НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ

ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ім. М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

На правах рукопису

ЛАЩЕНКО Кристина Георгіївна

УДК 94 (477)

ГЕОГРАФІЯ, ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО, ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

(1734-1775)

07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства їм. М.С.Грушевського НАН України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

БУТИЧ Іван Лукич,

Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, завідувач відділу

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

СЕРГІЙЧУК Володимир Іванович,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, Центр українознавства, директор

кандидат історичних наук

КРИВОШЕЯ Володимир Володимирович,

Інститут політичних і етносоціальних досліджень НАН України, ст. науковий співробітник

Провідна установа: Харківський Національний Університет ім. В.Н.Каразіна МОН України,

кафедра історіографії, джерелознавства та археології

Захист відбудеться 26 грудня 2002 р. о 12:00 на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 23.11.2002р

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний

Останні півтора десятиріччя в українській історичній науці позначені, серед іншого, й активізацією досліджень історії українського козацтва в цілому та запорозького низового козацтва зокрема. Частково таке явище пояснюється зняттям політичної цензури та розширенням можливостей дослідника у роботі з джерелами, а також із виходом української історичної науки з-поза “залізної завіси” ізоляції. З іншого боку, вихід української науки у світовий простір історичного пізнання, зняття ідеологічних обмежень дають дослідникові потужний стимул застосувати нові підходи й методи до колись досліджуваних об'єктів, і здобути нові знання з нових предметів та тем дослідження.

Актуальність дослідження. Якщо екстраполювати окреслені явища на проблематику історії Запорожжя, то виявиться цілий комплекс проблем, нині відкритих для дослідників, які не могли бути глибоко висвітлені за часів радянської історіографії. Саме до таких проблем належить економічне підґрунтя ліквідації останньої Запорозької Січі, про яке українські дослідники почали обережно писати з часів Н.Полонської-Василенко, але за радянських часів висновок про небажання царизму заохочувати формування внутрішнього конкурента в сфері суспільно-економічного устрою не міг бути відкрито сформульований. Навпаки, в радянській історіографії панівна теза про необхідність ліквідації Січі була майже повністю запозичена із відомого Маніфесту 3 травня 1775 року. Плідна робота запорозької Лабораторії досліджень проблем запорозького козацтва над проблемами запорозького зимівникового господарства показала, скільки дослідницьких лакун існує ще в цій царині знань, і скільки історико-географічних проблем лишилося недослідженими, що гальмують розвиток історичних досліджень економічного й соціального спрямування.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами темами. Дисертаційне дослідження тісно пов'язане з проектом корпусного видання Архіву Коша Нової Запорізької Січі, що здійснюється спільно з ЦДІА у м.Києві та Інститутом української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН Україниу рамках планової тематики. Авторка була серед упорядників першого тому, що побачив світ за сприяння Державного фонду фундаментальних досліджень при ДКНТ (№№7.3/34 та 7.4/19) й завдяки підтримці міжнародного фонду “Відродження” та другого тому, що був опублікований за підтримки Міжнародної асоціації сприяння співробітництву з вченими нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу (INTAS).

Мета дослідження – з'ясувати чи були характерні риси і явища запорозького господарського життя та особливості господарської політики зумовлені впливом природничих та географічних чинників? І якщо так, то яким був вплив довкілля на існування Запорожжя? Предметом дослідження є причинно-наслідкові зв'язки побутової та господарської поведінки запорожців, зумовлені географічно-природним середовищем з особливим наголосом на впливі географічних реалій на світосприйняття та спосіб мислення.

Новизну цієї мети визначає комплексний аналіз досліджуваного історико-географічного об'єкта - природного середовища, що оточувало людину на Запорожжі у ХУІІІст та зумовлених ним форм економічного буття й стосунків у суспільстві. Географічні межі регіону охоплюють "Дике поле" на Правобережжі та "Сухий степ" на Лівобережжі - землі, що належали в різні часи запорожцям і татарам та були географічно окреслені дипломатичними угодами, які діяли у 1739 - 1768 роках. Хронологічно ХУІІІст виділено тому що, по-перше, 1734 - 1775-це роки існування останньої з восьми Січей досить тривалий час на одному місці; по-друге, цей останній період запорозької історії відзначався розвитком господарства, в т.ч. і зимівникового, розширенням торгівлі, та високими темпами “мирного” освоєння степу. Обсяг досліджуваних тем охоплює довкілля та його зв'язок з людьми, проблему реального і “ментального” (такого, яким він мислився) кордону Вольностей, та динаміку офіційних кордонів за міжнародними угодами; не залишилися поза межами дослідження й ті стосунки, в які неодмінно втручається людина, заселяючи цей край: екосистеми степу, лісу, Великого Лугу та їхній вплив на організацію життєдіяльності людини; сюди ж дотичне й висвітлення водної системи Вольностей, річок і урочищ, та їхнього впливу на життєдіяльність людини та процеси колонізації степу. Ціла низка питань, пов'язаних із нашою темою, виявилися малодослідженими: екологічна ментальність запорожців та вплив людини на природне середовище краю; існування запорозьких зимівників на татарській території; довелося розглянути шляхи, броди й переправи - всю розгалужену мережу сполучень всередині Запорожжя та між Запорожжям і його сусідами. До малодосліджених належить і питання співіснування народів в зоні Великого Кордону. Тому авторці видалося цікавим завдання:

