НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут історії України

МАСНЕНКО Віталій Васильович

УДК 159 (955) 930.1:351.858 (477)

ІСТОРИЧНА ДУМКА У ПРОЦЕСІ РОЗВИТКУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ

(кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ етнополітології.

Науковий консультант: | доктор історичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України,

завідувач відділом етнополітології

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович, Інститут історії України НАН України, головний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр.

доктор історичних наук, професор

Удод Олександр Андрійович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри історії Росії

Провідна установа: | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського

НАН України

Захист відбудеться 27 грудня 2002 р. о 1400 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України

(адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 21 листопада 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історична наука відіграє суттєву роль у становленні національної свідомості модерних спільнот. Взаємодія історії та національного усвідомлення має досить складну й неоднозначну природу. Навіть побіжний аналіз дозволяє виділити принаймні декілька рівнів взаємовпливів. Перший з них можна назвати власне науковим – теоретичним. Він стосується формування нового способу мислення самих продуцентів історичної думки – інтелектуалів. Інший рівень передбачає вплив історичної думки на масову свідомість.

Потреба дослідження даної проблематики зумовлена відсутністю спеціальних вітчизняних наукових студій. Маємо лише побіжні аксіоматичні твердження щодо ролі історичних дослідів у процесі формування національної свідомості українців. Проте така фіксація цілком очевидних фактів не розкриває нової якості самої історичної думки, її конкретного значення, ваги та механізмів впливу на самоусвідомлення національної спільноти. У науковому сенсі означена тема дозволяє розглядати проблему майже з початкової стадії досліду. Тим самим включається у науковий обіг продуктивний для історіографічних та націознавчих досліджень матеріал. На базі якого аналізується низка фундаментальних проблем теоретичного характеру. Зокрема, онтологічної, феноменологічної та гносеологічної природи історичного знання, динаміки змін суспільних історичних уявлень та соціального статусу історіографічних моделей, визначення місця й значення історичної свідомості у структурі національної свідомості. Взаємозалежності стану розвитку національної історіографії та зрілості етнонаціональної спільноти, співвідношення наукового і позанаукового у формуванні масової свідомості.

У конкретно-історичній площині студіювання теми дозволяє прояснити деякі важливі аспекти внутрішньої сутності вкрай суперечливої української дійсності кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Здійснити це неможливо без визначення особливостей етнонаціонального розвитку українців. У такому контексті з’ясування стану української історичної науки дозволяє судити, наскільки вона відповідала соціальним запитам і потребам національного становлення суспільства. Маємо послідовну відповідність між спроможністю історичної думки до реалізації суспільної соціокультурної функції та етнополітикою владних інституцій.

Аналітично-прогностичне значення роботи полягає у виявленні певних аналогій щодо сучасної української історіографічної ситуації та націотворення. Для соціального прогнозування й визначення перспектив етнонаціонального розвитку України у ХХІ ст. може прислужитися лише реконструкція загального механізму взаємовпливів історичної думки та національної свідомості. Значно більшого ефекту можна сподіватися у ділянці саме історіографічного аналізу, оскільки розгляд становлення української історичної думки через призму національного усвідомлення відкриває нові можливості більш адекватного сприйняття вітчизняної історіографії, допомагає зняттю упередженого ставлення до неї як до консервативної та малопридатної щодо вимог сучасного наукового пошуку. Важливо також дослідити які наукові та суспільні можливості відкриває історична думка, коли вона опиняється у епіцентрі націотворчого процесу. Сподіваємося, що цим зможемо, принаймні частково, прислужитися осмисленню суспільного значення історичної науки.

Об’єктом дисертаційного дослідження є історіографічний процес в Україні у контексті модерного націостановлення, у межах якого відбувалося суспільне визнання національної моделі наукового історичного знання. Властиво досліджуються історія історичної науки, або – ширше історія ідей, певних рівнів масової психології, комплексу загальнонаціональних цінностей, співвідношення особи та соціуму в межах національної спільноти тощо. Тобто те, що звичайно визначається як інтелектуальна історія. Проте автор свідомий того, що такий підхід міг би дещо звузити евристичну вартість даного дослідження. Тому передбачається не обмежуватися лише інтелектуальною сферою, а й розглядати явища соціального та політичного життя, які мали найсуттєвіший вплив на становлення української національної історичної науки.

Предметом дослідження є функціонування української історичної думки у кореляції з рівнем національної свідомості українців у час їхнього найбільш інтенсивного націотворення наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст.

Історична думка – наймобільніша частина історіографії. Тому її аналіз дозволяє оперативно з’ясувати динаміку змін соціокультурних передумов розвитку історичної науки, домінуючу проблематику наукових пошуків, основний зміст історичного знання, особливості методологічних принципів та методів опрацювання джерельної бази, формування історичних концепцій, схем та теорій. Історична думка функціонує не тільки у суто науковій сфері, а й у ширшому просторі масової суспільної свідомості, опредметнюється у суспільних історичних уявленнях людських спільнот про власне минуле.

