НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Савонюк Роман Юхимович

УДК 343.1

СЛІДЧИЙ ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ДОКАЗУВАННЯ

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України, МВС України.

Науковий керівник | Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, професор Смітієнко Зінаїда Дмитрівна, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри кримінального процесу

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор Бахін Володимир Петрович, Академія Державної податкової служби України, професор кафедри криміналістики, кримінального права та кримінального процесу

кандидат юридичних наук, доцент Гевко Віктор Васильович, Херсонський факультет Запорізького юридичного інституту МВС України, начальник кафедри кримінального процесу та криміналістики

Провідна установа | Одеська національна юридична академія, м. Одеса

Захист відбудеться “25” квітня 2002 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 у Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ-35, Солом’янська площа, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ-35, Солом’янська площа, 1)

Автореферат розісланий “19” березня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент Є.Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є демократичною державою в якій забезпечується верховенство права, влада здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а права і свободи кожної людини гарантуються належним чином. Указані конституційні положення для України є певною мірою завданням, яке належить розв’язати на шляху її становлення як правової держави. Реформування економічних і політичних засад тісно пов’язано з удосконаленням національного законодавства, створенням нової системи правоохоронних органів, здатних забезпечити ефективну дію законів у справі захисту громадян і суспільства від злочинних посягань.

Виконання завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), наряду з судом і прокуратурою, покладено на органи дізнання та досудового слідства. Останні здійснюють їх шляхом доказування певних обставин у передбаченій законом процесуальній формі з метою встановлення істини в кримінальній справі.

Вагомий внесок у дослідження проблем кримінально-процесуального доказування, становища та діяльності слідчого зроблено науковцями України: Ю.І. Азаровим, Ю.П. Аленіним, С.А. Альпертом, М.І. Бажановим, В.П. Бахіним, О.В. Бауліним, П.Д. Біленчуком, О.І. Білоусовим, С.М. Благодиром, Т.В. Варфоломєєвою, В.В. Гевко, О.В. Горбачовим, В.Г. Гончаренком, Ю.М. Грошевим, Ю.О. Гришиним, А.Я. Дубинським, В.С. Зеленецьким, А.В. Іщенком, Г.К. Кожевніковим, В.О. Коноваловою, В.С. Кузьмічовим, В.К. Лисиченком, В.Г. Лукашевичем, Є.Д. Лук’ян-чиковим, В.Т. Маляренком, О.Р. Михайленком, П.П. Михайленком, М.М. Михеєнком, В.Т. Нором, Г.М. Омельяненко, Д.П. Письменним, М.В. Салтевським, М.І. Сірим, Н.В. Сібільовою, З.Д. Смітієнко, С.М. Стахівським, В.М. Тертишником, В.П. Шибіком, В.Ю. Шепітьком, М.Є. Шумилом та ін.

У правовій теорії ці проблеми певною мірою висвітлювалися в працях учених колишнього Союзу РСР і держав-учасниць СНД: М.С. Алексєєва, В.Д. Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, А.Р. Бєлкіна, Р.С. Бєлкіна, В.П. Бож’єва, О.Д. Бойкова, В.Л. Васильєва, Г.Ф. Горського, А.П. Гуляєва, І.М. Гуткіна, П.С. Елькінд, С.П. Єфімичева, М.В. Жогіна, З.З. Зінатулліна, Л. М. Карнєєвої, О.С. Кобликова, М.Ч. Когамова, М.П. Кузнецова, О.М. Ларіна, П.А. Лупинської, Я.О. Мотовиловкера, В.М. Савицького, В.А. Стремовського, М.С. Строговича, А.І. Трусова, Ф.Н. Фаткулліна, С.А. Шейфера, Н.А. Якубович, Р.Х. Якупова та ін.

В останні роки в Україні йдуть певні позитивні зміни щодо розбудови судової системи. Значно менше уваги приділяється реформуванню органів досудового слідства. Разом з тим, стан боротьби зі злочинністю вимагає нових підходів до організації досудового слідства. Сучасного осмислення та подальшого удосконалення потребують інститут доказування та діяльність слідчого – провідного суб’єкта доказування в досудових стадіях.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”) і включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України, кафедри кримінального процесу цього закладу, а також планів науково-дослідних робіт Національного університету внутрішніх справ.

