члени січової старшини стали провідниками страйкуючих.

Автором зафіксовано інформацію про те, що завдяки наполегливості січовиків страйкуючі в 1904 р. у Городенківському, Заліщицькому та Снятинському повітах (Галичина), а також у Чернівецькому повіті (Буковина), добилися підвищення платні на 50-100%. У сільськогосподарських страйках у період, що нас цікавить, взяло безпосередню участь понад 10 тисяч селян, значну частину яких становили члени пожежно-гiмнастичних товариств “Сiч”.

Однією із важливих ланок громадської роботи “Січей” була їхня активна діяльність у боротьбі з пияцтвом серед українського селянства. Більшість січовиків на загальних зборах товариства складали присягу про дотримання тверезого способу життя. За нашими підрахунками, станом на 1908 р., члени близько 70% “Січей” Галичини утримувалися від вживання міцних алкогольних напоїв, близько 20% вживали тільки пиво.

Товариства “Січ” спричинилися і до покращення економічного становища українського селянства, не вдаючись до крайніх засобів. Завдяки старанням січової старшини “Січі” засновували в своїх громадах крамниці, позичкові каси, громадські комори. Тут селяни-січовики, при необхідності, могли отримувати грошову позичку чи певну кількість хліба, обминаючи лихварство євреїв.

У четвертому розділі “Громадсько-політична та культурно-освітня діяльність “Січей” досліджуються головні напрямки участі січових товариств у різноманітних політичних акціях, їх культурно-освітня діяльність, а також прослідковуються стосунки “Січей” з громадськими організаціями Галичини й Буковини та визначними діячами українського національного руху.“

Січі” брали активну участь у передвиборній боротьбі до австрійського парламенту та крайових соймів. Особливо помітними були їхні виступи на підтримку введення загального виборчого права. Незамінними учасниками передвиборних віч у Галичині й Буковині були активні діячі січового руху. Січовики під час виборів виявлялися найсвідомішою частиною українського населення регіону.

Чільне місце в діяльності “Січей” відводилося ліквідації неписьменності серед сільського населення. При більшості січових товариств активно діяли бібліотеки, які комплектувалися українськими виданнями і відігравали важливу роль у підвищенні культурного й освітнього рівня галицького й буковинського селянства.

Головним виявом громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності “Січей” були січові свята. Протягом 1900 – 1914 рр. відбулося 6 загальнокрайових січових свят у Галичині та 2 на Буковині, які залишили помітний слід у громадському житі галицьких та буковинських українців.

У Галичині, місцева пропольськи налаштована влада займала ворожу позицію стосовно січових товариств, вдаючись до різноманітних форм переслідування січового руху. Зокрема, заборонялося проведення публічних січових заходів, не дозволялося використання товариських відзнак. До найактивніших діячів січового руху застосовувалися адміністративні міри – накладення штрафу та арешт.

На Буковині спостерігаємо лояльніше ставлення до січового руху з боку органів влади, проте, окремі урядовці під впливом подій Галичині намагалися чинити різноманітні перешкоди січовим товариствам.

Тісно співпрацювали з січовим рухом численні українські організації, зокрема товариства “Просвіта” в Галичині і “Руська бесіда” на Буковині. Своєрідними і неординарними були стосунки “Січей” з українським “Соколом”.

Більшість українських політичних партій, які діяли в Галичині й Буковині плідно співпрацювали з “Січами”. Найприхильніше до січового руху (особливо в Галичині) ставилися радикали, оскільки галицькі “Січі” фактично (і причому успішно), виконували роль осередків Радикальної партії у сільській місцевості. В той самий час у Галичині між Національно-демократичною партією та “Січами” постійно виникали гострі суперечки, які нерідко переростали в затяжні конфлікти, зумовлені діаметрально протилежними поглядами на вирішення проблем, які стояли перед українцями. На Буковині спочатку спостерігалася тісна співпраця “Січей” з місцевими націонал-демократами. Але після 1907 р., коли провід “Союзу Січей” на Буковині перейшов до місцевих радикалів, чимало буковинських “Січей” стали поширювачами радикальних ідей у краї. Між соціал-демократичним табором Галичини й Буковини та січовим рухом автор не виявив як відкритих конфліктів, так і випадків тісного співробітництва.

Увесь час відкрито ворожу позицію щодо “Січей” займали москвофіли. Негативно ставилася до радикальних “Січей” і Християнсько суспільна партія, яка виражала інтереси духовенства. Зокрема, духовенство вважало для себе неприйнятною саму ідеологію радикалізму, якою керувалися “Січі”, а також воно не погоджувалося з антиклерикальною політикою, яку проводили січові товариства.

У висновках узагальнено основні результати дослідження. Вони зводяться до таких положень.

Січовий рух у Галичині й Буковині на початку ХХ ст. мав глибоке соціальне та політичне підґрунтя і став каталізатором тогочасного українського національного руху.

До зародження січового руху значною мірою спричинилися особисті мотиви на той час “безуспішного” кандидата в депутати парламенту К.Трильовського – потреба створення електорату для його майбутніх передвиборних кампаній. Як виявилося згодом, К.Трильовський не тільки став засновником “Січей”, але надав їм організаційної форми і змісту.

Крім офіційно окресленого статутами завдання – забезпечувати пожежну охорону та розвиток фізичного здоров'я молоді, “Січі” спрямовували свою діяльність на поширення освіти, організацію товариського життя, влаштовували імпрези, показові виступи.

Головними організаційними засадами січового руху, викладеними у статутах та рекомендаціях організаторів, були: добровільність, взаємодопомога, рівність, повага до закону та установлених правил поведінки в суспільстві, пошана власної і чужої гідності, моральність, чесність, патріотизм.

