КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУРБАТОВ СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 18:111.852

Історичний час як детермінанта творчого процесу

спеціальність 09.00.08 – Естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етики, естетики

та культурології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

Єфименко Віталій Віталійович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра етики, естетики та культурології.

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Кримський Сергій Борисович Інститут філософії НАН України

відділ логіки та методології науки

кандидат філософських наук, доцент Федоренко Микола

Олександрович Національна музична академія

України ім. П.І. Чайковського

кафедра суспільних наук

Провідна установа – Харківський державний

інститут мистецтв ім. І.Котляревського

Захист відбудеться “ 24 ” жовтня 2002 р. о год. На засіданні

спеціалізованої вченої ради у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01017, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

( 01017, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 23 вересня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Шинкаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що історичний час є однією з фундаментальних філософських та естетичних категорій, що викликали, викликають та будуть викликати дослідницький інтерес. Історичний час пов’язаний з проблемою темпорального структурування та систематизації життєдіяльності людини. Тому вивчення проблематики історичного часу у сфері гуманітарного знання взагалі та естетики зокрема дозволяє дати відповіді як на суттєві світоглядні питання сучасності, так і вирішити ряд конкретних методологічних питань, пов’язаних з впорядкуванням історичного матеріалу, пошуком принципів розвитку культурного буття людства, знаходженням зв’язку між темпоральними параметрами та специфікою історичного розвитку світових цивілізацій. Історія дослідження феномену часу фактично втілює розвиток філософського знання у контексті тієї чи іншої історичної епохи та у контексті людської культури взагалі. Отже, осмислюючи час, ми відкриваємо логіку загального світового руху, репрезентованого історією, прилучаємося до пошуку витоків універсального процесу самовдосконалення людства, відкриваємо сенс творення культури. Особливий інтерес проблема часу викликає у так звані перехідні епохи, яскравим прикладом яких є сучасний історичний період. Специфіка культурного буття сьогодення вимагає темпорального визначення складної системи зв’язків та взаємних впливів у процесі естетичної діяльності людини, її творчої самореалізації у сучасному мистецтві.

Естетичний аспект історичного часу закономірно є важливим для визначення його сутності. І, у цьому зв’язку, здається за доцільне поставити питання про його креативний потенціал, адже історичний час реально обумовлює форми, зміст та результати творчого процесу. Детермінуючи творчій процес, історичний час суттєво впливає на якісні параметри культурного контексту, що постає як наслідок суто людського буття у світі. Універсальність естетичного підходу до реальності, його індиферентність до утилітарних параметрів буття дозволяє наблизитися до визначення сутності взаємодії історичного часу та творчого процесу. Розгляд історичної ретроспективи, що втілює уявлення про час філософів та мислителів минулого (Платон, Аристотель, Плотін, Августин, Микола Кузанський, Ньютон, Кант) та аналіз концепцій, що намагалися визначити співвідношення історичного часу та творчого процесу у 20 столітті (А.Бергсон, К.Г.Юнг, М.Гайдеггер, Н.Аббаньяно) дозволяє дати відповідь на питання, як реалізується людське буття у часі, крізь час та завдяки часу, визначити специфічні риси, форми та зміст творчого процесу у ту чи іншу історичну епоху. Крім того, для всеосяжного осмислення відповідної проблеми важливою є її рефлексія митцями, поетами, письменниками. Відповідні думки підкреслюють адекватність філософських побудов реальності творчого процесу у часі.

Вплив історичного часу на творчий процес, розглянутий як предмет естетичного дослідження, підтверджує значення гармонії як визначальної естетичної категорії у процесі створення та існування феноменального світу мистецтва та культури взагалі. Темпоральні аспекти гармонії дозволяють оптимістично поглянути на проблеми сучасного мистецтва, зокрема, його егалітарний характер. З іншого боку, мистецтво як сфера втілення принципів гармонії у ту чи іншу епоху, у умовах кризи раціональності, яка визначає стан сучасної епохи постмодерну, стає унікально важливим джерелом цінностей для людини. Визначення сутнісного зв’язку мистецтва та історичного часу надає нові можливості для аналізу сучасної культурної ситуації та її трансформаційних перспектив. Віртуалізація дійсності, що відбувається завдяки сучасним інформаційним технологіям, активно захоплює і мистецьку сферу, тож визначення відповідних форм творчої реалізації історичного часу нагально вимагає дослідження та осмислення.

Ступінь наукового розроблення проблеми. Проблема часу та його зв’язку з людською творчістю стає предметом осмислення ще у часи панування міфологічної свідомості. Зокрема, у “Поемі про Гільгамеша” з високою художньою силою поставлена проблема швидкоплинності людського часу та невблаганної неминучості смерті, єдиним можливим шляхом подолання якої може буди творча діяльність культурного героя. Глибокі міркування щодо специфіки людського часу присутні і у Старому Заповіті, особливо у книзі Еклесіаста.

Розгорнуте філософське тлумачення даної проблеми має місце у античній філософії у творах Геракліта, Зенона, Платона, Аристотеля. Фактично тут формуються дві головні концепції часу – субстанційна та реляційна. Але циклічний характер сприйняття часу у античній філософії веде до зниження ціннісного значення творчості та мистецтва у порівнянні з наступними епохами європейської історії.