Мета й завдання дослідження. Головною метою дослідження є визначення сучасної наукової концепції становища та процесуальної діяльності слідчого, а також внесення науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства, зміцнення статусу та ролі слідчого як суб’єкта доказування в досудових стадіях кримінального процесу.

Досягненню цієї мети сприяло розв’язання автором таких основних завдань:–

визначення поняття, з’ясування сутності та правової природи кримінально-процесуального доказування, що його здійснює слідчий у досудових стадіях;–

уточнення кола та класифікації суб’єктів кримінально-процесуального доказування, які діють у досудових стадіях;–

визначення поняття предмета й межі доказування, а також ролі слідчого у встановленні обставин предмета доказування та визначенні його межі в кримінальній справі;–

аналіз чинного законодавства, положень проекту КПК України щодо статусу та діяльності слідчого в кримінально-процесуальному доказуванні;–

вивчення змісту теоретичних дискусій щодо проблеми, яка досліджується, а також узагальнення практики діяльності слідчого як суб’єкта доказування;–

вивчення й узагальнення основних положень наукових праць сучасних зарубіжних учених з метою використання позитивного досвіду;–

узагальнення результатів комплексного дослідження становища слідчого, а також чинників, що детермінують процес доказування в досудових стадіях;–

аналіз чинників, що протидіють процесу доказування в розслідуванні кримінальних справ та визначення заходів їх подолання;–

внесення пропозицій до чинного та проекту КПК України щодо удосконалення законодавства, яке регулює процес доказування в досудових стадіях.

Об’єктом дослідження є правове регулювання відносин, що виникають і реалізуються під час здійснення слідчим доказування, а також подолання протидій, що заважають встановленню об’єктивної істини в кримінальній справі.

Предметом дослідження є чинне законодавство та відомчі нормативні акти, що визначають становище та діяльність слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування, слідча практика, а також проблемні питання теорії доказування в досудових стадіях.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ і традиційні загальнонаукові методи: історико-правовий (дослідження мети та розвитку предмета доказування), порівняльний (щодо змісту та межі доказування, стану злочинності), логіко-юридичний (визначення правової природи та змісту доказування, дослідження доказів слідчим), статистичний (показників роботи органів досудового слідства), узагальнення (точок зору, результатів дослідження). Для розв’язання окремих теоретичних і прикладних завдань використані методи конкретно-соціологічних досліджень: вивчення кримінальних справ, анкетування, опитування (слідчих, підслідних).

Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення практики органів досудового слідства, прокурорської та судової практики (за 1996-2000 рр.). Дисертантом вивчено 261 кримінальну справу за якими проведено розслідування та які розглянуті судами. Крім того, за спеціально розробленою анкетою опитано 238 слідчих, а також керівників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, які проходили підвищення кваліфікації в Національній академії внутрішніх справ України в 2000 р., опитано 114 підслідних у Сімферопольському слідчому ізоляторі. Ці дослідження дали змогу визначити значне коло питань щодо становища слідчого та умов його праці, детермінант, що впливають на слідчу діяльність. Використано аналітичні та статистичні матеріали Генеральної прокуратури України, Головного слідчого управління МВС України, власний досвід, набутий під час роботи на посаді слідчого. Взято до уваги результати узагальнення слідчої та прокурорської практики українських вчених О.В. Бауліна, В.С. Зеленецького, В. Т. Маляренка та ін.

