КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 18.

Гуменюк Тетяна Костянтинівна

ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ТРАНСКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН.

ЕСТЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність: 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

Левчук Лариса Тимофіївна – доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри етики, естетики та культурології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: Бурова Ольга Кузьмівна – доктор філософських наук,

професор кафедри філософії Харківського національного

університету імені В.Н.Каразіна;

Мовчан Віра Серафимівна - доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії Дрогобицького педагогічного університету

імені Івана Франка;

Петров Юрій Васильович - доктор філософських наук, провідний

науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики

та етнології імені Максима Рильського НАН України

Провідна установа: Інститут філософії

імені Г.С.Сковороди НАН України

Захист відбудеться 26 вересня 2002 2002 року о 15 годині на засіданні

Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Київ, вул.Володимирська, 60, аудиторія №

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(вул.Володимирська, 58)

Автореферат розіслано 23 серпня 2002 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої

вченої ради О.В.Шинкаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми дослідження. Процес становлення й утвердження в умовах 90-х років ХХ ст. незалежної української держави не міг не позначитися на розвитку гуманітарних наук в цілому й естетики зокрема. Зв’язок статусу країни з долею конкретних наук невипадковий. Сьогодні гуманітарні науки не знають у своєму розвитку ідеологічних обмежень, не змушені рухатися в єдиному методологічному “коридорі”. Це, у свою чергу, дозволяє розширити проблематику досліджень, залучити нові джерела, співставити традиції вітчизняної науки із світовим досвідом. В умовах початку ХХІ ст. гуманітарне знання можна охарактеризувати як складне й суперечливе. Маючи своїм теоретичним підгрунтям філософію, воно відчуває наслідки усіх тих непересічних шляхів, якими позначені її розвиток у просторі ХХ ст. Водночас, можна відзначити і певні тенденції, які простежуються досить виразно. Це, насамперед, тенденція до інтеграції суміжних гуманітарних наук, актуалізація взаємодії філософії, естетики, етики, культурології, мистецтвознавства. Ще одна тенденція – сталий інтерес науковців до подальшої розробки понятійно-категоріального апарату конкретних наук, нарощування нових понять, виявлення їх специфічного (естетичного, культурологічного, мистецтвознавчого) зрізу та загальнофілософського значення.

Постмодернізм – предмет дослідження даної дисертації – відбиває, на погляд автора, саме ці дві тенденції. Це транскультурний феномен, підсумовуюче загальнокультурне і, таким чином, певне міжнаукове поняття і, водночас таке, що повноцінно виявляє свої характеристики саме на перетині гуманітарного знання. Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначає загальний стан у сфері духовності останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст., приніс із собою новий спосіб світовідчуття і світорозуміння. Незважаючи на той факт, що тема постмодернізму вже певним чином розроблена, не знімається питання щодо оцінки й осмислення як самих проблем постмодернізму в культурі, так і вихідних принципів для постановки цих проблем. Особливої значущості тема постмодернізму набуває у вітчизняній науці, адже засвідчує зміни філософсько-естетичної парадигми духовного розвитку, актуалізує трансцендентні параметри культурного мислення, проявляє нові форми національного та індивідуального духовно-творчого буття. Йдеться не про те, щоб вигадати якийсь особливий “український постмодернізм”, а про те, що естетика як дисципліна повинна бути навантажена специфічним українським матеріалом, починаючи від особливостей стану вітчизняної теорії до особливостей інтеграції України у світову спільноту, узгодженої з українською ментальністю.

Хоча існує поважний корпус праць з питань філософського, літературного, архітектурного постмодернізму, однак, відчувається дефіцит у дослідженнях синтетичного характеру, спрямованих на цілісне вивчення постмодернізму саме як транскультурного феномену, що має онтологічні, гносеологічні, історико-культурні та естетичні параметри. Така постановка питання концентрує найактуальнішу проблематику теперішньої загальнокультурної ситуації, пов’язаної з переглядом просвітницьких та європоцентристських ідеологій. Іншими словами, бачиться потреба у дослідженнях наскрізних механізмів і дискурсивних умов утворення комунікацій, функціонування значень у культурі доби постмодернізму.

Концепція постмодерності, яка задає нову парадигму мислення і яка переглядає епістемологічний розрив модернізму з традицією, а також повертається до локальних, немодерних варіантів розвитку, доповнюється теорією “транскультурності” постмодернізму. Остання спирається на досвід культур, у яких “постмодернізм” виникає в особливих умовах і для яких модернізаційний процес залишається ще не до кінця пережитим і актуальним.

Естетичний аспект, обраний при аналізі постмодернізму, по-перше, пов’язаний з тим, що актуальність естетики визнається сьогодні дослідниками як незаперечний факт. В.Вєльш називає її навіть ключовим феноменом сьогоднішньої культури, вважаючи, що настала “повсякденна присутність естетичного” у нашому житті. Для нього, у багатоманітній представленості цього терміна, міститься аргумент на користь естетики як провідної філософської дисципліни. З одного боку, ситуація такого “різноголосся” є цінним явищем сама по собі і виглядає так, що створення панорамної картини несе в собі небезпеку теоретичної монополізації. З іншого боку, кожна спроба вибудувування такої панорами виглядає корисною з точки зору вибору методу, перспективи дослідження та розміщення акцентів. Передумовою для цього є відмова від недиференційованого усунення меж естетичного. Замість цього має настати герменевтико-евристична відкритість стосовно естетичних категорій, причому необхідно задаватися питанням: коли й де останні втрачають свою естетичну специфіку? Таким чином, естетичний аналіз постмодернізму дає змогу органічно поєднати історико-естетичну традицію з новітніми теоретичними розвідками вітчизняної й світової науки, ввести у широкий науковий ужиток ще неопрацьовані українськими естетиками джерела. Тільки у такий спосіб досягається осмислення відкриття і усунення кордонів предметної галузі філософської естетики, при цьому у концепційному й понятійному плані не виникає поле уседозволеності.