1. Узагальнити картину природного і господарського середовища Запорожжя ХУІІІст на ґрунті сучасних знань про природно-суспільні взаємозв'язки та екологічні зміни, державну політику та ментальність;

2. З'ясувати, чи були характерні риси і явища запорозького господарського життя та особливості господарської політики зумовлені визначальним впливом природничих та географічних чинників?

3. Якщо відповідь на попереднє питання позитивна, - з'ясувати, яким був вплив довкілля на існування Запорожжя?

Методи дослідження. Поділяючи точку зору, сформульовану представниками школи “Анналів” у їхній парадигмі, а саме, що людське суспільство слід розуміти як цілісність, ми намагалися дослідити взаємодію всіх трьох складових елементів суспільства – економічної структури, соціальної організації та культури. Одна з течій анналістів підтримує броделівську модель створення “глобальної історії”, яка єдина здатна охопити як різні рівні соціальної цілісності, так і територіально-географічне визначення дослідницьких об'єктів. Серед анналлістів саме Бродель розвинув думку про множинність часових ритмів, яким підкоряється розвиток на різних рівнях історичної реальності: є дуже тривалий час плину процесів в природному середовищі людини і в її відносинах з природою; є тривалий час циклів економічних змін та короткий час подій політичної історії. Як зрозуміло із постановки проблеми, наше дослідження спрямоване переважно на вивчення явищ тривалого історичного часу. Дослідження названих явищ і процесів логічно призвело до застосування в історичному аспекті соціальної теорії синегретики, або інакше, вчення про самоорганізацію систем різноманітної природи, в тому числі, природничих, економічних, соціальних. Основні положення цієї теорії – моделі відкритих нелінійних систем - застосовуються нами для вивчення довкілля та його взаємодії з суспільством на території Запорожжя. Відкритість системи означає наявність у ній джерел та виходів для обміну енергією з довкіллям. Яскравим прикладом такої взаємодії можна вважати лісовідновлювальну політику Коша. Нелінійність систем полягає в їх монотонному існуванні, коли спостерігається кількісне коливання параметрів без зміни якості системи. Зміна ж якості нелінійної відкритої системи відбувається при переході системою певної порогової зміни, тобто, критичного значення параметрів. Для людської історії це означає, що за зміною середовища слід чекати появи нових можливостей розвитку, нових структур, нових шляхів еволюції. Прикладом порогових змін відкритих нелінійних систем та їхнього впливу на історичні реалії можна вважати переростання окремих лісозахисних заходів Коша у лісовідновну політику, яка призвела до роздачі лісових угідь під зимівники, що в свою чергу стимулювало розвиток зимівникового господарства нового типу: спрямованого на поєднання традиційного господарювання із запланованими лісовідновними заходами.

Практичне значення роботи. Отримані в результаті вирішення поставленої проблеми дані відкривають широкі перспективи подальших досліджень у даній галузі та можуть бути використані для дослідження споріднених питань.

Так, виявлення такого притаманного запорожцям типу мислення як антропокосмізм та характеристика природозахисної та природовідновної політики Коша можуть прислужитися подальшим дослідникам економічної стратегії та господарської діяльності Коша та запорожців вцілому. Дослідникам комплексу економічних проблем (зокрема, всім, хто досліджує запорозькі зимівники, в тому числі й археологічними методами) прислужаться й складені картосхеми шляхів та картосхеми розташування зимівників на татарській території, а також здобуті додаткові відомості про ці зимівники. Отримані відомості можуть бути успішно використані в краєзнавчих дослідженнях при написанні “малої” історії окремих селищ і містечок Південної України.

Такі методичні наробки, як апробована методика реконструкції шляхів за допомогою архівних документів і старих (відносно досліджуваного періоду) карт, та методика аналізу діловодних перекладів й реставрації топонімів можуть бути використані при джерелознавчому аналізі не тільки для документів ХУІІІст, але й сусідніх епох, з подібним складом джерел. Перевірка джерельної бази теорії куренів колив (М. Слабченка) і спростування правомірності її застосування до ХУІІІст відкриває широке поле досліджень для історика соціально-правової організації, оскільки передбачає необхідність перевірки всієї теорії куренів-колив стосовно раніших історичних періодів (ХУІІ, і навіть ХУІст.).