Теоретичною основою дисертації стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених у галузі загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального та кримінального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а також в інших галузях знань. У порівняльно-правовому аспекті досліджено чинне кримінально-процесуальне законодавство України, Російської Федерації, Республіки Білорусі, Республіки Узбекистану, окремі положення законодавства Німеччини, Польщі, США, Туреччини, Франції, проект КПК України, проект Модельного КПК для держав-учасниць СНД.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що це перше в сучасній українській процесуальній науці монографічне комплексне дослідження становища та діяльності слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування, виконане відповідно до чинної Конституції України, Концепції судово-правової реформи в Україні, завдань кримінального судочинства на підставі Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., з урахуванням положень Кримінального кодексу України (2001 р.) та оновленого вітчизняного кримінально-процесуального законодавства. У дисертації обґрунтовано ряд нових положень і висновків, удосконалено чи отримали подальший розвиток положення, які істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру та понятійний апарат теорії кримінального процесу. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

§

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані й аргументовані в дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність, зміст і специфіку діяльності слідчого як суб’єкта доказування. Результати дослідження можуть бути використані:

§

§

§

Узагальнені висновки дослідження щодо становища слідчого, умов його праці надіслані до слідчого управління Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим для практичного застосування. Висновки та пропозиції надіслано також до Робочої групи з підготовки нового КПК України при Кабінеті Міністрів України (№ 505/ВС від 17 лютого 2002 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються у викладанні навчальної дисципліни “Кримінальний процес” і спеціального курсу “Проблеми доказування та доказів у кримінальному процесі України” на Кримському факультеті Національного університету внутрішніх справ та викладанні кримінального процесу в інших вищих закладах освіти.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорено на кафедрі кримінального процесу та міжкафедральному семінарі в Національній академії внутрішніх справ України. Окремі положення дисертації доповідалися на першій, другій і третій звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, травень 1999 р., травень 2000 р., травень 2001 р.); п’ятих історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії держави і права” (Сімферополь – Алушта, жовтень 2000 р.); науково-практичній конференції “Питання діяльності прокуратури в проекті КПК України” (Київ, грудень 2000 р.); Міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (Дніпропетровськ, лютий 2001 р.)

Публікації. За темою дисертації опубліковано 15 статей (без співавторів), із них 8 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою та предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку та вимогам ВАК України, складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків, семи додатків на 28 сторінках, списку використаних джерел (289 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 230 сторінок, з яких 178 сторінок – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета й основні завдання дослідження, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано основні положення, які репрезентують наукову новизну роботи, наводяться дані апробації та впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ перший “Кримінально-процесуальне доказування – основа слідчої діяльності” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню загальнотеоретичних питань щодо поняття, сутності та мети кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві, з’ясуванню змісту діяльності та ролі слідчого у встановленні обставин предмета доказування та визначенні його межі в досудових стадіях кримінального процесу.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і мета кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві” розглядаються питання щодо визначення, змісту, мети та суб’єктів доказування. Звернено увагу, що доказування в досудовому слідстві за своєю природою є різновидом пізнання реальної дійсності й полягає в діяльності слідчого з розслідування кримінальної справи. Підкреслено, що доказування є основою слідчої діяльності, єдиним законним способом встановлення істини в кримінальній справі, гарантією здійснення конституційного принципу презумпції невинуватості, а також підставою для прийняття слідчим законних й обґрунтованих процесуальних рішень.

Доказування в досудовому слідстві визначено як регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

Уточнено, що суб’єктами доказування в досудовому слідстві є державні органи й службові особи, на яких законом покладений обов’язок доказування; особи, які мають право брати участь у доказуванні, а також особи, які притягуються чи залучаються до участі в доказуванні. Обґрунтовується пропозиція щодо внесення до КПК статті 641 “Мета та суб’єкти кримінально-процесуального доказування” з відповідною класифікацією суб’єктів доказування.

У підрозділі 1.2. “Роль слідчого у встановленні обставин предмета та визначенні межі доказування в кримінальній справі” увагу приділено процесуальній діяльності слідчого, що визначає його роль як суб’єкта доказування в розслідуванні кримінальних справ.

Предмет доказування в досудових стадіях визначено як сукупність, передбачених законом обставин, що підлягають обов’язковому встановленню в кримінальній справі. Підтримується точка зору щодо доцільності виділення в предметі доказування “головного факту” – обставин, які характеризують подію злочину.