Дослідження транскультурного феномену постмодернізму у його естетичному вимірі вказує на зміну місця культури та мистецтва в суспільстві. Естетичний постмодерн у цій ланці мислиться одним з найвиразніших постсучасних процесів. Відтак, актуальність дослідження спричинена також тим, що зараз ми спостерігаємо щось на зразок втоми від терміну “постмодернізм” (подібне, вочевидь, стосується й терміну “деконструкція”), хоча ситуація, як така, не зникає з поля зору теоретиків різного профілю: філософів, філологів, соціологів, мистецтвознавців. Введення категорії транскультурності як визначальної характеристики феномену постмодернізму, трактування постмодернізму як ситуації в культурі, що замикає історичне коло кінця ХХ – початку ХХІ ст., виявлення парадигмального вибору у постсучасній естетичній теорії й складає актуальність тематики дослідження.

Стан вивчення проблеми. Постановка проблеми дисертаційного дослідження вказує на те, що даний феномен має чіткі часові межі і пов’язаний з усвідомленням тих тенденцій в культурній самосвідомості, а також тих трансформацій у соціально-економічній, політичній, технологічній і духовній сферах, що заявили про себе з кінця 70-х років минулого століття. Саме тому на сьогодні вже існує певна низка фундаментальних праць з питань постмодернізму у різних сферах гуманітарного знання.

Значного опрацювання явище постмодернізму дістало у роботах представників різноманітних західноєвропейських шкіл та напрямків. У тій частині, яку умовно назвемо “чистим” плюс аналітичним смислоутворенням (структуралізм, семіотика, онтологічна герменевтика) найбільший вплив на подальше осмислення філософського боку теми справили К.Леві-Стросс, Ф. де Соссюр, Ч.Пірс, Ж.Піаже, А.Греймас, Р.Якобсон, Р.Барт, Ю.Крістева, Ц.Тодоров, У.Еко, Е.Пановськи, М.Гайдеггер, П.Ріке, Е.Гумбріх; серед постструктуралістів необхідно згадати праці пізнього Р.Барта та М.Фуко, а також Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотара, Ж.Дельоза та Ф.Гуаттарі; до антропологічного напрямку віднесемо М.Мерло-Понті, М.Оже, Ж.Старобінскі; в галузі психоаналітики – це, насамперед, К.-Г. Юнг, Ж.Лакан, (який міг би так само фігурувати у списку структуралістів та постструктуралістів); серед представників Франкфуртської школи назвемо В.Бенджаміна, чий творчий доробок останнім часом набув надзвичайно широкої популярності, Т.Адорно, Ю.Габермаса; марксистська критика представлена Л.Альтуссером, А.Лефевром, Т.Іглтоном, Ф.Джеймісоном, М.Джеєм; до критиків феміністичного напрямку зарахуємо К.Оуенса, Г.Сіксу, С.Коффман, Л.Ірігарей, Л.Малвей, Е.Грос; до критиків-культурологів віднесемо М. де Серто, М.Роуз, Д.Гольєра, Г.Фостера, Е.Соуджу, Г.Ульмера, М.Калінеску, В.Берджина, Е.Сейда, І.Гассана, Ж.Бодрійяра, М.Маклуена, В.Флуссера, Л.Фідлера, Д.Керрола, Р.Краусс, М.Сарупа, К.Норріса. Щодо окремих досліджень, які стосуються власне мистецтва постмодернізму (переважно архітектурного) парадигмальними зразками можуть слугувати праці Ч.Дженкса, Г.Клотца, П.Віріліо, Е.Відлера, М.Віглі, А.Келхауна, Е.Переса-Гомеса, К.Фремптона, Дж.Рікверта, Д.Веселого, М.Тафурі, Ф.Шоай. Окремо слід назвати Ж.Батая, якого вважають “передтечею” мистецького постмодернізму. Своєрідність мистецтва цього періоду залишається актуальною проблемою, до якої знову і знову звертаються вчені. Але його базові характеристики повною мірою визначені у працях Ф.Ніцше, А.Швейцера, М.Вебера, Х.Ортегі-і-Гассета, Г.Маркузе, Ж.-П. Сартра. При розгляді особливостей культури та мистецтва ХХ ст., суттєвих змін у їх філософсько-інтелектуальних та естетичних засадах, що виявилися в опозиції раціональності та переорієнтації на естетичний досвід, аналізувалися роботи як західноєвропейських так і вітчизняних теоретиків: Г.Гадамера, А.Камю, З.Фрейда, Е.Фромма, Р.Тарнаса, О.Бабенко, А.Бичко, І.Бондарчук, П.Гайденко, О.Лановенка, Л.Левчук, В.Личковаха, М.Поповича.

На тлі такого “різноголосся”, що існує у сучасній теорії щодо природи і ознак “постмодерністського стану людської свідомості”, (Ж.-Ф.Ліотар) проблематика постсучасності в українському наукознавстві в цілому і естетичній теорії, зокрема, намітилася порівняно недавно і, передусім, у працях: Є.Бистрицького, О.Бурової, Т.Гундорової, Д.Затонського, Ю.Легенького, В.Личковаха, С.Павличко, В.Панченко, О.Петрової, О.Соболь, А.Шевченко.