Досить важливою проблемою є визначення обсягу історіографічного процесу, який причетний до національної сфери. Ще на початку 1980-х рр. Л. Винар, покликаючись на теоретичні розробки Д. Дорошенка, пропонував розрізняти власне історіографію від “національно-історичної думки”. На його переконання, остання “заслуговує на окреме, глибинне вивчення істориків і політологів, і цю проблематику можна розглядати окремо від історіографії як дисципліну, яка вивчає розвиток української історичної науки і також охоплює праці істориків, що не завжди займалися вивченням ідеї національного самопізнання українського народу” Винар Л. Дмитро Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Укр. історик. – 1982. - №3-4. – С.53.. Автор схиляється до більш широкого розуміння національної історичної думки, включаючи до неї ті історичні знання, які українські історики вважали своїм надбанням.

При окресленні предмета дисертаційного дослідження важливо визначити співвідношення історичної та суспільно-політичної думки. Реальна історіографічна ситуація та дослідницькі практики її студіювання пропонують різні моделі такого взаємозв’язку. Зокрема, у радянській історичній науці, історіографія розглядалась як екстраполяція класової боротьби, насамперед – ідеологічної. Подібний підхід можна зустріти й у національно орієнтованій історіографії, коли абсолютизується національний чинник. Проте у останньому випадку зближення з суспільно-політичною сферою виправдано внутрішньою природою національної історичної моделі. Відповідно спостерігався своєрідний синтез історичної та суспільно-політичної думки, які розвивалися у межах спільних теоретико-методологічних парадигм, напрямків і досить часто – продуцентів. Зокрема, М. Грушевський вважав, що українській науці “бракує історії української історіографії в зв’язку з історією української політичної думки” Академічна Катедра Українського Народу // Україна. – 1927. – Кн.3. – С.195.. У цьому контексті можна чіткіше побачити співвідношення історичної та політичної думки. Не претендуючи на вичерпність аналізу, зазначимо, що перша має первинний та узагальнюючий характер і, в силу цього, слугує підґрунтям для виникнення останньої. У той же час, політична думка, маючи значно більші можливості впливу на масову суспільну свідомість, сприяє формуванню історичної пам’яті. Вважаємо за доцільне зауважити, що у дисертації досліджується саме історична думка, але враховується її тісний зв’язок із суспільно-політичною сферою.

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець 1880-х - початок 1930-х рр. Вибір саме цього часу зумовлений різноплановими обставинами.

Ще М.Грушевський доводив, що з кінцем ХІХ ст. українська історична наука отримала “зовсім нову фізіономію, зовсім новий зміст”. Пояснювалося це багатьма сцієнтистськими та суспільними чинниками: збільшенням архівного матеріалу, який був уведений до наукового обігу, впровадженням нової методології дослідження, зрештою, зміцненням українського руху як суспільної основи українознавчих досліджень Грушевський М.С. “Малороссийские песни” Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – Кн.6. – С.11.. Робоча схема періодизації української історіографії І. Колесник, побудована за принципом її відповідності національному відродженню, найбільш повно спрацьовує саме в межах цього хронологічного відрізка. Доба, що досліджується, відрізнялася досить розвиненою рефлексією української історіографії, усвідомленням її як цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської чи німецької історичної наук. Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, провідна роль у становленні якої належить М.Грушевському та його школі Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). – К., 2000. – С.253.. Формується повновартісне наукове середовище. Оскільки час 1920-х рр. відрізнявся особливим змістовним наповненням, саме на ньому концентрується найбільша дослідна увага. На межі 20-30-х рр. відбулася фактична руйнація основного масиву української національної історичної науки в УСРР.

Територіальні рамки охоплюють всю українську етнічну територію. Щодо дореволюційного періоду - увага акцентувалась на значенні Львівського наукового центру та на розгортанні українознавчих досліджень на Наддніпрянщині. У пореволюційний час особливий наголос зроблено на дослідженні проблематики саме в межах УСРР, так як тут зосереджувався основний етнічний масив українців і найбільший науковий потенціал. Ситуація в інших частинах України розглядається відповідно до їхньої пропорційної ваги у національному науковому житті та з врахуванням перебігу ідентифікаційних процесів. Окрім того, досліджуються і зарубіжні українські наукові центри.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з науковою темою відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України “Національна інтеграція в полікультурному суспільстві” (НДР №0100U004976). Крім того вона узгоджувалася з науково-дослідними програмами Інституту історії України НАН України, Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького.