Висновок щодо дифузійного принципу розселення в зоні Великого Кордону, коли власне кордон проходив не стільки по встановленій міжнародними угодами межі, скільки по розділу праці між запорожцями і татарами, -- висунутий на правах гіпотези, ґрунтовне доведення якої нереальне в межах обраного предмету і об'єкту дослідження, та вимагає постановки іншої проблеми, розширення хронологічних рамок, додаткового залучення кримсько-татарських джерел.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні відділу історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України. Основні теоретичні положення і найвагоміші практичні результати здійсненого дослідження було викладено в доповідях на 4 міжнародних та всеукраїнських конфекціях: Всеукраїнські історичні читання: м.Черкаси, листопад (1996), Гетьманські читання: м. Київ (1996), Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості: м.Київ - Запоріжжя, (1997); Запорозьке козацтво у пам'ятках історії та культури: м.Запоріжжя (1997).

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел 148 позицій, та додатків, які включають три картосхеми з результатами дослідження, таблиці аналізу джерел, що відображають процес створення картосхем. Обсяг роботи без списку літератури – 157с. Повний обсяг – 201с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, окреслене її місце серед праць категорійно-функціонального спрямування, сформульовано мету й низку конкретних дослідницьких завдань.

У першому розділі здійснено огляд історіографії обраної проблеми та джерел, на яких проведено дослідження, обґрунтовано принципи передачі текстів при цитуванні.

Джерелами до написання роботи послужили діловодні документи - ордери, рапорти, промеморії, епістолярні пам'ятки епохи (до цієї групи увійшли рукописні матеріали Архіву Коша Нової Запорозької Січі, що зберігаються в ЦДІАК та два опубліковані томи з корпусного видання Архіву Коша Нової Запорозької Січі, а також запорозькі документи, зібрані і опубліковані в різні часи), сучасні досліджуваному періодові географічні описи, що виконувалися Географічним Товариством Російської Академії Наук, карти місцевості, створені і опубліковані в різні часи існування Запорожжя, які відображають цю територію в хронологічних межах з початку ХУІІст до початку ХХст. До джерел також належить мемуарна й історіографічна література, створена в період першого вивчення Запорожжя як ще за часів його існування – до кінця ХУІІІ ст., так і невдовзі після його ліквідації, - до кінця ХІХст.

Найбільше дослідження природи в її зв'язку із побутом та господарством приваблювали представників “народницької” школи, серед яких найвагоміший доробок належить Я. Новицькому, В. Біднову, Д. Яворницькому, та пізнішим дослідникам історико-філологічної секції ВУАН (наприклад, С.Шамраю, Н.Полонській-Василенко, М.Є. Слабченко) до того моменту, як дослідження в галузі історії козацтва були повністю “зарегульовані” компартійною владою.

Якщо поставити проблему ширше – як одну в низці всіх історико-географічних проблем Запорожжя, то тут чимало цікавих аспектів було досліджено не тільки в часи до першої світової війни, але й в міжвоєнний час. Особливо це стосується теоретичних питань історичної географії, її методології та методики, джерелознавчого аналізу документальних і картографічних матеріалів, та картографічного методу історичного дослідження.

Потім досить довгий час (кінець 1960-х- кінець 1980-х) всі питання, пов'язані із історичною географією Запорожжя не були досліджувані з різних причин. Не можна сказати, щоб головною причиною тут була вичерпність вже здобутих знань і фактів, оскільки перша ж практична спроба коментування документів з АК НЗС при підготовці їх до публікації виявила брак не тільки вичерпних узагальнюючих праць, але й явний брак спеціальних досліджень з окремих питань, а подекуди й їхню хибність. Особливо рельєфно окреслюється лакуна в дослідженні історичного простору Запорожжя – на заповнення цієї прогалини й спрямована дана робота.

У другому розділі “Територія Запорозьких Вольностей. Екосистеми регіону та їхня роль в організації життєдіяльності людини” подано аналіз тих історико-географічних реалій, що оточували людину - мешканця українського степу - у ХУІІІст., та визначено причинно-наслідкових зв'язкі їхнього впливу на щоденне життя людей. В межах структури розділу такі фізико-географічні реалії за характером їхнього впливу на діяльність людини розділені на три види (кордони країни; фізико-географічні умови існування людини в українському степу у ХУІІІ ст., тобто клімат, геоботанічні особливості різних типів степів, флора й фауна; та особливий тип екосистем - водоймища на території Запорожжя).

У результаті послідовного розгляду історико-географічних реалій, та аналізу їхнього впливу на щоденне життя людей, окреслюється така картина:

Запорожці дивилися на свої Вольностi як на дідівську вотчину, що належала їм споконвіку. Тому територія, на яку претендували запорожці у ХУІІІ ст. була більшою за ту, яку їм відводили сюзерени - Туреччина в особі кримського хана i Російська імперія. Таким чином, розглядаючи територію Запорозьких Вольностей ХУІІІ ст. стикаємося із подвійним об'єктом дослідження, себто, Запорозькими Вольностями як із офіційно обмеженою територією, що весь час змінює свої кордони, i водночас, iз фактичною територією життєдіяльності запорожців, що ґрунтувалася на їхньому традиційному розумінні своїх прав на Вольностi.