Аналіз постмодернізму у його естетичному вимірі неможливий без залучення робіт, серцевиною яких є аналіз, інтерпретація та оцінка напрямків світової, зокрема, західноєвропейської естетики та виявлення тих ідей, що розширюють межі естетичного предмету й стають загальнофілософськими. Методологічні засади запропонованого дослідження значною мірою склалися під впливом ідей української та російської шкіл філософії культури та естетики, репрезентованих у працях: Т.Аболіної, С.Безклубенка, М.Бровка, О.Воєводіна, Д.Говоруна, В.Горського, А.Канарського, Д.Кучерюка, С.Кримського, А.Лоя, В.Мазепи, В.Мовчан, В.Передерія, В.Табачковського, В.Сіверса.

На особливої уваги заслуговують роботи російських вчених останніх десятиліть, відколи гуманітарні науки на пострадянському просторі не зазнають у своєму розвитку ідеологічних обмежень. У контекст дослідження включаються роботи: С.Аверінцева, Н.Автономової, М.Бахтіна, В.Бичкова, А.Гараджи, Б.Гройса, К.Долгова, І.Ільїна, М.Кагана, С.Корнєва, Г.Косікова, І.Куликової, В.Куріцина, М.Липовецького, Ю.Лотмана, М.Мамардашвілі, А.Мігунова, Ю.Нечипоренко, Є.Полях, К.Степаняна, В.Тупіцина, М.Епштейна.

Найближчим до запропонованого дослідження, з точки зору постановки проблеми та спроб її розв’язання, є естетичне осмислення постмодернізму як транскультурного феномену, що спирається на методологію та понятійний апарат міждисциплінарного підходу, який набув особливої виразності у працях Г.Гачєва, М.Гаспарова, В.Губіна, М.Ігнатенка, О.Кривцуна, А.Михайлова, В.Малахова, Ю.Петрова, Р.Шульги.

В останні роки значний інтерес до вивчення різноманітних аспектів постмодернізму, зокрема художнього, виявляють молоді українські дослідники. Маючи певне підгрунтя у традиціях української гуманітарної культури, вони досить яскраво виявляють себе в умовах розвитку філософії, естетики та мистецтвознавства вже поза будь-якими ідеологічними та методологічними рамками. Ми маємо на увазі роботи С.Балакірєєвої, О.Берегової, Ю.Єремеєвої, М.Коваль, С.Маленко, О.Хоми, С.Шліпченко, Ж.Ящук.

Розкриття природи постмодернізму спонукало автора до вивчення теоретичних робіт, пов’язаних із естетико-психологічним аналізом мистецтва, специфіки його існування, насамперед, в умовах доби “порубіжжя”. Мова йде про мистецтво саме кінця ХХ – початку ХХІ ст., адже його розвиток суттєво відрізняється від будь-якого іншого періоду. Ця відмінність пов’язана із принципово новою роллю мистецтва, митця, художнього твору в динаміці розвитку світової культури, із полістилізмом, свободою творчих експериментів тощо. Зазначене розуміння мистецтва грунтовно представлено в роботах: О.Алексієнко, І.Живоглядової, В.Єфименка, М.Курсанова, І.Лебединської, С.Овчаренко, О.Оніщенко.

Реконструюючи ступінь розробленості проблеми, автор намагався показати ті реальні можливості, які вже, хоча б частково, опанували змістом й об’ємом поняття постмодернізму як транскультурного феномену у його естетичному аспекті. Водночас, і історія проблеми, і її теоретичний обсяг значно ширші й більш поліфонічні, ніж змогли на цей час виявити естетика та суміжні гуманітарні науки. Тому подальша розробка проблеми є теоретично перспективною саме у напрямку пошуку спільного онтологічного простору того, що ми називаємо цариною ідей і художньою практикою.

Мета дисертаційного дослідження полягає у глибинному розкритті постмодерної свідомості як концепції “духу часу” кінця ХХ – початку ХХІ ст. і виявленні естетичного виміру постмодернізму, у пошуках соціокультурних підходів до вивчення постмодерністських тенденцій в художній культурі і, зрештою, визначенні специфіки постмодернізму як транскультурного феномену.

Досягнення даної мети передбачає вирішення низки взаємопов’язаних завдань:

проаналізувати поняття “транскультурність” як визначальне щодо характеристики постмодернізму;

реконструювати становлення й розвиток конкретних філософських, естетичних та культурологічних концепцій-орієнтацій, які поступово утворили постмодерністський інтелектуальний комплекс;

прослідкувати генезу постмодернізму як транскультурного феномену на етапах передмодерну – модерну – неомодерну – постмодерну;

визначити своєрідність постмодерністського понятійно-категоріального апарату й, зокрема, дослідити основні поняття деррідаїстського дискурсу, що є ніби “вітальнею постмодерністського дому буття”;

проаналізувати особливості сучасного парадигмального вибору в естетичній теорії та своєрідність естетики постмодернізму під кутом зору перегляду класичних естетичних категорій;

окреслити природу ситуації постмодернізму у світовій культурі як специфічного синтезу теорії постструктуралізму, практики деконструкції, а також новітніх тенденцій у розвитку мистецтва;

визначити характерні ознаки свідомості постмодернізму як транскультурного явища, що передбачає формулювання значень “світ як хаос”, “іманентність”, “світ як текст”, “епістемологічна невпевненість”, “дискретність”, “дисконтінуум”, “поетичне мислення”, “деконструкція”, “пастиш”;

виявити сутність феномену постмодернізму як специфічної культурологічної та естетичної дискурсивної практики, що передбачає формулювання понять: дискурс, дискурсивна формація/утворення, текст/текстуальність, інтертекстуальність, знак, означування/означник;

розмежувати терміни “культурологічний дискурс” та “естетичний дискурс” постмодернізму, що допоможе окреслити межі дослідження;

дослідити естетичний аспект феномену постмодернізму, теоретичний та творчий потенціал цього явища саме в мистецтві, з’ясувати постсучасну сутність мистецтва межі століть, виявити основні складові постмодерністської ситуації у світовій художній культурі;

проаналізувати процес становлення нової постмодерністської парадигми у розумінні мистецтва, яка утворилась внаслідок кризи класичної філософії та деконструкції гуманітарного знання;

розкрити суперечливий, амбівалентний характер постмодерністської ревізії модерністських, авангардистських принципів художньої творчості.