Мета дослідження полягає у встановленні на основі комплексного аналізу стану розвитку історичної думки та змін національної свідомості українців у час серйозної суспільно-політичної трансформації, який був позначений вагомими спробами національного державотворення. При цьому нас цікавить: у який спосіб історична думка набувала нової якості, якою вона стала у національній формі, з одного боку, і яких змін зазнавала суспільна свідомість національної спільноти – з іншого.

Для реалізації поставленої мети передбачається вирішити такі завдання:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Методологічні принципи дотримані при написані дисертації, включають власне методологію та дослідні методи. Перша обіймає розуміння сутності тих явищ, що досліджуються. Це у свою чергу зумовлювало використання методів для опрацювання джерельної бази. Вважаємо за доцільне схилитися до визнання принципу методологічного релятивізму.

Досить продуктивними можуть бути методологічні засади, які полягають у визнанні плюралізму та обмеженої змінності історичного процесу, ситуаційного детермінізму явищ різних сфер людського буття (зокрема, взаємовпливу соціального, політичного та духовного життя). Дисертант схиляється до широкого розуміння історіографічного процесу, який включає не тільки генезу наукового знання, а і його суспільне відрефлексування на рівні масової історичної свідомості. Автором поділяється примордіалістській підхід до етнонаціональної проблематики. Проте при розгляді окремих сюжетів визнається слушність конструктивістських побудов, запропонованих модерністами. Історія ментальностей та ідей як об’єкт дослідного пошуку вважається відносно самостійною, до певної міри самодостатньою.

Методи дослідження визначаються характером теми, метою та особливостями джерельної бази, яка покладена в основу дисертації. Використовуються: комплексний міждисциплінарний підхід, структурно-функціональний системний аналіз, у тому числі й історіографічних фактів, порівняльно-історичний метод та метод критичного аналізу конкретного документального матеріалу, виходячи з принципів об’єктивності та історизму. Проте автор свідомий того, що означені методи є продуктивними лише на окремих етапах дослідного пошуку. Так системний підхід, важливий для загального схоплення інтелектуальних явищ, втрачає свою евристичну вартість на рівні виявлення індивідуального, специфічного у доробку того чи іншого історика. Тут у нагоді стає метод психологічного аналізу, індивідуалізації тої чи іншої постаті на тлі функціонування гуманітарних та суспільно-політичних дискурсивних практик тієї доби.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає постановці й комплексному розв’язанні проблеми функціонування історичної думки у період українського модерного націотворення. Новаційним є застосування полідисциплінарного підходу – дисертація виконана на межі дослідження історіографії, історії України, етнополітології.

Максимально повно подано історіографічний аналіз проблематики, який показав відсутність її цілісного студіювання. Для подолання цього було запропоновано дослідницький підхід, що поєднував елементи розробки інтелектуальної, політичної історії та історії культури.

Здійснено критичний аналіз української історіографічної традиції, що сформувалася під впливом модерного націостановлення і виявилася доволі типовою для центрально-східноєвропейського ареалу. Вдалося простежити дію взаємопов’язаних механізмів кореспондування наукової історичної практики та національного усвідомлення спільноти. Зокрема, історична думка розглядається як вихідний матеріал для усталення національної свідомості, а формування її віднесено на карб самої нації, яка обирає із загальної суми історичного знання те, що вважає компліментарним для націотворення.

Інноваційним є розгляд історичної пам’яті та історичної свідомості українського загалу як проблеми історіографії. У межах авторського бачення ці явища виступають головними ланками зв’язку між науковою думкою та національною свідомістю.

Етнополітична функція історичної думки розглянута у двох взаємопов’язаних вимірах. Подібний підхід ґрунтується на гіпотетичному припущені, що історична наука, виступаючи основою для суспільно-психологічного оснащення національної спільноти, виконує двоєдину задачу. З одного боку, вона відмежовує власне дослідне поле від ширшого (цивілізаційного, геополітичного, імперського). Звідси можна вести мову про перастативну функцію історичної думки (від грецького рЭсбт – межа). Автор пропонує ввести це визначення у науково-дослідну практику і аналізує його на українському матеріалі, який розглядається у дисертації. З іншого боку, з’ясовано виконання історичною наукою консолідуючої функції, тобто простежено створення загальнонаціональної історичної парадигми, яка б була сприйнята національною спільнотою як питомо своя.

Зроблено концептуальний висновок, що в українському випадку становлення національної парадигми сприйняття минулого та її суспільне визнання було прискорене процесом соціально-політичної трансформації суспільства. Без соціальної революції не відбулося б такої досить швидкої кардинальної зміни історичних уявлень суспільства. Водночас, наголошується, що взаємозалежність соціальної та світоглядної революції все ж була опосередкованою. Підтвердженням цього постулату слугує здійснений розгляд розвитку української історичної думки як цілком самодостатнього наукового явища.

