Інститут мовознавства імені О.О.Потебні

НАН україни

Мацюк Галина Петрівна

УДК 811.161.2-26-112

кодифікація української мови

в Галицьких Граматиках першої половини ХІХ ст.

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України та у відділі лінгвістики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Пещак Марія Михайлівна,

Український мовно-інформаційний фонд

НАН України,

головний науковий консультант

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуйванюк Ніна Василівна,

Чернівецький національний університет

імені Ю.Федьковича,

завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Матвіяc Іван Григорович,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник;

доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства НАН України

імені І.Крип’якевича,

провідний науковий співробітник.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет імені В.Винниченка Міністерства освіти і науки України, кафедра української мови, м. Кіровоград.

Захист відбудеться 6 листопада 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.172.01 для захисту докторських (кандидатських) дисертацій при Інституті мовознавства імені О.О.Потебні НАН України (м.Київ, вул.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Автореферат розіслано 1 жовтня 2002 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Г.Озерова

Загальна характеристика роботи

Українські мовознавці, працюючи над створенням теоретичної моделі взаємодії мови і культури, вивчають прескриптивний, тобто нормативно-регулятивний підхід у науці про мову, що означає розгляд процесів нормалізації та кодифікації, а також їх генези.

Зміст поняття “кодифікація” ще не достатньо сформований щодо періодів мов-ного розвитку і засобів – граматик чи словників, тому створен-ня цілісної концепції кодифікації постає як важливе завдання новітнього етапу вивчення української літературної мови.

Кодифікація є компонентом теорії літературної мови. При вивченні кодифікації потрібно зважати на рівневу організацію мовної структури. Зміст поняття “граматична кодифікація” містить не тільки теоретичний компонент, який висвітлює передумови кодифікації, обґрунтування граматичної правиль-ності української літературної мови, відбір лінгвістичних характеристик граматичних норм, але і практичний, що ілюструє, які саме мовні форми визнано нормативними.

Вивчення теорії і практики граматичної коди-фікації української мови пропонуємо розпочати на матеріалі нормативних граматик, що вийшли в Галичині першої половини ХІХ ст. Всебічне розкриття процесу кодифікації на цій джерельній базі, його ідентифікація сьогодні уможливлені конкретними теоретичними передумовами. Уже створено нормативно-вузівський, нормативно-академічний та спеціалізовані теоретичні описи граматичної системи української літературної мови у працях Д.Ба-ранника, І.Вихованця, Т.Возного, К.Городенської, А.Грищенка, Н.Гуйванюк, А.Загнітка, І.Кучеренка, О.Мель-ничука, В.Перебийніс, М.Пещак, М.Плющ, В.Русанівсь-кого, К.Шуль-жука та ін., узагальнено теорію регулювання мовної діяль-ності, різні аспекти якої висвітлені в дослідженнях Н.Бабич, А.Коваль, Л.Мацько, О.Сербенської, О.Тараненка, О.Тка-ченка, Н.Шумарової, Г.Яворської, розроб-лено теорію літературної норми в працях С.Єрмоленко, А.Моска-ленка, М.Пилинського, розкрито взає-мо-дію української літературної мови і діалектів у дослідженнях К.Германа, Й.Дзендзе-лівського, Я.Закрев-ської, Б.Кобилянського, І.Ковалика, І.Матвіяса, А.Поповського, М.Сюська. Вивченню генези кодифіка-ції сприяють праці С.Бевзенка, Л.Коць-Григорчук, П.Лизан-ця, М.Павлюка, В.Німчука, М.Ху-даша, Ю.Шевельова, присвячені історії українсь-кого мовознавства.

У дослідженнях Л.Булаховського, О.Горбача, М.Жовтобрюха, В.Перед-рієнка, П.Плюща, Л.Полюги, В.Русанівсь-кого з історії української літературної мови визначено періоди її розвитку, виявлено мовні зв’язки, дано різноаспектну харак-теристику кожного стилю чи ідіостилю, однак усе ще вимагають свого висвітлення питання теорії літературної мови першої половини ХІХ ст., розроблені у різних за жанром того-часних мовознавчих працях.

У працях М.Возняка, М.Жовтобрюха, О.Маковея з історії граматики потенціал норма-тивно-граматичних описів української мови першої половини ХІХ ст. теж вико-ристаний неповно, а саме в них уперше було сформовано граматичну абстрак-цію щодо її ознак. Створена на сьогодні історико-філологічна характеристика галицьких граматик вимагає лінгвістичного доповнення, зокрема їх необхідно розглянути з погляду формування змісту граматичних понять і категорій, з урахуванням перспек-тивних, розвинутих у наступних мовознавчих працях елементів граматичної теорії.

Граматичні тексти першої половини ХІХ ст. є фактом історії україн-ського мовознавства і вже тому мають бути ретельно вивчені для обґрунтування регіональної лінгвістичної традиції, нормативно-граматичної за способом трактування української мови, і з’ясування її (традиції) наукової об’єктивності щодо ідей тогочасного загального мовознавства, славістики та лінгвістичної україністи-ки, що почала виокремлюватися як самостійна система наукового знання.

Актуальність розгляду теми дисертації зумовлена необхідністю створення наукової моделі опису проблеми “кодифікація” на матеріалі граматик української мови пер-шої половини ХІХ ст., потребою харак-теристики теорії і практики початкового етапу кодифікації, важливістю отримання нових результатів для історії української літературної мови, історії та теорії граматики, історії українського мовознавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ди-сертація пов’язана з комплексною науковою темою кафедри загального мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка “Функціонально-комунікативне дослідження мови: лексична і граматична семантика різноструктурних мов у синхронії та діахронії (на матеріалі мов різних сімей)”; керівник теми професор Ф.Бацевич (протокол №3 від 23.11.1999 р.).