Стверджується, що розслідування кримінальних справ, яке здійснює слідчий, реалізуючи владні повноваження (ст. ст. 4, 22, 114, 130 КПК), є різновидом державної діяльності. Підкреслено, що провідна роль слідчого в доказуванні в досудових стадіях, визначається його вмінням всебічно, повно й об’єктивно встановити всі обставини, що складають предмет доказування в кримінальній справі, правильно визначити його межі. Це знаходить свій прояв і в тому, що слідчому надано право заперечення при незгоді з вказівкою прокурора чи начальника слідчого відділу з питань, які мають значення для встановлення обставин предмета доказування (ч. 3 ст. 114). Слідчий вправі давати доручення й вказівки відповідним органам про проведення слідчих, розшукових і оперативно-розшукових дій (ст. 118, ч. 3 ст. 66 КПК). Зібрані в кримінальній справі докази слідчий оцінює за своїм внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 67 КПК).

Дисертант пропонує уточнену редакцію ст. 64 КПК “Предмет доказування в кримінальній справі”, до змісту якої включено обставини: а) які виключають провадження в справі; б) визначають роль кожного співучасника при вчинені злочину групою осіб; в) обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, підтверджують чи спростовують заяви заінтересованих у справі осіб та ін.

Межі доказування в досудових стадіях визначено як необхідну й достатню сукупність доказів, що дає змогу слідчому встановити всі обставини предмета доказування в кримінальній справі. Провідна роль у визначенні межі доказування належить слідчому, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Такий висновок ґрунтується на обов’язку слідчого вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК), надання слідчому владних повноважень і процесуальної самостійності (ст. 114 КПК).

Розділ другий “Діяльність слідчого як суб’єкта кримінально-процесуального доказування” містить чотири підрозділи, в яких розглядається діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення кримінальної справи, встановленням і дослідженням обставин предмета доказування, формулюванням обвинувачення та прийняттям інших рішень у справі на підставі нового кримінального та оновленого кримінально-процесуального законодавства України.

У підрозділі 2.1. “Діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення кримінальної справи” констатується, що діяльність слідчого з розгляду заяв і повідомлень про злочини та розв’язання питання про порушення кримінальної справи – є процесуальною та включає в себе доказування певних обставин. Звернено увагу, що право слідчого вирішувати заяви й повідомлення про злочини (ст. 97 КПК) обмежено відсутністю достатньої законодавчої регламентації здійснення доказування. Разом з тим, якісна перевірка заяв та повідомлень про злочини дає змогу зменшити кількість фактів порушення кримінальних справ без достатніх підстав, а також незаконної відмови в їх порушенні. Дисертант пропонує: а) збільшити строк розгляду заяв і повідомлень про злочини до п’яти діб, при необхідності перевірки – до п’ятнадцяти діб з наданням прокуророві права продовжити строк перевірки до тридцяти діб; б) розширити перелік способів збирання доказів (ст. 66 КПК); в) передбачити можливість провадження огляду (всі види) та призначення експертизи у випадках, коли ознаки злочину можуть бути встановлені тільки шляхом проведення експертизи – до порушення кримінальної справи; г) передбачити в КПК умови та порядок залучення до процесу доказування даних, отриманих в результаті оперативно-розшукової діяльності. Підкреслено, що для розв’язання питання про порушення кримінальної справи, слідчий повинен встановити обставини, які підтверджують: 1) законність приводу; 2) наявність ознак певного злочину; 3) відсутність обставин, що виключають порушення справи. Порушення кримінальної справи щодо особи (ч. 2 ст. 98 КПК), вимагає, крім того, встановлення, що злочин вчинено саме цією особою. Межі доказування першої стадії визначено як сукупність фактичних даних, які дають змогу слідчому зробити обґрунтований висновок щодо наявності ознак злочину в діянні та про відсутність обставин, що виключають провадження в справі. Дисертант вважає, що в постанові про порушення кримінальної справи необхідно вказувати про те, що обставин, які виключають провадження в справі, встановлено не було. Пропонується назва першої стадії кримінального процесу: “Заведення кримінально-процесуального провадження”.