Об’єктом дисертаційного дослідження є естетичний вимір постмодернізму як феномену, що має транскультурний характер.

Предметом дисертаційного дослідження є проекція проблематики постмодернізму на стан світової культури в цілому і художньої культури зокрема. Естетичний вимір постмодернізму уможливлює всебічне дослідження глобального переосмислення принципів модернізму, просвітницького раціоналізму, й позитивістського емпіризму. Адже саме криза просвітницького гуманітаризму на перший план вивела естетику, розгорнену й трактовану в загальнокультурному плані. В цьому полягає органічна єдність, взаємодоповнюваність об’єкту та предмету дослідження.

Теоретико-методологічною основою дослідження є принцип історизму та постмодерністського зсуву у свідомості кінця ХХ – початку ХХІ ст. Принцип історизму передбачає дослідження постмодернізму під кутом зору історичної трансформації проблематики нової та новітньої європейської філософсько-естетичної думки. Принцип постмодерністського зсуву передбачає використання методологічних здобутків феноменології, герменевтики, постструктуралізму, семантичної філософії, філософської семіотики, філософії “бажання” та ін. Постмодернізм є феноменом, що вимагає особливого способу доступу до себе. На прикладі демонстрації “визрівання” проблематики постмодернізму в теорії і практиці ХХ ст. від Е.Гуссерля і М.Гайдеггера до М.Фуко, Ж.Дерріда і Ж.-Ф.Ліотара, автор приходить до висновку про неможливість адекватного дослідження цієї проблематики за допомогою методології класичної філософії, а передбачає необхідність принципово нової методології, підгрунтям якої були б не “модерністська свідомість” та класичний дискурс “репрезентації”, а дезавуювання “метафізики присутності” й зосередженість на проблематиці дисконтінууму й відсутності, що й означає, по суті, припинити дивитись на події як на відблиск істини буття, звернутися до них у їх самодостатності. Таким чином, постмодерністський зсув у свідомості – це не лише предмет дослідження, але й відповідний методологічний інструментарій дослідження. Складність об’єкта дослідження зумовила звернення до філософських, мистецтвознавчих, культурологічних, структуралістських та постструктуралістських джерел, які визначили відповідну систему методологічних установок: естетики та культурології.

Предмет дослідження змусив звернутися до широкого інформаційного масиву, який складався з відбору інформації, що міститься у каталогах художніх виставок, концептуальних текстах й публічних виступах митців; артефактах, що їх спостерігав автор на виставках й позавиставковими показами; критичних статтях, присвячених найзначнішим акціям сучасного мистецтва, опублікованих у вітчизняних та західних часописах з питань культури та мистецтва. Обробка матеріалів дозволила артикулювати гіпотезу про спрямованість постмодерністські орієнтованих інтердисциплінарних форм мистецтва, їх “подвійне кодування”, алюзивний, алеаторичний та інклюзивний характер, непослідовність постмодерністської ревізії авангардистських принципів художньої творчості.

Наукова новизна. Теоретичною новизною дослідження є, насамперед, постановка проблеми – вивчення загальнокультурної ситуації постмодернізму як транскультурного феномену, - яка не репрезентована в сучасній естетичній теорії. Вперше здійснена спроба побудувати картину розвитку постмодерністської свідомості з огляду на її культуро-творчий потенціал, як він виглядає в сучасних теоретичних дослідженнях. Відштовхуючись від класичної естетики, на основі сучасних концепцій естетичної теорії, культури, мистецтва суттєво розширене й поглиблене розуміння такого складного явища в культурі як постмодернізм.

Новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

продемонстрована вагомість світоглядних передумов формування постмодерної загальнокультурної ситуації і, зокрема, онтологічного повороту у європейській свідомості;

доведено, що лише постмодерністський підхід уможливлює адекватне розуміння ситуації, що склалася у світовій культурі, філософії, мистецтві межі ХХ-ХХІ ст.;

шляхом дослідження сучасного стану теоретичного опанування ситуації постмодернізму в різних галузях наукового знання відтворено процес концептуалізації постмодернізму як транскультурного феномену, систематизовано й узагальнено понятійний апарат, суміжний з поняттям “постмодернізм”: “постіндустріальне суспільство”, “інформаційне суспільство”, “постструктуралізм”, “деконструкція”, “полістилізм”, - спираючись на який постмодернізм можна представити як рух від трансформацій в соціально-економічній, соціально-політичній і технологічній сферах до нового естетичного змісту, до характеристики новацій в мистецтві;

розглянуті теоретичні виміри транскультурного характеру феномену постмодернізму як нового простору свідомості, в якому всі її теми і фрагменти співіснують, як нового рівня буття сучасної людини;

виявлена специфіка ситуації постмодернізму в мистецтві, з огляду на художні можливості конкретних його видів: літератури, театру, кінематографу, що визначається порушенням “чистоти” такого феномену, як мистецтво, існування якого – у постіндустріальному суспільстві з його нескінченними можливостями технічного відтворення, - у притаманних йому попередніх (класичних або модерністських) формах стає неможливим;