Мета дослідження полягає у розробці методичного апарату вивчення поняття “кодифікація” на матеріалі нормативних граматик та його застосу-ванні для лінгвістичної реконструкції теорії і практики кодифікації української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст.

Щоб досягнути цієї мети, потрібно було розв’язати такі завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

Об’єктом дослідження є нормативно-граматичний опис української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст., які розглянуто в широкому контексті – у зв’язку зі східнослов’янською граматичною традицією ХVІ–ХVІІ ст., ідеями західно-європейського граматичного раціоналізму, положен-нями порівняльно-історич-ного мовознавства, лінгвістич-ною характеристикою національних слов’янських мов, із дескриптивними та прескриптивними описами української мови.

Предмет дослідження – теоретичний і практичний компоненти кодифікації, розкриті щодо відображеної у граматиках першої половини ХІХ ст. граматичної системи тогочасної української літературної мови.

Джерела фактичного матеріалу для обґрунтування теорії кодифікації –готова до друку “Грамматыка #зыка лавєно-рuкогw” І.Могильниць-кого (1823–1824) та граматики, що вийшли друком, зокрема “Grammatyka jezyka Maloruskiego” ?.Вагилевича (1845), “Grammatyka jezyka Ruskiego (Malo-ruskie” ?.Лозинського (1846), “Грамматика "зыка Рuccкого” Й.Ле-вицького (1849), “Грамматика Рuского &"зыка” Я.Головацького (1849). Ці джерела проаналі-зовано: а) у зв’язку з граматичним описом міжслов’янської літератур-ної мови у граматиках Л.Зизанія та М.Смотрицького; б) з урахуванням ідей західно-євро-пейського універсалізму в “Граматиці” Пор-Рояля (1660), в універ-сальних грама-тиках російської мови (І.Рижського, 1806; І.Орнатовського, 1810; І.Тимковсь-кого, 1811 та ін.) та тих нормативних граматиках російської і польської мов, в яких уні-версальний компонент реалізовано спорадично (М.Ломоно-сова, 1755; М.Курганова, 1769; П.Соколова, 1788; К.Меморського, 1823 та ін.); в) з увагою на порівняльно-історичний підхід до мови у працях О.Шишкова (1818), О.Востокова (1820), Й.Добровського (1822), Г.Павського (1841), П.-Й.Ша---фарика (1842), М.Максимовича (1848) та ін., г) стосовно граматичних описів національних слов’янських мов, зокрема польської та російської, здійснених у працях О.Копчинського (1817), Й.Бандтке (1818), Й.Якубовича (1834), Й.Мро-зинського (1850), а також М.Ломоносова (1755), М.Греча (1827), О.Востокова (1831) та ін.; ґ) у зв’язку з дескриптивним описом української мови в розвідках І.Могиль-ницького (1829), Й.Лозинського (1849), Я.Голо-вацького (1848, 1850) та з граматиками О.Павловського (1818); М.Лучкая (1830), М.Осадци (1864), О.Пар-тицького (1873), О.Огоновського (1889), С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера (1893).

Щоб розкрити практику кодифікації, запропоновані у граматиках норми зіставлено з відповідними, збереженими в тогочасних наукових і художніх текстах. Як джерела використано етнографічну працю “Українське весілля” Й.Лозинського (1835), збірник “Русалка Дністрова” (1837), тексти мовознавчих розвідок “Язык южнорускій и єго нарhчія”, “Росправа о #зыцh южнорuскoмъ и єго нарhчї#хъ” Я.Головацького (1848, 1850) та “О образованю "зыка рuского” Й.Ло-зинського (1849).

Вибір методів аналізу визначено специфікою об’єкта та сформульо-ваними завданнями дослідження. Оскільки об’єкт дослідження ретроспек-тивний, то його всебічну характеристику з метою лінгвістичної реконструкції теорії та практики граматичної кодифікації української літературної мови на усіх етапах аналізу здійснено за допомогою описового методу. При обґрунту-ванні наукового підґрунтя процесу кодифікації й розкритті окремих аспектів теорії кодифікації застосовано порівняльну і зіставну методику аналізу. З’ясуванню сутнісних ознак практики кодифікації сприяло ареальне вивчення матеріалу.

Послідовне вживання термінів мовознавства першої половини ХІХ ст. ускладнило б сприйняття нашого викладу, тому в дослідженні використано сучасні відповідники позначуваних понять, що не означає модернізації поглядів тогочасних кодифі-каторів української мови.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дос-лідженні вперше:

? сформульовано і вирішено питання про кодифікацію як компо-нент теорії української літературної мови першої половини ХІХ ст.;

? розкрито джерела кодифікаційного процесу у вигляді соціо-лінгвістичних і теоретичних чинників;

? виявлено розроблену в граматиках теорію кодифікації як обґрун-тування граматичної правильності тогочасної літературної мови і як відбір лінгвістичних характеристик граматичних норм;

? пояснено практику кодифікації за допомогою визначення ролі літературного критерію у доборі норм, характеристики норм на відповідність системі загально-народної української мови та їх порівняння з відповідними нормами, зафіксова-ними в засобах текстової кодифікації;

? отримано мовознавчу аргументацію, що ілюструє станов-лення у першій половині ХІХ ст. західного варіанта нової української літе-ратурної мови;

? визначено перспективні для майбутнього українського дескрип-тивного та прескриптивного мовознавства характеристики граматичної сис-теми укра-їнської мови;

? висунуто й обґрунтовано тезу про появу регіональної лінгвіс-тичної традиції, нормативно-граматичної за способом інтерпретації матеріа-лу української мови.