У підрозділі 2.2. “Установлення та дослідження обставин, які складають предмет доказування в кримінальній справі” безпосередньо розглядається діяльність слідчого як суб’єкта доказування з розслідування кримінальних справ.

Звернено увагу, що встановленню, всебічному й повному дослідженню підлягають, відповідно, обставини, які складають предмет доказування в кримінальній справі (ст. ст. 64, 23, 417, 433 КПК). До таких обставин, в першу чергу, належить подія злочину, а також час, місце, спосіб й інші обставини вчинення злочину.

На етапі порушення кримінальної справи, слідчий встановлює наявність ознак суспільно небезпечного протиправного, передбаченого Особливою частиною КК діяння, яке вчинене суб’єктом злочину. При цьому необхідно визначити, чи не є діяння малозначним, у зв’язку з чим, відповідно до закону (ч. 2 ст. 11 КК), не становить суспільної небезпеки. У подальшому слідчий встановлює наявність елементів певного складу злочину (ст. 13 КК) та визначає його кваліфікацію, а також інші обставини, що допомагають встановити винуватість чи невинуватість особи, впливають на кримінальну відповідальність чи є підставою для звільнення особи від покарання. У залежності від складу злочину слідчому необхідно встановити, що особа є суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 18, ст. 22 КК), а у випадках, передбачених законом – і ознаки, що характеризують особу як спеціального суб’єкта (ч. 2 ст. 18 КК). Відповідно до ст. ст. 19, 20 КК, слідчий встановлює чи є особа, яка вчинила злочин, осудною (обмежено осудною). Необхідно з’ясувати наявність (відсутність) як медичного (біологічного), так і юридичного (психологічного) критерію осудності.

Доказуванню підлягає винуватість особи у вчиненні злочину, мотив вчинення злочину (умисний або необережний характер злочину, а також форма умислу чи необережності). Мотив може бути обставиною, що обтяжує або ж такою, що пом’якшує відповідальність особи, а тому його встановлення – є обов’язковим.

Мета підлягає встановленню, оскільки вона передбачена в законі та впливає на кваліфікацію злочину. Слідчим повинні встановлюватися обставин, що впливають на ступінь тяжкості злочину, обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання (ст. ст. 66, 67 КК).

У справі необхідно встановити чи завдано злочином шкоди, її характер і розмір, наявність причинного зв’язку між злочином і наслідками, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочинного діяння.

Закон (ст. 23 КПК), зобов’язує слідчого виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Звернено увагу на змістовну невизначеність термінів “причини” й “умови”, що ускладнює їх встановлення, пропонується їх визначення та включення до обставин загального предмета доказування.

Дисертант пропонує визначення поняття “слідчий” – як призначену відповідно до закону службову особу, яка діє на підставі наданих повноважень з метою розв’язання завдань кримінального судочинства шляхом розслідування кримінальних справ. Зростання значення доказування вимагає зміцнення становища та ролі слідчого. Запропоновано доповнити ст. 114 КПК положеннями про те, що: 1) слідчий – особисто відповідальний за своєчасне й законне провадження слідчих та інших процесуальних дій, прийняття рішень у кримінальній справі; 2) будь-яке незаконне втручання в процесуальну діяльність слідчого тягне передбачену законом відповідальність та є підставою для прийняття відповідних заходів протидії; 3) слідчий має право звертатися до судді чи прокурора вищого рівня в разі відмови в прийнятті рішення суддею, дачі санкції або згоди прокурора у випадках, коли це передбачено законом (наприклад, взяття під варту); 4) розслідування кримінальної справи, яка підлягає направленню до суду, закінчувати винесенням постанови про попереднє обвинувачення; 5) звертатися до прокурора відповідного рівня в разі незгоди з винесенням судом виправдального вироку чи закриття розслідуваної слідчим кримінальної справи для розв’язання питання про подання апеляції.

Підрозділ 2.3. “Формулювання слідчим обвинувачення” присвячений діяльності слідчого та проблемам доказування у зв’язку з формулюванням та пред’явленням обвинувачення, складанням обвинувального висновку в кримінальній справі.