визначені універсальний (загальнолюдський) та локальний (історико-культурний) аспекти феномену постмодернізму; розкрите співвідношення цих аспектів в процесах художньої творчості та сприйняття художнього твору;

здійснено всебічний аналіз аспектів культурної, естетичної, семіотичної та риторичної практики постмодернізму, що уможливлює усвідомити останній як постмодернізм спротиву і постмодернізм як реакція. Іншими словами, перший “деконструює” модернізм та опирається status quo, а другий – “відкриває” модернізм з метою досягти останнього;

обраний в дослідженні феноменологічний метод, що спрямований на осмислення не лише конкретики зовнішніх проявів постмодернізму, але на “усвідомлення явища одночасно в його історичності та функції” (Е.Гуссерль), тобто у найширших контекстуальних зв’язках – “навіть у їх нездійсненних можливостях” (М.Гайдеггер), дозволив досягнути бажаного типу новизни одержаних результатів, коли “відомі вже факти співвідносяться з відомими поглядами і внаслідок цього постає щось нове” (М.Вебер). Тобто досягається відчуття тисячолітньої тривалості європейської історії духовного розвитку. В цьому плані методологічна схема: “Передмодерн-Модерн-Постмодерн використовується як своєрідна концептуальна рамка, яка дає змогу осягнути сучасну ситуацію в культурі, філософії, естетиці, мистецтві;

досліджений понятійно-категоріальний апарат постмодерністського інтелектуального комплексу на базі глибокого авторського вивчення і проробки програмних творів видатних представників постсучасної інтелектуальної думки: Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі, Ж.Бодрійяра та ін;

крізь призму етапних для наукової кар’єри Ж.Дерріда книг, статей, есе тощо, вперше у вітчизняній естетиці вивчається творчість цього автора як вагомого представника європейської (французької) постсучасної думки і теоретика мистецтва. У дисертації набули глибокого опрацювання такі опорні поняття для деррідаїзму і для постмодерністської ситуації у філософії, естетиці в цілому як: деконструкція (deconstruction), різниця/відстрочка (differance), доповнювання/заповнювання (supplement), слід (trace), письмо (lettre), представлення (representation), присутність/наявність (presence), темпоралізація/очасовлення (temporalisation), розсіювання (dissemination);

виявлений естетичний вимір таких постмодерністсько-постструктуральних термінів-понять як дискурс, дискурсивна формація/утворення, дискурсивна практика, нарація, означник/означування, текст/текстуальність, знак, код, симулякр;

реконструйована стратегія деконструкції відносно тексту, “письма”, що включає в себе одночасно і його “деструкцію”, і його “реконструкцію” та її значення для художньої практики постмодернізму;

розкриті соціокультурні причини виникнення постмодерністської ревізії авангардистських принципів художньої творчості;

виявлені протиріччя постмодерністського перегляду модерністської логіки, непослідовний і частковий характер цієї ревізії;

з’ясовано, що постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з “творчості” на компіляцію та цитування, зі створення “оригінальних” творів мистецтва на колаж;

проаналізовані результати вказаної ревізії: спроби подолати межі життя та мистецтва, художника та публіки; екзотеризація “високого” мистецтва та езотеризація “масової культури”;

у роботі вивчається зв’язок карнавальності та постмодерністської гри, трансконтекстуалізація тем, сюжетів, стилів і мотивів світового мистецтва різних часів і культурних регіонів задля створення полістилізму постмодерністського художнього світу;

визначені особливості і соціальні детермінанти естетико-світоглядних орієнтацій представників постмодерністського мистецтва; розглянута естетична рефлексія художника-постмодерніста і виявлена її специфіка.

Теоретичне та практичне значення дослідження. Характерною для сучасного етапу розвитку науки є тенденція до інтеграції наукових знань з метою створення цілісного образу світу і людини. Така інтеграція породжує не тільки принципово новий світогляд, але й суттєво впливає на теоретичні положення окремих наукових галузей, зокрема, естетичної теорії, вносячи корективи у певним чином апробовані положення. Саме такими є основні теоретичні висновки запропонованого дослідження, які повною мірою позначилися на інтерпретації виникнення й розвитку феномену постмодернізму, становленні естетичних, загальнохудожніх формоутворюючих засобів мистецтва в ситуації постмодернізму. У теоретичний ужиток сучасної української естетики введена значна кількість наукових праць філософсько-естетичного спрямування, які не використовувались в естетичному аналізі; а також нова низка понять постмодерністського інтелектуального комплексу, що розкриває можливості їх використання у процесі дослідження новітньої художньої творчості й поглибленні сприйняття багатоманітних проявів новітньої художньої практики.

Матеріали дисертації розширюють теоретичну площину естетики, культурології, мистецтвознавства щодо осмислення, а у певних проблемах, переосмислення творчої спадщини західноєвропейських теоретиків. Дисертаційні висновки, до яких прийшов автор, є підгрунтям для подальшої розробки новітнього понятійно-категоріального апарату естетики, а також можуть бути використані в процесі викладання нормативних курсів, спецкурсів з проблем естетики, історії філософії, культурології, мистецтвознавства і, зрештою, для створення комплексних досліджень філософсько-естетичного спрямування. Спираючись на традиції використання певного понятійно-категоріального апарату естетики, мистецтвознавства та культурології в дисертації запропоновані і деякі нові поняття, які розкривають авторську концепцію і репрезентують його особистий внесок в естетичну теорію. Насамперед, це поняття “деконструктивістське письмо”, “антагоністична культура”, “новітній dй-cadance”, “полістилізм”, “множинність естетики постмодернізму”, “естетичний дискурс постмодернізму”, що корегують попередні уявлення щодо предмету естетики і поширюють її дослідницьке поле.