Теоретична цінність дисертації полягає у створеній – з урахуванням взаємодії загальнодескриптивної (теорія кодифікації) і частководескриптивних теорій (регулювання мовної діяльності, граматичного опису, норми, взаємодії літературної мови і діалектів) – теоретичній моделі опису поняття “коди-фікація” на матеріалі нормативних граматик першої половини ХІХ ст.; у вияв-леній характеристиці початкового етапу кодифі-каційного процесу; у визначе-ному впливові кодифікаторів на становлення українського літературного стандарту, що ілюструє невідомі до цього часу фрагменти взаємодії мови і культури і є результатом не тільки системоцентричного вивчення дослідженого матеріалу, а й антропо-центричного підходу до нього; в отриманні нових результатів для вивчення питань історії української літературної мови, історії та теорії граматики, історії українського мовознавства.

Практичне значення дослідження полягає у можливості створення на його основі підручників з історії та теорії української літературної мови, історії та теорії граматики, історії українського мовознавства, а також словника західного варіанта нової української літературної мови першої половини ХІХ ст. та історичного словника лінгвістичних термінів. Отримані результати можуть бути використані у практиці викладання тем із названих дисциплін. Розроблена методика сприяє вивченню наступних етапів граматичної коди-фікації укра-їнської мови, передовсім на матеріалі недослід-жених граматик другої половини ХІХ ст. М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження отримано самостійно, всі основні публікації результатів здійснено без співавторів.

Апробація результатів відбулася на одинадцяти міжнародних мовознавчих конфе-ренціях в Україні – Київ, 1996, 1999–2001; Львів, 1993, 1996, 1998–2000; Харків, 2001; Чернівці, 2002; на дев’яти всеукраїнських конфе-ренціях мовознавців у Києві, 1998, 2000; Кіровограді, 2001; Луцьку, 2000; Львові, 1994, 1999; Ніжині, 2001; Одесі, 2001; Чернівцях, 2001; Черкасах, 2001; на семи симпозіумах і конференціях за межами України – Бялисток (Польща) 2002; Будапешт (Угорщина), 2000; Вроцлав (Польща), 2000; Мінськ (Білорусь), 2000; Оломоуц (Чехія), 2001; Печ (Угорщина), 1994, 1996.

Матеріали та висновки дисертації обговорені на засіданнях і наукових семінарах кафедри загального мовознавства Львівського національного універ-ситету імені Івана Франка, відділу лінгвістики Українського мовно-інформа-ційного фонду НАН України, відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України.

Публікації. Результати дисертації опубліковано в монографії “Прескрип-тивне мовознавство в Галичині (перша половина ХІХ ст.)” (Львів, 2001); у двох виданнях текстів лекцій: “З історії вивчення лексичної і граматичної систем української мови (Галичина, ХІХ ст.)” (Львів, 1993) та “Граматична характе-ристика української літературної мови у працях І.Могильницького” (Львів, 1999); у розділі “З історії національно-мовного відродження Галичини” колек-тивної монографії “Мова і духовність нації ” (Київ, 1992); у двадцяти восьми провідних фахових виданнях України, а також у дев’ятнадцяти інших мовознавчих журналах і збірниках, у тому числі закордонних (Австрія, Білорусь, Польща, Угорщина, Чехія).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, списків використаних джерел (69 позицій) та наукової літератури (499 позицій). Обсяг дисертації – 469 с., з них 410 основного тексту.

Основний зміст роботи

Вступ містить загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуаль-ність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, наукову новизну дослід-ження, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, розкрито їх апробацію та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.

У першому розділі “Загальні зауваги про теорію і практику кодифікації української мови” обґрунтовано перспек-тивність вивчення поняття “коди-фікація”, виявлено проблемні аспекти дослідження, охарактеризовано вико-ристані загальнодескриптивні і частково-дескриптивні теорії, встанов-лено вихідні абстракції розв’язання проблеми.

Сучасний період вивчення української літера-турної мови у дисертації визначено як етап інтеграційного аналізу, що настав після етапів рівнево-елементного аналізу та формальної і змістової категоризації мовознавчої харак-теристики літературного стандарту. Його пізнання відбувається за умов, коли основними парадигмальними рисами лінгвістики визнано антропо-центризм, експла-наторність, експансіонізм, функціоналізм. Закономірно, що рівень рефлексій над літе-ратурною мовою поглиблюється шляхом поєднання системо-центричного аналізу з можливостями комунікативного, функціональ-ного та когнітивного підходів, що розширює спектр нових проблем. Актуальним визнано розкриття прескриптивної проблематики, в якій кодифікація виступає однією зі складових. У дослідженнях С.Єрмоленко, М.Пещак, М.Пилинського, В.Руса-нівського неодноразово розглядалися роль та засоби кодифікації української мови, однак сутнісні ознаки поняття “кодифікація” в часовому вимірі та з огляду на її засоби все ще потребують детального вивчення.

Граматичну кодифікацію пропонуємо досліджувати шляхом послідовного розв’язання низки питань: через які ознаки потрібно розкривати зміст поняття “кодифікація”; які вихідні абстракції для цього треба сформулювати; у чому виявляється теоретичне підґрунтя кодифікації; як засоби кодифікації, граматики, пояснюють граматичну правильність літературної мови і які принципи відбору лінгвіс-тичної характеристики норм вони пропонують; якою постає практика кодифікації. Результати здійсненого дослідження підтвердили, що відповіді на ці питання мають міждисциплінарне значення (підрозділ 1.1. “Перспектив-ність вивчення проблеми”).