Автор доводить, що у досліджуваний період українська історична думка здійснила суттєву внутрішню еволюцію. Зародившись як суто етнічна модель, вона поступово набуває справді національних рис. Останнє найпослідовніше виявилось у поширенні державницького напрямку, продукуванні нових концепцій історичного часу і простору буття національної спільноти та у спробах включення історії окремих етнічних груп у загальнонаціональний контекст.

Проаналізовано відповідність регіональних особливостей історичної думки та національної ідентичності у різних складових частинах української етнічної території. До інновацій належить і розгляд особливостей способу мислення українських істориків, з’ясування їхньої самоідентифікації.

Зрештою, автором запропоновано власне бачення еволюції української національної історичної думки, яке суттєвими чином відрізняється від існуючих дослідних інтерпретацій.

Практичне значення результатів дослідження зумовлено їхнім новаційними характером і відповідністю потребам сучасного інтелектуального та суспільно-політичного розвитку. Проаналізований у дисертації процес становлення української національної історичної думки виступає основою для аналітичного прогнозування її поступу в сучасних умовах. Його критичне переосмислення та врахування реального стану сучасної масової історичної свідомості в Україні спонукає до визнання, що українська історія надалі залишатиметься засобом легітимізації української нації. Оприлюднення результатів дисертаційного дослідження певною мірою може прислужитися сприйняттю цього суспільного імперативу. Проаналізований у досліджені позитивний досвід порозуміння між українськими, білоруськими, литовськими, тюркськими і навіть частково російськими істориками, може слугувати підставою для сучасного наукового діалогу з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі. Запропоновані у дисертації концептуальні положення можуть бути використанні при написанні узагальнюючих праць з української історіографії, історії України, політології та низки суміжних соціально-гуманітарних дисциплін. Матеріали дисертації придатні для використання при викладанні вузівських курсів історіографії, історії України, етноісторії, етнополітології, українознавства.

Особистий внесок дисертанта у розробку наукової проблеми визначається повністю самостійним її опрацюванням. Ідеї співавторів опублікованих праць не використовувалися.

Апробація та впровадження результатів дисертаційного дослідження відбувалися у кількох напрямках. Вони заслуховувалися на засіданнях відділу етнополітології та вченої ради Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділів української історіографії та історії української культури Інституту історії України НАН України. Дисертант оприлюднив результати дослідних пошуків на 40 наукових конгресах, симпозіумах, конференціях. Зокрема, на V та ІV Міжнародних конгресах україністів (Чернівці, 2002 р., Одеса, 1999 р.), І Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.” (Чернівці, 2000 р.), ІІ українсько-фінському науковому симпозіумі “Історико-етнологічні дослідження і національна ідея” (Київ, 2001 р.); міжнародних наукових конференціях – “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2000 р.), Етносоціальні процеси на Середньому Подніпров’ї: минуле і сучасність” (Черкаси, 1999 р.), “В’ячеслав Липинський в історії України (до 120-річчя з дня народження)” (Київ, 2002 р.), “Проблеми досліджень усної історії східноєвропейських сіл 1920-1940 років” (Черкаси, 1998 р.), всеукраїнських наукових конференціях – “Михайло Грушевський – науковець і політик в контексті сучасності” (Київ, 2001р.), “Українська історична думка та національна свідомість” (Черкаси, 2002 р.), “Українська етнологічна наука на межі ХХ-ХХІ ст.” (Львів, 2001 р.) та ін.

Результати дисертаційного дослідження відображено у 66 публікаціях: в тому числі 2 монографіях, 1 науково-популярній брошурі, 41 науковій статті, з яких – 27 у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України, 20 наукових доповідях, матеріалах та тезах конференцій, 2 рецензіях. Загальний обсяг публікацій – 85,2 друк. арк.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та науковими завданнями. Вона складається зі вступу, семи розділів (24 підрозділів), висновків (404 с. – основний текст), списку джерел та літератури (83 с., 955 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 487 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні та територіальні рамки, мету та завдання, методологічні засади та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їхнє практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розкрито процес наукового осмислення проблем взаємозалежності української історичної думки та національної свідомості, охарактеризовано найважливіші джерела.

Історіографія проблеми, враховуючи її складність та багатошаровість, розглядається у п’яти підрозділах. Проведений аналіз дозволяє виділити кілька історіографічних періодів.

Перший період, який розглядається у підрозділі “Початок дослідження проблеми на межі ХІХ-ХХ ст.”, можна оцінити як підготовчий. Основи наукового дослідження націотворчої функції української історичної науки були закладені М. Драгомановим у праці “Чудацькі думки про українську національну справу”(1891 р.). Попри критичну настанову щодо національно обмежених досліджень, мислитель проникливо засвідчив існування тісного зв’язку між історичною наукою та націотворенням і на ґрунті цього сформулював загальні принципи розвитку українознавства. Відмінні наголоси в оцінці національної орієнтації української історії робив Б.Грінченко. Він розглядав вартість історичної науки насамперед у контексті реалізації її суспільно-політичної функції, лишаючи поза увагою суто сцієнтистські аспекти. 1907 р. у статті “Справа українських катедр і наші наукові потреби” чи не вперше своє бачення вагомої етнополітичної функції історичної науки оприлюднив М. Грушевський. Але потрібен був час для усталення самої української національної історичної думки та національної свідомості, з одного боку, і вироблення у світовій та вітчизняній суспільно-гуманітарній науці адекватних методологічних підходів для їхнього осмислення, з іншого боку.