Своєрідним переходом від античного до християнського сприйняття часу та творчості є концепція Плотіна, який розглядає час як результат регресії космічної души. Отже, на думку Плотіна, надання матерії творчого імпульсу веде до перманентного прагнення більш високого рівня досконалості.

Введення терміну “історичний час” пов’язане з християнським світовідчуттям, осмисленим Августином. Згідно з концепцією Августина людська творчість у часі повторює творчу потенцію Бога та сприяє поверненню людства до “граду Небесного”.

Антропоцентричний підхід до дійсності простежується у концепції часу, що запропонована Миколою Кузанським. Час тут стає функцією людської души, що творчо опановує та підкоряє навколишній світ.

У новоєвропейській філософії проблема часу розглядалася Р.Декартом, Г.Лейбніцем, Б. Паскалем, Б. Спінозою. Особливо характерними для Нового часу є, на нашу думку, підходи до вирішення відповідної проблеми, запропоновані І.Ньютоном (“абсолютний час”) та І.Кантом(“час як апріорна форма чуттєвості”), адже саме вони у найбільш чистому вигляді втілюють провідні інтенції цієї історичної епохи.

З особливою гостротою проблема історичного часу та його креативного потенціалу постала у 20 сторіччі. Деструкція класичної системи гуманітарного знання, розчарування у просвітницьких ідеалах розуму та науки, дегуманізація буття, глобальні секуляризаційні процеси – усе це призводить до бажання осмислити специфіку історичного часу нашої епохи і крізь цю специфіку вийти на визначення суті історичного часу взагалі. Рефлексія сучасної епохи як кризової та перехідної та відповідне визначення автентичних форм та методів творчості є важливим фактором розуміння стану соціальної та духовної реальності у контексті сучасної цивілізації(М.Бубер, Й.Гейзинга, Е.Дюркгейм, П.Рікер, П. Сорокін).

Розгляд проблеми впливу історичного часу на творчий процес має у філософській та естетичній думці ХХ ст. поліфонічний характер. Різноманіття підходів до проблеми може бути зведеним до кількох концептуальних моделей, у відповідності з якими ми можемо вести мову про різноманітні системи детермінації творчого процесу історичним часом. Так у контексті концепції А.Бергсона можна виокремити віталістичну детермінацію, у контексті концепції К.Г. Юнга – психологічну детермінацію, а у контексті концепцій М.Гайдеггера та М. Аббаньяно – онтологічну детермінацію.

Важливе значення мистецького визначення проблеми співвідношення часу та творчості маємо у творах видатних письменників та поетів ХХ сторіччя. Систематизація специфіки відповідних підходів дозволяє вести мову про естетичну детермінацію творчого процесу історичним часом та важливе місце відповідного відношення у контексті сучасності (Х.Л.Борхес, Г.Гессе, Р.М.Рільке).

У сучасній російській філософській та естетичній думці йде активний пошук онтологічного підгрунтя темпорально визначеної людської креативності. Те, що у умовах світоглядної кризи творчість у часі стає шляхом людини до буття, відкриває нові горизонти для усвідомлення та розуміння проблеми сущого як фактору формування сучасності (В.Візгін, П.Гайденко, А.Павленко).

Важливим для нашого дисертаційного дослідження є принцип розподілу часу на соціальний, історичний та індивідуально-людський. Ствердження реальності часу як соціально-гуманітарної категорії та визначення специфіки його реалізації у людському бутті дозволяє зробити демаркацію відповідних вимірів творчого процесу(М.Трубніков).

Розгляд естетичних аспектів історичного часу у співвідношенні зі специфікою реалізації часу у інші епохи дозволяє констатувати стан духовної кризи у сучасному мистецтві та мислити його перехідний, несамостійний характер та низький рівень духовної репрезентації (С.Авєрінцев, В.Бичков, М.Маньковська).

Специфіка сприйняття часу у світовій літературі ХХ сторіччя дозволяє підкреслити його значення як визначального фактору творчого формування стану сучасної свідомості (М.Мамардашвілі, І.Савранський).

В українській філософській та естетичній традиції проблематика історичного часу у співвідношенні з творчим процесом має певну традицію вивчення. Характерним для вітчизняної філософії є визначення часу як категорії соціально-історичного буття, що трансформується на протязі суспільного розвитку людства та втілює відповідні типи практики. Подібний підхід дозволяє виявити специфіку темпоралізації культурно-історичних та мистецьких процесів, важливість впливу соціального часу на людську культуру(А.Лой, В.Панченко).

Розробляючи питання про проблему виникнення соціального часу та головні фактори його формування, вітчизняні дослідники приходять до висновку про визначальний вплив на цей процес людської діяльності як специфічної форми світовідношення(В.Шинкарук, О.Яценко).

Співвідношення часу та смерті, проблема темпорального відкриття конечності людського існування та її вплив на відповідні характеристики творчої свідомості розглянуті у межах вітчизняної екзистенційно-антропологічної традиції (І.Бичко, М.Бузький, В.Табачковський).