Лінгвістичне обґрунтування кодифікації, як і прескриптивної пробле-матики взагалі, базується на системо- та антропоцентричному підходах до мови, соціолінгвістичному розумінні процесів свідомого впливу на мовну діяльність. Галицькі граматики першої половини ХІХ ст. серед мово-знавчих досліджень свого часу найадекватніше розкрили граматичний ком-понент, його теоретичне підґрунтя у змісті поняття “українська літературна мова” і вперше засвідчили розроблену тогочасною лінгвоукраїністикою модель теорії мови.

Оскільки в дисертації прийнято положення В.Звєгінцева, Т.Куна, Д.Ла-йонза, Н.Мечковської, В.Німчука, Б.Ольховикова, С.Ору про роль норма-тивних граматик у формуванні мовознавчої теорії, граматики першої половини ХІХ ст. визнаємо носіями мовознавчих ідей, які релевантні для сучасного лінгвіс-тичного аналізу. В умовах зацікавлення прескриптивною тематикою слова прескрипція, або припис, є особливо актуальними і в дисертації отри-мують термінологічне наповнення. Щодо нормативних форм української літературної мови розрізняємо лінгвістичні і мовні приписи (під-розділ 1.2. “Проблемні аспекти дослідження”).

Щоб потрактувати процес кодифікації у вигляді осягнутої моделі, компоненти якої мають пояснювальну силу на кожному з подальших етапів кодифікації, беремо до уваги постулат описової лінгвістики – для розкриття невідомої сутності використати взаємодію загальнодескриптивної теорії з частково-дескриптивними. Статус загальнодескриптивної теорії надано універ-сальній теорії кодифікації, яку почали розробляти ще дослідники Празької лінгвістичної школи і яка збагачується до сьогодні. Кодифікація постає як теоретично обґрунтований додаток наукового пізнання мови та її суспільного формування для вирішення проблем соціальної комунікації (Й.Данеш). Конкретніше – це результат наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови (В.Русанівський), процес, що розкриває динамічний характер мовлення у статичних засобах (М.Пещак), за яким потрібно розуміти втручання суспільства в мовну практику його членів шляхом встановлення норм (Л.Гумецька) і який визначає систематизацію мовних явищ у словниках, граматиках, довідниках (С.Єрмоленко). Отже, кодифікація – це мовознавче вивчення норм літературної мови, яке має теоретичний і практичний вияви й експлікується на описовому, регулятивному етапах, а також на етапі реалізації. Характеристика процесу кодифікації на матеріалі галицьких граматик першої половини ХІХ ст. полягає в розкритті тогочасного наукового обґрунтування норм літературної мови (іншими словами, теорії кодифікації) і їх відповідності системі загальнонародної української мови (тобто практики кодифікації) (підрозділ 1.3. “Використана загальнодескрип-тивна теорія”).

Статус частководескриптивних у дисертації отримали такі теорії: регулю-вання мовної діяльності, норми, граматичного опису літературної мови, взає-модії літературної мови і діалектів.

В українському мовознавстві теорія регулювання мовної діяльності охоплює проблеми культури мови, вивчення мовних ситуацій, процесів стандартизації як своєрідного дискурсу, який відбиває результати суспільних рефлексій над мовою. Поняття норми стало активним об’єктом дослідження на осі діахронії і синхронії. Збагачення його змісту пов’язане з включенням у синхронну інтерпретацію не лише статики, а й динаміки як відображення функціо-нального аспекту в характеристиці мовних одиниць.

Набутий у мовознавстві досвід інтерпретації граматичної будови літера-турної мови виявляють різні види опису: нормативно-шкільний, -вузівський, -академічний і теоретично спеціалізований (власне теоретичний, функціо-нальний, порівняльно-історичний, структурний та ін.). Усі вони формують нормативний та об’єктивний ідеали знання про літературну мову, виступаючи при цьому конкретною моделлю наукового представлення мови в граматичній теорії. Ідентифікація характеристики граматичної системи української мови в граматиках першої половини ХІХ ст. стала можливою передовсім з ура-хуванням результатів нормативно-акаде-мічного і власне теоретичних описів української мови.

Вимога типологічного вивчення літературної мови і діалектів є загально-прийнятою. Тому сутнісні ознаки зафіксованих у текстах граматичних норм з огляду на їх відповідність загальнонародній мові виявлено у зв’язку з граматичною системою говорів південно-західного наріччя (підрозділ 1.4. “Застосовані частководескриптивні теорії”).

Щоб розкрити зміст поняття “кодифікація”, в дисертації використано такі вихідні абстракції доведення проблеми: поняття мовної (лінгвістичної) свідомості, граматичної правильності літературної мови і норми як центру понятійного поля кодифікації.

У мовознавчих працях лінгвістична свідомість визначена як центральний концепт, який об’єднує різні аспекти об’єктивного вивчення діяльності в кон-тексті прескриптивної лінгвістики (Г.Яворська). Відношення дослідникоб’єкт має статус типової моделі у граматиках як творах прескриптивного характеру. Перші кодифікатори української мови трансфор-мували лінгвістичні ідеї свого часу для граматичного опису рідної мови. У їхніх граматиках виникло нове,
з огляду на об’єкт дослідження, лінгвістичне знання про українську мову. За своєю природою воно було сукупністю взаємозв’язків, реалізованих у пізнавальних операціях авторів, за сферою побутування – науковим, за ознакою конвенціоналізму – особистісним, за своїм завданням претендувало стати загальновизнаним, а за принципом отримання – емпі-ричним і теоретичним. Дію лінгвіс-тичної свідомості виявлено у двох планах: у теоретичних поглядах на мову і при відборі мовних варіантів. Вивчення нашої джерельної бази дає підстави стверджувати про існування третього плану, проміжного між згаданими – обґрунтування граматичної правильності української літературної мови, розуміння якої визначало відбір нормативних форм. (Граматична правильність є емпіричною проблемою зв’язку системи і структури мови з мовним узусом, при вирішенні якої граматична система мови узгоджується з ужитком на основі панівної в момент кодифікації лінгвістичної теорії та її індивідуального розуміння). Виявлена в текстах галицьких граматик характеристика граматичної правиль-ності літературної мови експліцитно та імпліцитно ілюструє формування тогочасної теорії кодифікації.