Сьогодні на території колишнього Запорожжя маємо справу зі зміненим антропогенним ландшафтом, а іноді навіть зі зруйнованим ландшафтом. Тому в цьому розділ зроблено спробу застосувати підходи сучасної екології для реконструкції, наскільки можливо, спiввiдносин природа-людина та людина-природа щодо досліджуваного краю у ХУІІІ ст. Степову екосистему хоча i можна вважати домінуючою на Запорожжі, проте тут існували й iншi важливі екосистеми листяних лісів, лиманів, лотичнi екосистеми (ріки й струмки) та унікальний природний комплекс Великого Лугу. Екосистеми на Запорожжі відрізнялися надзвичайною тендітністю завдяки своїй багатокомпонентності і складності взаємозв'язків не тільки всередині однієї системи (лісової, степової), але й взаємодії між ними. Розглянуті фізико-географічні фактори та екосистеми мали визначальний вплив на життєдіяльність людини. Саме унікальність природних комплексів Запорозьких Вольностей була активним чинником розвитку своєрідного зимівникового господарства.

Залюднення території Запорозьких Вольностей, як і в інших регіонах Східної Європи, йшло вздовж річок. Особливістю залюднення українського степу, є те, що воно відбувалося в напрямку від Дніпра на інші річки. Така закономірність цього процесу обумовлена як природними особливостями власне доволі посушливого і не надто сприятливого для життя людини степу, так і природними особливостями річки Дніпро з її прибережним рельєфом, островами, протоками, змішаними екосистемами, багатством флори і фауни. З часом Дніпро починав відігравати все більшу роль у господарстві запорожців як джерело риболовлі і як неодмінний географічний чинник унікальних екосистем на Запорожжі.

Промислове значення мали також і інші великі річки: Південний Буг, Інгулець, Самара, річки Приазовського басейну. З ними пов'язана риболовля та створення на них переправ, використання їх для комунікації. Роль менших степових річок теж була особливою: саме вони утворювали численні балки, - своєрідні вологі оази для байрачних лісів у степу. Дніпрові та Бузькі Гирла та Лимани мали теж виключне промислове значення. Завдяки природним особливостям цих екосистем, їхнє багатство цінної риби приваблювали сюди запорожців, незалежно від того, що згідно з міжнародними угодами Росії це не була запорозька територія. Не менше значення мав і соляний промисел. Видобута з соляних озер на татарській території сіль була експортним товаром Запорожжя. Слід зазначити, що осередки запорозького господарства, пов'язані з останніми двома згаданими промислами існували значною мірою на татарській території. Це висуває на перший план проблему існування запорозьких зимівників на татарській території. Підводячи підсумок результатів другого розділу, слід зауважити, що вдалося вперше визначити підхід запорожців до самовизначення території їхніх Вольностей; подати картину природних умов Вольностей, перевіривши численні свідчення сучасників за допомогою закономірностей та методів сучасних природничих наук (екологія, ландшафтознавство); пояснити сильну залежність чинників економічного розвитку від природного ресурсу краю, під чим слід розуміти довкілля вцілому.

У третьому розділі “Природокористування запорожців: проблеми використання і збереження природних багатств краю” досліджено причини виникнення екологічних проблем на Запорожжі в ХУІІІст, розглянуто підґрунтя раціонального природокористування, структуру та методи впровадження природозахисної і природовідновної політики Коша.

Свiдомо чи несвiдомо (останнє вiрнiше), запорожцi сприймали своє мiсце серед iнших складникiв свiтобудови як органiчне в ряду iнших подiбних складових частин, якi теж були рiвноправнi. Користуючись визначенням академiка ВУАН М.Г.Холодного, ми б сказали, що запорожцям був притаманний несвiдомий антропокосмiзм. На ґрунті антропокосмiзму i завдяки, синкретичному розумiнню запорожцями термiну "Вольностi" як право обрати собi територiю i право бути вiльним (мати певнi права i свободи) на нiй,- на ґрунті цього свiтогляду повстала природоохоронна полiтика Коша Запорозької Сiчi, тобто, запорозького уряду.

Глибинною причиною необхідності втручання Коша і постановки під захист запорозьких багатств стала тендітність екосистем на Запорожжі, і в першу чергу, степових лісів. Саме завдяки природній вразливості степового довкілля, Запорожжя першим відчуло на собі наслідки нераціонального природокористування.

Тендітність степових екосистем стала причиною того, що господарська діяльність людини почала руйнівно впливати на них навіть задовго до запровадження тут промислового виробництва. Першими, як найвразливіші, почали руйнуватися екосистеми лісів, тягнучи за собою обміління річок, падіння видову риби, зневоднення степу, зміну природного ландшафту, -наслідки, помітні для запорожців навіть у ХУІІІ ст.