На думку дисертанта, елементи обвинувачення в діяльності слідчого мають місце: а) коли кримінальну справу порушено щодо особи (ч. 2 ст. 98 КПК); б) особу затримано за підозрою у вчиненні злочину (ст. 106. ст. 115 КПК); в) щодо особи застосовано запобіжний захід (ст. 149 КПК). Найбільш характерним проявом обвинувачення є діяльність слідчого у зв’язку з притягненням особи як обвинуваченого, що обумовлюється достатністю для цього доказів (ст. 131 КПК) та дотриманням відповідної процедури. Дисертант вважає, що передбачена ч. 6 ст. 143 КПК норма, яка зобов’язує слідчого запитати обвинуваченого перед початком допиту, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (ст. 62) і повинна бути виключена з КПК.

Завершальним актом формулювання обвинувачення в чинному законодавстві є складання обвинувального висновку. Для цього слідчим повинно бути зібрано достатньо доказів, які дають змогу зробити однозначний висновок щодо винуватості особи у вчиненні злочину. Підкреслено, що саме описова частина обвинувального висновку містить аналіз обставин, які складають предмет доказування, а тому при формулюванні обвинувачення належну увагу повинно бути приділено оцінці наявних доказів. Як встановлено дослідженням, тільки в 69,3% кримінальних справ обвинувальний висновок складено тим слідчим, який порушив справу.

Розвиток кримінального процесу в напрямку змагальної форми, вимагає чіткого розмежування функцій його суб’єктів. Відповідно до ст. 121 Конституції України (ч. 3 ст. 161 КПК) функцію обвинувачення покладено на прокурора, а тому логічно, на думку здобувача, що слідчий при наявності до того підстав, виносить постанову про попереднє обвинувачення особи, а питання щодо складання акту державного обвинувачення – розв’язує прокурор.

Аргументується точка зору щодо введення до кримінального процесу України, замість “підозрюваний” і “обвинувачений”, такого суб’єкту як “підслідний”, що є більш нейтральним, не містить у собі явної підозри чи обвинувачення особи, вина якої може бути встановлена тільки в суді.

У підрозділі 2.4. “Прийняття слідчим підсумкових рішень як результат доказування в кримінальній справі” увагу приділено дослідженню питань, пов’язаних із закінченням досудового слідства, в також особливостям доказування обставин, які є підставою для закриття кримінальної справи.

Підкреслено, що в діяльності слідчого, крім складання обвинувального висновку, винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, а за згодою прокурора і про звільнення особи від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 7, ст. 71 КПК), важливе місце займає доказування у зв’язку із закриттям кримінальної справи. Вказано, що згідно з чинним законодавством, слідчий має право закрити кримінальну справу тільки на підставі обставин, що передбачені ст. 6 КПК і п. 2 ст. 213 КПК.

Дисертант підтримує точку зору вчених-юристів про те, що закриття кримінальної справи слідчим – є вирішенням справи по суті. Для закриття справи за відсутністю події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК) слідчий повинен зібрати докази того, що: а) події, у зв’язку з якою порушено справу не було; б) подія мала місце, однак вона не є злочином; в) подія мала місце, однак вона не є результатом діяння людини.

Для закриття кримінальної справи за підстав, вказаних в п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, необхідно доказати, що відсутній хоча б один з елементів складу злочину чи кваліфікуючі ознаки, передбачені кримінальним законом для певного складу злочину, або ж діяння формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Встановлення на підставі доказів того, що діяння, яке містить ознаки злочину, вчинено особою в стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК), під фізичним або психічним примусом (ст. 40 КК), на виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), пов’язане з ризиком (ст. 42 КК) чи у зв’язку із затриманням особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК), відповідно до закону є обставинами, що виключають злочинність діяння та є підставою для закриття слідчим справи за відсутністю в діянні складу злочину.

Закриття справи на підставі акту амністії, вимагає встановлення не тільки складу злочину, а й того, що цей акт усуває покарання, а вказані в ньому умови дають змогу застосувати його щодо певної особи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК, ст. 86 КК).