У процесі визначення специфіки культурно-історичного часу у формуванні сучасного світогляду, важливим є співставлення його з фізичним часом та усвідомлення даної проблематики у порівнянні з контекстом природничих наук(С.Кримський, В.Кузнецов).

Специфіка художнього часу як універсальної категорії для визначення художнього образу, основоположна характеристика його буття дозволяє стверджувати виключне значення темпорального фактору у мистецтві (С.Бабушкін, Є.Володін, О.Петрова, О.Осьмак). А фактор усвідомлення часу як вічності та часу як минучості крізь призму культурно-історичної та художньої традиції втілює загальну динаміку культурно-мистецького розвитку людства(Л.Озадовська).

Значний шар вітчизняних досліджень в рамках історико-філософської проблематики розкриває специфіку сприйняття часу окремими філософами та принципове значення відповідної категорії для розвитку філософського знання. Так доведено, що підхід до визначення категорії “історичний час” є важливим елементом формування онтології Ф.Ніцше(Р.Зимовець).Встановлено, що історичний час постає у вченнях А.Бергсона та К.-Г.Юнга як естетична категорія, а його вплив на творчу діяльність людини є визначальним по відношенню до процесу людської самореалізації і, тим самим, набуває важливе онтологічне значення (Л.Левчук). Внутрішня феноменологія часу-свідомості, розроблена Е.Гуссерлем, дозволяє встановити темпоральну специфіку сьогодення(О.Бурова, Є.Причепій).

Загальним теоретичним підгрунтям для дослідницької роботи з визначення проблеми взаємодії історичного часу та творчого процесу у естетичній площині стали наукові розробки українських вчених, які за останнє десятиліття досить детально обґрунтували шляхи взаємодії культури, естетики, етики, мистецької практики та понятійно-категоріального забезпечення гуманітарного знання (М.Бровко, В.Єфіменко, Д.Кучерюк, В.Личковах, Ю.Петров, О.Шевченко, Р.Шульга).

Важливо зазначити, що проблема історичного часу розглядалася не лише філософами-теоретиками, а й митцями (Л.Українка, М.Бажан, Б.Бойчук, Л.Костенко). Автентичне визначення творчого процесу у часі на рівні мистецької рефлексії відкриває нові горизонти дослідження відповідного феномену з позицій його адекватності культурній реальності сьогодення та актуального стану мистецтв у умовах постмодерністської ревізії та переосмислення попередньої філософської та естетичної традиції.

Для розробки теми важливе значення мають і праці вітчизняних літературознавців О.Білецького, І.Дьяконова, С.Павличко, П.Ріттера, у яких крізь призму світової літератури розглядається співвідношення часу та людської творчості.

Констатуючи, що розгляд проблеми часу і, зокрема, його естетичних вимірів був предметом досліджень у вітчизняній та світовій філософсько-естетичній думці, слід зазначити, що аспект детермінації творчого процесу історичним часом є недостатньо вивченим і це питання вимагає подальшої розробки.

Обєктом дослідження постає філософсько-естетична традиція дослідження історичного часу як одного з визначальних чинників культурної творчості.

Предметом дослідження є проблема впливу історичного часу на творчий процес, його форми та результати.

Метою дисертаційного дослідження є створення концептуальної схеми детермінації творчого процесу історичним часом спираючись на відповідні філософські та естетичні концепції.

Для досягнення цієї мети необхідне вирішення ряду конкретних питань, втілених у основних завданнях:

проаналізувати філософські та естетичні концепцій часу у його

співвідношенні з творчим процесом;

узагальнити здобутий матеріал у відповідності з принципом історизму;

обґрунтувати запропонований поділ історичного розвитку людства на

епохи зі статичним контекстом, епохи з динамічним контекстом та

позаконтекстуальні епохи на підставі характерних форм реалізації

часу у творчому процесі;

довести правомірність визначення творчості як “репетиції” і ,

одночасно, втечі від смерті, що відбувається завдяки перевтіленню

історичного часу у символічний контекст;

здійснити порівняльний аналіз специфіки творчого процесу у епохи з динамічним та статичним контекстом;

дати класифікацію типів детермінації творчого процесу історичним

часом у сучасну позаконтекстуальну епоху.

Теоретико–методологічна основа дослідження базується на принципах об’єктивності, історизму, системності, які формують її методологічну основу. У процесі роботи автор використовував як загальнонаукові методи конкретно-історичного аналізу, порівняння естетичних та філософських концепцій з позицій цивілізаційного підходу (О.Шпенглер, А.Тойнбі), синтезу світоглядних підходів у контексті певної історичної епохи, так і специфічні методи, зокрема герменевтичний, з особливим наголосом на розроблений М.Гайдеггером методичний прийом “прислухання до мови”, який дозволяє знаходити у мові втрачені онтологічні сенси, і крізь “поліфонію сенсів” (М.Бахтін) виходити на нові рівні пізнання культурної реальності.

Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний характер, адже спирається на філософські, естетичні, культурологічні, психологічні та соціологічні концепції історичного часу у відповідному співвідношенні з творчим процесом. Методологічні засади дисертації визначаються як підходами до вирішення цієї проблеми, які сформовані у далекому минулому у працях Платона, Аристотеля, Августина, Миколи Кузанського, Ньютона, Канта, так і концепціями мислителів ХХ ст., перш за все А.Бергсона, М. Гайдеггера, К.-Г. Юнга. У дисертації подана авторська інтерпретація сучасної англомовної філософської літератури, присвяченої проблемі детермінації творчого процесу історичним часом, вивчення якої стало можливим завдяки програмі регіонального обміну науковцями RSEP (Regional Scholar Exchange Program), що адмініструється Американськими Радами з міжнародної освіти ACTR/ACCELS.

Наукова новизна одержаних результатів. У роботі на основі історичного аналізу розвитку філософських та естетичних концепцій часу у їх співвідношенні з творчим процесом розроблена та обгрунтована відповідна система детермінації. У відповідності з поставленими завданнями з позицій порівняльного аналізу осмислена специфіка взаємодії часу та творчого процесу у цивілізаціях з циклічною та лінійною моделлю сприйняття темпорального фактору. Подане розгорнуте тлумачення феномену впливу перехідного характеру часу на специфіку людської культурної творчості. З позицій сьогодення підкреслене універсальне значення принципів гармонії для встановлення єдиної схеми розвитку європейської культури. В процесі дослідження автор дійшов висновків, які мають наукову новизну та виносяться на захист:

доведено, що проблема часу має, крім суто філософських та естетичних, міфологічні та літературно-мистецьки виміри, причому значення останніх зростає у позаконтекстуальні епохи з так званим перехідним часом;

аргументовано, що усвідомлюючи час як визначальний фактор плинності, минучості нашого життя, людина намагається створити його “контекстуальний відбиток”, “зупинити час” та подолати смерть, створюючи відносно стабільну реальність культурного буття, адже факт потенційного небуття сприймається як відверте протиріччя з гармонійними принципами світобудови, а отже підлягає подоланню;

визначено, що оскільки традиційні цивілізації характеризуються статичним символічним контекстом часу, який органічно пов’язаний з розумінням циклічного характеру останнього, то кожна з відповідних культур має форму сакральної парадигми, звернення або повернення до якої очищує профанний час повсякденного буття. Отже, у міфічному дійстві, ритуалі, “вмирає” повсякденність, і людина повертається до витоків власного культурного буття, які втілюють визначальні принципи гармонії та досконалості, і під час цього процесу відбувається своєрідна “репетиція смерті”;

встановлено, що співвідношення “творчість-смерть” не лише зберігається, а й посилюється у епохи, яким властиві телеолого-есхатологічні інтенції, тобто співвідношення не лише з власною конечністю, а й загибеллю усього світу. В есхатологічній свідомості це є умовою створення нового, гармонійного буття. Отже у подібні епохи творчий імпульс значно зростає, бо: 1. Побудова нового контексту стає визначальним фактором буттєвої ситуації людини; 2. Своєю творчістю людина “поліпшує”, рятує оточуючий світ, тим самим адекватно реалізуючі час, а її завданням стає гармонізація дійсності у контексті власного життя і часу; 3. Час стає історичним, тобто визначеним творчістю у унікальних та незворотних подіях, що мають значну онтологічну вагу;

показано, що у перехідні епохи глобальних історичних трансформацій значно ускладнюється характер детермінації творчого процесу історичним часом, а саме: 1. Стверджується, що внаслідок абсолютизації гносеологічних інтенцій та критичної раціоналізації людського буття, що суперечило визначальним принципам гармонії, відбулася дискредитація динамічного контексту Нового часу; 2. Деструкція раціональності веде до появи віталістично-психологічної, онтологічної та естетичної підсистеми детермінації; 3. Прогнозується, що контекст наступної історичної епохи буде мати віртуальний характер, що визначить принципово нову систему реалізацію історичного часу у майбутньому.

Науково-практичне значення одержаних результатів дисертаційної роботи полягає у тому, що у контексті сучасної історичної епохи по-новому осмислені естетичні виміри історичного часу, його креативний потенціал. Запропонована концептуальна схема дозволяє адекватно пояснити роль історичного часу у процесі людської творчості та надає нові можливості для відповідного впорядкування історико-культурного матеріалу. Спроба осмислити сучасну ситуацію під кутом зору детермінації творчого процесу історичним часом пояснює специфіку культурної та екзистенціальної ситуації сьогодення.