Державна влада Росiйської імперії, до складу якої входило Запорожжя, не тiльки не цiкавилася проблемою охорони довкiлля й рацiонального лiсокористування, а часто-густо сама була iнiцiатором нищення лiсового багатства на завойованих чи новопридбаних територiях. За таких умов Кiш перейняв на себе державнi функцiї охорони довкiлля краю.

Власне iдея охоронної полiтики виникла завдяки особливому розумiнню запорожцями своїх прав на Вольностi Вiйська Запорозького як вiйськової власностi, й завдяки ощадливому ставленню до багатств цих Вольностей, яке випливало iз почуття власника. Таким чином лiсозахисна та лiсовiдновна полiтика Коша, спрямована на розв'язання проблеми рацiонального лiсокористування на Запорожжi, була частиною боротьби Запорожжя за свої права i землi.

Природоохоронна полiтика Коша була спрямована на контроль i рацiональне використання природних багатств рослинного i тваринного свiту, та заохочувала до вiдновлення втраченого. Вона стала наслiдком антропокосмiчного свiтосприйняття запорожцiв, їхнього дбайливого ставлення до своїх Вольностей. На жаль, iз лiквiдацiєю Запорозької Сiчi, природа краю лишилася беззахисною перед егоїзмом колонiзаторiв, i негативні наслiдки її експлуатацiї почали виявлятися вже через п'ятдесят років, у першiй третинi ХІХ ст.

Окрім природовідновного аспекту, природоохоронна політика запорожців слугувала і для вирішення інших проблем: вона була частиною загальної економічної стратегії на створення зимівникового господарства, “вписаного” у довкілля, а також фактично застосовувалась і для вирішення соціальних проблем - пенсійного забезпечення, втому числі, для вдів і сиріт.

У четвертому розділі “Дві географічні особливості Великого Кордону: мережа сполучень та пов'язане з нею дифузійне розселення” здійснено наскільки можливо точнішу реконструкцію мережі комунікацій на Запорожжі та локалізацію (орієнтовну) запорозьких зимівників за межами Запорозької території, як вона визначалася угодами Російської імперії.

Комунікації і розселення – це два показники стану цивілізації, які значною мірою залежать від фізико-географічних чинників, особливо коли йдеться про доіндустріальні суспільства. Природничий бік справи, наскільки його можливо сконструювати за рештками свідчень про сприйняття їх суспільством, та соціальний аспект стосунків із природою є тільки першими двома кроками у напрямку з'ясування, як саме люди взаємодіяли із оточенням. Адже окрім природи, їх ще оточували сусіди – представники інших суспільств, і тому лишаються невирішеними питання, чому існували риболовецькі стани та соляні промисли на озерах поблизу Бузького лиману, чому татари дозволили запорожцям влаштовувати переправи через річки на своїй території, і чому татари з року в рік скаржилися на шкоди, завдані їм із запорозьких зимівників на татарській території, але ті зимівники продовжували собі існувати? І чи справді вони існували?

Шляхи належать до довгоплинних явищ людської історії, оскільки більше залежать вiд топографічних i природних особливостей, аніж вiд політичних i кон'юнктурних міркувань. Довговічність існування шляхів призводила до того, що народи, якi "володіли" ними, змінювали один одного, переправи міняли назви, але лишалися частинами тих самих шляхів. Так, переправи через р.Днiпро вище о.Хортицi та у Пониззі на карті Боплана та на карті Зойтера 1739рр. названі татарськими. Пiзнiшi карти, де позначені тi ж самі переправи, не іменують переправи ніякими іншими прикметниками, крім назви місця розташування.

Причина має полягати в тому, що з розвоєм господарювання запорожців у степу, а отже, iз розвитком торгівлі i комунікацій, запорожці, користуючись старими шляхами i переправами, поступово перебрали їх у свої володіння на підставі звичаєвого права. А. Скальковський, ґрунтуючись на документах Архіву Коша, наводить сюжет із перевозами через р.Бiлозiрку i р.Рогачик (на шляху із Сiчi через Микитин Ріг до Перекопу). Ці важливі переправи формально були на татарській території, проте, перекопський каймакам Аблам Муртаза-ага, який мав дозвіл на будівництво мосту через Бiлозiрку, i хан Крим Гiрей надали запорожцям право організувати перевози i мости, i збирати з них мито, оскільки запорожці мали для того кошти i можливості. До того ж вони здавна "сиділи зимівниками" по берегах тих річок, хоча, як зазначалося вище, це була татарська територія.

Логічно припустити, що, як i переправи, якi дісталися запорожцям у "спадок" від татар, так само i старі "татарські” шляхи увійшли складовою частиною до мережi запорозьких шляхів, одночасно втративши свої старі назви. Таке припущення узгоджується iз положенням К.К.Шилика про те, що одні й тi самі шляхи використовуються впродовж довгих відтинків часу навіть при повній змiнi населення. Новоприбульці у таких випадках інтуїтивно знаходять старі шляхи, оскільки вони були найзручнішими в даних природних умовах.