Норма як сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елемен-тів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою першої половини ХІХ ст., відбила складну проблему взаємодії трьох понять – норми, мовної структури та узусу. Їхня взаємодія дозволяє стверджувати про підхід кодифікаторів до мови в плані її внутрішньої організації як структури і з огляду на реалізацію та функціонування цієї структури як норми, про співвіднесеність між мовознавчим поняттям “граматична форма”, що відбиває організацію структури мови, і конкретною нормативною реалізацією цієї форми – хоча зауважимо, що в нормі поряд із регулярним відображенням сучасної мовної структури завжди існують елементи, які ілюструють уже неіснуючі її стани (підрозділ 1.5. “Вихідні абстракції доведення проблеми”).

Другий розділ “Джерела кодифікаційного процесу в першій половині ХІХ ст.” присвячено розкриттю соціолінгвістичних і таких теоретичних чин-ників кодифікації, як ідеї західноєвропейського універсалізму та порів-няльно-історичного мовознавства, характеристика національних літературних мов, формування знання про українську мову і визначені завдання її опису.

Актуалізація україномовного викладу в університетській практиці викладачів Руського інституту, спроби проповідницької діяльності українсь-кою мовою, лінгвістичний контекст двох культурно-історичних ареалів – австрійського і російського – зробили соціально замовленим саме грама-тичний опис української мови. Її нормування відбувалося в умовах кволого літературного процесу, незначного функціонального навантаження мови в суспільстві та діяльності єдиної інтелектуальної сили – представників духо-венства або тих, хто вийшов із цього середовища (підрозділ 2.1. “Соціолінг-вістичні чинники”).

Граматики І.Могильницького, І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левиць-кого, Я.Головацького ілюстрували новий, сформований під впливом ідей Й.Гердера і В.Гумбольдта, стрижень мовознавчої ідеології кінця XVIII–початку ХІХ ст. у вигляді розкриття в мові народного “духу”, який вимагав своєї ідентифікації в граматичних описах різних мов. Водночас ще визнавалися універсальні, логічні, форми мислення, які уможливлювали обґрунтування універсального компонента в мовах. Ці ідеї “Граматики” Пор-Рояля в трансформованому вигляді – через граматики німецької і французької мов – були прийняті європейським мовознавством XVIII–першої половини ХІХ ст. Граматики української мови створювалися в той час,
коли в граматиках польської мови уже була обґрунтована опозиція “загальна граматика”–“граматика окремої мови” (О.Копчинський, М.Якубо-вич, Й.Муч-ковський), а в російському мовознавстві логічний і граматичний підходи здійснювалися в різних творах – універсальних граматиках і тих нормативних, що спорадично враховували співвідношення граматичних ознак з логічними (граматики І.Рижського, І.Орнатовського, М.Язвицького, І.Тимковського, Л.Якоба та ін.). Обґрунтовуючи граматичні норми української мови, її універсальні ознаки розкрив тільки І.Могильницький (підрозділ 2.2. “Ідеї західноєвропейського раціоналізму”).

Порівняльний та історичний підходи до мови, реалізовані у працях О.Шишкова, О.Востокова, Й.Добровського, Г.Павського, П.-Й.Шафарика, М.Максимовича, були засобом пізнання актуальних питань того часу, а саме спорідненості слов’янських мов та їх класифікації, однозначного розуміння яких не спостерігалося. У згаданих дослідженнях характеристика порів-няльно-історичного методу далека від сучасної. Швидше виявлялися “різні варіації” порівняльного методу, який мав чітко окреслені національні межі. У славістичних працях переважало порівняння мовних елементів без істо-ричних реконструкцій, тому не дивно, що у граматиках І.Могильницького, Й.Лозинсь-кого, Я.Головацького елементи слів зіставлені без історичного аналізу (підрозділ 2.3. “Ідеї порівняльно-історичного мово-знавства”).

Граматичний опис української мови розпочався тоді, коли уже була обґрунтована граматична правильність німецької, чеської, словацької, польської, сербської, російської мов. У теоретичному мовознавстві поступово виявлялася спеціалізація творів граматичного жанру у вигляді наукової і практичної граматик (В.Гумбольдт). На матеріалі конкретних мов розкривався зв’язок літературної форми і діалектів (Я.Грімм, А.Бернолак), обґрунто-вувалася роль окремих періодів у розвитку літературної мови (як XVI століття для формування чеської літературної мови у працях Й.Добровсь-кого). Дослід-ники закликали до плекання рідної мови, яке б включало її всебічне вивчення (Й.Добровський, Й.Юнгман). Були створені описи словацької і сербської мов (А.Бернолак, В.Карад-жич), спостерігалася орієнтація на узус при утвердженні норм польської мови (О.Копчинський, Й.Мучковський, Й.Дешкевич), прояв-лялася відмінність між філософсь-ким і порівняльним підходами до російської мови в граматиках М.Греча і О.Востокова (підрозділ 2.4. “Аспекти лінгвіс-тичної характеристики національних мов”).