Дослідження дозволяє усвідомити як суттєві, так і специфічні риси творчого процесу у сучасну історичну епоху, пояснити закономірність постмодерністської та посткультурної інтерпретацій естетичних аспектів історичного часу, використати відповідні напрацювання для впорядкування історико-культурного матеріалу у відповідності з “вимогами сьогодення”. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці нових курсів з естетики, культурології, історії філософії, онтології. У роботі використаний значний обсяг англомовних філософських текстів, присвячених розгляду проблеми історичного часу, творчого процесу та інтерпретації основних положень філософії М. Гайдеггера, значна частина яких вперше вводиться у вітчизняний науковий обіг.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені автором на міжнародних та загальноукраїнських конференціях у наступних доповідях: Художня творчість та її вплив на свідомість епохи. Наукова конференція “Етика і естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”. Національний університет ім. Т. Шевченка . 18-19 квітня 1997 р., Київ. Мистецтво в контексті аналітичної психології К. Г. Юнга. Другі міжнародні філософсько-культурологічні читання “Діалог культур: Україна у світовому контексті. Мистецтво і освіта”. 11-12 вересня 1998 р., Львів. Час сучасної картини світу: вчення Мартіна Гайдеггера у контексті посткультури. Друга міжвузівська науково-теоретична конференція “Сучасна картина світу: інтеграція наукового та позанаукового знання”. 1 лютого 2001 р., Українська академія банківської справи, Суми. Посткультурна ситуація: початок віртуальної цивілізації? Міжнародна конференція “Сторіччя інформаційних технологій: молодь та соціальні зміни. 3-5 травня 2001 р., Університет Латвії, Рига, Латвія. Посткультурна ситуація: до нового синтезу міфу та логосу. Четверта всесвітня конференція міжнародного товариства за універсальний діалог “Міф та логос: як нам повернути “любов до мудрості””. 12-16 липня 2001 р., Ягелонський університет, Краков, Польща.

Основні положення роботи відображені у наукових статтях автора.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі вміщено загальну характеристику роботи та актуальність досліджуваної проблеми, визначені об’єкт, предмет, мета, завдання, джерела і теоретико-методологічна основа дисертації, сформульовані її наукова новизна, теоретична і практична значимість, викладено зміст положень, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію результатів.

У першому розділі “Час як фактор формування статичного історичного контексту” з’ясовуються загальні підходи до проблеми трансформації часу у історичний контекст, доводиться генетична пріоритетність статичного контексту у процесі культурної творчості, аналізуються конкретні приклади статичного контексту, репрезентовані як традиційними східними цивілізаціями, так і цивілізацією Античності.

Перший підрозділ – “Час і проблема виникнення людської культури” – присвячений експлікації тези про усвідомлення людиною часу як визначальний момент культурної творчості людини, адже саме культура дозволяє на екзистенціальному рівні подолати жах небуття, відчуття неминучості смерті. Виникнення культури є своєрідним “походом за безсмертям” первісної людини, походом, завдяки якому людина переходила на новий рівень існування, долаючи біологічний час і символічно створюючи час культурний. Звідси – перманентні дії по освяченню оточуючого світу, які М.Еліаде розглядав як свідчення “жаги до буття”.

У якості фактичного матеріалу, що підтверджує цю тезу, використовуються відповідні положення давньогрецької міфології та, особливо, шумерського “Епосу про Гільгамеша”, у якому з виключною гостротою поставлені проблеми плинності часу, смерті, безсмертя, та простежується ідея про творчість як ствердження суто людського змісту у світі.

Констатується, що у сучасній філософській та культурологічній літературі простежується значний інтерес до міфологічного пояснення проблеми виникнення культури та часу, що свідчить про кризу класичної раціональності та необхідність пошуку нових моделей останньої. З іншого боку, це відкриває сутнісний зв’язок міфу як найдавнішої та визначальної форми людського світорозуміння та буттєвої ситуації людини у світі; гармонійну інтегрованість міфу до сфери “людського” та “культурного”.

Другий підрозділ – “Циклічне сприйняття часу і формування статичного контексту” - присвячений розгляду особливостей творчого процесу та іх темпоральну детермінацію у традиційних цивілізаціях з циклічним сприйняттям часу. Це - перш за все традиційні цивілізації Сходу. Циклічне сприйняття часу генетично випереджає лінійне. Усвідомлення факту плинності часу, яке стало екзистенціальним шоком, призводить до створення “парадигми Всесвіту”, що втілила у собі сакральний зміст базової матриці буття, його сутність. Саме тому для Еклезіаста та інших адептів подібного світосприйняття “нема нічого нового під сонцем”. Тож закономірно, що творчість людей у подібну епоху примушена лише відтворювати парадигматичну ситуацію початку, головні архетипи якої знаходяться у минулому.

Рівень досконалості визначається відповідністю культурного феномену вже визначеним, окресленим змістам. Класичний приклад цього – заклик Конфуція в усьому наслідувати давнині, який протягом тисячоліть визначав стан китайської цивілізації. Виключне значення архетипів минулого призводить до того, що фактор смерті не сприймається як фатальна рушійна сила історичного розвитку, адже усе повторюється, а отже не має самобутнього сенсу. Мистецтво здатне лише відтворювати, дублювати гармонію Всесвіту. Отже його гармонія – це тінь гармонії справжньої. Звідси – відносно низький креативний потенціал подібних цивілізацій, обумовлений небажанням ( або, навіть, неможливістю) створювати щось принципово нове.

Автор доводить, що прихована циклічність присутня у цивілізаціях з лінійним сприйняттям часу, зокрема у християнській цивілізації Середньовіччя. Підтвердженням цього є численні намагання відродити Античність та її світовідчуття, так звані “ренесанси до ренесансу”, про які докладно писали М.Бахтін, О.Лосєв, К.Ясперс. Подібна “регресія у циклічне” розглядається як компенсація за онтологічне навантаження буттєвого контексту.