Підсумовуючи сказане про старі шляхи, якi існували на Запорожжі віками, необхідно відзначити дві особливості. По-перше, це були сталі шляхи, якi, можливо, хоча i не мали колії, i вірогідно, могли "коливатися" в межах кількасот метрів, проте завжди мали триматися верхів'їв балок, відходячи у степ не більше, ніж на два добові кiннi переходи (50 верст). Яким би не був вигляд цих шляхів у татарські часи, але у ХУІІІ ст. вони перетворилися на запорозькi тракти. По-друге, якщо шляхи i "коливались", то виходили завжди до певних усталених переправ, як на великих річках, так i на малих. Іноді до однієї переправи сходилося кілька шляхів, i навпаки, вiд переправи розходилося кілька шляхів. За межами дослідження залишився вплив економічних факторів на формування шляхів. Але можна впевнено говорити про вплив шляхів на господарську діяльність запорожців: на переправах як правило існували запорозькі зимівники, а іноді кілька, причому між ними існував розподіл обов'язків: одні займалися переправою, інші – рибальством. Часто ці переправи знаходилися за межами або на самому кордоні Запорожжя, вздовж одвічних степових шляхів.

Вже неодноразово доводилося фіксувати згадки документів про запорозькі зимівники на татарській території. Оскільки ці зимівники існували всупереч офіційним міжнародним угодам, з одного боку, і всіляко приховувалися запорожцями від всюдисущого ока офіційної російської влади, -з другого, то пошук можливих крихт інформації слід спрямувати в нетрадиційному напрямку. Тобто, слід використати джерело, яке, з одного боку, викривало б існування цих зимівників, а з іншого, вказувало б на їхнє місцезнаходження.

Таким джерелом стали перекладні реєстри татарських скарг на запорожців, представлені у Комісії з розгляду прикордонних претензій. Щоправда, це джерело вимагає спочатку спеціальної джерелознавчої критики для визначення його інформаційних можливостей, а також створення спеціальної методики обробки. З одного боку, переклад, здійснений у ХУІІІ ст. має цілу низку недоліків, і залишає доволі сумнівних місць, а з іншого боку переклад же містить і цінні коментарі, і часто подає перекладені топоніми. Окрім кількох шарів помилковості, притаманних діловодним перекладам: копіїстським, фонетичним (при передачі звуків), перекладацьким (калькування, внесення локалізаційних часток до назви топоніма тощо), які сильно спотворюють первісні назви, діловодні переклади мають і цілу низку переваг: ті ж самі “прозорі” кальки (Аджи-Купрю – міст на Гірких Водах), при гарному перекладі – локалізаційні вказівки, які іноді, як у випадку із двома Білозірками, дозволяють ідентифікувати топонім, -які стають у пригоді історикові в його намаганні зрозуміти, про які саме місцевості йдеться. Наявність великої кількості топонімічних синонімів або кальок значно полегшує “орієнтацію” на місцевості, особливо якщо послуговуватися сучасними перекладам картами. Поширення кальок (топонімічних синонімів) свідчить про густоту точок спілкування, глибину взаємопроникнення: напевне, чимало запорожців розуміли етимологію тюркських назв, і більшість з них добре орієнтувалися у “дуалістичному” географічному середовищі.

Поетапний аналіз цього “дуалістичного” географічного оточення подає відомості про зимівники, названі за місцем їхнього розташування, за ім'ям господаря та за січовим куренем, до якого належали господарі зимівника. Здобуті відомості примушують сумніватися у вірності теорії щодо існування куренів-колив для ХУІІІ ст.: дані про те, що вказані групи людей кочували, хоча б у межах невеликої території, на основі проаналізованих документів не підтверджуються. Втім, ми не можемо остаточно підвести риску під запереченням існування куренів-колив, особливо для інших часових відтинків. Для цього слід було б детально розглянути профіль господарства обговорюваних тут зимівників, що дозволило б виявити доцільність і можливість кочування. Але напевне можемо стверджувати, що документи, які ми проаналізували і на які посилається М. Слабченко, розвиваючи теорію про курені-коливи, не містять відомостей про кочування куренів, і навпаки, більш-менш приблизно локалізують курені-зимівники, що належали або січовим курінним козакам, або козакам, знаним на ймення, або називалися за місцем свого розташування.

Найважливіша особливість локалізованих (або приблизно локалізованих) зимівників та, що вони знаходилися на території, яка не підпадала під юрисдикцію Коша. Слід зауважити, що в уявленні і запорожців, і їхніх найближчих сусідів - ногайських татар територія Запорозьких Вольностей мислилася дещо відмінно від офіційної точки зору. Про це свідчило існування чималої кількості запорозьких зимівників у Перекопському степу, Очаківському Степу, Дикому полі тощо. Офіційно це була територія ногайських татар, підданих Кримського ханату, васала Туреччини. Але реєстр вказує на розташування зимівників саме на цій території:

1. Так, на лівобережній Бiлозірці було щонайменше два зимівники: на перевозі, на гирлi. На правобережній у рiзних урочищах "Черкес-отамана" Тараса й козака Iвана.