У цьому мовознавчому контексті філологічне обґрунтування окреміш-ності української мови розпочав І.Могильницький, праці якого, зокрема готова до друку “граматика” і надрукований “Вступ” до неї, формували наукове знання про українську мову, яка в той час не завжди потрапляла в класифікаційні схеми мовознавців. Фонетико-морфологічні ознаки української мови як самостійної слов’янської намагалися систематизувати усі його послідовники. Я.Головацький першим сформулював потребу формувати лінгвістичне знання про українську мову у площині славістики.

У дисертації показано, як граматисти встановлювали ознаки літературної мови – через проти-ставлення граматичних форм в усному мовленні і писемних пам’ятках; визначаючи фонетичні, лексичні та граматичні норми; за допомогою харак-теристики окремих мовних явищ – наприклад, милозвуч-ності чи здатності утворювати слова з пестливим та згрубілим значенням. Шляхи розбудови тогочасної української літературної мови відбивали дві протилежні (з огляду на використані норми в синхронії чи діахронії) концепції її розвитку, окреслені Й.Лозинським та Я.Головацьким.

Обґрунту-вання самостійності української мови, спроби визначити її сутнісні ознаки у вигляді встановлених норм чи характерних мовних явищ, програми розбудови літературної мови – це знакові явища у формуванні системи лінгвістичного знання про неї. З одного боку, з’явився досвід лінгвістичного вивчення ще однієї слов’янської мови, який невдовзі став над-банням не лише прескриптивного, а й дескриптивного мовознавства, передусім славістики (що підтвердив у своїх порівняльно-історичних студіях Ф.Мікло-шич), а з другого – ставала можливою подальша диференціація наукових рефлексій над нею в лінгвоукраїніці (підрозділ 2.5. “Наукове знання про українську мову”).

Завдання граматичного опису – навчити українською мовою “правильно говорити і писати” – в тогочасних авторів сформульовано з урахуванням наукового статусу грама-тик (якщо для М.Смотрицького граматика була мистецтвом, то для І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Голо-вацького це вже наука). У межах літера-турної мови, об’єднавши писемну і розмовну форми (віднесення мовлення до сфери літературної мови було новаторським кроком), галицькі граматисти дійшли висновку про потребу відображення граматичної правильності української літературної мови. Водночас було сформульовано завдання навчити цією мовою і мислити (Й.Лозинський). Окреслені у граматиках першої половини ХІХ ст. завдання сьогодні мають лінгвістичне і культурно-історичне значення.

У граматиках вирішення окреслених завдань звелося до мовознавчого обґрунтування норм шляхом поділу предмету опису на підсистеми, кожна з яких відбивала мовні рівні та розглядала однорідні об’єкти (частини мови, класи форм чи типи конструкцій). Ці тексти кваліфікуємо як системно-диференційні, а ще ширше – традиційні практичні граматики звичайного типу, що мали б сприяти нормуванню мови. У них виявлено не тільки узагальнений і систематизований мовний матеріал, що відповідає найнижчому рівню адекватності граматичного опису, а й застосовано граматичну абстракцію, що визначає наступний вищий рівень адекватності опису (підрозділ 2.6. “Завдання граматичного опису української мови”).

У третьому розділі “Теорія кодифікації як розкрит-тя граматичної пра-вильності української літературної мови” висвітлено увагу граматистів до форми слова, “правильного” і “не-правильного” (як норматив-ного/ненорма-тив-ного) формо-творення, внутріш-ньої організації слова та його словотвірних зв’язків, змісту морфологічних категорій, взаємодії лексичної і граматичної семантики, синтаксичного вчення. У граматиках виявлено зв’язок з приписами М.Лучкая, підхід якого враховували або не розвивали галицькі кодифікатори.

Вони розуміли форму слова (словоформу) як морфологічний різновид слова і водночас елемент його парадигми. У межах самостійних частин мови розглянуто змінювані слова (незмі-нювані майже не привертали уваги дослідників). Тексти зберегли кількісну динаміку типів відмін: від трьох (у М.Лучкая, І.Вагилевича, Й.Лозинського) до п’яти (чотири – у Й.Левицького, п’ять – у Я.Головацького). Дослідники не здійсню-вали історичної реконструк-ції морфологічних явищ. Диференціацію іменни-ко-вої словозміни за родовою приналежністю назви (до першої належали імен-ники чоловічого роду, до другої – жіночого, а до третьої – середнього) з граматики М.Лучкая перейняв І.Вагилевич, який запозичив ще й ідею зразків відміню-вання (захопився нею найбільше). Однак родовий критерій конфліктував з різними моделями словозміни, зумовле-ними або кінцевим приголосним, або структурою слова, тому в граматиці Й.Лозинського іменники поділялися ще й на “форми” (прообраз майбутніх груп). Сутність відмінювання вперше узагальнив Я.Головацький. Поступово нако-пичувалася інформація про зміну власних назв (Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головаць-кий), виявлялися особливості слово-зміни стилістично (М.Лучкай, Й.Левицький) та територіально (Й.Лозинсь-кий) маркованих одиниць.

Завдяки окресленим синтетичним засобам вираження граматичних значень, зокрема закінченню, чергуванню, наголосу, досягався певний ступінь відображення повноти й адекватності морфологічних ознак літературної мови. Граматики містили не лише системний і детальний опис форм, а й спроби їх теоретичного узагальнення. Ці аспекти опису, перспективні з погляду майбутнього граматичної науки, були вдосконалені у граматиках другої поло-вини ХІХ ст., зокрема М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера (підрозділ 3.1. “Увага до форми слова”).