У третьому підрозділі – “Творчість у контексті філософських рефлексій часу епохи Античності” – проаналізовані філософські концепції часу, запропоновані філософами Стародавньої Греції. Показано, що проблема часу була предметом напружених роздумів вже у найдавніших пам’ятках давньогрецької культури, наприклад у творах Гомера та Гесіода. Підкреслено значення філософських підходів до вирішення проблеми часу Геракліта, автору найбільш популярної метафори “час-ріка” та його ідейних супротивників, зокрема Зенона, апорії якого фактично заперечують час у парадоксальному просторі людської думки.

Доводиться, що теза автора першої детально розробленої концепції часу у європейській філософії, Платона, про час як рухливу подобу вічності відповідає реаліям статичного контексту, і може бути зведеною до архаїчної дихотомії “час сакральний – час профанний”. Земне буття, а отже – творчість, є втіленням профанного часу, який є лише відображенням сакральної вічності. Тому низький онтологічний статус мистецтва як “подоби подоби” у філософії Платона є цілком виправданим та закономірним. Звідси – положення про те, що справжня творчість – це справа рук не людини, яка перебуває у “печері несправжнього”, а деміурга, творінням якого і є недосконалий світ повсякденного людського буття.

Аристотель, заперечуючи ідеальний світ Платона, піддає закономірній ревізії і його вчення про час. Зокрема, Аристотелем вперше сформульована реляційна концепція часу, яка розглядає останній як дещо похідне від руху. Відома дефініція з “Фізики” Аристотеля проголошує, що час є мірою руху. Аристотелем фактично закладаються основи класичної європейської раціональності та формується модель того “деонтологізованого космосу”, який жорстко критикував М.Гайдеггер, закликаючи “повернутися до досократиків”. Реляційна концепція часу фактично створює реляційне, технологічне ставлення до буття, яке вимірюється, аналізується, а не сприймається як диво, що відкривається останній як сенс власного призначення. Творчість у цій концепції дійсно втрачає свою онтологічну основу, але, одночасно, Аристотелем закладаються психологічні підвалини розуміння часу, які, як ми показуємо, у подальшому використає Августин.

Плотін у своїй філософській системі пов’язує часову реальність Всесвіту з космічною душею, яка “сама стала часом”. Розглядаючи процес космогонії як “профануючу еманацію”, Плотін, як справжній діалектик, допускає і зворотній рух. На його думку, час є втіленням більшого ступеня досконалості по відношенню до актуально існуючої реальності. Саме тому час є головним фактором творчої трансформації Всесвіту на шляху до первісної гармонії та досконалості. У часі космічна душа повертається до власного витоку, Нусу, творчо трансформуючи одухотворену нею матерію.

В цілому, проблема часу була досить всебічно осмислена античною філософією, і її концептуальні рішення наклали значний відбиток на подальший розвиток європейської філософської думки. Однак творчий потенціал часу на рівні конкретної людини не є тут важливим та вагомим, що визначається статичним характером античного контексту. Час осмислюється як один з параметрів “чуттєво-матеріального космосу”(О.Лосєв), досконалого та прекрасного у своїй самодостатності, невід’ємною та органічною часткою якої є людина. Але вже в Античності простежуються перші спроби подолати статичний характер контексту, мислити історію як процес динамічного розвитку, що має самостійний сенс та мету. Найяскравішим прикладом подібного підходу є історіософські побудови Вергілія у його “Енеїді”.

Другій розділ роботи - “Креативний потенціал історичного часу у епохи з динамічним контекстом”- базується на аналізі специфіки кореляції історичного часу і творчого процесу у історії європейської християнської цивілізації, яка виникла в епоху Середньовіччя, була піддана деструкції у часи Відродження та фактично припинила існування у так званий Новий час, який втілює апофеоз раціонального та наукового відношення до дійсності. Зміна характеру контексту пов’язується нами з появою есхатології – вчення про кінець світу, що є, одночасно, оцінкою життя кожного у його унікальній неповторності. Есхатологічне вчення, яке вперше з’явилося у релігійному вченні Зороастра, Європа сприймає у християнському варіанті. Саме християнська есхатологія стала для європейців фактором, що примушує кожного будувати, створювати контекст власного життя заради трансцендентного спасіння. Досконале стає властивістю не лише минулого, а й майбутнього, з точки зору якого власне і визначається ступінь відповідності життя кожного імперативним релігійним постулатам.

Перший підрозділ – “Час як фактор створення християнської історії” – присвячений розгляду християнської інтерпретації проблем часу, історії, творчості. У її основі лежить фундаментальна розробка даних проблем у історико-філософській концепції Августина, який вперше оперує категорією “історичний час”. Згідно з цією концепцією час створений Богом разом зі світом, як своєрідний атрибут останнього. Оскільки світ історично рухається до загибелі і страшного суду, остільки індивідуальний час співвідноситься не стільки з моментом виникнення часу, скільки з моментом його припинення. Таким чином, на протязі життя кожна людина створює індивідуальний контекст часу, який буде, з християнської точки зору, визначати її долю на страшному суді. Отже, ступінь креативності контексту значно зростає. Більш того, людина співвідносить своє буття не лише з індивідуальною смертю, а й зі “смертю” усього світу. Людина творить не лише задля власного порятунку у глобальній космологічній драмі, вона рятує своєю присутністю недосконалий світ. У зв’язку з цим значно підноситься аксиологічне значення слова і мистецтва, які існують на рівні церковного, сакрального буття. Фраза євангеліста Івана : “Спочатку було Слово” підносить сакральну мову до рівня трансцендентної субстанції світу.