Апробація роботи. Основні матеріали запропонованого дослідження апробовані у педагогічній роботі автора на філософському факультеті Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, в НМАУ ім.П.І.Чайковського, при читанні курсів “Естетика”, “Історія і теорія світової та вітчизняної культури”, спецкурсів “Естетика постмодернізму”, “Мистецтво постмодернізму”, у науковій спрямованості дисертацій аспірантів, пошукувачів та дипломних робіт студентів.

Основні результати дослідження викладені у одноосібній монографії “Жак Деррида и постмодернистское мышление” (Київ, 1999р.); у статтях науково-періодичних видань та доповідях на міжнародних, республіканських та міжвузівських конференціях, серед яких: “Постмодернізм: “post-mortem” Міжнародний симпозіум (Львів, 1999р.); Міжнародна науково-практична конференція “Новое видение культуры мира в ХХІ веке” (Владивосток, 2000р.); Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 2000-літтю Християнства “На межі тисячоліть: християнство як феномен культури” (Київ, 2000р.) та ін. Матеріали дисертації обговорювались на семінарах та симпозіумах у межах виконання Міжнародного україно-польського наукового проекту між НМАУ ім.П.І.Чайковського (Київ) та Інститутом філософії та соціології (Зелена Гура) “Масова культура як об’єкт естетичного аналізу”.

Основні положення дисертації обговорювались на теоретичних семінарах кафедри етики, естетики і культурології Київського університету ім.Т.Шевченка.

Кандидатська дисертація на тему “Естетична природа драматичного” була захищена у 1988 р. (Київський університет ім.Т.Г.Шевченка, спеціальність 09.00.08-естетика). Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовувались.

Структура роботи: цілі та завдання дослідження обумовили відповідну структуру роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан розробки проблеми, визначені методологічні принципи аналізу та структура дослідження, сформульовані мета та найважливіші завдання дисертації, розкривається її наукова новизна, практичне значення та апробація.

У Першому розділі - “Зміна культурних парадигм: від Модерну до Постмодерну” - проводиться аналіз глобальної дискусії навколо Модерну і Постмодерну, що розгорнулась в європейській культурі наприкінці ХХ ст., в якій питання про модернізм чи естетичний модерн – одне з основних. Нова епоха – Постмодерн – приходить на зміну епохи Модерну з властивим для неї типом свідомості, культури, етики й політики. Естетичний модерн у цій ланці мислиться як один з найвиразніших модернізаційних процесів. Відтак, йдеться про його аналіз, про переоцінку й відштовхування від його естетичних і філософських принципів у процесі формування постмодерного типу свідомості.

Підрозділ 1.1 - “Модерн у перспективі Постмодерну: культурологічний аспект” - присвячений дослідженню розвитку естетичної теорії. Зіставлення двох парадигм естетичного дискурсу – “класичного” і “некласичного” – є актуальним в плані становлення свідомості кінця ХХ – початку ХХІ ст., свідомості “межі” епох, в якій присутнє прагнення подолати конфліктне протистояння Модерну і Постмодерну. В період зламу “картини світу”, традиційних понять і методологій виникає потреба віднайти такі константи, які б виконували функцію пояснювального принципу в побудові теорії, в систематизації наукового знання. Ця потреба викликана і тим, що наприкінці ХХ ст. філософський дискурс набув таку кількість різнопланових вирішень проблем, в тому числі і естетичних, якої не знала вся попередня історія філософської думки. Зараз склалася певна ситуація, що не повинна призводити до плутанин, коли потрібно врахувати всі ті складнощі та “новостворення розуму”, які просто не уявлялись класичному типу філософування. Якщо екстраполювати цей підхід на естетику і естетичну теорію, то тут необхідно “зняти” протиріччя між класичною і некласичною теоріями, між Модерним і Постмодерним типами філософування. Саме розгляд проблеми зміни парадигм філософування відкриває методологічний шлях для дослідження сучасного стану в естетичній науці.

Може постати питання – чи не є цей метод механічним створенням теорії – “Колосу”, в яку втиснуто велику (аж надто всі існуючі) кількість шкіл, напрямків, типів естетичних теорій сучасності і минулого, і яка буде нагадувати “колаж”? По-перше, певна “колажність”, “цитатність” – є стилем сучасного мислення і поза ним неможливо дослідити основні вектори, за якими відбувається рух в естетичній думці, а також окреслити її шляхи в майбутньому. По-друге, певна абсолютизація естетики не є суто професійною “хворобою” дослідника. Так, західні дослідники говорять про загальний “естетичний бум” і, навіть, проектують розвиток людини в бік homo estheticus. І це не маніфестація ідеалів нової “прекрасної” утопії, це певні реалії сьогодення, коли естетичне перетворюється на автономну цінність суспільства. Треба зазначити, що це і не процес знищення кордонів між мистецтвом і життям, до якого прагнули авангардисти, бо вони намагались здійснити “перетворення”, коли, дещо, що не вважалось раніше мистецтвом, стало виступати в цій якості. Це шлях більш давніх програм Шіллера і німецьких романтиків, які вважали, що традиційні художні атрибути будуть проникати у нехудожню реальність більш активно і масштабно. Та “естетичне” не означає в цьому сенсі “прекрасне”. Воно підкреслює якості віртуальності і моделювання, які притаманні сьогодні і матеріальній і духовній культурі.