Має свої особливості закриття кримінальної справи за смертю особи (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК), де слідчому необхідно встановити не тільки наявність обставин, які вказують на ознаки злочину, а також зібрати докази того, що його вчинила саме особа, яка потім померла. Вбачається, що слідчий повинен мати не тільки достатні докази причетності цієї особи до злочину, а й законні підстави для визнання її підозрюваною чи обвинуваченою (п. 4 ст. 24 КПК РФ).

Закриття кримінальної справи можливо й за наявності щодо певної особи вироку, або ухвали суду про закриття справи (п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК). При цьому повинно бути з’ясовано, що вирок чи ухвала набрали законної сили, а розслідуванням встановлено всі обставини, які підлягають доказуванню у справі та винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого за тим же обвинуваченням. Справа підлягає також закриттю, якщо стосовно підозрюваного чи обвинуваченого не скасовано постанову органу розслідування, прокурора про закриття справи за тим же обвинуваченням або не скасовано постанову цих органів, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом (п. 10 і п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК).

Закриття кримінальної справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК) можливо, коли доказано, що: а) що подія злочину мала місце; б) особі пред’явлено обвинувачення в учиненні злочину; в) наявними у справі доказами участь обвинуваченого у вчиненні злочину не доведена; г) всі необхідні й можливі слідчі дії для одержання нових доказів та усунення сумніву щодо винуватості обвинуваченого – проведено. Навіть з урахуванням останніх змін до чинного КПК, дисертант вважає, що право слідчого закривати кримінальну справу (окрім п. 1 та 2 ч. 1 ст. 6 КПК) не узгоджується зі ст. 124 Конституції України і повинно належати тільки суду.

Розділ третій “Чинники, що впливають на процес доказування та протидіють йому в досудовому слідстві” містить два підрозділи й присвячений практичним аспектам і проблемам становища та діяльності слідчого як суб’єкта доказування; аналізу чинників, які впливають на процес доказування та протидіють йому в досудових стадіях, а також визначенню заходів їх подолання.

У підрозділі 3.1.”Чинники, що впливають на процес доказування в розслідуванні кримінальних справ” на підставі результатів комплексного дослідження, аналізу слідчої, прокурорської та судової практики, наводяться дані й аналізуються чинники, які негативно впливають на процес доказування в досудових стадіях.

Повернення судами та прокурорами слідчим органів внутрішніх справ, прокуратури та податкової міліції України на додаткове розслідування значної кількості кримінальних справ (у 2000 р.–14401 справа), свідчить про низьку якість досудового розслідування, недоліки та порушення, допущені слідчими цих відомств під час здійснення доказування. Крім того, як встановлено проведеним дослідженням, діяльність слідчого перебуває під дією детермінант, які впливають на процес доказування та результати розслідування кримінальних справ. Так, вищу юридичну освіту мали лише у 44,5% слідчих органів внутрішніх справ, у більшості (63,6%) – стаж слідчої роботи складає не більше 5 років. Як вказали 75,7% слідчих, на роботі вони перебувають протягом 10 – 12 годин. Робоче навантаження надмірним вважають 31,9% слідчих. Професійна діяльність, на думку 39,5% слідчих, негативно впливає на їх сімейні стосунки та здоров’я, а 84,9% із опитаних, з різних причин, не мають можливості покращити здоров’я. Виявлено тенденцію зниження соціального статусу і престижу професії слідчого. Більшість слідчих не задовольняє існуюче матеріальне забезпечення та оплата праці. Високою є плинність кадрів (в середньому 9-10% щороку), що призводить до розмивання професійного ядра досудового слідства. Відстає від сучасних вимог забезпечення слідчих підрозділів науково-технічними засобами. Як вказали 20,2% опитаних, їх слідча валіза не укомплектована, а 73,1% – про те, що відсутні інші технічні засоби (фотоапарат, відеокамера тощо). У зв’язку з відсутністю часу, а також юридичної літератури, 64,7% слідчих не регулярно працюють над підвищенням професійної майстерності. Організацію службової підготовки незадовільною вважають 21,1% слідчих. Свої умови праці 15% слідчих визнали непридатними, а ще 62,2% – частково придатними. Як встановлено опитуванням, у трьох працюють в одному службовому кабінеті 17,6% слідчих, а 16,8% – у чотирьох. Більшість слідчих (83,2%), обмеженні в коштах на службові відрядження, пов’язані з розслідуванням кримінальних справ, ще 84,9% мають проблеми в забезпечені бланками та папером. Як незадовільну 52,1% слідчих визнали допомогу оперативно-технічних служб системи МВС, а 61,3% – відомчих ревізійних апаратів. До чинників, що негативно впливають на процес доказування, слід віднести й те, що 41,2% слідчих вважають малоефективною допомогу експертів. У першу чергу, це стосується строків проведення експертиз та якості висновків. Не завжди задовольняє слідчих і допомога спеціалістів, яких вони залучають до участі в проведенні слідчих дій. На думку 64,7% слідчих допомога органів дізнання також є недостатньою та малоефективною, в першу чергу (на це вказали 77,3% опитаних), у зв’язку з несвоєчасним та неякісним виконанням доручень слідчого. Аналіз кримінальних справ свідчить, що тільки 63,4% окремих доручень (ст. 118 КПК) слідчого виконано в строк. Дисертант вважає, що доручення слідчого (ст. 114 КПК) повинні мати письмову форму з вказівкою на строк їх виконання. Необхідно також передбачити адміністративну відповідальність за невиконання чи несвоєчасне виконання постанови слідчого (ч. 5 ст. 114 КПК) та дисциплінарну відповідальність за невиконання чи несвоєчасне виконання його доручень і вказівок (ст. 118 і ч. 3 ст. 114 КПК).