Класичне середньовіччя є суто спіритуальною епохою. Звідси – відверта зневага до матеріального, земного буття. Власне кажучи, творчість є подоланням матеріального, намаганням повернутися у вирій неба. Наочним втіленням цього поривання є готична архітектура. Справжня гармонія втілена тут поза межами тілесного існування та людського життя взагалі.

Але подібна “одновимірність” не відповідала реальності людини, і тому у реалізації історичного часу на перший план поступово виходять пізнавальні інтенції. Свідченням цього є відверте посилення раціонального, аналітичного та логічного вимірів філософії, яке знайшло втілення у виникненні та тріумфі схоластики у часи пізнього середньовіччя. Таким чином, формується категоріальний апарат майбутньої класичної науки. Протиріччя між церковним та світським призводить до деструкції середньовічної цивілізації та початку Ренесансу. Антропоцентризм епохи Відродження абсолютизує митця, але, одночасно, заперечує його редукцією абсолютного у людську площину. Звідси – апологетика смерті у творців пізнього Відродження, зокрема у Шекспіра. У той же час, жах смерті та небуття унікально активізує творчий потенціал людини, спонукає її активно створювати символічний контекст власного життя. Передсмертний вислів Мікеланджело: “ В мистецтві я пізнав лише ази. Як шкода умирати!” може бути розглянутий у якості епітафії епосі, могутній та, одночасно, безпорадній, як і обмежене часом життя генія.

У якості типового приклада концептуального вирішення проблеми часу у добу Відродження ми розглядаємо філософське вчення Миколи Кузанського. Розуміючи час як своєрідну функцію людської душі він переводить ідеальний світ Платона у простір людської особистості, яка стає віртуальним центром буттєвості. У цьому зв’язку можна констатувати вплив відповідних роздумів Аврелія Августина на погляди Миколи Кузанського, однак космологічні пріоритети останнього відверто тяжіють до людини. Наявність "згорнутої буттєвості" у людській душі дозволяє їй нести цю реальність протягом часу власного буття, тобто творити Але людська обмеженість людини швидкоплинним часом власного життя відверто суперечить цьому антропоцентричному пафосу, створюючи протиріччя, яке філософія Ренесансу не змогла вирішити.

У другому підрозділі – “Новий час та проблема творення раціоналізованого динамічного контексту” – доводиться, що Новий час можна теж класифікувати як епоху з динамічним контекстом, адже, не дивлячись на відсутність християнської есхатологічної детермінації, залишається свідоме співвідношення кожної людини з майбутнім, яке спонукає людину активно творити, але, на відміну від епохи Відродження, переважно у галузі природничих наук. Співвідношення з майбутнім існує у двох вимірах. По-перше, як і у Середньовіччі зберігається співвідношення з власною, індивідуальною смертю. Але життя у цьому випадку розглядається не як шанс для духовного спасіння, а як можливість реалізувати себе, залишивши свій неповторний відбиток у людській культурі. Відбувається протиставлення людини та природи. Остання стає об’єктом підкорення для самовпевненої людської думки. По-друге, існує співвідношення з прекрасним майбутнім, яке, фактично, втілює рай на землі. Образ цього майбутнього, що є втіленням розумного ( у вченнях представників філософії Просвітництва ), справедливого ( у вченнях адептів соціал-демократичної та марксистської доктрини), технократичного ( у різноманітних авторів популярних у той час утопій ) устрою суспільства спонукає людину до певної діяльності у відповідності з поставленою метою. Домінуючою тенденцією на протязі цього історичного періоду є намагання критично “раціоналізувати” дійсність, підвести під все наукове підгрунтя, дати остаточні відповіді на всі можливі питання. Підтримується ілюзія, що “зрозумівши” природу, її закони та принципи, людина зможе створити для себе штучне середовище, у якому стане можливою щаслива реалізація буття. Людина прагне підкорити природу, “поліпшити” ії у відповідності з власними потребами. Звичайно, подібний підхід суперечить загальному виміру поняття гармонія і цілком закономірно є джерелом глибокої кризи сучасності як на світоглядному, так і на відверто емпіричному екологічному рівні.

У якості найбільш типових концепцій часу цієї доби нами обрані класична наукова концепція “абсолютного часу” Ньютона та концепція Канта, що детально витлумачує місце часу у контексті найбільш актуальної для цієї доби гносеологічної проблематики. “Абсолютний час” Ньютона повністю ігнорує факт унікальної специфіки людини і розглядає її як один з елементів системи функціонування великої машини універсуму. Існування людини як репрезентанта умов генези сущого(Б.Картер) у цій концепції та у сформованій нею “картині світу” практично повністю заперечується, і це заперечення зводить нанівець значення будь-якої творчості, крім творчості суто наукової.