Другий період висвітлюється у підрозділі “Українська соціогуманітарна наука 1920-30-х років про націотворчу роль історичного знання”. Характерне переосмислення соцокультурної функції української історичної думки у національному контексті М. Грушевським, В.Липинським, В. Старосольським, С. Томашівським, О. Бочковським.

Окремої уваги заслуговує розгляд націотворчої функції історичної науки в українських історіографічних працях, які з’явилися саме у пореволюційний період. Інституційне, змістовне і методологічне становлення історіографії як окремої історичної дисципліни було безпосередньо пов’язане з процесом українського націотворення. Найпомітнішими історіографічними схемами цього часу можна вважати: емігрантський варіант Д. Дорошенка Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – Прага, 1923.

та вітчизняний Д. Багалія Багалій Д. І. Нарис української історіографії. – К., 1923. – Т.1., Його ж. Історіографічний вступ // Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті. Т.1. Історіографічний вступ і доба натурального господарства. – Харків, 1928. – С.3-124..

Практично майже всі науковці сходилися на думці, що самоусвідомлення національних спільнот не можливе без актуалізації історичної пам’яті, виявлення спільних етногенетичних витоків, самобутнього історичного шляху тощо. Розгляд кореляції історичної думки із формуванням національної свідомості продемонстрував непогані евристичні можливості і дозволив дати досить адекватну оцінку українського історіографічного процесу.

До третього періоду автор відносить дослідження після другої світової війни. Нормальний науковий пошук мав місце лише у західній науці, у тому числі й українській емігрантській. Радянська історична наука, виходячи з своїх доктринальних засад, не спромоглася до аналізу української історичної думки в її національній формі. Західна історіографія знайшла своє висвітлення у підрозділі “Осмислення взаємозалежності історичної думки та національної свідомості в українській зарубіжній та західній науці повоєнного періоду”. Для українських зарубіжних дослідників питання національної свідомості були предметом пильного студіювання.

Варто виділити передусім наукові розвідки І. Лисяка-Рудницького, які стосувалися як загальних теоретичних проблем становлення української нації й української історичної думки, так і конкретно-історичних сюжетів. Зокрема, він зупинявся на віддзеркаленому поступі національної свідомості в еволюції історичної науки. Він наголошував на переломному значенні діяльності М.Грушевського та його школи. Автором другого великого перевороту в українській історичній свідомості, на переконання Лисяка-Рудницького, був В.Липинський Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Історичні есе. – К, 1994. – Т.1. – С.173-191..

Формування української національної історичної науки, її досягнення, особливо у 1920-ті рр. та подальша трагічна доля аналізувалася представниками державницького напрямку О.Оглоблиним, Н.Полонською-Василенко, Б.Крупницьким Ogloblin O. Ukrainian Historiography 1917-1956 // The Annals of the Ukrainian Academy in of Arts and Sciences in U.S. – New York, 1957. – Vol. V-VІ. - №4-1/2. – P.305-435; Крупницький Б.Д. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950). – Мюнхен, 1957; Полонська-Василенко Н.Д. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки НТШ. Праці Історично-філософської секції / Збірник на пошану українських учених знищених більшовицькою Москвою. – Париж; Чикаго, 1962. – Т.CLХХІІІ. – С.7-111..

Серед західних науковців, які розглядають використання історії для реалізації національнотворчих проектів, варто виділити Е. Сміта, В. Коннора, Дж. Армстронга. Останній, зокрема аналізує взаємодію міфу та історичного знання в еволюції українського самоусвідомлення на матеріалі становлення української історіографії ХІХ – ХХ ст. Armstrong J.A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. – Edmonton, 1992. – P.125-139.

Цікаві дослідницькі інтерпретації конкретного українського матеріалу щодо взаємовпливів історичної науки та творення модерної нації містяться у наукових студіях С. Величенка Velychenko S. National history as cultural process: A survey of the interpretations of Ukraine’s past in Polish, Russian, and Ukrainian historical writing from the earliest times to 1914. – Edmonton:, 1992; Idem. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia. Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History. 1914-1991. – New York, 1995., З.Когута, О.Субтельного, Дж. Лібера. На ролі М. Грушевського, особливо його фундаментальної праці “Історія України-Руси”, у становленні української національної історіографії зупинися Ф.Сисин. Розглядаючи етнополітичну функцію історичної науки, не можна поминути увагою ґрунтовних концептуальних праць Р.Шпорлюка та П. Магочія.