Необхідно зауважити, що виникнення нового стилю мислення стосується культурної свідомості всього людства. Зосередженість на становленні нового типу мислення в європейській філософії не є ознакою сповідування доктрини європоцентристської орієнтації розвитку світової культури. Навпаки, автор, приєднуючись до думок багатьох дослідників, вважає, що європоцентризм щоразу більше набирав забарвлення американізму, в якому, начебто, покликані були розчинитися культури інших регіонів. За браком рівноправного діалогу культур складаються передумови для виникнення небезпеки “антропологічної катастрофи” (Б.Кримський), і тому філософська та художня компаративістика, – порівняльно-історичне дослідження культур різних регіонів світу, – належить до числа найбільш інтенсивно розроблюваних напрямів сучасної культурології. В цьому сенсі пропонована методологічна схема “Передмодерн – Модерн – Постмодерн”, яка символізує багатовіковий процес становлення європейської духовності з моменту її зародження і до теперішнього рубежу тисячоліть, використовується як своєрідна “концептуальна оболонка”, що дає змогу осягнути сучасну ситуацію як транскультурний феномен у всесвітньо-історичному контексті.

Духовна ситуація Передмодерну сприймається як вічна. Вона охоплює час, коли людина відчула свій світ як неминущий, як такий, яким він існує між золотим віком і кінцем світу; фундаментальний світогляд Передмодерну – теоцентризм. Людина Передмодерну – створіння Бога. Тому для носія передмодерністської свідомості авторитет – це основа будь-якого людського життя. Духовна ситуація Модерну розпочинається із грандіозної революції Коперніка-Декарта і завершується початком кризи раціональності, загибеллю недоцільної віри в науку, тобто процесом, коли Новочасний тип мислення ставиться під сумнів. Звертаючись до безпосередньої дійсності речей, Модерн прагне побачити все на власні очі, пізнати власним розумом і набути критично обгрунтованого судження. Утворюється притаманне Модерну самоусвідомлення особистості: індивід стає цікавим самому собі, перетворюючись на предмет самоспостереження, психологічного аналізу, критичної філософської рефлексії, тобто є “суб’єктом”. Під впливом трансформацій, які відбуваються, у людини Модерну виникає два глибинних відчуття. Перше – свободи особистої діяльності, творчості; друге – втрата об’єктивної точки опору, коли у людини немає більш ані свого символічного місця, ані безпосереднього надійного захисту, а потреба людини в сенсі життя не знаходить переконливого задоволення у світі. Отже, два значення поняття “сучасності” відповідає двом різним субстратам або суб’єктам сучасності: перше- відповідає сучасності, як “відповідаючому вимогам часу”, а друге – модерну як такому, тобто модернізму. Доцільно зауважити, що терміни “модернізм” і “авангард” часто використовуються у якості синонімічних. І це коректно, коли ми кажемо про найзагальнішу інтенцію як першого, так і останнього, про їх акцентування, фетишизацію нового, а отже індивідуального, унікального, дивного і т.д. Модернізм і авангард співпадають у своєму логічному початку, в момент народження. У своїй історії вони чим далі, тим більше розрізняються. Модернізм – те, що охоплюється історичними межами модернізму; авангард – найостанніше, нове в модернізмі, душа мистецтва, його рушій. Модернізм як культурно-історична епоха містить у собі не лише авангардистську тенденцію, не лише “авангард сьогодні”, але й “авангард учора” (звідси й загальноуживані вирази на кшталт “класичний авангард”, “авангард 10-х років” тощо). Авангард як явище інакшої, аніж модернізм, природи – поза модернізмом, але авангард як історичний, приналежний модерністській добі феномен повністю належить їй і нею обмежується.

Ю.Габермас найвиразніше представляє один з авторитетних в західній філософії поглядів на модерність, яка закорінена в гуманістичних ідеалах Просвітництва, і, відповідно до традицій німецької культури, прагне їх зберегти, вписавши в сучасний філософський дискурс у новому вигляді (інтегрувавши їх у теорію “комунікативної раціональності”). За Габермасом, культура, саме завдяки своїй раціональній сутності, є певною інституціалізованою формою комунікативної практики. Раціональна комунікативність спирається також на приватну сферу людського життя і виявляє себе в постійному оновленні форм “суспільності”. В такий спосіб підтримується універсальність свободи усіх співгромадян. Іншу концепцію модерну розгортають французькі філософи-постструктуралісти – Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, - які пов’язують модерність не з раціоналізмом Просвітництва, а із виявленням і зняттям тих репресій щодо індивідуальної свідомості, мови, мислення, які закорінені в раціоналістській, просвітницькій методології. Руйнування просвітницького раціоналізму вони розглядають передусім у зв’язку з мовною революцією, оскільки саме в мові і закріплюється, і виявляється претензія на універсальність, тотальність значень, сформульованих суб’єктом свідомості, який стверджує себе. Серед існуючих, виокремлених у сучасній науковій літературі двох основних підходів у дослідженні Модерну і Постмодерну, саме цей останній стане об’єктом нашого теоретичного дослідження.

Перший підхід склався у німецько-австрійській культурі, де феномен Модерну і Постмодерну аналізується у філософському, історичному і соціологічному планах. Тоді як французька, а згодом, і американська традиція тяжіє до формально-структурного аналізу даних феноменів. Обидві теорії, які найвиразніше характеризують сучасну дискусію навколо Модерну і Постмодерну, можна сприймати як естетико-філософську рамку, що може допомогти зрозуміти моделі культурного розвитку ХХ ст., які в ньому визначились. Замикаючи історичне коло з кінця ХІХ до кінця ХХ століття можемо бачити діалектику сучасного/постсучасного процесів у світовій культурі та мистецтві, зокрема, місце в ньому традицій європейського Просвітництва, з одного боку, та радикального естетизму – з іншого.