2. На р.Рогачику було кiлька зимiвникiв: один у гирлi, вiн належав козакам з Сiчi, другий на перевозi, й щонайменше два у рiзних урочищах.

3. На р.Верхнiй Каїрцi iснувало щонайменше два зимiвники у рiзних урочищах, один з яких належав козаку Мінського куреня Василю Чорному.

4. Зимiвники були на Каїрках, на р.Карачокраку, Токмаку, Молочних Водах, на Чорних i Кiнських Водах (на татарській території), на Ташлику, навпроти Кизи Кермена, на Деліголі і поблизу Куяльників (їх теж було кілька), поблизу Олешок, на двох Білозірках, які обидві були за межами Російської імперії.

Карта цієї місцевості кінця ХУІІІст., опублікована А. Бойком показує зимівники лише на р.Рогачик, які позначені "для рибнихъ промысловъ жилища, шелаши жъ для техъ промысловъ" - загалом вісім позначок. Таким чином, реєстр - це поки що єдине свідчення про розташування зимівників на річках Бiлозірках, Каїрках, Карачокраку, Токмаку, Молочних Водах, Чорних Водах, Ташлику, Деліголі, Олешках, Куяльнику.

Висновки. Таким чином, результати дослідження дозволяють виділити кілька спільних принципів розташування запорозьких зимівників за межами Запорожжя:

- Зимівники завжди знаходилися поблизу води, переважно в балках і байрачних лісках.

- Відповідно, частина цих зимівників існувала переважно для рибного промислу. Іншим, згадуваним промислом для зимівників за межами Запорожжя є соляний.

- Окрему частину зимівників складають ті, що існували на бродах і переправах, підтримуючи їх у функціональному стані, та збираючи за це мито на користь Коша (навіть якщо це і не було на території Запорожжя), -тобто, це вже був не приватний промисел, а , за сучасною економічною термінологією, державно-корпоративний (коли держава має зацікавленість, або паї у підприємстві).

- Ще одну окрему групу зимівників, про яку найменше маємо відомостей, і яка завдяки цьому вимальовуюється не надто чітко, є скотарські господарства, а можливо, якість змішані господарства, де скотарство було однією з галузей. Ця остання теза виглядає найменше обґрунтованою, через те що протягом всього дослідження було знайдено досить мало фактів для її підтвердження.

З одного боку, це чисто географічний фактор: в результаті аналізу реєстрів було виявлено кілька зимівників, розташованих на верхів'ях таких степових річок, як наприклад, Вовча і Молочна, Каїрки тощо. Але ж відомо, що влітку ті річки настільки міліють, що обертаються на суцільні очеретяні хащі (як було показано в розділах 2 та 3), та й у весняно-літні паводки на верхів'ях, далеких від Дніпра з рибою, що в нього заходила з лиманів, риболовля в цих місцях навряд чи була прибутковою справою. Отже, лишається тільки зробити припущення, що ті зимівники, що існували у верхів'ях річок на межі із відкритим степом, за профілем господарства були скотарськими, або змішаними скотарсько-мисливськими. Впадає в око цікава деталь: в той час, як запорозькі зимівники з риболовецькими господарствами згадуються в джерелах досить часто, і в контексті того, що вони, мовляв покрали коней, а не з претензією на їхнє там проживання взагалі, - то, здається, татари не мали нічого проти риболовлі на їхніх землях. Те саме стосується і соляного промислу: виникнення Прогноїнської паланки далеко за межами Запорожжя, яке de jure фіксувало існування там давніх запорозьких соляних заводів, - свідчить про прихильне ставлення татар до промислової діяльності запорожців. Таку саму прихильність виявили вони і до влаштування перевозів і переправ, і до відання їх на відкуп Запорожжю, і ті зимівники що існували на переправах, з усім їхнім господарством (воно там мусило якесь бути щоб забезпечувати існування людей), -теж не викликали нарікань.

Дві спеціалізації зимівникового господарства, яких ми виразно не спостерігали на татарській території, - це землеробська і скотарська. Із землеробством ситуація найскладніша - свідчень взагалі практично немає. Можна тільки передбачити, що з одного боку нестабільність політичної ситуації у степу, а з іншого боку, такий чисто природний чинник, як посуха, - коли без додаткового зрошування хліборобством займатися не можливо, - зводили нанівець рентабельність хліборобського господарства у татарських степах. Таким чином, скотарська спеціалізація лишається єдиною, яка теоретично могла існувати, але чіткого висвітлення в документах не знайшла. З цього можна зробити висновок: татари не визнавали за такими зимівниками право на існування, і якщо такі зимівники існували то це було так би мовити напів-легально. Спадає на думку, що коли татари вимагали знищити запорозькі зимівники на їхній території, то мали на увазі саме оці скотарські господарства, а не ті, за якими самі ж визнавали право на існування.