В цілому українська зарубіжна та західна наука повоєнного часу спромоглася на досить продуктивне студіювання націотворчого спрямування історичної думки. Попри загальний хвилеподібний розвиток досліджень (від примордіалізму до модернізму та навпаки), у них зазвичай належна увага приділялася національній ідентичності та важливій її складовій частині – історичній свідомості. Включення української проблематики у ці студії сприяло більш повному та адекватному відображенню перебігу історіографічного процесу в центрально-східноєвропейському ареалі. Методологічні засади, що були покладені в основу цих досліджень, стали основоположними і для студіювання теми в вітчизняній історіографії. Однак слід враховувати, що слабким місцем західних досліджень була фрагментарна джерельна база.

Новий четвертий період студіювання теми, яки почав формуватися в умовах незалежної української держави, висвітлюється у підрозділі “Дослідження проблеми в сучасній вітчизняній історіографії”.

У розгляді сучасного стану дослідження етнополітичної функції історичної думки та становлення української національної свідомості необхідно виділити принаймні два рівні. Перший – теоретичний, який дозволяє визначити певні загальнометодологічні підходи. І другий – який охоплює конкретно-історичні та історіографічні дослідження, тобто інтерпретацію фактичного матеріалу.

Проблеми теоретичного осмислення ролі історичного компоненту у розвитку національної свідомості, у тому числі й стосовно українських реалій, розглядаються у дослідженнях В. Жмира, І. Кресіної, Г. Касьянова, Л. Нагорної Жмир В.Ф. На шляху до себе. Історія становлення української національної свідомості. // Філософ. і соціол. думка. – 1991. - №3. – С.147-166; №4. – С.136-151; Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз): Монографія. – К, 1998; Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К, 1999; Нагорна Л.П. Національна ідентичність в Україні. – К., 2002.. Зразком синтетичної історії, де український конкретно-історичний матеріал новітнього часу подається у послідовному етнонаціональному контексті, може слугувати праця Я. Грицака Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. – К, 1996..

Для з’ясування процесу інституційного та змістовного становлення української історичної думки важливе значення мають праці присвячені громадським організаціям учених – науковим товариствам, у тому числі й історичним. Серед них варто виділити дослідження: Історичного товариства Нестора–літописця – М. Колесника, Харківського історико-філологічного товариства – В.Сарбея, В. Фрадкіна, В. Шандари, Українського наукового товариства у Києві – Т. Щербань, З. Зайцевої, В. Ляхоцького. Останнім часом увага до проблем національного усвідомлення спостерігається у конкретних історіографічних працях С. Водотики, присвячених науковій спадщині М. Слабченка; Р.Пирога, І. Гирича, П.Соханя, В.Тельвака – М.Грушевського; І.Верби – О. Оглоблина; О. Юркової – Київській школі М.Грушевського. У концептуальному вигляді взаємозв’язок національного відродження та розвитку української історіографії висвітлюється у роботах І. Колесник.

Особливе місце посідає підрозділ “Центрально-східноєвропейський досвід студіювання проблеми”, у якому розглянуті найхарактерніші приклади дослідження дотичної проблематики у історіографіях тих спільнот, які типологічно близькі до української.

Стан наукового опрацювання проблеми характеризується такими загальними рисами. По-перше, переважна більшість спеціальних досліджень, що безпосередньо стосуються студіювання теми, розраховані на заповнення теоретичних та фактологічних лакун, що утворилися у вітчизняній науковій традиції в результаті тривалого “ігнорування” етнонаціональної проблематики. Як наслідок, домінуючою стала західна методологія. Оскільки її найперше засвоїла і застосувала до конкретних українських сюжетів закордонна українська історична наука – вона виступає зразком для наслідування й в Україні. Сучасні конкретно-історичні дослідження розвиваються у межах наукових параметрів, започаткованих І. Лисяком-Рудницьким, Б. Кравченком та Р. Шпорлюком. По-друге, документальний матеріал, залучений до студіювання, як правило, має фрагментарний характер, що дозволяло робити лише обмежене узагальнення, а висновки базувати на гіпотетичних припущеннях. По-третє, відсутній цілісний аналіз взаємозв’язку історичної думки та національної свідомості українців періоду найбільш інтенсивного націотворення.