У Підрозділі 1.2 - “Еволюція Модерну: від “антагоністичної культури” до ситуації постмодернізму” - автор, спираючись на багатоманітні дослідження, з’ясовує, які саме причини обумовили старіння епохи Нового часу, чому модерн як ідеологія доживав свої останні роки. Адже у 60-ті роки ХХ ст., з виникненням неоавангардизму, дух нещодавнього минулого був реанімований. Відмовляючись від ряду положень “класичної” модерністської естетики, неоавангардизм,тим самим, не уявляв виходу за межі модерністського творчого методу .Мова йшла лише про спробу його оновлення й удосконалення. Неоавангардизм швидко зійшов зі сцени, але свій слід в історії модернізму залишив, хоча б як очевидне свідчення кризи всієї цієї художньої системи.

На інтелектуальній сцені 70-х рр. розпалюється полеміка неоконсерваторів з прибічниками культурного модерну. Серед її учасників знані культурологи та літературознавці, що дістали славу як найпереконаніші прибічники модернізму. Однак, у дискусії, всупереч очікуванням, перемогла зовсім інша точка зору, і модернізм опинився під вогнем критики. Головна суперечка розгорнулася довкола поняття “антагоністична культура” (Л.Тріллінг), введенного для характеристики тієї художньої культури, яка принципово відокремлена від провідних тенденцій соціальної і естетичної свідомості мас, тобто спрямована на осягнення певних універсальних істин про світ і людину, без залежності від будь-якого роду ідеологічних імплікацій. Подібна антагоністичність є онтологічною властивістю справжнього мистецтва; найбільш рельєфно вона окреслилася у практиці модернізму. Ідея одвічної опозиції мистецтва і суспільства, укорінилася в західній естетиці, надаючи вигляду аксіоми тим концепціям, які будувалися на визнанні непереборюваного антагонізму між “високою” і “масовою” культурою, між “авангардом” і “кітчем”.

Ситуація 60-х рр., коли на авансцені з’явилася контркультура, з її декларованою “антагоністичністю” системі цінностей корпоративного суспільства, здавалося б, мала надати таким ідеям особливу аргументованість. Але на початку 70-х рр. становище різко змінилося, і автори з усією певністю виступили саме всупереч концепції “антагоністичної культури” у її теоретичному змісті. На цілій низці прикладів вони доводили, що радикальна несумісність “авангарду” та “кітчу” все наочніше змінюється їх взаємним спілкуванням. Це призвело до інфільтрації елементів “масової” культури у систему модерністського художнього мислення. Майже всі учасники дискусії констатували розмивання кордонів між “сучасним”, нео-модернізмом і “масовою культурою”, між бунтівним нео-авангардизмом і конформістською белетристикою, що обслуговує потреби обивателя. Суттєвим є визнання, що модернізм на новітній стадії втратив статус “антагоністичної культури”, та піддання сумніву, тієї, здавалося б, безсумнівної, істини про імпліцитний зв’язок модернізму й антибуржуазності. З цього погляду, соціальна значимість мистецтва не лише не визначається характером його причетності до суспільного й політичного життя, а, навпаки, міститься лише у “естетичному вимірі. Відмова від принципу “антагоністичної культури” та обгрунтування ідеї “естетичного виміру” (Г.Маркузе) у якості єдиної функції мистецтва, стали тим підгрунтям, що підготувало постмодернізм. У 70-ті рр. постмодернізм стає реальним явищем, феноменом.

У дисертації виокремлено ознаки постмодерністського мислення: по-перше - це кінець віри в розум, отже, радикально скептичне ставлення до того, що у християнській Європі пов’язується з традицією раціоналізму; по-друге - це усвідомлення неможливості мислити ідею єдності й загальності, тотальності; критики розуму встановлюють зв’язок між традиційним розумінням й інтенцією до цілісності та єдності, звідси роблять висновок про те, що розум був джерелом тоталітарного; по-третє - це відмова від принципу суб’єктивності.

Сьогодні існують доволі обережні спроби щодо визначення терміну постмодерн й можливості його розглядання у контексті філософії і мистецтва: як “ультра – модернізму”, тобто як радикальне загострення всіх інтенцій модернізму, в такому розумінні справедливими є префікси “нео”, “пост”, “ультра”, “транс” (І.Хасан, Л.Фідлер); як певного розриву в модернізмі, в модерній філософії, історії, політиці, мистецтві, тобто як “переривчатість” в середині модерну, що має високу ступінь спорідненості з попереднім і, в той же час, є передмовою, передчуттям, інтуїцією радикально новітнього світоустрою (Ч.Дженкс, Р.Вентурі, Ф. Джеймісон, А. Крокер, Д.Кук); через встановлення загальних тенденцій змін у філософських дискурсах, у мистецтві, що веде, врешті-решт, до ототожнювання постмодернізму і деконструкції (Ж.Дерріда, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодрійяр, С. Шраг, З. Бауман, Г. Медісон, Т. Гетлін). В окрему групу можна виділити вітчизняних вчених, які вбачають своє завдання у поступовому розхитуванні “стверділої” маси усталених форм філософування, у поступовому інтегруванні вітчизняної науки у світовий процес, в аналізі специфіки постмодерних проявів у посттоталітарному, пострадянському світі. Існує ще одна, не надто поширена, але така, що заслуговує на увагу, група дослідників, які вважають постмодернізм “вигадкою”, обумовлюючи це тим, що, на відміну від модернізму, постмодернізм не існує як напрям ані у філософії, ані в мистецтві. Визнаючи сам термін, вони не вбачають в ньому певного, необхідного для аналізу сенсу. Можливо, вони і є справжніми постмодерністами, що живуть поза історією, поза дефініціями, поза прагненням усвідомити час, який “вислизає” від теоретично-понятійного “схоплювання” та орієнтування в ньому.

Постмодерн не можна просто ототожнювати з періодом, що відкриває собою наступну еру в історії людства.