Проведене дослідження дає можливість зробити висновок про те, що найбільш негативно на діяльність органів досудового слідства України в останні роки впливають: 1) високий рівень злочинності; 2) економічна нестабільність; 3) істотні недоліки правового регулювання доказування; 4) недостатнє матеріально-технічне забезпечення; 5) низька оплата та незадовільні умови праці слідчих; 6) розмивання професійного ядра; 7) зниження соціального статусу слідчого; 8) недостатній професійний та низький освітній рівень слідчих органів внутрішніх справ; 9) недостатня допомога експертів, спеціалістів та інших суб’єктів, що залучаються слідчим до участі в кримінально-процесуальному доказуванні.

Вбачається, що для покращення роботи органів досудового слідства та підвищення ефективності їх діяльності, необхідно: 1) достатнє матеріально-технічне забезпечення; 2) створення Державного департаменту досудового слідства; 3) прийняття Закону України “Про органи досудового слідства”; 4) належне матеріальне забезпечення, у т. ч. – підвищення оплати праці слідчих; 5) нормативно врегулювати призначення на посаду слідчого тільки тих осіб, які мають вищу юридичну освіту; 6) визначити науково обґрунтовані норми робочого навантаження для слідчих; 7) розробити Державну комплексну програму професійної підготовки слідчих і Програму підвищення кваліфікації.

У підрозділі 3.2. “Протидія процесу доказування в кримінальній справі в досудових стадіях та заходи щодо її подолання” стверджується, що протидія є чинником, який істотно впливає на процес доказування та результати розслідування кримінальних справ, а тому потребує всебічного вивчення й законодавчого вирішення.

Протидію процесу доказування визначено як сукупність активних і цілеспрямованих дій заінтересованих осіб із метою перешкодити залученню фактичних даних, іншої інформації в процес доказування, а також виключення, нейтралізації чи знецінювання наявних доказів у кримінальній справі.

На етапі перевірки заяв та повідомлень про злочини протидія, як правило, полягає в тому, щоб надати слідчому дані про незаконність приводу чи відсутності підстав до порушення кримінальної справи або ж у здійсненні впливу на заявника з метою схилити або змусити його відмовитися від заяви про злочин. Для подолання такої протидії слідчий вправі використовувати лише фактичні дані, що отримали підтвердження в процесі перевірки та заходи, передбачені законом, наприклад, попередження особи про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК). Для перевірки заяв або повідомлень про злочини необхідно повніше