Останній підрозділ “Огляд та характеристика джерел” подає детальну інформацію щодо джерельної бази дисертації. Завважується, що джерела відповідають авторській концепції та методологічним принципам опрацювання теми. Їхній пошук, відбір та інтерпретація зумовлені полідисциплінарним підходом, який дозволяє аналізувати історіографічні й історичні джерела. Джерельна база представлена як опублікованими, так і неопублікованими матеріалами і складається з таких груп: наукові та науково-популярні праці українських істориків; періодичні та неперіодичні видання; документальний матеріал, пов’язаний з діяльністю історичних установ і товариств; епістолярні, щоденникові та мемуарні матеріали, які відображають особливості наукового життя, громадської думки; масовий матеріал, який безпосередньо чи опосередковано свідчить про рівень національної свідомості українців того часу; статистичні дані, заяви, звернення, відгуки в засобах масової інформації, приватні матеріали тощо; матеріали державних інституцій, які засвідчують їх політику в галузі історичної науки та національно-культурного життя; матеріали біографічного характеру, необхідні для висвітлення наукового доробку тих істориків, які найбільше прислужилися національній історіографії.

Перший за значенням комплекс джерел становлять наукові праці українських істориків, написані упродовж майже півстолітнього періоду (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). Враховуючи їхню велику кількість та різноманітність, виникає потреба виокремлення основного масиву необхідного для результативного дослідження. Тут критерієм відбору слугували, передусім, сцієнтистська та суспільна значимість текстів, їхня репрезентативність щодо постатей, напрямків, шкіл українського історіографічного процесу, його територіальна представленість.

У межах означеного джерельного комплексу особливе значення мають концептуальні дослідження М. Грушевського Грушевський М.С. Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению. – Вып.1. – СПб.,1904. – С.298-304; Початки громадянства. Ґенетична соціолоґія. – Б.м., 1921., В. Липинського Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті // Твори. Історична секція. – Філадельфія, 1991. – Т.3., М. Кордуби Кордуба М. Найважніший момент в історії України // Літературно-науковий вістник. – 1930. – Т.102. - Кн. VІ. – С.539-546. та ін. Розгляд процесу становлення української національної історичної думки не можливий без аналізу узагальнюючих синтетичних праць, у яких простежувався суцільний історичний розвиток української спільноти від найдавніших часів до сучасних спроб державотворення. “Очерк истории украинского народа” та фундаментальні “Історія України-Руси”, “Історія української літератури” М. Грушевського дають цілісне уявлення про продуктивність наукової інтерпретації величезного масиву документального матеріалу у координатах національної парадигми. Також студіювалися: “Історія українського народу” О. Єфименко, “Українська історія: Старині і середні віки” С. Томашівського, історичні нариси М. Яворського. Під таким же кутом зору аналізувалися регіональні дослідження: Слобожанщини – Д. Багалія, Закарпаття – О. Бадана, В. Пачовського, І. Кондратовича, Кубані – Б.Городецького, Галичини – М. Лозинського, Буковини – О. Павлика, Г. Піддубного.

Симптоматичне значення щодо визначення рівня зрілості національної історичної науки мають історіографічні праці М. Грушевського, Д. Багалія, Д.Дорошенка, І. Кревецького, В.Біднова тощо. Рівнозначно цікавими є також огляди історичної літератури, рецензії на найпомітніші історичні дослідження.

Важливою перехідною ланкою, яка сполучає власне дослідний пошук у царині історичної науки та його соціалізацію у масовій свідомості являються науково-популярні видання В.Андрієнка, Б. Барвінського, О.Барвінського, В. Будзиновського, Н. Григор’єва-Нашого, Б. Грінченка, М. Грушевського, Д.Дорошенка, Д. Донцова, М. Кордуби, О.Терлецького та ін.

Особливий інтерес також становили праці суспільно-політичної тематики, ґрунтовані на національному баченні історичного процесу. Аналіз цієї частини спадщини М. Драгоманова, М.Грушевського, В. Липинського, Ю. Бачинського, Б.Грінченка, С.Єфремова, С. Томашівського дає можливість з’ясувати взаємозалежність історичної і політичної думки.

Для з’ясування взаємовпливів історіографій різних націй Центрально-східноєвропейського ареалу, які перебували на аналогічній стадії розвитку, залучалися праці білоруських дослідників: М. Довнар-Запольського, М. Касьпяровича, М. Кояловича, В. Пічети, С. Барисенка, чеських – К.Кадлеца. Важливим джерелом є також тексти опонентів української національної парадигми історичного процесу І. Філевича, А. Стороженка, І. Линниченка, О. Салтикова, М.Трубецького, Ю. Яворського, Г. Вернадського, П. Савицького.