Кант, навпаки, суб’єктивує час, розглядаючи його як апріорну форму людської чуттєвості, а отже – необхідний компонент процесу пізнання. У його філософській системі сприйняття людиною світу обумовлене простором і часом. Час є фактором пізнання реальності, що створює специфічні форми дійсності, які людина, власне, і сприймає. Звичайно у цьому обмеженому ракурсі можна вести мову про креативність часу щодо людського буття, але це лише один з аспектів проблеми часу, розроблений Кантом дійсно досконало.

Отже і перша, і друга концепції осмислюючи час і намагаючись дати остаточне пояснення останньому, фактично обмежують його обраним “дослідницьким ракурсом”, що призводить до надто одномірного тлумачення у контексті гносеологічної проблематики. Обидва автори практично повністю ігнорують значення часу як глобального фактору гармонізації Всесвіту та людського буття. Тому у даному випадку знімається питання про креативний потенціал історичного часу, що яскраво втілює тенденцію до дегуманізації дійсності, властиву технократичним цивілізаціям.

Третій розділ роботи - “Кореляція історичного часу і творчого процесу у позаконтекстуальні епохи” - визначає позаконтекстуальні епохи як епохи з так званим “перехідним часом”, тобто епохи, що не мають базової парадигми, сталої та уніфікованої системи буття та цінностей. Заклик Ніцше до “переоцінки цінностей” фактично є першою гучною констатацією загибелі контексту Нового часу. Тож не дивно, що для цього типу історичної епохи характерна концептуальна поліфонічність, тобто наявність різноманітних моделей буття, які взаємодіють, заперечують, доповнюють та дезавуюють одна одну, і, у той же час, усе ж таки репрезентують певну єдність, що постає перед людиною як сучасність. Відповідне різноманіття думок та підходів ми маємо у цей час і стосовно визначення сенсу часу історичного у його співвідношенні з творчим процесом. Мова фактично йде про різноманітні системи детермінації, що визначають динамічну єдність цих категорій.

Перший підрозділ – “Віталістично-психологічна детермінація творчого процесу історичним часом” – базується на вирішенні відповідного питання французьким філософом Анрі Бергсоном та швейцарським психологом та культурологом Карлом Густавом Юнгом. Людина у даних концепціях стає реальним центром філософського дослідження, і виходячи з цього положення, час тлумачиться як визначальний параметр індивідуального існування. При цьому, на відміну від епохи Нового часу, людина розглядається як втілення багатьох вимірів, як істота загадкова і таємнича, суттєво пов’язана з Всесвітом.

У своїй філософській системі Бергсон розглядав час як безперервний процес творчого становлення, “duree vital”, у якому людина отримує можливість реально бути. Саме мистецька, художня творчість є справжньою реалізацією часу, осягненням сенсу та суті світу. І час життя, інтуїтивно трансформуючись у мистецький витвір, відкриває людині простір справжнього існування. Подібне відкриття передбачає здобуття реальної гармонії зі світом та надає відчуття присутності досконалого як сенсу безперервного процесу змін та становлення. У часі людина не лише пізнає реальність, а час є реалізацією людиною самої себе, власної неповторності та унікальності.

На думку Юнга час є своєрідним параметром найглибшого шару людської психіки – колективного несвідомого. Саме час викликає активізацію особливих структурних одиниць колективного несвідомого – архетипів, що надає змогу підтримувати баланс та гармонію свідомих та несвідомих компонентів на протязі складного та суперечливого розвитку людської культури, який, фактично, є процесом експансії людської свідомості. Тому справжня творчість – це цілком несвідомий процес, метою якого є усвідомлення глибинних змістів психіки, а митець є медіумом, крізь якого говорить та творить “дух часу”. Таємнича реальність “психічних глибин” робить твори геніальних митців загадковими, ірраціональними, іноді, навіть, сумбурними та незрозумілими для сучасників, але, разом з цим, саме вона втілює найвищу гармонію як сенс людського буття у світі, як прагнення поєднати у культурі свідомі та несвідомі компоненти людської психіки.

Другий підрозділ – “Час як онтологічна детермінанта творчого процесу” – присвячений розгляду естетичних аспектів історичного часу у філософії екзистенціалізму, і , перш за все, у працях М. Гайдеггера. Проблема часу – одна з головних філософських проблем у творчості німецького філософа. Особливе значення саме естетичних аспектів часу простежується після так званого “повороту” Гайдеггера у 30-ті роки ХХ ст., коли він досить радикально пориває з феноменологічною школою. Саме час є, на думку Гайдеггера, “горизонтом інтерпретації” буттєвої ситуації людини. Буття постає перед людиною як час відкритості життя до істини. Справжні мистецтво та поезія втілюють цю відкритість, тому митець та поет “пасуть буття”, надаючи можливості кожному усвідомити власну автентичність та прорватися від Dasein до буття. Визначальною віхою на цьому шляху є відкриття мови як “будинку буття”, справжньої скарбниці онтологічних сенсів та змістів.

Гайдеггер дуже мало говорить