Граматисти першої поло-вини ХІХ ст. піднесли поняття “правильного” до “норматив-ного”. Вони стали перед проблемою морфологічних варіантів, тому систематизували міждіалектні граматичні еквіваленти, короткі оцінні характеристики яких виникали при порівнянні різних конкретних форм чи обґрунтуванні доцільності однієї з них.

Специфіку морфологічних змін виявлено у вигляді замкненої системи форм, яка ілюструвала прагнення авторів до вичерпності опису. Призначення, роль цієї системи форм, першорядної для вираження граматичного зв’язку між лексичними одиницями чи для відображення функціонального навантаження в мовленні, ще ніхто не підкреслив. Граматисти не пішли далі фіксації формаль-них змін у межах виявлених парадигм, однак прагнення передати регулярну словозміну треба визнати за досягнення тогочасного граматичного опису. Тексти зберегли реєстрацію складних випадків формотворення, першу спробу пояснення яких зроблено на матеріалі різних частин мови. Запроваджена опозиція “правильного” і “неправильного” формотворення виявилася перспек-тивною для опису української мови в граматиках другої половини ХІХ ст. (підрозділ 3.2. “Систематизація нормативного і ненормативного формо-творення”).

Пояснюючи парадигматику змінюваних частин мови, автори граматик зіткнулися з проблемою визначення структури слова. Її характеризували, беручи до уваги кількість складів (М.Лучкай) та кількість коренів – як прості і складні слова (у всіх граматиках). Окремі компоненти слова відповідали сучасним морфемам (на зразок суфіксів -тель в іменниках чоловічого роду, -ц?ъ (-hвъ), -инъ, -ынъ у присвійних прикметниках і закінчень -ешъ, (-єшъ), -ишъ у дієсловах), однак у більшості прикладів значущі сегменти слів ще не відповідні складу морфів, оскільки структурні елементи виділялись на рівні побачених у слові змін без належної уваги до закріпленого за ними змісту.

Теоретичні уза-гальнення при дослідженні форми і змісту окремих структурних елементів були ще поодинокими, як, наприклад, про суфікс -лъ, ознаку форм минулого часу (Й.Левицький), чи про роль префіксів у визначенні виду дієслів (Я.Головацький).

Тогочасна характеристика понять морфеміки не містила дефініцій значущих частин слова (визначення найчастіше вживаного терміна “закінчення” сформулював тільки Я.Головацький). Склад флексій, їх функції у граматиках не ідентифіковані, хоча такі спроби були в М.Лучкая, який підкреслив роль закінчення при поділі іменників на відміни, в Й.Лозинського. коли він визначав рід іменників за допомогою флексій, у Я.Головацького, який узагальнив роль закінчень. За допомогою фіксації форм однини та множини одного і того ж слова граматисти виявили особливості словозміни з огляду на структуру форм.

Автори граматик визначили відмінності між формо-творенням і слово-творенням. На фоні пізнання парадигматичної системи української мови вив-чення словотвірної перебувало на початковому етапі. В основному у граматиках зосереджено увагу на співвідношенні похідного і твірного слова. Їх поступове ланцюгове зчеплення, радіальний зв’язок підтверджені прикладами. Виявляючи словотвірні зв’язки, кодифікатори звернули увагу на словотвірні типи і різне навантаження окремих словотворчих елементів (наприклад, словотвірний тип “іменник від дієслова” утворювався за допомогою сегмента -ель у словах спа-ситель, житель і под.). Поступово усвідомлювалася роль слово-творчих афіксів конкретних частин мови, звідси поставала потреба з’ясувати механізми творення слів через окреслення способів словотворення. У граматиках М.Лучкая, Й.Ло-зинського, Я.Головацького були приклади суфіксації, префіксації та осново-складання, правда, без ідентифікації самих способів словотворення. Пояснення слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням віддзеркалює рівень тогочасної словотвірної характеристики. Розвиток окремих словотвірних моделей здійс-нювався шляхом аналогії (її роль у формотворенні вперше підкреслив М.Лучкай, у словотворенні – Й.Лозинський), що свідчить про початкове розуміння внутрішніх законів розвитку української мови. Увага до структури слова, формотворення і словотворення виявилася перспективною для подальшого розвитку теорії синхронної морфології (підрозділ 3.3. “Харак-теристика внут-рішньої організації слова та його словотвірних зв’язків”).

Автори граматик пропонували різні моделі характеристики граматичної семантики, а це свідчить, що розкриття змісту морфологічних категорій мало пошу-ковий характер. Причина такого підходу в інтерпретації поглибленої абстрак-ції: йшлося про характеристику не формальних морфологічних ознак у вигляді парадигми відмінювання, а про граматичні відношення, які ще не були вивчені. Обґрунтування дієслівних категорій переконує, що граматики зберегли авторські версії характеристики, яка ще не охоплювала весь обсяг змісту морфологічних категорій та їх ієрархічних відношень (підрозділ 3.4. “Форму-вання змісту морфологічних категорій”).