До наймасовішої групи джерел слід зарахувати епістолярій. Листування українських істориків дає змогу відчути безпосередню атмосферу того часу, виявити реальний рівень суспільної свідомості, готовність працювати у рамках історичної національної парадигми. Особливий інтерес становлять листи М.Грушевського. Серед них виділяється його кореспонденція до різних офіційних установ, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Києві (Ф.1235), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Ф.166), Центральному державному архіві громадських організацій України (Ф.1), Центральному державному історичному архіві України у Львові (Ф.309); листування з В. Кузівим, В. Старосольським, В. Охримовичем, М. Мочульським; Д. Яворницьким, Ф.Колессою, К.Студинським, М. Возняком, Т. Починком, Д. Багалієм. Виняткове значення має серія “Епістолярні джерела грушевськознавства” Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Г. Бурлака, ред. Л. Винар. Серія: Епістолярні джерела грушевськознавства. Т.1. – Київ, Нью-Йорк, Париж, Львів, Торонто, 1997; Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Р. Майборода, В. Наулко, Г. Бурлака, І. Гирич; ред. Л. Винар. Серія: Епістолярні джерела грушевськознавства. Т.2. – Київ, Нью-Йорк, Париж, Львів, Торонто, 2001.

. Дослідження листування В. Липинського, Д.Багалія, М. та А. Стороженків, В. Заїкіна, Є. Перфецького, І. Кревецького, І. Крип’якевича, А.Яковліва, М.Слабченка, Д. Дорошенка та ін. дозволяє простежити еволюцію поглядів окремих дослідники, особливості їхньої національної самоідентифікації тощо.

Окрему групу джерел становлять щоденники М. Грушевського, М. Слабченка, О.Малиновського, С. Єфремова, В. Вернадського, Є. Чикаленка. Студіюючи щоденні записи, маємо змогу отримати своєрідні документальні зрізи українського національного наукового життя, спостерігати безпосередні враження та психологічний стан продуцентів історичної думки.

Логічним продовженням попередньої групи виступають мемуари. За своїм авторством та глибиною відтворення історичних реалій спогади можна поділити на кілька підгруп. Найбільшу вагу для осмислення нашої теми мають мемуари видатних українських істориків: М.Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, О. Лотоцького, О. Оглоблина, Л.Окіншевича та ін. Грушевський М. Спомини / Публ. С. Білоконя // Київ. – 1989. - №8. – С.102-154; №9. – С.108-149; Василенко М. Історія мого приват-доценства // Укр. історик. – 1966. - №3-4. - С.52-58; Його ж. Моє життя // Укр. історик. – 1988. - №1-4. – С.129-138; 1989. - №1-3. – С.114-120; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Укр. іст. журнал. – 1993. - № 7-8. – С.102-115; Крип’якевич І. Із спогадів // Укр. історик. – 1993. - №1-4. – С.174-176; Лотоцький О. Сторінки минулого / Праці Українського наукового інституту. Т. ХІІ. – Варшава, 1933. - Ч.ІІ; Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Олександр Мезько-Оглоблин. Дослідження та матеріали (до століття народження історика). – Нью-Йорк; Острог; Київ; Торонто, 2000. – С.105-151; Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні. – Львів, 1995 та ін.. Для адекватного відтворення загального рівня національної свідомості українського суспільства прислужилися також мемуари С. Русової, Г. Костюка, Є. Маланюка та ін. Низка спогадів стосувалися постатей окремих українських істориків: М. Чубатого “Додаткові спомини про Михайла Грушевського з 1912-1914 рр.”, Р. Метика “Моє знакомство і переписка з В.К.Липинським”, Н. Осадчої-Янати “Спогади про Михайла Сергійовича Грушевського”, М.Базилевського про В. Липинського, В. Біднова про А. Кащенка тощо.

Наступний комплекс джерел становлять документальні матеріали, що висвітлюють діяльності українських історичних наукових інституцій. Серед них домінуюче місце займають опубліковані і неопубліковані документи ВУАН, історичних підрозділів Академії, зокрема Історичної секції. Велику кількість матеріалів залишили по собі історичні установи М.Грушевського, починаючи від Українського соціологічного інституту і до академічної кафедри українського народу та інших утворень у системі ВУАН. Залучався до студіювання матеріал щодо діяльності історичних підрозділів Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, Українського вільного університету у Празі, Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді та ін.

Помітну частину джерел документального характеру становлять пам’ятки державного справочинства. Саме у них зайшли своє відображення основні вияви офіційної політики щодо розвитку української історичної думки та національного самоусвідомлення. Йдеться про австрійські урядові документи щодо призначення М. Грушевського професором Львівського університету, розпорядження місцевих підрозділів Міністерства освіти Російської імперії, документи правлячої КП(б)У - протоколи засідань політбюро та секретаріату, матеріали інформаційно-статистичного відділу ЦК та комісії з українізації політбюро, офіціоз різних підрозділів Наркомату освіти УСРР, рішення регіональних партійних органів тощо.

Наукові та науково-популярні видання, які аналізуються у дисертаційному дослідженні розглядаються, передусім як елементи загальнонаціональної комунікації спроможні до відтворення єдиної ідентифікаційної матриці суспільного сприйняття історичного минулого.

Комплексне і системне студіювання джерел усіх згаданих груп, базоване на принципах наукової критики дозволило дослідити наукові проблем, які складають сутність дисертації.

У другому розділі “Теоретичні засади та методологічні