Товариства “Січ” на той час були єдиними українськими громадськими об'єднаннями із організаційною вертикаллю з низу до верху, що зумовлювало їхню тривалу успішну діяльність.

Протипожежна діяльність “Січей” проявлялася перш за все в добровільній організації цілодобових чергувань з метою виявлення й успішного гасіння пожеж у селах та містечках.

Формальний характер пожежної організації давав можливість січовим товариствам легально діяти в політико-правових умовах, які склалися на той час в Австро-Угорській імперії. Місцева адміністрація (особливо в Галичині) добре усвідомлювала національне спрямування січового руху. Крім постійних перешкод під час реєстрації січових товариств, мали місце переслідування й арешти найактивніших діячів січового руху.

Аналіз соціальної бази пожежно-гімнастичних товариств “Січ” свідчить, що вони в основному опиралися на найчисленніший на той час прошарок українського населення Галичини й Буковини – селянство. Саме рівень освіченості селянства, його психологія, політичні та національні уподобання визначали сутність січового руху.

Викладений у дисертації матеріал дає підстави висловити практичні поради які є актуальними для українського суспільства і в наші дні:

1. Оскільки через економічні негаразди перехідного періоду на даний час фактично ліквідовані пожежні підрозділи у більшості сільських населених пунктів держави, було б доцільно на громадські кошти організувати сучасні пожежні сторожі.

2. Для збору коштів на потреби нових пожежних сторож використовувати досвід пожежно-гімнастичних товариств “Січ”: організація громадою різноманітних культурних заходів; встановлення місцевого податку на зазначені цілі.

3. Впроваджувати досвід “Січей” у формуванні національної свідомості української молоді на сучасному етапі розвитку та активізації вже діючих молодіжних організацій, максимально враховуючи реальні потреби молоді.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ

У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Статті у фахових виданнях.

1. Гуйванюк М. Організаційна структура галицьких та буковинських “Січей” на початку ХХ ст. // Питання історії України. Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1998. – Т. 2. – С. 246 – 252.

2. Гуйванюк М. Марко Черемшина та січовий рух у Галичині на початку ХХ ст. // Питання історії України. – Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – Т. 3. – С. 129 – 132.

3. Гуйванюк М. Передумови зародження січового руху в Галичині й Буковині на початку ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці: Рута, 2002. – Вип. 123 – 124. – С. 404 – 413.

4. Гуйванюк М. Січовий рух та формування національної свідомості селянства Галичини й Буковини на початку ХХ ст. // Питання історії України. Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – Т. 4. – С. 81 – 85.

5. Гуйванюк М. Утворення перших галицьких та буковинських “Січей” на початку ХХ ст. Січова атрибутика // Питання історії України. Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – Т. 5. – С. 143 – 151.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації.

6. Гуйванюк М. Газета “Буковина” – джерело з історії січового руху // Матеріали I історико-краєзнавчої конференції молодих дослідників, студентів та науковців “Буковина мій рідний край”. – Чернівці: Прут, 1996. – С. 8 – 9.

7. Гуйванюк М. Діяльність галицьких та буковинських “Січей” у справі фізичної підготовки української молоді на початку ХХ ст. // Матеріали ІV Буковинської Міжнародної конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 5 жовтня 2000 р. Чернівці. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 300 – 303.

8. Гуйванюк М. Зв'язки письменників “Покутської трійці” з січовим рухом у Галичині й Буковині на початку ХХ ст. // “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть”. Матеріали наукової конференції 14–15 травня 2000 р., м Дрогобич. – Дрогобич: Вимір, 2001. – С. 85 – 94.

9. Гуйванюк М. З історії січового руху Коломийщини на початку ХХ ст. // Національно – духовне відродження України ХІХ – ХХ ст. Матеріали науково-практичної конференції 10 – 11 травня 2001 р., м. Коломия. – Коломия, 2001. – Частина І. – С. 29 – 33.

10. Гуйванюк М. Протипожежна діяльність “Січей” Галичини та Буковини на початку ХХ ст. // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Чернівці: Місто, 2000. – Вип. 2. – С. 63 – 64.

11. Гуйванюк М. Ставлення австрійської влади та буковинської громадськості до “Січей” на початку ХХ ст. // Матеріали II історико-краєзнавчої конференції молодих дослідників, студентів та науковців “Буковина мій рідний край”. – Чернівці: Візит-інфо, 1997. – С. 67 – 68.

12. Гуйванюк М. Ставлення російської окупаційної влади до січового руху в Галичині і на Буковині під час Першої світової війни // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи. Матеріали Міжнародної наукової конференції присвяченої 80 річниці Буковинського народного віча. Чернівці, 22 – 24 вересня 1998 р. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 39 – 42.

13. Гуйванюк М. Українсько-польське протистояння у Галичині на початку ХХ ст. (на прикладі переслідувань січового руху польською адміністрацією краю) // Українська історична наука на порозі ХХІ століття. Матеріали Міжнародного Наукового Конгресу “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.”. – Чернівці – 2000 р. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 182 – 187.

14. Гуйванюк М. Участь “січовиків” у селянських страйках Галичини та Буковини на початку ХХ ст. // Буковина мій рідний край. – ІII історико-краєзнавча конференція молодих дослідників, студентів та науковців Чернівці, 17 травня 1998 р. Матеріали. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – С. 40 – 41.

Анотація

Гуйванюк М.Р. Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002.

На основі аналізу архівних документів, мемуарів, матеріалів періодичних видань вітчизняної та зарубіжної історіографії, у дисертації комплексно досліджуються передумови зародження січового руху в Галичині й Буковині на початку ХХ ст. Показано процес утворення перших січових товариств, проаналізовано нормативно-правову базу січового