Виявлено взаємодію елементів граматичного і лексичного мовних рівнів при обґрунтуванні граматичних категорій відмінка, роду і числа іменників, при розкритті семантико-граматичних груп власних і загальних назв, назв істот і неістот, збірних, абстрактних та речовинних іменників тощо. Беручи до уваги зв’язок з теорією граматичного опису міжслов’янської літературної мови ХVI–ХVII ст., можна довести тяглість у розвитку окремих лінгвістичних пояснень. Наприклад, свого часу М.Смотриць-кий окреслив сутність категорії збірності за допомогою взаємодії лексико-семантичного та граматичного компонентів, що надалі або повністю прийняли кодифікатори української мови як вираження су-купності предметів (І.Ваги-левич, Й.Лозинський, Я.Головацький), або відкину-
ли – як ідею позначення формами однини якогось “множества” предметів (Й.Левицький, І.Вагилевич, М.Лозинський, Я.Головацький). Граматисти виявили нову граматичну ознаку збірних іменників – відсутність множинної відмінкової парадигми (І.Вагилевич, Й.Лозинський, Я.Голо-вацький). Якщо в граматиці М.Смотрицького виразниками категорії збірності були поодинокі іменники середнього роду (на зразок каменїе), то на матеріалі української мови цю групу розширили М.Луч-кай і Я.Головацький. Однак до збірних зараховано іменники, що несли ідею лексико-семантичного відтінку збірності, як народ, громада (І.Вагилевич), іменники на позначення речовинності, як воскь, желhзо (І.Вагилевич і Й.Лозинський), вода, жито (Й.Лозинський), мuка, воскъ (Я.Го-ловацький). Лексико-семантична ознака була основною в обґрунтуванні категорії збірності, оскільки, як підтверджують дефініції термінів, нею керувалися усі граматисти (крім М.Лучкая) і з її допомогою визначався зміст цієї категорії. Граматичний компонент був на периферії пояснення категорії збірності: виділення цієї ознаки пов’язане з висвітленням сутності категорії числа у граматиках І.Вагилевича та Я.Головацького чи відмінюванням іменників у Й.Лозинського. Автори граматик залишили поза увагою засоби структурного вираження збірності. Зв’язок одиниць двох рівнів, граматичного і лексичного, був перспективним з погляду майбутньої теорії граматики (підрозділ 3.5. “Обґрунтування взаємодії лексичної та граматичної семантики”).

Осмислення синтаксичних проблем здійснено в кількох напрямах: через взаємозв’язок мови та мислення, крізь призму “загальне”–“конкретне”, “ло-гічне”–“граматичне”, шляхом розкриття зв’язку синтаксису з морфо-логією. І.Могильницький уперше виклав вчення про речення (новий аспект в інтерпретації синтаксичних проблем), пояснив порядок слів, характеристику узгодження та керування як наслідок синтаксичної сполучуваності частин мови, що було продовженням традиційного осмислення проблем синтаксису у граматиках М.Смотрицького, М.Ломоносова чи О.Копчинського. Вчення про речення розкривало їх зовнішньо- і внутрішньо-синтаксичну структуру через визначення сутності речення i його типів, характеристику підмета i присудка, встановлення порядку слів. Якщо врахувати, що у формально-граматичному плані визначальними для речення постають граматичні категорії головних і другорядних членів речення, то заслуга І.Могильницького полягала у визначенні перших із них (другорядні члени речення пояснювали І.Вагилевич та Й.Левицький), у спробі встановити діагностичні семантико-граматичні ознаки головних членів речення, у систематизації особли-востей узгодження і керування на матеріалі української мови. Синтагматичний підхід до граматичних явищ у синтаксисі дав змогу виявити перші якісні ознаки граматичної семантики, її динамізм. Граматисти відзначили омонімію родового і знахідного у назвах істот, можливе синонімічне вживання прийменників для передачі значення одного і того ж відмінка, випадки категоріальної полісемії, яка, однак, оцінювалася кодифікаторами непослі-довно. Ставлення до подібних явищ, в основному, фактографічне – вони зафіксовані, але не пояснені (під-розділ 3.6. “Розвиток синтаксичного вчення”).

У четвертому розділі “Теорія кодифікації крізь призму лінгвістичних характеристик граматичних норм” розкрито реалізацію греко-латинського канону граматичного опису, спорідненість української мови з іншими слов’ян-ськими, аспекти граматичної характеристики національних слов’янсь-ких мов, виявлено універсальні та ідіоетнічні ознаки української мови, фор-мування власної традиції граматичного опису, розробку методів аналізу украї-номовного матеріалу, тобто пояснено теоретичні засади, за допомогою яких граматисти здійснювали відбір лінгвістичних характеристик грама-тичних норм.

Перейнятий із творів граматичної традиції XVI–XVII cт. греко-латинсь-кий канон граматичного опису літературної мови потрібно визнати теоретичним стрижнем характеристики української мови. Застосування канону відбулося шляхом запозичення конструктивних ознак у вигляді частин граматик і системи частин мови з опису міжслов’янської літера-турної мови та завдяки створенню видової характеристики, що відображала в межах канону вже ідіоетнічні норми української мови. (Як підтверджують наші спостережен-ня за граматиками М.Ломо-носова, М.Курганова, П.Соколова, К.Меморсь-кого, П.Ка-лай-довича, В.Полов-цева, М.Греча, О.Востокова, таким шляхом форму-вався й опис російської мови). У граматиках обґрунтовано частиномовну приналежність слів, зроблено перші спроби пояснення їх будови, функцій конкретних компо-нентів при словозміні та словотворенні. Адаптація конст-руктивних ознак граматичного канону до нового матеріалу української мови відбулася насамперед у граматиці І.Могиль-ницького, праці “пере-хідного” типу, надалі в текстах І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головаць-кого. Останні засвідчили, що українські кодифікатори поступово переста-вали бути залежними від теоретичної характеристики і прикладів граматистів XVI–XVII ст. і розвивали свій опис на підставі формування його видових ознак (підрозділ 4.1. “Греко-латинський канон граматичного опису української мови”).

Положення про спорідненість української мови зі слов’янськими містили граматики І.Могильницького, М.Лучкая