Це останнє припущення робить цілком логічною позицію татар: запорожці могли займатися риболовлею, соляним промислом і перевозами. Скотарство ж мусило лишатися виключно татарським промислом (принаймні, на татарській території). Тобто, розмежування між двома народами у степу проходило не по офіційно визначений міжнародними угодами кордонах, а по розмежуванню галузей господарства, що розділялися на “запорозькі” і “татарські”. Цей висновок, що пропонує новий погляд на проблему співіснування запорожців і татар на Великому Кордоні, міг би стати відправним пунктом для окремого дослідження, що лежало б уже в іншій сфері, аніж окреслена нами для даної роботи.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. “Діловодні переклади реєстрів татарських претензій до запорожців як джерело до локалізації запорозьких зимівників XVIIIст.”- “Київська Старовина”, 2002. - №2. С.98-117.

2. Проблема лісокористування на Запорожжі у світлі документів з Архіву Коша// Збірник: Південна Україна у 18-19 ст. – Вип.2.-Запоріжжя.,1996.- С.100-107.

3. До історичної географії Запорожжя часів Нової Січі: шляхи броди і переправи як елементи розгалуженої системи сполучень// Збірник: Південна Україна у 18-19 ст. – Вип.3.-Запоріжжя, 1998. – С.96-106.

4. Екологічна ментальність запорожців та природоохоронна політика Коша останньої Запорозької Січі.// Наукові Записки. Зб. праць молодих вчених і аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського.-Т.3.-К.-1999. –С.143-153.

5. До проблеми локалізації Чорного шляху у межах Запорозьких Вольностей// Зб.: Запорозьке козацтво. – Інститут Історії НАНУ.-К.-1997. –С.118-124.

6. “Права і вольності Війська Запорозького”: розуміння поняття та історичні наслідки// Збірник: Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.Київ-Черкаси.-1997. Кн.1.–С. 156-162.

АНОТАЦІЯ

Лащенко К.Г. “Географія, природне середовище Вольностей Війська Запорозького, та природокористування запорозьких козаків (1734-1775)”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.06 –Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. Київ, 2002.

Об'єктом дослідження є природне середовище запорожців у ХVIII ст. і зумовлені ним умови економічного буття і стосунків у суспільстві. Географічні межі регіону – Дике поле на Правобережжі, Сухий степ на Лівобережжі, що належали запорожцям і татарам. Зосереджено увагу на природокористуванні, екологічних змінах, на природоохоронній та природовідновній політиці Запорозького Коша.

Предметом дослідження є причинно-наслідкові зв'язки побутової та господарської поведінки запорожців, зумовлені географічно-природним середовищем з особливим наголосом на впливі географічних реалій на світосприйняття та спосіб мислення. На основі дослідження розроблені картосхеми мережі шляхів на Запорозьких Вольностях та картосхема локалізації запорозьких зимівників за межами офіційної території Російської імперії. Дослідження здійснене на підставі вивчення документів фонду Архіву Коша Нової Запорозької Січі, інших рукописних і друкованих джерел, зокрема топографічних описів, картографічних матеріалів, мемуарів.

Ключові слова: історична географія, природокористування, охорона довкілля, лісовідновлення, шляхи, зимівники, локалізація, курені-коливи, Великий Кордон.

АННОТАЦИЯ

Лащенко К.Г. “География, природная среда Вольностей Войска Запорожского, и природопользование запорожских казаков (1734-1775)”. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. Киев, 2002.

В диссертации исследуется природная среда Запорожья ХVIIIв и обусловленные ею условия экономического существования и отношений в обществе. Географические границы региона – Дикое Поле на Правобережье и Сухая Степь на Левобережье, которые принадлежали и запорожцам, и татарам. В исследовании основное внимание сосредоточено на природопользовании, экологических изменениях вследствие хозяйственной деятельности человека, на природоохранной и природовосстанавливающей политике Коша Запорожского.

В сфере природопользования показано особое отношение запорожцев к природным богатствам края, вытекавшее из их специфического понимания термина "Вольности" - как право занимать традиционную территорию своих предков, и как право быть полновластным хозяином природных богатств ее. Показаны экологические изменения в лесных и водных экосистемах края вследствие нерационального природопользования, и рассмотрена система природоохранных мероприятий, а также политика раздачи лесных угодий под зимовники с целью лесоразведения и восстановления природных ресурсов.

Предметом исследования стали причинно-следственные святи бытового и хозяйственного поведения запорожцев, обусловленные географическо-природной средой. Разработаны картосхема сети дорог на Запорожских Вольностях и картосхема локализации запорожских зимовников за пределами официальной территории Российской империи. В результате исследования выделены основные принципы размещения запорожских зимовников за пределами официальной территории Запорожья. В связи с этим выдвинута гипотеза о том, что размежевание между двумя народами в Зоне Великого пограничья проходило не по официально установленным международными договорами границам, а по разделению отраслей хозяйства на "запорожские" и